ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ОБРАЗ ЯРОСЛАВА МУДРОГО В ОДНОЙМЕННІЙ П’ЄСІ І. КОЧЕРГИ

Образ Ярослава Мудрого привабив Івана Кочергу передусім як об­раз суперечливий, у якому поєдналися, з одного боку, лицарська відвага, державний розум, підтримка науки, знань, щедрість, а з іншого — често­любство, лукавство, лякливість. В уяві драматурга постала трагічна по­стать людини енергійної, запальної, активної, яка шукала істину і поми­лялася, дбала про добробут вітчизни і забувала про деяких гідних її синів.

Ця постать і стала центром п’єси. Уже в першій частині драматург май­стерно визначає ті лінії, якими буде розгортатися дія. Він знайомить нас з ченцями — переписувачами книг Сильвестром, Микитою, Свічкогасом, родиною київського князя — його дружиною і дочками, майбутнім зятем Гаральдом. Читач довідується, що Ярослав має не тільки однодумців, а й ворогів.

У «списателя» книг Микити, сина новгородського боярина, давня образа на Ярослава, що стратив за непокору його батька. Душевна рана його тим пекучіша, що він добре знає, як Коснятин, інші новгородці не раз виручали київського князя у скрутну хвилину. Але жадоба помсти і гнів на кривдника змінюються в серці Микити розумінням державо­творчої, патріотичної діяльності Ярослава, хай і не позбавленої помилок:

…пізнав так близько розум дивний Мудрішого з усіх земних царів, Пізнав того, хто не лише в добрі, А навіть в злі і хибах все ж нехибний, Немов насправді вишнього рука Його веде до правди в помилках! Це усвідомлення правоти князя як захисника інтересів держави, як пал­кого патріота змінює ставлення Микити до нього, перемагає образи: він



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


привозить Ярославу останній дарунок від дочки Єлизавети, яка згасла у да­лекій Норвегії, сумуючи за рідною домівкою, батьківським теплим словом.

Ця сюжетна колізія перегукується за своєю напругою і внутрішнім дра­матизмом із стосунками великого князя і Журейка. Журейко — будівни­чий, він зводить храми. Його душа така само висока, як і творіння його рук. Чистою і палкою є любов Журейка до Милуші, простої дівчини-ки-янки. Захищаючи її родину, парубок потрапляє у немилість до князя і зму­шений переховуватися. Проте він знаходить в собі сили піднятися над осо­бистою образою, бо розуміє прагнення Ярослава до єдності Руської землі.

Ярослав — люблячий батько, ніжний і лагідний у ставленні до дочок. Але, дбаючи про інтереси держави, він одружує їх з іноземцями, хоч сам гірко переживає розлуку з дітьми. Складні стосунки Ярослава з дружи­ною Інгігердою, шведською принцесою. Її зрада боляче ранить князя, так само як і смерть Єлизавети, перед якою він відчуває свою провину.

Ярослав керується принципом «Раніш закон, а потім благодать». І цей принцип не завжди виправдовує себе, що розуміє і сам герой.

Складна роздвоєність між державним обов’язком і людським почут­тям не виправдовує князя, хоч І. Кочерга і подекуди ідеалізує свого героя.

Романтична поема «Ярослав Мудрий» — то гімн рідному народові, його незнищенним моральним якостям, серед яких любов до батьківської землі займає чільне місце.

ЛИСТ ДО КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Вельмишановний великий княже Ярославе!

Звертаюсь до тебе з далекого ХХ століття. Я живу на твоїй і моїй рідній землі, але тепер вона називається не Київська Русь, а Україна. Про­читала недавно п’єсу Івана Кочерги «Ярослав Мудрий», де розповідається про важкий період твого життя і правління. Іван Кочерга відкрив нам завісу на моральні цінності наших далеких предків, їхні ідеали. Твій об­раз змальовано з великою повагою, яскравістю й любов’ю так, що він не може не збентежити душу читача. Я була дуже вражена тим, що в історії бувають такі далекоглядні, вольові, розважливі і мудрі особистості.

Тобі довелося покласти багато сил, щоб зберегти єдність країни, зла­году серед народу. Був ти, княже, жорстоким і добрим, мудрим і терпля­чим у досягненні своєї мети. Мені у серце запали такі твої слова:

Да буде мир! І Богом я клянусь, Що кожного вразить моя сокира, Хто збаламутить Київ наш і Русь, Хто осквернить насильством справу миру. Зараз нам не вистачає таких державних діячів, тому в країні панує роз­лад, занепад економіки, науки і культури. Для тебе, великий княже, «...в житті ясніше всіх скарбів людини честь і мужа вірність сяє...». О, якби зараз у лю­дей були такі великі і чисті серця, то, може, й життя було б більш радісним і щасливим. У важкі часи розкривається душа людини, тоді видно, які


КЛАС



ідеали вона сповідує. За честь вважаєш ти, що в жилах твоїх тече кров ра­бині — то кров твого народу. Ти наш батько. Ми вчимося на прикладі твого життя бути чесними, здатними на самопожертву ради Батьківщини, як ти нам заповів: «І, поки жив, стояти я клянусь за руську правду і єдину Русь!» Ми побачили, що «береться мудрість... із шукань і помилок гірких».

Навколо тебе були люди добрі і злі. Учений монах Сильвестр теж зробив велику справу для нашої держави, переклавши і переписавши ба­гато рукописів. Молодь він виховував на ученні Христа: «Тільки Бог царів і царства судить. Лиш він один далеку бачить путь, якою йдуть царі і прості люди». Пригадуєш, як ти казав?

І добрій книзі більше я радію,

Ніж золоту в коморі. Мені боляче за наш народ, бо зараз мало хто шанує науку і культуру, книжки, за які ви платили золотими монетами, в які вкладали багато сил. Образ Микити підтверджує, що ви, наші предки, були людьми чесними, порядними, шляхетними. У розмові з Сильвестром Микита каже:

З пергаменту недовго зчистить ваду, Лиш з совісті не зчистити її. Спочатку Микита ненавидів тебе, Ярославе, за смерть свого батька. Але коли він зрозумів твою мету створення єдиної могутньої держави, то пробачив тебе. Із ворога Микита став твоїм вірним помічником і другом. Ми, твої нащадки, дуже вдячні за мудрий життєвий досвід, який до­летів до нас крізь віки. І ще не раз зустрінеться нам твій образ на сто­рінках історичних романів.

Із великою повагою до тебе, Ярославе, учениця 11 класу Ч. Н.

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО Доповідь про письменника

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. в місті Сосниця на Чернігівщині в селянській родині. Навчався в Сосницькій початковій школі, пізніше — в Глухівському вчительському інституті.

У серпні 1917 р. прибув до Києва на посаду вчителя Київської вище-початкової школи та водночас подав документи на право бути вільним слухачем економічного відділу київського комерційного інституту. Тим часом почалася громадянська війна, у якій О. Довженко брав найактив­нішу участь на боці Центральної Ради та УНР.

Від кінця 1917 року до повернення О. Довженка з-за кордону до Харкова 1923 року — багато темних місць у біографії митця. Є свідчення, що О. Довжен­ко в складі куреня чорних гайдамаків під проводом С. Петлюри брав участь у штурмі київського заводу «Арсенал» у січні 1918 року. Відступивши до Кам’-янця-Подільського, після поразки військ УНР О. Довженко потрапив до кон­центраційного табору, і наприкінці 1919 року його справу розглядала ЧК. Відо­мо, що він вступив до партії есерів-боротьбістів, яка згодом влилася до лав



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


КП(б)У. 1920 року О. Довженко вже перебуває на посаді комісара з питань освіти й культури. Потім майбутній кінодраматург перебував на дипломатичній роботі у Варшаві та Берліні, де відвідував лекції в Берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

1923 року О. Довженко повернувся до Харкова і почав працювати ху-дожником-ілюстратором газети «Вісті». 1926 р. переїздить до Одеси, де разом з Юрієм Яновським працює на Одеській кіностудії ВУФКУ. Там ви­ходять перші фільми О. Довженка — сатиричні комедії «Вася-реформа­тор» (1926) та «Ягідка кохання» (1926). За сценарієм М. Йогансена та Ю. Тютюнника він зняв фільм «Звенигора» (1927), який навічно уславив ім’я молодого режисера як органічно українського митця

Кожний наступний фільм О. Довженка ставав подією — «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932). Кожний фільм викликав при­страсті. Наприклад, відомий революційний поет Дем’ян Бєдний відгук­нувся на появу «Землі» фейлетоном «Філософи» у газеті «Известия», в якому висміяв твір як просякнутий куркульською ідеологією. А 1958 року на Всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн назвали «Землю» в числі 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. Після критичних нападок фільм «Іван» було знято з прокату, а О. Довженко з дружиною Ю. Солнцевою їде на Далекий Схід, де знімає фільм «Аероград». Епізод авіаційного параду з цього фільму по кілька разів полюбляли переглядати як Сталін, так і Гітлер.

Пізніше О. Довженко поставив такі фільми, як «Щорс» (1939; Ста­лінська премія 1941), «Мічурин» (1948; Сталінська премія 1949), що ви­вели його на перші місця серед радянських кіномитців. З початком війни О. Довженко створив кілька оповідань, два документальних фільми і «Україну в огні», яку розкритикував та заборонив особисто Сталін, зви­нувативши автора в українському націоналізмі.

Майже до кінця життя художник був позбавлений права вільно тво­рити та права повернутися в Україну. Як страждав від цього О. Довженко, можна побачити, переглянувши його «Щоденники».

В історію української культури О. Довженко увійшов не лише як ви­значний кінорежисер, а також як творець нового літературного жанру — кіноповісті. «Земля», «Україна в огні», «Зачарована Десна» стали шедев­рами української літератури.

Помер О. Довженко 25 листопада 1956 року.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти