ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО ВИРАЖЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОЧУТТЯ В ІНТИМНІЙ ЛІРИЦІ В. СОСЮРИ

Щирість, задушевнісь, яскрава, емоційна наснажена образність, звернен­ня до найяскравіших людських почуттів — основні риси поетичної спадщи­ни В. Сосюри, кого справедливо називають одним із найтонших ліриків ук­раїнської літератури ХХ століття. Здається, кожен знає ці натхненні рядки:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання…

Поет творить хвилюючу гаму людських почуттів, народжених кохан­ням. Поетична гіпербола перших двох рядків стає камертоном усієї поезії, в якій В. Сосюра у народно-пісенному ключі оспівує чисте почуття любові: розквітає весна, прокидається земля, усе живе в той час, коли народжуєть­ся кохання. Образ весни співзвучний образу коханої з щасливими очима,


КЛАС



які тривожать і западають у душу ліричного героя, здатного — від повені вес­няних, хвилюючих почуттів — зірвати для неї «Оріон золотий».

Про чарівність і неповторну красу першої любові говорить поет у вірші «Коли потяг у даль загуркоче…». Ліричний герой окрилений, спов­нений життєдайним теплом, яке дарує йому кохана. У вірш митець вплітає конкретику того часу — «тривожні оселі, темні вежі на фоні за­грав», «…і ворог — на нашій путі». Ліричний герой іде на фронт захища­ти рідну землю, свою кохану, повертається додому, де на нього чекає гірке розчарування — зрада. Порівнянням «лиш любов, як у серці багнет…» поет образно відтворює душевний стан свого героя: пережиту радість першо­го кохання і гостроту болю за розтоптане почуття, за невірність дівчини, яка стала дружиною іншого. Але спогад про кохання такий яскравий, та­кий незабутньо-щемливий:

Я б забув і образу, і сльози…

Тільки б знову іти через гать,

тільки б слухать твій голос і коси,

твої коси сумні цілувать. Щастя побачення і сум розлуки, радість від розділеного почуття і туга за нерозділеним почуттям і журба за нездійсненною любов’ю — усе це зна­ходить свій вияв в інтимній ліриці В. Сосюри. Так, у вірші «Марія» поет тонко відтворює сум’яття людської душі, спричинене не просто розста­ванням, а передусім тим, що ліричний герой мусить щось приховувати від коханої:

Я не можу сказать, я боюсь розказать, що тебе я уже покидаю…

У цій поезії, як і в інших, відтворення людських почуттів доповнюєть­ся змалюванням окремих пейзажних деталей. І жита зеленіють, і волош­ки квітнуть, але в цей час благодатного дозрівання буяння природи відбу­вається щось невідворотне, незрозуміле — любов одцвіта, тому у коханої заплакані очі, покірно нахилені плечі. Як і ліричний герой, дівчина страж­дає.

З особливою теплотою малює поет окремими штрихами образ коха­ної, але найбільшу увагу звертає на очі — дзеркало душі. Вони — на­скрізний образ його інтимної поезії. Золоті, сині — очі співають, мовчать, «щастя і тривога на щоках холодних від очей цвіте», у милої «васильки з-під вій». У вірші «Білі акації будуть цвісти» образ коханої зливається з образом Батьківщини:

В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни… Ось вона йде у вінку, як весна… Стиснулось серце до крику… В ньому злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки.



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Для ліричного героя Володимира Сосюри любов, вірність, відданість коханій невіддільні від любові, вірності і відданості рідному краю, Вітчизні.

У Сосюриній пісні кохання помітна гармонійна єдність людської душі зі світом. Вона виявляється і в розумінні вічності любові як непереможно­го закону життя:

Пройдуть мільйони років,

і навіть і тоді, у травах і квітах,

сіятиме мій спів про тебе, яснооку,

як промінь зір, що зник давно вже їхній прах…

Ніжність і задушевність, динаміка і лаконізм, вагомість слова і внут­рішня схвильованість поета, невимушеність і природність — ці риси інди­відуального поетичного стилю Володимира Сосюри притаманні і його інтимній ліриці.


 


 


КЛАС

Одинадцятикласники повинні навчитися самостійно, повно, з ураху­ванням комунікативних завдань, будувати текст (твір); висловлювати власну думку, зіставляти її з іншими думками; розв’язувати обговорюва­ний предмет (літературний твір) із власним життєвим досвідом; добира­ти переконливі докази для обґрунтування своєї позиції; висловлювання випускників мають відзначатися багатством словника, точністю слово­вживання, стилістичною єдністю. За вимогами чинної програми обсяг творів одинадцятикласників повинен складати 3—3,5 сторінки (у класах з українською та російською мовами навчання).

Щоб добре написати твір на літературну тему, необхідно:

— вдумливо, уважно, без поспіху прочитати художній твір, передмо­ву і післямову, коментарі до нього, словнички термінів і діалектних слів;

— опрацювати відповідну статтю підручника;

— за допомогою словників, енциклопедій з’ясувати значення незна­йомих та малознайомих слів і виразів, понять;

— скористатися додатковою літературою, яка б допомогла розкрити тему твору, його проблеми, зробити хороший вступ;

— підібрати епіграф;

— обрати стиль і тип мовлення;

— сформулювати головну думку свого твору: що я хочу довести, утвердити, схвалити; що мене захоплює у художньому творі, про який пишу, і чому; які проблеми твору близькі мені й чому; чим зацікавив, над чим примусив замислитися автор даного твору;

— скласти план або тези твору;

— підібрати цитати, фактичні матеріали, цікаві вислови, яскраві ху­дожні засоби й слова;

— написати твір на чернетці й прочитати його собі вголос, щоб вия­вити змістові, мовні та стилістичні неточності.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Доповідь про письменника

Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) на­родився 1 (13) грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині (нині місто Сумської області) в родині сільських вчителів. Приблизно 1904 чи 1905 року мати майбутнього письменника Єлизаве­та Іванівна, забравши дітей, переїхала тимчасово на хутір Зубівка до сес­три, яка була одружена з дрібним поміщиком М. Смаковським. Незаба­ром, діставши посаду, вона вчителювала в селі Чернеччині на Богодухівщині, а згодом — на хуторі Дем’янівка поблизу Диканьки.

Так з 11 чи 12 років Микола виростав без батька. Крім матері, ним опіку­валися М. Смаковський та збіднілий ліберальний поміщик Савич. У великій бібліотеці, якою міг користуватися хлопець, були «Кобзар» Т. Шевченка та



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


ще деякі українські книжки. Микола закінчив Краснокутську вищепочаткову школу та вступив до Богодухівської гімназії, з якої за розповсюдження неле­гальної соціалістичної літератури й зухвалу поведінку був виключений з п’я­того класу. З 1911 року він працював писарем у Рублівській волосній управі, активно займаючись самоосвітою. 1916 року Микола успішно склав екстер­ном іспити за курс гімназії і отримав диплом. Того ж року він добровільно пішов в армію. Восени 1917 року Микола повернувся до Дем’янівки. На по­чатку 1918 року М. Хвильовий оселився в Богодухові, де працював у во­лосній управі. Наприкінці літа 1918 року він брав участь в організації повстансь­кого загону (за деякими свідченнями очолював його), який в листопаді 1918 року захопив Богодухів. З початком наступу армії генерала Денікіна М. Хвильо­вий відступив на північ, де цей загін влився до лав Червоної армії. 1919 року М. Хвильовий став членом КП(б)У.

Десь наприкінці 1918 чи на початку 1919 року М. Хвильовий одру­жився з молодою вчителькою Катериною Гащенко. У них народилась донька Іраїда. Проте шлюб цей не був тривалим. Весною 1921 року М. Хвильовий переїхав до столичного Харкова, де 1922 або 1923 року він одружився з Юлією Уманцевою.

Микола Хвильовий одразу увійшов у харківське українське культур­не коло, яке формувалося навколо редагованої Василем Елланом-Бла-китним газети «Вісті ВУЦВК». Влітку 1921 року вийшла окремим ви­данням його поема «В електричний вік», а в листопаді того ж року — збірник «Жовтень», в якому замість передмови був надрукований «Наш універсал до робітництва і пролетарських митців українських», під­писаний Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та Майком Йогансеном. Майже в усій тогочасній періодичній пресі друкуються його твори, окремим виданням виходять збірки поезій «Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922). З кінця 1922 року починають з’являтися но­вели М. Хвильового, а збірка «Сині етюди» (1923) стала подією в історії української пореволюційної прози. На думку майбутнього академіка О. Білецького фактично збірки новел «Сині етюди» та «Осінь» «визна­чили все коло тем нашої революційної белетристики».

Новий етап творчості М. Хвильового почався з 1925 року, коли він 20 листопада заснував літературно-мистецьке угруповання ВАПЛІ-ТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури) та почав видавати журнал «Вапліте». ВАПЛІТЕ об’єднала багатьох кращих українських літераторів, які мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, А. Любченко, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Сліса-ренко, Ю. Смолич, П. Панч та ін.). Проза М. Хвильового цього періоду («Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентименталь­на історія», «Із Вариної біографії», «Іван Іванович», незакінчений роман «Вальдшнепи» та ін.) свідчила про те, що письменник вступив у пору творчої зрілості, стильового утвердження та філософського осмислення життя.


КЛАС



У цей же час М. Хвильовий своїми Статтями в пресі фактично роз­почав Літературну дискусію 1925–1928 років. Упродовж 1925–1926 років з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у цикли: «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоро­сія?» (останній так і не побачив друку). У цих памфлетах М. Хвильо­вий виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літе­ратури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, насамперед, західноєвропейського мистецтва. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у по­літичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській ге­гемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окрес­лив метафорою «Азіатський ренесанс». У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У засу­див позицію М. Хвильового. Критика письменника тривала й у пресі: був конфіскований шостий номер журналу «Вапліте», з надрукованою там другою частиною роману «Вальдшнепи» (рукопис М. Хвильовому пізніше довелося знищити), а відтак припинила існування і сама орга­нізація. Від письменника вимагали каяття та самообпльовування. М. Хвильовий змушений був піти на поступки, і вже 4 грудня 1926 року він написав першого свого покаянного листа, в якому визнав «помилки» та засудив свої погляди. Але звинувачення в «хвильовизмі» супрово­джували його до кінця життя.

Взимку 1928 року М. Хвильовий здійснив поїздку за кордон. Впро­довж 1929 року фактично під його керівництвом виходив позагруповий журнал «Літературний ярмарок», який згодом також мусив припинити своє існування. Наприкінці 1929 року за активною участю М. Хвильово­го створюється організація «Пролітфронт», але й вона на початку 1931 року була розпущена. Постановою ЦК ВКП(б) з 23 квітня 1932 року всі письменники були загнані до однієї офіційної спілки письменників. Роз­гром керівництва Української комуністичної партії завершився призна­ченням росіянина Павла Постишева на посаду диктатора країни. Він при­їхав в Україну з новим шефом ДПУ та зграєю поплічників. Саме йому партія доручила організувати винищення селян. Почався голодомор 1932—1933 років. У квітні 1933 року М. Хвильовий побував на Полтав­щині і на власні очі побачив це. Арешти, що раніше знищили стару укра­їнську інтелігенцію (сумнозвісний процес «СВУ»), розпочалися й серед комуністів. 12 травня заарештували найближчого приятеля М. Хвильо­вого — Михайла Ялового. Наступним, імовірно, мав бути він.

13 травня 1933 року письменник запросив до себе друзів — М. Куліша, О. Досвітнього, Г. Епіка, М. Йогансена, І. Дніпровського, І. Сен-ченка… За якийсь час у робочому кабінеті письменника пролунав постріл. Залишилися передсмертні записки до друзів-письменників, до дочки…



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти