ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ЛЕКЦІЯ №1. ПОНЯТТЯ ПСИХОЛОГІЇ, ЇЇ ПРЕДМЕТ ТА ЗАВДАННЯ

ЛЕКЦІЯ №1. ПОНЯТТЯ ПСИХОЛОГІЇ, ЇЇ ПРЕДМЕТ ТА ЗАВДАННЯ

План

1. Поняття про психологію як науку. Психологія в системі наук про людину і суспільство. Завдання психології

2. Психіка людини, її сутність і функції. Поняття про сигнальні системи, поведінку людини і свідомість

3. Соціально-психологічний тренінг, психологічна релаксація і відновлення

 

ЛЕКЦІЯ №2. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

 

План

 

1. Поняття про особистість, індивідуальність. Основні теорії особистості. Психологічна структура особистості. Психологічний захист

2. Спрямованість особистості, її загальна характеристика.

3. Темперамент. Типи темпераменту.

4. Характер, його структура та формування. Акцентуації характеру.

5. Здібності, їх види. Задатки.

6. Можливості розвитку і саморозвитку особистості.

 

 

Спрямованість особистості, її загальна характеристика

 

Провідною характеристикою особистості більшість дослідників вважають її спрямованість, хоча тлумачать її сутність по-різному. Так, для С.Л.Рубінштейна спрямованість — це „динамічна тенденція", для О.М.Леонтьєва — „системотвірний мотив", для В.М.М'ясищева — „домінуюче відношення", для Б.Г. Ананьева - „основна життєва спрямованість", для А.С.Прангішвілі — „динамічна організація сутнісних сил людини". Дослідження спрямованості особистості здійснюється шляхом вивчення всієї системи психічних властивостей і станів особистості: потреб, інтересів, схильностей, мотиваційної сфери, ідеалів, ціннісних орієнтацій, переконань тощо. Таким чином, спрямованість є системотвірною властивістю особистості, яка визначає її психічний склад.

Спрямованість особистості — це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, і відносно незалежних від конкретних ситуацій.

Спрямованість особистості є соціально зумовленою і формується шляхом виховання. Вона включає ієрархічно пов'язані між собою форми:

- потяг - найпростіша біологічна форма спрямованості;

- бажання — усвідомлена потреба і потяг до чогось певного;

- прагнення — це бажання при включенні вольового компонента;

- інтерес — пізнавальна форма спрямованості на певний предмет;

- схильність — це інтерес при включенні вольового компонента;

- ідеал — предметна мета, конкретизована в образі чи уявленні;

- світогляд — це система філософських, етичних, естетичних, природничо-наукових та інших поглядів на навколишній світ;

- переконання — вища форма спрямованості, яка розуміється як система мотивів особистості, які спонукають її чинити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду.

Як відзначалося вище, мотиви можуть бути усвідомлюваними і неусвідомлюваними. У спрямованості особистості провідна роль належить усвідомлюваним мотивам. Потребнісно-мотиваційна сфера лише частково характеризує спрямованість особистості, є фундаментом, на якому формуються життєві цілі особистості.

Слід розрізняти цілі діяльності і життєві цілі. Протягом життя людина виконує велику кількість діяльностей, реалізуючи в кожній з них певну мету. Життєва мета виступає інтегратором окремих цілей, пов'язаних з певними діяльностями. Реалізація окремих цілей є разом з тим окремою реалізацією загальної життєвої мети особистості. З життєвими цілями пов'язаний і рівень домагань особистості. У життєвих цілях виявляється усвідомлена „концепція власного майбутнього". Усвідомлення особистістю не тільки мети, але й реальності її здійснення розглядається як перспектива особистості.

 

 

Здібності, їх види. Задатки

 

Зустрічаючись у житті з різними людьми, спостерігаючи за ними в роботі, зіставляючи їхні досягнення, порівнюючи темпи їхнього духовного зростання, ми постійно переконуємося втому, що люди більш чи менш значно відрізняються між собою за своїми здібностями.

Термін "здібності" застосовують у повсякденному житті досить широко; у науковій літературі ним дещо зловживали. Так звана "психологія здібностей" дуже дискредитувала це поняття. Подібно до вченого лікаря Мольєра, який пояснював снодійну дію опіуму тим, що опіум має "здібність" присипляти, така психологія пояснювала будь-яке психічне явище тим, що приписувала людині відповідну "здібність". Здібності, таким чином, у вченому арсеналі цієї психології слугували часто для того, щоб позбавлятися необхідності розкривати закономірності перебігу психічних процесів.

Будь-яка здібність є здатністю до чого-небудь, до певної діяльності. Наявність у людини певної здібності означає придатність її до певної діяльності. Будь-яка специфічна діяльність вимагає від особистості певних даних. Ми говоримо про ці дані як про здібності людини. Здібність повинна включати в себе різні психічні властивості та дані, необхідні для певної діяльності з урахуванням її характеру та вимог.

Термін "здібності", незважаючи на його давнє і широке застосування в психології, наявність досить точних його визначень, до цього часу тлумачиться неоднозначно. У сучасній психології і протягом усієї історії її розвитку можна зустріти різні визначення поняття "здібності":

1. Здібності - властивості душі людини, що розуміються як сукупність різноманітних психічних процесів і станів. Це найбільш широке та старе визначення здібностей.

2. Здібності являють собою високий рівень розвитку загальних та спеціальних знань, умінь та навичок, що забезпечують успішне виконання людиною різних видів діяльності. Таке визначення було поширене в психології XVI11 - XIX століть.

3. Здібності - це те, що не зводиться до знань, умінь та навичок, але пояснює й забезпечує їх швидке засвоєння, закріплення та ефективне використання на практиці. Це визначення прийняте та найбільш поширене нині. Але разом з тим воно є найвужчим із усіх трьох.

Як бачимо, термін "здібність" багатьма авторами трактується неоднаково. Якщо підсумувати всі можливі підходи до дослідження здібностей, що існують нині, то їх можна звести до трьох основних груп, представлених вище.

У вітчизняній психології дослідження здібностей найчастіше будуються на основі останнього підходу, найбільший внесок у розвиток якого вніс відомий вітчизняний психолог Б.М.Теплов. Він виділив такі три основні ознаки поняття "здібність".

По-перше, під здібностями розуміються індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої: ніхто не буде говорити про здібності там, де мова йде про властивості, щодо яких усі люди рівні.

По-друге, здібностями називають не будь-які особливості взагалі, а лише такі, які мають відношення до успішності виконання якої-небудь діяльності або багатьох діяльностей.

По-третє, поняття "здібність" не зводиться до тих знань, навичок та вмінь, які вже вироблені в людини.

Незважаючи на те, що здібності не зводяться до знань, умінь та навичок, це ще не означає, що вони ніяк не пов'язані із знаннями та вміннями. Від здібностей залежить легкість та швидкість набуття знань, умінь та навичок. Набуття ж цих знань та умінь, у свою чергу, сприяє подальшому розвитку здібностей, тоді як відсутність відповідних навичок та знань гальмує розвиток здібностей.

Здібності, на думку Б.М. Теплова, можуть існувати лише в постійному процесі розвитку. Здібність, яка не розвивається і яку людина перестає використовувати на практиці, з часом втрачається. Тільки завдяки постійним вправам, пов'язаним із систематичними заняттями такими складними видами людської діяльності, як музика, технічна та художня творчість, математика, спорт тощо, особистість підтримує та розвиває в собі відповідні здібності.

Отже, під здібностями розуміють ті психічні властивості та якості людини, які виступають необхідною умовою успішного виконання конкретного виду діяльності.

Коли ми говоримо про здібності, то завжди маємо на увазі здібність до чогось певного - математики, літератури, музики, конструювання, спорту тощо. Будь-яка здібність є здібністю до певної діяльності. Разом з тим є здібності, які виявляються у більшості видів діяльності.

У науковій літературі існують спроби класифікувати здібності людини. У більшості з цих класифікацій у першу чергу виділяють природні здібності (в основі своїй біологічно зумовлені) та специфічні людські здібності, що мають суспільно-історичне походження.

Під природними здібностями розуміють ті здібності, які є спільними для людини та тварин, особливо вищих. Наприклад, такими елементарними здібностями є сприймання, пам'ять, здатність до елементарної комунікації. Мислення з певної точки зору також можна розглядати як здібність, яка властива не тільки людині, але й вищим тваринам у його елементарних виявах. Дані здібності безпосередньо пов'язані із вродженими задатками. Але задатки людини й задатки тварин - це не одне й те ж. У людини на базі цих задатків формуються здібності. Це відбувається за наявності елементарного життєвого досвіду, через механізм навчання і т.д. У процесі розвитку людини такі біологічні здібності сприяють формуванню цілої низки інших, специфічно людських здібностей.

Ці специфічні людські здібності прийнято розподіляти на загальні та спеціальні вищі інтелектуальні здібності. У свою чергу, вони можуть поділятися на теоретичні та практичні, навчальні та творчі, предметні та міжособові тощо.

Загальними називають такі здібності, які тією чи іншою мірою виявляються у всіх видах діяльності людини. Наприклад, інтелектуальні здібності виявляються у винахідливості та кмітливості, швидкому та глибокому запам'ятовуванні матеріалу, переключенні уваги, критичності та самостійності розуму тощо.

До числа загальних здібностей можна також віднести здібності, які виявляються у спілкуванні, взаємодії з людьми. Ці здібності соціально зумовлені. Вони формуються в людини в процесі її життя в суспільстві. Без цієї групи здібностей людині дуже важко жити серед інших людей. Так, без оволодіння мовою як засобом спілкування, без уміння адаптуватися в суспільстві людей, тобто правильно сприймати та оцінювати вчинки людей, взаємодіяти в різних соціальних ситуаціях, нормальне життя та психічний розвиток особистості неможливий.

Спеціальні здібності - це здібності, які виявляються тільки в окремих видах людської діяльності (художні, математичні, спортивні, літературні тощо).

Спеціальні здібності через специфічність конкретної діяльності характеризуються певними, властивими тільки даній здібності рисами. Разом з тим здібність до конкретної діяльності має багато спільного з іншими спеціальними здібностями. Це спільне полягає в тому, що, наприклад, здібність до образотворчої діяльності, як і до інших, є продуктом історичного розвитку людини. Так, численні розкопки курганів свідчать про те, що предки сучасної людини як тільки навчилися виготовляти перший, ще дуже примітивний за своїми контурами та формами посуд, намагалися якось оздобити його. Переселяючись у нову печеру, людина поспішала прикрасити її стіни зображеннями тварин, сценами полювання тощо.

Але для того, щоб оздобити посуд навіть найпростішим, але досить виразним орнаментом, який складається із хвилеподібних ліній, кілець, трикутників, потрібна була значна праця людини.

Крім поділу здібностей на загальні та спеціальні, прийнято поділяти здібності на теоретичні та практичні. Вони відрізняються між собою тим, що перші зумовлюють схильність людини до абстрактно-теоретичних міркувань, а другі - до конкретних практичних дій. На відміну від загальних та спеціальних здібностей теоретичні та практичні здібності найчастіше не поєднуються між собою. Більшість людей мають або один, або інший тип здібностей. Разом вони зустрічаються дуже рідко, переважно лише в обдарованих людей.

Крім цього, існує також поділ на навчальні та теоретичні здібності, які відрізняються між собою лише тим, що перші визначають успішність навчання, засвоєння особистістю знань, формування вмінь та навичок, тоді як другі - можливість відкриттів та винаходів, створення нових предметів матеріальної та духовної культури. Якщо спробувати визначити, які здібності даної групи мають більше значення для людства, то у випадку визнання пріоритету однієї над іншою, ми 6, напевне, зробили помилку. Зрозуміло, що якби людство було позбавлене можливості творити, то чи воно взагалі розвивалося б, адже розвиток можливий лише тоді, коли люди у змозі засвоїти всю суму знань, яка накопичена попередніми поколіннями. Тому деякі автори вважають, що навчальні здібності належать до загальних, а творчі - до спеціальних, які визначають успіх творчої діяльності.

Виходячи з того, що здібності значною мірою соціальні й формуються в процесі конкретної діяльності людини та залежно від того, існують чи не існують умови для їхнього розвитку, здібності можуть бути потенційними та актуальними.

Під потенційними здібностями розуміють ті, які не реалізуються в конкретному виді діяльності, але здатні актуалізуватися при зміні відповідних соціальних умов. До актуальних здібностей, як правило, відносять ті, які необхідні саме в даний момент і реалізуються в конкретному виді діяльності. Потенційні та актуальні здібності виступають непрямим показником характеру соціальних умов, у яких розвиваються здібності людини. Саме характер соціальних умов перешкоджає або сприяє розвитку потенційних здібностей, забезпечує або не забезпечує їх перетворення в актуальні.

Таким чином, різні види здібностей не лише визначають успішність діяльності, але й взаємодіють та впливають одна на одну, забезпечуючи певний рівень розвитку здібностей у кожної особистості.

Здібності мають органічні, спадково закріплені передумови для їх розвитку у вигляді задатків. Люди від народження наділені різними задатками. Відмінності між людьми у задатках полягають насамперед у природжених особливостях їхнього нервово-мозкового апарату - анатомо-фізіологічних, функціональних його особливостях. Вихідні природні відмінності між людьми -це відмінності не в готових здібностях, а саме в задатках. Між задатками та здібностями існує дуже велика відстань; між ними весь шлях розвитку особистості. Задатки дуже багатозначні; вони можуть розвиватися в різних напрямах. Задатки - лише передумови розвитку здібностей. Розвиваючись на грунті задатків, здібності все ж є функцією не самих задатків, а розвитку, до якого задатки входять як вихідний момент, як передумова. Включаючись у розвиток індивіда, вони самі розвиваються, тобто перетворюються, змінюються. Таким чином, під задатками розуміють анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, які складають природну основу розвитку здібностей.

Слід відзначити, що наявність певних задатків у людини ще не означає, що в неї будуть розвиватися ті чи інші здібності. Наприклад, суттєвою передумовою розвитку музичних здібностей виступає тонкий слух. Але будова периферійного (слухового) та центрального нервового апарату лише одна з умов розвитку музичних здібностей. Будова мозку не передбачає, які професії та спеціальності, пов'язані з музичним слухом, можуть виникнути в людському суспільстві. Не враховано й те, який вид діяльності обере для себе людина та які можливості будуть надані їй для розвитку здібностей, наявних у неї. Отже, якою мірою будуть розвинені задатки в людини, залежить від умов її індивідуального розвитку.

Таким чином, розвиток задатків - це соціально зумовлений процес, який пов'язаний з умовами виховання та особливостями розвитку суспільства. Задатки розвиваються та трансформуються у здібності за умови, коли в суспільстві виникла потреба в тих чи інших професіях, як, наприклад, тоді, коли потрібний тонкий музичний слух. Другою суттєвою умовою розвитку задатків е особливості виховання.

 

 


План

 

1. Поняття про психічні процеси, їх види. Характеристика пізнавальних процесів.

2. Відчуття, їх види та характеристики. Сприймання, його види і властивості.

3. Види пам'яті. Мнемонічні прийоми. Розвиток профе­сійної пам'яті.

4. Увага, її властивості та види.

5. Афективні та вольові стани.

6. Особливості професійної діяльності в галузі. Професійна придатність.

 

Афективні та вольові стани

 

Афекти - це сильні і короткочасні емоційні процеси, які швидко оволодівають людиною і характеризуються значними змінами свідомості, порушенням вольового контролю за діями, змінами життєдіяльності організму.

Виокремлюють два типи причин, які викликають стан афекту.

1) обставини, що загрожують існуванню людини та зв'язані з її біологічними інстинктами і потребами (наприклад, пряма або непряма загроза для життя);

2) вчинки оточуючих людей, їх висловлювання, соціальні оцінки, які глибоко травмують особистість і зачіпають самооцінку (наприклад, насилля або тяжка образа).

Афект виникає в певній ситуації і слугує для суб'єкта своєрідною формою виходу з неї, розрядкою. Передумовою виникнення афекту є гостроконфліктні ситуації.

Афектогенна ситуація - це ситуація, яка характеризується тим, що людина, яка в ній знаходиться, повинна обов'язково діяти і відчуває в цьому майже нездоланну потребу, але прийнятних способів дій не знаходить. Це протиріччя і викликає афект. Якщо людина явно бачить можливості адекватної поведінки, афекту не настане.

Л.С. Виготський наводить такий приклад: людина знає про небезпеку, яка очікує її на шляху, завчасно готується до неї і зустрічає її у всеозброєнні. Вона може бути завчасно схвильованою, переляканою, але це не афект. Якщо ж людину застала небезпека несподівано і вона повинна якось діяти, але виходу з положення, що несподівано склалося, вона знайти не може, виникає афект.

Вольові стани - тимчасові психічні стани, які є оптимальними внутрішніми умовами, що забезпечують успішне подолання особи­стістю труднощів.

Такими є стани оптимізму, активності, мобілізованості, відваги, рішучості, «бойового збудження», зосередженості, змобілізованості, уважності, готовності, зацікавленості, зумовлені життєвими обставинами та особистістю. Вольовий стан не тотожний волі і вольо­вим якостям. Його може пережити і безвольна людина.

Таким чином, конфліктність ситуації - головний критерій при визначенні афектогенних ситуацій. Коли сформульована раніше програма поведінки виявляється непридатною під час виникнення нового подразника, а інша програма відсутня, виникає афективний спалах.

Іншою умовою, яка призводить до можливості виникнення афекту, є комплекс стійких індивідуально-психологічних особливостей особистості і тимчасовий стан суб'єкта, який потрапив у конфліктну ситуацію.

Не всі люди однаково схильні до афекту. Існують певні індивідуально-психологічні особливості, які спричиняють виникнення афекту.

1. Комплекс природжених властивостей нервової системи (тип вищої нервової діяльності). Частіше афект виникає в людей зі слабким типом нервової системи, який характеризується легкою збудливістю, підвищеною чутливістю до подразників, нездатністю витримувати сильні і значні подразники, нерідко інертністю нервових процесів.

2. Специфічна структура особистості, зокрема особливості її самооцінки. Люди з високою, але не досить стійкою самооцінкою хворобливо реагують на оцінку і зауваження оточуючих; їх легко травмувати, вивести зі стану рівноваги, зруйнувавши тим самим звичну програму поведінки.

3. Вікові особливості суб'єкта. Дитина більш збудлива, ніж доросла людина. У дітей різкіші вияви залежності поведінки від оцінок оточуючих, а недостатньо сформована система самоконтролю не дає можливості уникнути афективного спалаху в умовах, де дорослому це вдається відносно легко. У похилому віці поступово зменшується стійкість до афективних переживань, підвищується роздратованість, що збільшує швидкість виникнення афектів у людей похилого віку. 4. Тимчасові функціональні психофізіологічні стани, які порушують стійкість людини до афектогенної ситуації: утома, безсоння тощо. У стані втоми порушується її гострота, швидкість орієнтації в навколишній обстановці, знижується швидкість запам'ятовування, підвищується емоційність, чутливість.

Усі ці особливості разом можуть сприяти виникненню афекту. Динаміка афекту відрізняє його від інших емоційних станів. Як визначає С.Л. Рубінштейн, афект - це емоційні процеси вибухового характеру, які мають стрімкий і бурхливий перебіг. Хоча афект - це спалах, але він не обов'язково наступає за першого ж впливу на людину подразників, які викликають афективне відношення. Іноді однією з умов, яка нібито підготовлює афективний спалах, є повторення афективних ситуацій, які призволять до накопичення, акумуляції переживань, що можуть згодом викликати афективний вибух.

Афект не викликає помутніння свідомості. Тому людина, як правило, пам'ятає про дії, здійснені нею в цьому стані. Але бувають випадки, коли окремі дії або їх елементи випадають. У стані афекту спостерігається так зване звуження свідомості, тобто людина усвідомлює відносно вузьке коло явиш, тільки найближчі цілі дій, які безпосередньо пов'язані з тим, що переживається в даний момент, що призводить до зниження рівня вольової регуляції поведінки. По відношенню до особистості афект являє собою дещо нібито „нав'язане", що охопило людину.

Отже, у стані афекту, по-перше, знижується можливість усвідомлення здійснюваних дій (свідома діяльність загальмовується); по-друге, значно зменшується здатність людини свідомо контролювати свої дії, керувати ними. Однак, незважаючи на вказані особливості афекту, його подолання можливе, більше того, з ним можна і необхідно боротися. Управління ним високою мірою залежить від моральних якостей людини. Виховані в моральному відношенні люди, як правило, уміють гальмувати афект. Оволодіння афектом більш можливе на початковій стадії. У практиці навчально-виховної роботи в школі необхідно вчити дітей (і вчитися самому) умінню свідомо ставити цілі, не допускаючи емоційних вибухів.

 

План

 

1. Поняття про групу. Види груп за статусом, характером взаємодії, рівнем розвитку.

2. Методи вивчення міжособистісних стосунків у групах.

3. Групові процеси. Поділ членів групи за статусом. Лідерство.

4. Особистість та група: очікування, конформізм, нонкон­формізм.

 

 

План

 

1. Спілкування: поняття, мета, засоби, етапи і механізм спілкування. Класифікація видів спілкування. Функції та рівні спілкування

2. Психологія спілку­вання

3. Спілкування як взаємодія: орієнтація на контроль і розуміння

 

План

 

1. Поняття про конфлікт. Типи конфліктів. Причини виник­нення конфліктів.

2. Структура конфлікту: учасники конфлікту, умови пере­бігу, конфліктна ситуація, поведінка в конфлікті. Динаміка конфлікту: стадії розвитку, трансформація різних типів конф­лікту.

 

1. Поняття про конфлікт. Типи конфліктів. Причини виник­нення конфліктів

 

Конфлікт (лат. Conflictus — зіткнення) — зіткнення, боротьба протилежних поглядів, форма вираження протиріччя. Конфлікт — це взаємодія двох або більше суб'єктів, які мають взаємно виключні цілі, які реалізують їх на шкоду іншому (або за рахунок іншого).

Конфлікти — зона підвищеного напруження у відносинах між людьми.

Конфлікт - це зіткнення протилежно спрямованих, несумісних одна з одною тенденцій (потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, соціальних установок, планів тощо) у свідомості окремо взятого індивіда, в міжособистісних взаємодіях та міжособистісних стосунках індивідів чи груп людей.

Найчастіше виникають такі чотири типи конфліктів:

• внутрішньоособистісні (інтраперсональні), які виникають на рівні однієї особистості (наприклад на рівні безпосередньо викладача або студента);

• міжособистісні (інтерперсональні), які виникають між двома особистостями (наприклад між двома студентами);

• внутрішньогрупові (інтрогрупові), які виникають всередині групи, зокрема між конкретною особою і групою;

• міжгрупові (інтергрупові), які виникають між соціальними групами, причому як всередині організації, так і за її взаємодії з оточенням (наприклад, між двома підрозділами в організації).

Конфлікти, які розгортаються в організаціях, характеризуються об'єктивно-суб'єктивною природою виникнення: з одного боку, вони зумовлюються зовнішніми, об'єктивними факторами (соціально-політичною та економічною ситуацією в суспільстві, станом розвитку та матеріально-технічного забезпечення галузі, особливостями функціонування конкретної організації тощо), а з іншого - внутрішніми, суб'єктивними факторами (психологічними характеристиками учасників конфлікту, їхніми потребами, інтересами, мірою значущості для них конфліктної ситуації, особливостями характеру тощо).

За причинами виникнення внутрішньоособистісні, міжособистісні, внутрішньогрупові та міжгрупові конфлікти можна класифікувати у такий спосіб:

• конфлікти ролей - зіткнення різних соціальних ролей, які виконуються однією людиною або декількома людьми (групами);

• конфлікти бажань - зіткнення кількох бажань у свідомості однієї людини або зіткнення свідомостей декількох людей (груп) з приводу того самого бажання;

• конфлікти норм поведінки - зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду при взаємодії та спілкуванні людей (груп).

Причини виникнення конфліктів, класифікованих у такий спосіб, наведені у таблиці 1.

Таблиця 1

Причини виникнення конфліктів в організаціях

Загальні причини конфліктів Конкретизація причин різних типів конфліктів
Причини внутрішньоособистісного конфлікту Причини міжособистісного, внутрішньогрупового та міжгрупового конфліктів
Конфлікт ролей Очікування від людини неадекватних рольових дій (з боку суспільства, конкретної організації, управлінського персоналу) Неадекватне виконання соціальних ролей учасниками спільної діяльності та управлінської взаємодії (різне ставлення до діяльності, різні цілі діяльності)
Конфлікт бажань Зіткнення різних бажань (потреб, інтересів тощо) у свідомості однієї людини, які можуть мати особистий характер або бути зв'язаними з діяльністю організації Зіткнення свідомостей різних людей (груп) щодо якогось бажання, особистого або пов'язаного з цілями організації (розподілення обмежених ресурсів, досягнення мети в процесі конкурентної боротьби)
Конфлікт норм поведінки Зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду у свідомості однієї людини Зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду людей (груп) у процесі спілкування та соціальної взаємодії

 

 

2. Структура конфлікту: учасники конфлікту, умови пере­бігу, конфліктна ситуація, поведінка в конфлікті. Динаміка конфлікту: стадії розвитку, трансформація різних типів конф­лікту

 

Під структурою завжди розуміється сукупність частин, елементів і зв'язків певного об'єкта та відносин між ними, що забезпечують його цілісність. Основними елементами конфлікту є:

1) учасники конфлікту;

2) предмет і об'єкт конфлікту;

3) умови, в яких відбувається конфлікт;

4) суб'єктивність сприйняття конфлікту.

1. Учасники конфлікту.

У будь-якому конфлікті є як мінімум дві конфліктуючі сторони, до яких відносяться окремі індивіди та групи. Конфлікти бувають і багатосторонніми, коли у взаємодії беруть участь більше двох сторін. Учасниками конфлікту можуть бути окремі індивіди, соціальні групи, організації, держави, коаліції держав. Головними учасниками конфлікту є протидіючі сторони, або супротивники. Вони утворюють стрижень конфлікту. Учасники конфлікту діляться на прямих і непрямих. Між прямими учасниками виділяють ініціатора конфлікту.

Труднощі з визначенням учасників і суб'єктів конфліктної взаємодії пов'язана з динамічністю цього процесу: на початковому етапі громадянин або група можуть виступати ініціаторами конфлікту, а по його закінченні переміститися в категорію жертв.

Окрім виконання певних ролей, учасники конфлікту характеризуються:

1. Позицією, яку займає одна із сторін по відношенню до протидіючої сторони, в якій:

- окремий індивід виступає від свого власного імені і переслідує власні інтереси;

- окремі індивіди переслідують групові інтереси

- групи, що безпосередньо взаємодіють одна з одною для досягнення спільних інтересів;

- державні структури, що виступають від імені закону.

2. Соціальним статусом — загальним положенням особи або соціальної групи в суспільстві, що спираються на певну сукупність прав або обов'язків.

3. Потенціалом (силою) - сукупністю потенційних і активних засобів та ресурсів сторін конфлікту, їх здатністю реалізувати свої цілі всупереч протидії опонента. Знання виступає найбільш демократичним потенціалом, джерелом сили.

Залежно від характеру протидіючих сторін конфлікти можна поділити на чотири типи:

1) внутрішньоособовий, або сумління, при якому одні якості особи протистоять іншим її аспектам;

2) міжособовий, при якому одна особа протистоїть іншій;

3) конфлікт типу особа - група, при якому окрема особа протистоїть певній соціальній групі;

4) конфлікт типу група - група, носіями якого можуть бути як малі, так і великі соціальні утворення, наприклад, нації, класи, держави.

Окрім головних сторін конфлікту є й інші його учасники, які грають у нім другорядні ролі. Непрямі учасники конфлікту характеризуються ролевою поведінкою, тобто непрямі учасники конфлікту можуть:

• провокувати конфлікт з метою досягнення власних інтересів (підбурювач, провокатор);

• сприяти зменшенню гостроти або повному припиненню конфлікту (посередник, медіатор, судді);

• підтримувати ту чи іншу сторону або обидві сторони одночасно -(посібник, союзник або група підтримки);

• планувати і керувати протіканням конфлікту (організатор). Ролі учасників конфлікту розрізняються як із соціологічної, так і з психологічної точок зору.

Із соціологічної точки зору вони можуть істотно розрізнятися за своєю соціальною значущістю, силою, впливом, що особливо яскраво проявляється при конфлікті окремої особи з державою. Звичайно в конфлікті такого роду сили учасників далеко не рівні. Як свідчить історія, роль окремих осіб не лише в житті окремих організацій і груп, а й у долях цілих народів і держав може бути дуже велика.

Неоднакова роль окремих учасників конфлікту і з психологічної точки зору. У цьому відношенні вона може бути шляхетною, навіть героїчною, а може бути і непривабливою. Кожен учасник під час розвитку протиборства може керуватися своїми мотивами, цілями, інтересами, цінностями й установками.

Як соціальна значущість учасників, так і їхні цілі, установки проявляються особливо чітко лише тоді, коли конфлікт досягає високого рівня розвитку. Саме в цей час з'ясовується, хто є хто серед його учасників.

Окрім об'єктивних характеристик сторін конфлікту дуже важливим є відображення предмета конфлікту в свідомості суб'єктів конфліктної взаємодії. Воно може бути різним:

- конфліктна ситуація об'єктивно існує, але не усвідомлюється учасниками конфлікту;

- конфліктна ситуація об'єктивно існує, але по-різному усвідомлюється учасниками конфлікту;

- конфліктна ситуація об'єктивно не існує, але усвідомлюється ЇЇ учасниками як конфліктна (помилковий конфлікт);

- конфліктна ситуація існує об'єктивно і при цьому адекватно усвідомлюється ЇЇ учасниками.

Розглядаючи конфлікт, слід також виділяти:

Мотиви конфліктуючих сторін, тобто внутрішні сили, які підштовхують суб'єктів до конфлікту.

Інтереси конфліктуючих сторін — емоційно окрашений стан діяльності конфліктуючих сторін.

Позиції конфліктуючих сторін — ті претензії, що пред'являють одна одній сторони конфлікту.

2. Предмет і об'єкт конфлікту.

Предмет конфлікту. Всякий конфлікт має свою причину, виникає з приводу необхідності задоволення певних потреб. Ті цінності, що здатні задовольнити ці потреби та за оволодіння якими виникає протистояння, є предметом конфлікту. Як предмет конфлікту можуть виступати певні матеріальні, соціальні та духовні цінності.

Об'єкт конфлікту — це матеріальна (ресурс), духовна (ідея, норма, принцип тощо) або соціальна (влада) цінність, до володіння або користування якою прагнуть сторони конфлікту.

Характеристики об'єкта конфлікту:

- об'єкт конфлікту виникає за наявності інтересів до нього з боку протидіючих сторін (бажання їм володіти, його використовувати, контролювати, привласнити тощо);

- конкретно-історичний характер об'єктів конфлікту (бажання заволодіти певним об'єктом, землею, корисними копалинами тощо);

- суб'єктивність оцінки значущості об'єкта для різних суб'єктів. Типи об'єктів конфлікту:

- об'єкти, які не можуть бути розділені на частини, володіння якими спільно з ким-небудь неможливо;

- об'єкти, які можуть бути поділені на частини і володіння якими можливе в різних пропорціях;

- об'єкти, якими учасники конфлікту можуть володіти спільно в рівних долях (це ситуація уявного конфлікту).

Відмінності між об'єктом і предметом конфлікту.

1. Об'єкт конфлікту - це та сторона реальності, яка включена в процес взаємодії з суб'єктами конфлікту, а предмет конфлікту - це відмінності, розбіжності, що виникають між протидіючими сторонами, які вони намагаються вирішити.

2. Об'єкт конфлікту може бути істинним або помилковим, потенційним або ілюзорним, а предмет конфлікту завжди реальний.

3. Об'єкт конфлікту може бути прихованим, тоді як предмет завжди яскраво виражений.

3. У мови, в яких відбувається конфлікт.

Середовище конфлікту здійснює великий вплив на причини його виникнення та динаміку. З погляду рівнів соціальної системи розрізняють макро- і мікросередовище. Макросередовище - це сукупність умов, що впливають на великі соціальні групи та держави. Мікросередовище впливає на малі групи, внутрішнє самопочуття людей і міжособистісні взаємовідносини. За природою його складових можна виділити фізичне (геологічні, кліматичні, екологічні умови) та соціальне (соціальні умови, в яких розвивається конфлікт, включаючи його непрямих учасників) середовище. Тому можна говорити про те, що кожен конфлікт має такі характеристики:

- просторові: географічні межі, сфери виникнення та прояву конфлікту, умови і привід виникнення, конкретні форми прояву, засоби та дії, якими користуються суб'єкти, результат конфлікту;

- часові: тривалість, частота, повторюваність, тривалість участі кожного суб'єкта, часові характеристики кожного з етапів;

- соціально-просторові: кількість та інтереси людей, втягнутих у конфлікт.

4. Суб'єктивність сприйняття конфлікту.

Характер конфлікту залежить не тільки від об'єктивних умов у певній країні, великій чи малій групі, а й від його суб'єктивного сприйняття, або образу конфлікту, який створюється у окремих осіб або груп у даній конфліктній ситуації. Цей образ, або сприйняття, не обов'язково відповідає дійсному стану справ і може бути трьох видів:

1) уявлення про самих себе;

2) сприйняття інших учасників конфлікту;

3) сприйняття зовнішнього середовища (мікро- і макро-), в якому розгортається конфлікт.

Саме ці образи, ідеальні картини конфліктної ситуації, а не об'єктивна реальність, є безпосередньою основою поведінки конфліктуючих сторін.

Звичайно в цілому ці образи й картини породжуються об'єктивною реальністю. Проте наше пізнання відображає не тільки об'єктивну природу, а й включає як свою невід'ємну складову і нашу власну людську природу. Тому відносини між нашими образами, уявленнями і реальністю дуже складні й не лише ніколи повністю не співпадають, а й можуть мати з нею серйозні розбіжності, що є ще одним джерелом конфліктів.

При ць<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти