ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ОРИГІНАЛЬНІСТЬ СВІТОСПРИЙМАННЯ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ

(За повістю «Старший боярин») Тодось Осьмачка — досить оригінальний письменник доби Розстрі­ляного Відродження. Його дивовижна доля вражає сучасного читача. Блискуча літературна кар’єра... Арешти... Допити... Психічний злам...



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Божевілля... Еміграція... Поневіряння... Гнаний чорним демоном страху, Ось-мачка не знав спокою ні вдень, ні вночі. На мою думку, цей нетиповий пси­хічний стан автора сприяв створенню повісті «Старший боярин».

Читаючи повість Т. Осьмачки, іноді не розумієш, де шукати грань між реальним і міфічним. А чи є вона взагалі у «Старшому боярині»? Чита­чеві слід «ввімкнути» всі механізми своєї уяви, аби збагнути світ художніх образів Т. Осьмачки. Герої повісті ніби розділені на два табори. Упершо-му, представленому Маркулою Пузанем і Харлампієм Пронем, зосере­джені люди з нечистим сумлінням, які прагнуть зруйнувати «селянсь­кий рай», а тому автор сприймає їх як нечисту силу, бо зраджувати рідний народ, на думку Осьмачки,— це все одно, що продавати душу чортові. Інші ж герої — Гордій, Варка, отець Діяковський, Горпина Ко-рецька, члени «Першого куреня вільних українців» — сповідують такі моральні цінності, як добро, правда, справедливість, милосердя. Ус і вони інтуїтивно прагнуть бути рівними, а тому негативно ставляться до будь-якої влади. Але разом з тим Т. Осьмачка стверджує, що, незважаючи на ідейно-політичні обставини, українець завжди тягнеться до прекрасно­го. Тому автор разом зі своїми героями милується звуками української пісні, народженням світанку, золотим сяйвом сонця, яке випромінює життєдайну чисту енергію.

Т. Осьмачка у повісті «Старший боярин» намагається знайти відповідь на питання: що може врятувати людину від самотності та мізерності? А ві­дповідь проста: любов, тільки любов! Саме вона з’єднує Гордія і Варку, вир­вавши її з монастиря, а його — з розбійницького гурту. Тому щастя для Ось-мачки — це кохати і бути коханим.

Але не лише завдяки коханню жевріє вогник щастя в душах Осьмач-чиних героїв. У повісті автор досить вдало показав зв’язок між людиною та її господарством. Коли гине одне — гине й друге. Саме тому знищення садиби священника він порівнює із зруйнуванням Києва татарами. Пронь добре знав психологію українців, тому його програмою було довести Ук­раїну до зубожіння та руїни. Зубожіє Україна — сини й доньки її підуть в небуття.

Отже, для світосприймання Т. Осьмачки характерні міфологічне, де­монологічне мислення, віра у всепереможну силу кохання, утопічне ба­чення України як «селянського раю», де всі матимуть рівні можливості для розвитку своїх найкращих рис.

ІВАН БАГРЯНИЙ Доповідь про письменника

Іван Павлович Лозов’ягін (справжнє прізвище письменника, що похо­дить від зрусифікованого — Лозов’яга) народився 2 жовтня (за старим сти­лем 19 вересня) 1906 року в місті Охтирка в родині робітника-муляра. Початкову освіту він здобув у рідному місті, 1922 року закінчив Красно-пільську художньо-керамічну школу. З 1922 по 1926 рік майбутній


КЛАС



письменник, поет і драматург працював на різних посадах: від секретаря комсомолу Тростянецького цукрового заводу до окружного інспектора міліції, викладав малювання тощо. У 1926—1930 роках учився в Київсько­му художньому інституті.

Літературну творчість І. Багряний розпочав ще під час навчання в Ох-тирській вищепочатковій школі, редагуючи учнівський рукописний жур­нал «Надія». З 1924 року він входив до охтирської філії літературного угрупування «Плуг», де 1925 року під псевдонімом «Іван Полярний» видав збірку новел «Чорні силуети». Перший твір, підписаний ім’ям «Іван Багря­ний», був надрукований у київському журналі «Глобус» за 1926 рік. У на­ступних роках його поетичні та прозові твори періодично з’являються на сторінках українських журналів. 1929 року вийшла перша збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», що мала підзаголовок «Поезії. Кн. 2».

Сенсацією в українському літературному середовищі стала поема «Ave Maria» (1929), яку молодий поет видав в Охтирці власним коштом. Твір одразу ж був заборонений, але 90% тиражу вже встигло розійтися. Гнів цензури викликав не так зміст поеми, як передмова, написана у формі ли­ста до редактора, де автор виступив проти свавілля радянської цензури.

1930 року І. Багряний видав великий історичний роман у віршах «Скелька». Але ситуація в країні вже докорінно змінювалася. 1931 року в журналі «Критика» була надрукована велика стаття-донос О. Правдю-ка «Куркульським шляхом», в якій автора «Скельки» було названо «співцем куркульської ідеології» та відвертим ворогом радянської влади. Була заборонена поетична збірка «В поті чола». І. Багряний ще встиг видати книжку нарисів «Крокви над табором», але 16 квітня 1932 року його було заарештовано і за звинуваченням у контрреволюційній пропа­ганді засуджено до заслання на Далекий Схід. Там він оселився серед українців т. зв. Зеленого Клину, життя і побут яких він пізніше змалював у романі «Тигролови».

Звільнившись, І. Багряний виїхав до Охтирки. І року не пробувши на волі, 16 червня 1938 року він знову потрапив за ґрати. Письменник вже мав досвід і попереднього слідства, і табору, тому, визнаючи звинува­чення у контрреволюційній агітації (за що вже відсидів), він не підписав «зізнання» у терористичній діяльності, якого всіма засобами намагалися вибити з нього слідчі. Після падіння наркома НКВС М. Єжова частину в’язнів, які не визнали себе винними, було звільнено. 1 квітня 1940 року справу І. Багряного було припинено за відсутністю доказів, і він вийшов із неволі. Два роки допитів у харківських тюрмах лягли в основу роману «Сад Гетсиманський».

Під час окупації України фашистами І. Багряний працював художни­ком в Охтирському театрі, друкувався в газетах «Голос Охтирщини», «Нова Україна», «Наші дні». Написав комедію-сатиру «Генерал», яку запропону­вав до постановки Охтирському театру. 1942 року, коли почалися репресії фашистів проти українського самостійницького руху,



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


письменника засудили до страти, і він був змушений переховуватися. І. Баг­ряний перебрався на Галичину, де на нелегальній схованці УПА за два тижні написав роман «Тигролови», який у дуже скороченому вигляді вийшов 1944 року у видавництві «Вечірня година» під назвою «Звіролови». Тоді ж була написана поема «Гуляй-поле».

Наближення кінця війни змусило І. Багряного емігрувати: спочатку до Словаччини, потім до Австрії та Німеччини, де він опинився в американ­ській зоні окупації у таборах «Ді-Пі» («D. P.» — від англійського «Displaced person» — переміщена особа, утікач). Виступаючи проти примусового по­вернення до СРСР, якого вимагала радянська адміністрація, І. Багряний напи­сав памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», в якому пояснював за­хідним союзникам, що5 змусило тисячі людей тікати зі своєї батьківщини.

В еміграції І. Багряний займався громадсько-політичною та журналістською діяльністю: заснував газету «Українські вісті», разом з І. Майстренком став ініціатором створення УРДП (Української Рево­люційно-Демократичної партії), обирався заступником і головою Україн­ської Національної Ради, був організатором і засновником українського молодіжного руху ОДУМ.

Разом з громадсько-політичною діяльністю І. Багряний брав актив­ну участь у літературно-мистецькому житті української еміграції. На­прикінці вересня 1945 року І. Багряний разом з В. Домонтовичем, Ю. Косачем, І. Костецьким, І. Майстренком, Л. Полтавою та Ю. Шерехом заснували об’єднання українських митців на еміграції під назвою «Мис­тецький український рух» (МУР). Письменник брав найактивнішу участь у роботі МУРу, виступаючи не лише з художніми творами та теоретико-літературними статтями, але й створивши книжку жартів, пародій та епіграм «Буря в Мурі» (1947). Після 1948—1949 років через від’їзд бага­тьох членів діяльність цього об’єднання припинилася.

Плідно працював І. Багряний як письменник. 1946 року вийшла збірка поезій «Золотий бумеранг», що мала підзаголовок «Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного». Того ж року в двох томах, повністю, ви­йшов роман «Тигролови», 1947 року — драматична повість «Морітурі» та «повість-вертеп» «Розгром». Наступного року письменник видав ко-медію-сатиру «Генерал», а в 1950 — роман «Сад Гетсиманський». 1953 року вийшла повість «Огненне коло» про розгром дивізії «Галичи­на». І. Багряний замислив написати роман-епопею у чотирьох книгах (тетралогію) про долі української молоді 1940-х років. Із цього задуму 1957 року побачила світ лише перша частина — роман «Маруся Богуслав-ка». Твори письменника перекладалися багатьма мовами. Так, лише пере­кладів роману «Тигролови» було розпродано понад мільйон примірників.

Проте підірване в молодості здоров’я давалося взнаки: до набутого в тюрмі туберкульозу долучився діабет, потім — серцева хвороба. В ос­танні роки письменникові доводилось все частіше перебувати в лікарнях та санаторіях.


КЛАС



Помер Іван Багряний у західнонімецькому санаторії Сент-Блазієн 25 серпня 1963 року. Похований у Новому Ульмі. Вже після смерті пись­менника друзі видали роман «Людина біжить над прірвою», який був на­писаний ще в 1948–1949 роках. З 1990 року твори письменника почали друкувати і на батьківщині, а 1991 року І. Багряний був нагороджений Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка (посмертно).

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти