ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ОБРАЗ АВТОРА У «ЩОДЕННИКУ» О. ДОВЖЕНКА

Існує така думка, що найбільші муки — це муки совісті. То ж, робля­чи підсумок свого життя, Олександр Петрович Довженко записує в що­деннику: «Мені сорок вісім років. Моєму серцю — шістдесят. Воно зно­силося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв’ялила його». І додає: «Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління». У цьому — весь Довженко. Прав­дивий, суворий і безкомпромісний у питаннях справедливого ставлення до народу і вразливий, беззахисний в особистому житті, яке, власне, й не було особистим, а все віддане людям, праці на добро. На більше ніж чо­тириста сторінок друкованого тексту — лише кілька рядків про свою лю­бов до дружини і друга Юлії Солнцевої, про свою хворобу і матеріальні нестатки. То ж його твір можна назвати не «Щоденником» О. Довженка, а щоденником українського народу, вірним сином якого письменник був навіть у своєму «московському засланні».

Зі скупих записів перед нами постає перш за все людина — громад­ський діяч, із глибоким державним мисленням, мудрими і далекогляд­ними планами перебудови недосконалого світу.

Довженка турбує і стан справ у колгоспному селі, коли людину фак­тично «відлучили» від землі, не дали змоги відчути себе господарем на ній. Письменник пропонує наділити селян великими (до гектара)



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


земельними ділянками, щоб вони могли на них трудитися й мати моральне та матеріальне задоволення, виховувати в дітей любов до праці на землі.

Особливо турбує митця стан виховання молоді. Він пише, що необхідно відразу після війни переглянути усю систему шкільного і дошкільного ви­ховання. Потрібно, щоб діти знали справжню історію свого народу, щоб у них виховувався патріотизм та людська гідність. Те ж стосується й безправного в суспільстві учителя, без якого неможливо виховати «гарну молодь».

Олександр Петрович, спостерігаючи, як фотокореспонденти і журналі­сти намагаються якнайбільше зафіксувати жахливі картини війни, думає про те, що людська душа — це чаша для горя. І коли ця чаша повна, скільки не лий — уже більше не поміститься. Отже, мабуть, не це вже потрібно народу від літератури, а необхідне виховання на чомусь доброму, на прекрасному.

Глибоко іронічні й саркастичні нотатки письменника про чиновників, бюрократів, які дістали високі посади, не маючи для цього ні хисту, ні знань, самі нещасливі і роблять навколо сотні, а то й тисячі нещасливих людей.

Вражає сміливість висловлювань письменника, його критичний та да­лекоглядний розум. Адже за кожен рядок, коли б він потрапив свого часу до відповідних органів, можна було б поплатитися не лише волею, а й життям. Митець відчуває, що може зробити більше, ніж знімати хороші фільми й писати книги, але до державної діяльності його «не пущено».

Не обов’язково читати біографію письменника, щоб уявити його собі. Варто почитати «Щоденник», і перед нами постане геніальна, мудра, розваж­лива у своїх помислах і справах людина, справжній патріот і вірний син ук­раїнського народу з масштабним, різнобічним, далекоглядним і навіть про-вісницьким мисленням. Разом із тим це людина вразлива, ніжна, беззахисна перед чиновницьким бюрократизмом, байдужістю і тупістю. І глибоко нещас­на. Бо не може бути така людина, як Довженко, щасливою, коли нещасний її народ. Хоч своє призначення митець бачив у житті «для добра і любові».

«ЩОДЕННИК» О. ДОВЖЕНКА— ВРАЖАЮЧИЙ ДОКУМЕНТ ТРАГІЧНОЇ ДОБИ

Що таке «Щоденник» О. П. Довженка? Це збірка окремих розрізнених записів письменника більше ніж за десятиліття. З точки зору логіки це, ма­буть, важко назвати художнім, літературним твором. І все ж це твір, причому мистецький, високохудожній, бо пронизаний наскрізною гуманістичною ідеєю, освітлений любов’ю автора до життя, до людини. Разом із тим проникнутий гострим осудом жорстокої тоталітарної системи, яка нівечила народ фізично і морально, приводила його до жахливого рабського становища.

Можна не читати багатьох книг про війну, щоб уявити собі той тра­гічний і героїчний час. Варто переглянути «Щоденник» О. П. Довжен­ка — і знайдеш відповіді на всі болючі питання: чому на першому етапі довелося так багато відступати, чи виправдані оті безмірні жертви наро­ду, за які провини мільйони людей, що пережили окупацію, знову потра­пили в табори, але вже сталінські.


КЛАС



Окремими епізодами, замальовками Довженко подає величну картину безприкладного героїзму народу в боротьбі з німецько-фашистськими за­гарбниками. Це розповіді про хлопчика Тараса, що помстився за вбитого батька-партизана, про дідів-перевізників, новітніх сусаніних, про жінок, яки­ми прикривалися німці при наступі, а ті кричали: «Стріляйте по нас, не жалійте! Рятуйте себе і Україну — скривавлену Матір!», про мужніх мат­росів, які співали, йдучи роздягненими по лютому морозу в Києві на стра­ту, і безліч інших.

Не можна спокійно читати Довженкові примітки про те, що за час війни на фоні збіднілої виснаженої нужденної народної маси з’явилося багато задоволених життям людей. Ось «сотня наркомів. Всі молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і ча­сто...» Після перемоги над ворогом ці наркоми не їздили по селах, що пе­режили окупацію, не втішали вдів і сиріт, не допомагали пораненим. Вони вудили рибу в Дінці, їли смачні страви, розповідали анекдоти і годинами розмовляли по державному апарату зі своїми дружинами і коханками.

При цьому вони не забували лише одного: дотримуватися «пиль­ності». Білгородський комендант вирішив перевірити документи на пе­реправі, де скупчилася величезна кількість машин і людей. Це надовго затримало їх проходження через міст, налетіли ворожі літаки і все роз­бомбили. Загинуло більше тисячі людей і вся техніка. З болем описує Довженко загибель Шостої армії. Коли з німецького «мішка» якимсь ди­вом вирвався один із командирів і попросив термінової допомоги (а ще можна було врятувати тисячі бійців!), його арештували, почали допиту­вати. Тим часом рештки армії загинули. Чи не злочинна ця «пильність» і дурість?

Письменник звертався до командування з проектом, як використати той мільйон оточенців, що скупчився у прифронтовій смузі, на користь діючій армії. Адже вони ще не зрадники, не злочинці, могли б служити добрим поповненням у війську, в партизанських загонах. Але до його дум­ки не прислухалися...

Довженко завжди обурювало, що при всіх негараздах офіційні по­відомлення бадьорі й оптимістичні: «Наші трибуни робили якісь невідомі майстри з особливого дерева і, мабуть, закляли, заворожили їх. Бо з них ніхто не міг сказати правди, навіть найбільші сміливці». Звичайно, це ще один наслідок тиску тоталітарної системи, яка нещадно переслідувала і нищила усіх «інакомислячих».

Митець вболівав і про «заблудні душі» дезертирів, бо їх так багато у нас було, вважаючи, що це горе їхнє, а не вина: «Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей».

Недаремно письменник ніби обмовлюється про те, що хотів подати заяву для вступу до Комуністичної партії, але «не бачив там чистих рук».



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Навіть у літературі — суцільний обман. Довженко пише, що убитих — мільйон, а герой один — Люба Земська. І далі іронічно-болісно додає: «О Україно, як же ти збідніла героями!».

Якими б печальними, похмурими і вражаючими не були нотатки пись­менника, оптимізм, віра у свій народ все ж переважають у нього. Довженко описує, як за кілометр від фронту бійці і командири орють і сіють.

Повоєнні Довженкові записи сповнені планів, проектів реформу­вання в галузі освіти, культури, виховання молодого покоління, архі­тектури, літератури. Як і тими думками, що все це залишається, на жаль, не почутим, не зреалізованими. І зараз, через кілька десятиліть, дихає на нас із «Щоденника» могутній, самобутній талант геніально­го Довженка.

УЛАС САМЧУК

Доповідь про письменника

Улас Олексійович Самчук (справжнє прізвище — Данильчук) наро­дився 20 лютого 1905 року в селі Дермань на Рівненщині. Батьки — Олексій (1869–1936) та Анастасія (1877–1933) — були заможними селя­нами. Із п’ятьох дітей вижив лише він.

У. Самчук закінчив спочатку сільську школу в селі Тилявці, потім Дерманську двокласну школу при семінарії та Крем’янецьку гімназію ім. Стешенка. 7 березня 1927 року він був мобілізований до польської армії, служив у Західній Польщі, звідки 23 серпня 1927 року дезерти­рував до Німеччини. У. Самчук опинився у місті Бойтен, три місяці працював бендюжником, учителював у родині директора місцевої гімназії, пізніше переїхав до міста Бреслау (нині — Вроцлав), де почав відвідувати лекції в місцевому університеті. 1929 року У. Самчук залишив Німеччину і переїхав до столиці Чехословаччини Праги, де завершив своє навчання в українському вільному університеті (1929–1931).

З 1929 року У. Самчук плідно співпрацює зі львівським «Літератур­но-науковим вісником», часописами «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін) та іншими. У цей час письменник розпочи­нає працю над епопеєю «Волинь». Перша книга під назвою «Куди тече та річка» з’явилася 1934 року, два наступні томи: «Війна і революція» та «Батько і син» були написані упродовж 1935–1937 років. Паралельно з працею над «Волинню» У. Самчук написав ще два романи, присвячені українському селу: «Кулак» (1932) і «Марія» (1934).

Восени 1938 — весною 1939 року У. Самчук як кореспондент брав без­посередню участь у проголошенні Закарпатської України під проводом Августина Волошина. Після поразки цієї відчайдушної спроби само­стійного державного будівництва письменник потрапив до угорської тюрми, звідки йому майже чудом вдалося вислизнути. Наслідком цих вражень став роман «Гори говорять».


КЛАС



З початком агресії фашистської Німеччини проти Радянського Союзу У. Самчук, не полишаючи надії на розбудову Української Самостійної Дер­жави, нелеґально перетнув кордон у липні 1941 року і прийшов до Львова. Пізніше він став головним редактором рівненської газети «Волинь». За пуб­лікацію 23 березня 1942 року статті «Так було і так буде» У. Самчука заарештували. Внаслідок втручання колишніх приятелів (ще з часів пере­бування його в Німеччині) письменника через місяць звільнили. Після ви­ходу з тюрми він продовжує друкуватися в різних, переважно українських, виданнях.

З 1943 року У. Самчук перебирається на захід: Львів, Польща, Німеч­чина. Після закінчення війни письменник опинився в таборах «Ді-Пі», де був обраний головою Мистецького українського руху (МУР) — організації українських митців-еміґрантів, до якого серед інших входили Василь Бар­ка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов. Там же вийшов друком автобіографічний роман «Юність Василя Шеремети» (1947) та перша частина нового роману-епопеї «Ost» під назвою «Морозів хутір» (1948). (Другий том епопеї — «Темнота», виданий в Америці 1957 року, а третій — «Втеча від себе» — 1982 року в Канаді).

23 вересня 1947 року У. Самчук виїхав до Канади, де в Торонто провів останні сорок років життя. У цей час він став одним із засновників Об’єднання українських письменників «Слово» 1954 року. З-під пера пись­менника вийшли романи: «Чого не гоїть вогонь» (1959) про боротьбу УПА на Волині, «На твердій землі» (1967), «Слідами піонерів» (1980) про жит­тя українських переселенців у Канаді та США. У. Самчук пише також спо­гади, присвячені передусім рокам Другої світової війни: «П’ять по дванад­цятій», «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі» тощо.

Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. в Торонто, похований на цвин­тарі церкви св. Володимира канадського містечка Київ.

Твори У. Самчука написані в кращих традиціях європейської реалістич­ної прози, для яких характерні масштабність і багатоаспектність охоплення дійсності, глибоке розкриття психології персонажів. Письменнику вдається поєднати публіцистичність оповіді з поетизацією селянського життя.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти