ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ІСТОРІЯ АРХІВНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

 

ІСТОРІЯ АРХІВНОЇ справи в Україні невіддільн від світової історії зародження і розвитку архівів, формування архівних систем, генези світової архівознавчої думки. Водночас вона пов'язана з історією державних установ, громадських об'єд­нань і рухів. Особливості формування та функціонування ме­режі архівів різних регіонів України (Лівобережжя, Право­бережжя, західні та південні регіони), які перебували у складі Литви, Польщі, Росії та Австро-Угорщини, зумовлювалися їхнім тодішнім адміністративно-політичним устроєм.

Вивчення історії архівів допомагає осмислити їх місце і роль у житті суспільства, пізнати закономірності еволюції різних ти­пів архівів: від сховищ документів до наукових центрів їх збе­рігання та використання, простежити процес збирання докумен­тів та формування архівних фондів; стимулює теоретичні студії в архівознавстві. Дослідження історії архівної справи сприяє та­кож вирішенню евристичних завдань, дозволяє з'ясувати при­чини та обсяги втрат документів у архівах, націлює на пошук архівних фондів та їх окремих частин, на реконструкцію націо­нальної архівної спадщини.

§1. Початок архівів в Україні

Центр зосередження писемних матеріалів у Київській Русі та Галицько-Волинській державі.

ІСТОРІЯ АРХІВІВ та архівної справи в Уараїні починається з утвердження її державності. Найдавніші писемні документи – грамоти періоду Київської Русі – виникла як результат взаємовідносин між великим князем і його васалами, між окремими феодалами. Грамоти закріплювали права на влас­ність і привілеї. "Повість минулих літ" згадує русичів, які слу­жили в Греції і писали заповіти на успадкування майна. Доку­менти, що засвідчували права успадкування, відображали діяльність землевласників, збиралися і зберігалися дружин­никами і боярами.

Від часу запровадження християнства як державної релігії та інституційного утвердження церкви на території України бе­руть початок церковні архіви. Монастирі, церкви, митрополичі та єпископські кафедри були найважливішими центрами зосе­редження писемних документів. Давньоруська православна церква невдовзі після свого утворення стала не лише важливим духовним осередком, а й великим землевласником. Основним джерелом розширення церковних земельних володінь були бе­нефіції - пожалування з боку князівської влади та великих фео­далів. Монастирі дбайливо зберігали документи про своє засну­вання, на право володіння земельними угіддями та привілеї. В монастирських церквах і соборах документи зберігалися в риз­ницях разом з цінними культовими речами і богослужебними книгами. Давні монастирські архіви Київської Русі не зберег­лися переважно через ворожі навали, війни, природні катаклізми.

Давньоруські літописи зафіксували важливі відомості про широкі стосунки київських князів з чужоземними країнами, тексти договорів з Візантією, волзькими болгарами. Угоди скріплювалися писемними документами. "Цей договір учинили ми (руси) і ви оба (цесарі), - зазначається в тексті договору між Греками і Руссю 912р.,- новим написанням на двох хартіях"1. Хрисовули, клятвені грамоти руських послів та інші важливі документи на пергаменті зберігалися в казні київських великих князів. Місцезнаходження князівських архівів разом з кош­товностями свідчило про роль документів і ставлення до них великокнязівської влади.

Княжий двір як орган центрального управління Галицьке-Волинської держави XIII -XIV ст. мав серед своїх державних функцій, що домінували над приватними князівськими, завдан­ня збирати та зберігати важливі документи. Галицький літопис серед двірських урядників, які виконували державні функції, називає печатника (канцлера). Коло обов'язків цього урядника не обмежувалося проставлянням печаток на князівських грамо­тах, він виконував доручення князя, зокрема здійснював слід­ство над боярами. У княжому дворі зосереджувалися документипо адміністративні, військові, судові, фінансові, церковні й ди-ломатичні справи Галицько-Волинської держави. Так, писані грамоти (тестаменти) князя Володимир Волинського і Бере­стейського Володимира Васильковича засвідчували право ус­падкування його родичами земель, сіл з митом, стольного міста Володимира (на Волині). З княжої канцелярії в місті Володи­мирі походять відомі грамоти XIV ст. (про відновлення і під­твердження союзу з Пруссією, надання свободи купцям, приві­леї містам) останніх галицько-волинських князів Андрія і Льва, Юрія (Болеслава).

Монастирі й церкви, засновані галицько-волинськими кня­зями, крім маєтностей, грошових і речових пожертвувань, отри­мували богослужебні книги. Так, князь Володимир Василько-вич спорядив монастир Св. Апостолів, церкви та єпископії (пе-ремиську, чернігівську) книгами. На книгах, які зберігалися в ризницях, нерідко робили записи про пожертвування храмам, нотатки господарського характеру. Монастирські зібрання книг і документів відігравали роль архівів-бібліотек. Хранителями книг і грамот були ризничі (завідувачі ризниці).

Отже, виникнення архівів в Україні безпосередньо пов'язане з утвердженням державності на її землях, насамперед Київської Русі. Розширення державних функцій княжого двору, економіч­не зміцнення церкви зумовлювали зростання великокнязівсько­го і церковних архівів, які мали важливе політичне й культурне значення для внутрішнього життя держави та міждержавних відносин. Формувалися й особові архіви дружинників і бояр. Документи захищали приватну власність, закріплювали станові привілеї. Розпад Київської Русі, занепад Галицько-Волинської держави негативно позначилися на розвитку архівної справи, але закладені архівні традиції знайшли своє продовження в ли­товсько-польській добі української історії.

§ 2. Архіви литовська-польської доби (XV ст. -перша половина XVII ст.)

У XIV-XVI ст. українські землі Волині, Поділля, иівщини, Чернігово-Сіверщини опинилися під владою Великого князівства Литовського (ВКЛ). Литовська доба залишила багаті архіви центральних та місцевих установ. Особливістю державного устрою ВКЛ було зосередження центрального управління в руках великого князя. З великокнязівської канцеля­рії, яка мала загальнодержавний характер, виходили документи, що регламентували життя на території ВКЛ: господарство, фі­нанси, військову справу, суд, зносини з іншими державами. Централізація влади у ВКЛ відобразилася на архівах.

Литовська та Акти, видані від імені великого князя, зо-
Коронна метрики. середжувалися в архіві, відомому під назвою
Волинська метрика Литовська метрика (Л М). Характер діловодства великокнязівської канцеля­рії визначив склад документів ЛМ. Канцелярія встановлювала порядок видавання грамот. Виготовлену грамоту переписували і відпуск ("отпуск") заносили до книги. Далі грамоту передавали писареві для її скріплення. За "скріпою" писаря грамота могла виходити від імені князя без його підпису. Канцлер чи підкан-цлер скріплював грамоту печаткою.

В діловодстві середньовічних установ використовувалися регістри (реєстри) - книги з записом текстів вихідних доку­ментів, що спричинило розвиток різновидів актових книг, до яких вписували різні документи. Акти верховної влади запису­вали до книг Л М. Відомо також, що вже з XV ст. відпуски грамот, які видавалися від імені князя, копіювалися. До книги заносили і документи, які надходили до великокнязівської канцелярії, щоб на випадок втрати якогось з них була копія. Оригінальні книги та книги записів документів становлять основну частину архів­ного фонду Л М, яка зберігається в Російському державному ар­хіві давніх актів у Москві (ф. 389). У середньовічному діловод­стві термін "метрика" відповідав термінові "реєстр" ("регест"). У вузькому розумінні Л М означає реєстри канцелярії ВКЛ, куди заносили записи важливих, як правило, вихідних з канцелярії документів. Функціональне призначення книг записів актових документів - відтворювати офіційні копії документів, що вий­шли з великокнязівської канцелярії, які підтверджували права успадкування, привілеї, шляхетність походження тощо.

Практичні потреби зберігання і використання архівних до­кументів диктували архівістам доцільність складання реєстрів документів. 1570 року документи, які зберігалися у державній скарбниці, були детально описані. Для прискорення пошуку документів канцлери запровадили групування матеріалу під часписування до книги метрики. Наприкінці XV ст. книги ЛМ Надалися за тематичним принципом. Канцелярія вела "книги аренд” і судових справ", "книги аренд", "книги відправ", "книги посольств".

З ініціативи канцлера Льва Сапєги 1594 р. почали перепису­вати книги ЛМ. За кілька років всі книги було переписано, зроб­лено реєстри внесених до них документів. Старі книги мали збе­рігатися в казні, а переписані - у канцлера для загального ко­ристування. Саме ці книги-копії XV - першої половини XVI ст. збереглися, а давні оригінальні книги втрачені.

За час свого існування ЛМ зазнала кількох географічних переміщень і, як наслідок, - структурних змін. Головний архів ВКЛ в давні часи зберігався в Троках (біля Вільни) у велико­князівській скарбниці. 1511р. ЛМ перевезли до Вільни, де збері­гали її у державній скарбниці (Вільнюський замок). Місцезна­ходження архіву в замку під наглядом скарбника свідчить про ставлення уряду до державного архіву. Державна скарбниця бу­ла для великокнязівської канцелярії архівом. Крім цієї основної канцелярії, існувала "похідна" при великому князі у його подо­рожах. Записи з книг похідної канцелярії заносили до основних книг ЛМ. 1765 р. ЛМ було перевезено до Варшави, де під керів­ництвом польського історика Адама Нарушевича книги ЛМ бу­ло оправлено і укладено реєстри документів до кожної.

Після третього поділу Речі Посполитої ЛМ було передано до Петербурга, де спеціально створена комісія (експедиція 1803 р.) уклала реєстр перших сорока книг ЛМ. 1799 р. за умовами російсько-прусської угоди частину матеріалів ЛМ було передано Пруссії. Із книг переписів і справ публічних у сенатському архіві залишилося те, що стосувалося Литви і Галичини. Зі створенням Варшавського генерал-губернаторства в період наполеонівських війн матеріали ЛМ Пруссія повернула до Варшави.

Метрику, яка зберігалася в Сенаті, 1809 р. було розділено і ча­стина матеріалів (козацькі справи і, частково, польські) потра­пила до Депо манускриптів при імператорській Публічній біб­ліотеці. Л М використовували у довідковій діяльності Сенату (ви­давали копії грамот та інших актів для доказу прав власності).

Упорядкування ЛМ сприяла діяльність комісії, створеної 1035 р. з метою перевірки архівів Міністерства юстиції. Крім заходів щодо охорони і збереження документів ЛМ, комісія сиатизувала ЛМ, поділила всі книги на 12 відділів: книги записів, судові справи, публічні справи, переписи, виписи, справи за печаткою, книги Неодмінної Ради і справи новітнього діловод­ства XVIII ст., реєстри, книги копій, давні акти, родовідні справи, межові карти і плани. Метрикант С. Пташицький затвердив цю структуру, уклав і видав опис книг ЛМ.

1887 року ЛМ передали до Московського архіву Міністерства юстиції (МАМЮ). Наступного року 350 "давніх актів" надійшли до Московського архіву Міністерства закордонних справ. За умовами Ризької угоди 1921 р. ці документи було повернуто до Варшави в Архів головний актів давніх (АГАД). 1939 року Центральний державний архів давніх актів у Москві (ЦДАДА) взяв на облік фонд ЛМ (ф. 389, 662 од. зб.). Крім книг велико­князівської канцелярії, до складу фонду ЛМ в РДАДА входять архіви судових установ, документи приватних архівів. Таким чи­ном, фонд 389, в якому об'єднано документи різних фондоутворювачів, набув характеру архівної колекції.

Центральним архівом Речі Посполитої, куди після Люблін­ської унії (1569) увійшли українські землі, була Коронна метри­ка (КМ). Ця назва закріпилася за урядово-адміністративними книгами, які вели в Коронній канцелярії. До книг вписували до­кументи, що виходили з королівської канцелярії: королівські універсали, привілеї шляхетським родам і католицькій церкві, приватноправові акти, конституції, документи зовнішньополі­тичної діяльності. Для інкорпорованих до Корони Польської воєводств - Волинського, Брацлавського і Київського у Ко­ронній канцелярії започаткували з серпня 1569 р. окрему групу книг - Руську (Волинську) метрику. Волинська метрика стала структурною частиною КМ. Книги перебували у віданні корон­ного канцлера, їх вели окремі "руські писарі" Коронної канцелярії.

На українських землях у складі Речі Посполитої за Люблін­ською унією 1569 р. діяло не коронне, а русько-литовське право, офіційною мовою визнавалася українська ("руська") мова, що і було підставою для виділення "руських" книг у діловодстві Ко­ронної канцелярії. Таким чином, відмінність у мові офіційного діловодства зумовила появу "руської" серії у складі КМ2.

До книг записували не тільки грамоти, привілеї, а й судові рішення короля.

Особливості діловодства Коронної канцелярії та порядкуван­ня в державному архівосховищі Речі Посполитої були такими, як і у ВКЛ. Подібною стала і дальша доля обох метрик (Литовської і Коронної): 1765 р. їх обєднали у Варшаві, 1796 р. перевкзли до Петербурга, а згодом – до Москви. 1923 року за Ризькою угодою між Польщею та Рсією КМ було повернуто Польщі. Волинська метрика 1569-1673 рр. Залишилась у Москві. Петербурга, а згодом - до Москви. 1923 року за Ризькою ЛИД°ю між Польщею та Росією КМ було повернуто Польщі. Волинська метрика 1569-1673 рр. залишилась у Москві.

Архіви судових Крім архівів центральних установ ВКЛ, а згодом Речі установ. Посполитої, існували місцеві архіви, оскільки місцевій Магістерські владі належала важлива роль в управлінні архіви внутрішніми справами. У вигляді компактних архівних зібрань збереглися судово-адміністративні (актові) книги місцевих замків, Іродів і земств. Подібно до ведення книг у цен­тральних установах, на місцях також існувала практика запису актів до книг. Перший Литовський статут 1529 р. лише закріпив існуючу в судах традицію ведення актових книг, які складалися відповідно до категорій судів - гродських, земських, підкоморських.

У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві (ЦДІАК) зберігаються книги з канцелярій судів: Володимирських гродського і земського, Кременецьких гродського і земського, Луцьких гродського, земського і підкоморського, каптурового суду Волинського воєводства, а також з судово-ад­міністративних архівів Київщини та Брацлавщини.

До місцевих архівів з великою кількістю актових книг ста­вилися вимоги щодо належного їх зберігання. Литовськими ста­тутами 1566 та 1588 рр. передбачалося зберігати актові книги "в скринях моцних за трьома замками".

Компетенція місцевих судів поширювалася не на всі соціальні верстви Польсько-литовської держави. Судові справи знатних шляхтичів не вирішувались на місцях, їх розглядала центральна влада. В останній чверті XVII ст. було створено трибунали: Го­ловний Коронний (власне в Польщі), Луцький (як вища судова Інстанція для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств) та Головний литовський трибунал. В результаті діяльності цих трибуналів виникли їх архіви. Луцький трибунал проіснував недовго, але залишки його архіву у вигляді книг збереглися в ЦДІАК України.

Акти, пов'язані з діяльністю міських урядів (магістратів, ратуш, відклалися в міських архівах. Найціннішу частину магі­стратських архівів становили привілеї та інші грамоти, які ви­значали права міста. Грамоти на магдебурзьке право, королівськіакти, документи про межі міста тощо зберігалися в магістрат­ських архівах під замком у скрині або спеціальній шафі. На ко­лекції привілеїв та інших найважливіших документів складали описи. Більшість документів, як правило, зберігалася у фасцикулах (зв'язках різних за змістом документів) і описи на них не складалися. Окремі вхідні документи переписували до міських актових книг. У деяких містах існували спеціальні книги - копіарії, куди вписували привілеї міста. У Самборі така книга ("Привілеї міста Самбора") відома з 1562 р. У магістратських архівах, окрім збірки привілеїв, зберігалися адміністративно-судові книги та книги, пов'язані з веденням міського господарст­ва. Судові книги ретельно оберігалися. Різні категорії книг XVI-XVII ст. з міст Самбора, Кам'янця, Дубна, Кременця і Дрогобича зберігаються в архівосховищах Києва та Львова.

Таким чином, зміцнення державного управління на україн­ських землях литовсько-польської доби та розвиток діловодства зумовили формування центральних і місцевих архівів, зростан­ня їх ролі у суспільному житті. Казна, державна скарбниця (так називали архіви, сховища важливих документів) були пов'язані зі сферою державної влади. Особливості діловодства адміністра­тивних і судових установ зумовили склад архівів. Державна вла­да дедалі більше дбала про впорядкування та охорону архівів.

§ 3. Архіви та архівна справа козацько-гетьманської України (середина ХУІІ-ХУШ ст.)

Український ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОГО Державного архіву

державний (термін «Державний архів України» запровадив

архів XVIIст. відомий український історик І. Крип'якевич3) пов'язують з зародженням ко­зацтва, формуванням Запорозької Січі виникненням козацького управління. Історичні джерела XVI ст. засвідчують існування вій­ськового архіву у Трахтемирові Київського воєводства. Реєстро­ве козацтво зберігало у цьому місті свій арсенал, казну, королів­ські корогви, переховувало важливі документи - козацькі привілеї. З утворенням козацько-гетьманської держави Богдана Хмель­ницького архів став державним. При гетьмані існувала Генеральна військова канцелярія, до якої надходили численні акти про внутрішнє врядування, дипломатичні стосунки з сусідніми країнами. Необхідність наведення різних довідок для гетьманського "равління зумовила утворення архіву при Генеральній військо-'й канцелярії. Очолював архів і опікувався веденням діловодства генеральний військовий писар. Державний архів за Б. Хмель­ницького розташовувався у гетьманській резиденції в Чигирині під наглядом генерального писаря І. Виговського.

Під час військових походів деякі документи перебували в по­хідному архіві в гетьманському таборі. Уявлення про склад по­хідного архіву гетьмана дають повідомлення про захоплення поляками під Берестечком 1651р. козацьких привілеїв від поль­ських королів, оригінального тексту Зборівські угоди (1649), ли­стів від турецького цісаря, кримського хана та московського царя. В архіві при Генеральній військовій канцелярії відкладалися документи про стосунки гетьмана з місцевою адміністрацією -полковими і сотенними канцеляріями, привілеї, угоди, листу­вання. Є свідчення про те, що канцелярія зберігала копії дипло­матичних актів, надісланих до інших держав.

Реляції російських послів початку 50-х років XVII ст. пові­домляли про передання до Москви оригінальних документів з гетьманського архіву. Це стало початком руйнування україн­ського архіву. За умовами Березневих статей українсько-мос­ковської угоди 1654 р. гетьман був зобов'язаний надсилати най­важливіші дипломатичні акти російському цареві. Оригінальні грамоти і листування гетьмана із сусідніми державами зосере­джувалися відтоді в московських приказах. Поділ України на Лівобережну та Правобережну, політичні й воєнні події після Андрусівського перемир'я 1667 р. мали катастрофічні наслідки Для українських архівів - вели до розпорошування державного архіву і значних втрат документів.

Відомо, що за гетьманування І. Виговського важливі доку­менти (королівські грамоти) було вивезено з Чигирина, їх пе­реховували в Межигірському монастирі. Правобережний геть­ман П. Тетеря, залишаючи Україну 1665 р., забрав до Польщі привілеї Запорозького війська. З утворенням у Лівобережній країні окремого гетьманства при гетьмані виникла генеральна канцелярія з архівом у гетьманській столиці. Столичним містом лівобережних гетьманів був Переяслав, згодом Гадяч і Батурин, де формувався архів. При гетьмані Іванові Самойловичу чигиринський гетьманський архів перевезли до Батурина. Внаслідок погрому Батурина московськими військами 1708 р. було зруй­новано архів, ймовірно, він згорів разом з гетьманськими будинками. Уціліла лише невелика кількість документів, які ви­віз гетьман І. Мазепа. Гетьман І. Скоропадський гетьманську сто­лицю переніс до Глухова, куди було переміщено й архів.

«Генеральная У XVIII ст., крім канцелярії гетьманського уряду, малоросийская архива» існували інші урядові інституції Гетьманщи­ни - Генеральна скарбова канцелярія (генеральний підскарбій відав і архівом), генеральний суд, при якому було своє діло­водство та архів. При канцелярії генерального обозного, який відав артилерією, також формувався архів (частина докумен­тального зібрання канцелярії генеральної артилерії зберігається в ЦДІАК України, ф. 1641). 1722 р. наказом Петра І було за­проваджено правління Малоросійської колегії, яка перебувала в Глухові й підпорядковувалася Сенатові. В результаті діяльності цих центральних установ відклалися величезні архівні фонди. У фонді канцелярії гетьмана Кирила Розумовського (ЦДІАК Ук­раїни, ф. 269) є документ 1763 року, який повідомляє про поря­дкування в архіві Генеральної канцелярії, зокрема про правила зберігання документів, їх обліку, створення довідкового апарату. В документі є перше свідчення про затвердження генерального архіваріуса. Генеральна канцелярія призначила на цю посаду українського письменника Семена Дівовича. Враховуючи те, що "дела в архиве не в надлежащем порядке содержатся", ставилося перед архіваріусом головне завдання - "принятьіе в архиву указы, грамоты, книги й дела... содержать в найприлежнейшем бере­жений й сохранности"4.

Друга Малоросійська колегія, відновлена указом Катерини II 1764 р., стала найвищим урядом Гетьманщини. Генеральну вій­ськову канцелярію було скасовано, а її архів перевезено до бу­динку Малоросійської колегії. Таким чином, до складу архіву Малоросійської колегії входили справи Генеральної військової канцелярії, яка функціонувала при українських гетьманах з се­редини XVII ст., і справи власне Малоросійської колегії, яка іс­нувала в 1722-1727 рр. та в 1764-1786 рр. Архіви центральних установ Гетьманщини, з'єднані в "Генеральную Малороссийскую архиву", президент Малоросійської колегії граф П. Рум'янцев упорядкував і органзував охорону іархівного майна. Важливим моментом в архівній справі було утворення окремої структури кладі Малоросійської колегії, яка відала архівним матеріалом, - "Генеральной Малороссийской архивьі". Л° 1764 року було скасовано гетьманське правління, а з поши-енням на Україну "Учреждения о губерниях" (1781) і введенням намісницького правління ліквідовувались усі установи Гетьнщини. У 1782 р. було ліквідовано і Малоросійську колегію. Матеріали "Генеральной Малороссийской архивьі", які стосу­валися територій Київського, Чернігівського і Новгород-Сівер-ського новостворених намісництв передавалися до казенних палат трьох намісництв. Усі справи загального характеру з архіву Гетьманщини ("почитались генеральними") і за указом Сенату 1781 р. перевозилися до Чернігова. З архівом Малоросійської колегії мав їхати архіваріус Адамович. Пожежа 1784 р. в Глухові знищила значну частину архіву. Документи, які залишилися, 1786 р. частково було перевезено до Чернігова і розміщено в ар­хіві намісництва (згодом - в архіві губернського правління). Ба­гато справ відправили також до Києва та Новгород-Сіверська. Деякі акти з архіву Гетьманщини потрапили до петербурзького архіву Військово-топографічного депо. 1880 р. його частину було передано до Харківського історичного архіву. Архівні документи Старої Гетьманщини поповнили приватні колекції відомих зби­рачів старожитностей М. Маркевича, М. Судієнка, О. Лазарев­ського, О. Кістяківського. Такою складністю і драматизмом по­значена "одіссея" Генеральної малоросійської архіви.

В Україні-Гетьманщині архіви формувалися і при місцевих органах влади - полкових і сотенних канцеляріях, органах місь­кого самоврядування. Полкове діловодство зосереджувалося в полкових канцеляріях. Відав канцелярією полковий писар, який мав окремий штат службовців. У канцелярії було кілька відді­лень (повиттів), які у XVIII ст. називали "столами", і полковий архів, де зберігалися оригінали документів. "Полкова архіва", як правило, зберігалася на горищі або в підвалі будинку полкової канцелярії. Справи з полкових канцелярій і архівів нерідко по­трапляли до архіву Малоросійської колегії в Глухові.

Монастирські Серед церковних архівів XVII-XVIII ст. най-
архіви ціннішими були монастирські фонди. Мона­
стирі - важливі церковно-політичні та соціаль­
но-економічні інституції - мали багаті бібліотеки, друкарні, скрипторії (майстерні, де переписували книги). У монастирях документи (універсали гетьманів, жалувані грамоти російських царів, дарчі, купчі на землі і маєтки) ретельно зберігали як вагомі юридичні свідчення про надані права і привілеї. Великі за об­сягом архівні фонди зосередилися у Києво-Печерській лаврі, Михайлівському Золотоверхому і Михайлівському Видубиць-кому. Не змінилися особливості монастирських архівів як мі­шаних сховищ вотчинної і церковно-адміністративної докумен­тації. Поряд з практичним використанням монастирських ар­хівних документів зростала їх роль як історичних джерел. Мо­настирі були місцем, де складалися хроніки та літописи.

Монастирські архіви у XVIII ст. зазнали значних втрат вна­слідок цілеспрямованого вилучення документів. 1720 р. Петро І наказав архієреям усіх єпархій оглянути в монастирях стародав­ні жалувані грамоти і "другие курьезньїе письма оригинальньїе, также книги исторические, рукописньїе й печатньїе"5. 1781 р. Святійший Синод звелів Києво-Печерській лаврі відібрати і на­діслати документи для складання історичних описів монастирів Російської імперії. Після секуляризації монастирських земель 1786 р. багато документів українських монастирів було передано до Київської казенної палати.

 

Формування Піднесення політичного і культурного фамільні архіві в життя в Україні - Гетьманщині у другій

Україні-Гетьманщині половині ХУІІ-ХУІП ст., прагнення козацько- старшинської верхівки закрі­пити за собою привілеї, права власності сприяли формуванню родинних (фамільних) архівів. Архівні зібрання найвпливовіших
у Гетьманщині родин - Забіл, Кочубеїв, Маркевичів, Милорадовичів, Новицьких, Полуботків, Стороженків, Сулим охоплю­вали численні матеріали офіційних установ, документи на право власності та володіння, надання привілеїв (універсали, купчі,
дарчі, духовні грамоти), офіційне і приватне листування, родо­
відні документи тощо. Дбайливе ставлення власників до цих
паперів було характерною рисою українського дворянства - елі­
ти суспільства Лівобережної України. Відтак у фамільних архі­
вах було зосереджено унікальні пам'ятки історії та культури.

Фамільні архіви Гетьманщини розпорошувалися при неодно­разових поділах майна між спадкоємцями, поповнювали приват­ні зібрання колекціонерів, псувалися від несприятливих умов зберігання. Деякі залишки фамільних архівів відклалися в ар-бібліотеках, музеях України та Росії.

Отже функціонування козацько-гетьманської держави сприя-озвиткові архівної справи в Україні. Найважливішим мо­ментом цього періоду було формування українського держав-о архіву. Поступова ліквідація автономії України, створення • перських інституцій для управління Україною впливали на формування і склад архівів адміністративних установ, вели до централізації архівної справи. Поряд з архівами центральних і місцевих адміністрацій існували монастирські архіви, форму­валися фамільні архіви старшинсько-дворянських родів.

Архів Коша Унікальним документальним комплексом
Нової Запорозької XVIII ст. був архів Коша Нової Запорозької
Січі,
матеріали якого охоплювали 1713-
1776 рр. Архів Січі існував ще з XVII ст.
Відомо, що Січова школа на Запорожжі готувала канцелярис­
тів, до обов'язків яких входило також зберігання документів.
Під час руйнування Січі 1709 р. зазнав розгрому і архів. Архів
Нової Запорозької Січі сформувався в результаті діяльності
військової канцелярії Коша, де було зосереджено його діловод­
ство. Широкі взаємини Запорозької Січі з Росією, Кримом, Пра­
вобережною Україною, Гетьманщиною позначилися на особли­
востях архіву Коша. Велику частину архівних матеріалів ста­
новило зовнішнє листування з кримським ханом, султанами
ногайських орд, польськими старостами, з гетьманами та Гене­
ральною військовою канцелярією, з російською владою. В кан­
целярії Коша протягом року зосереджувалося від 10 до 12 тис.
документів6.

Діловодство військової канцелярії Запорозької Січі зазнало російського впливу, документація приводилась у відповідність з вимогами російських канцелярій. Документи в канцелярії сис­тематизували, справам надавали діловодні заголовки, наприклад Разньїе дела прежних годов". Наприкінці року складали описи справ, які передавали до архіву. Щороку архів поповнювався майже 400 справами. За час існування канцелярії та архіву в ньо­му зосереджувалося до 15 тис. справ. Архів Коша було упоряд­ковано, більшу частину справ зшито, складено опис (про існу­вання опису свідчать номери на справах). Опис архіву, складе­ний у XVIII ст., не зберігся.

Архів Коша з часом був розпорошений.

Після захоплення Січі 1775 р. Г. Потьомкін вилучив з кошового архіву унікальні документи: універсал Б. Хмельницької 15 січня 1655 р. на підтвердження грамоти 1575 р. польського короля Стефана Баторія війську запорозькому, яка визначал кордони його володінь, приватні листи Потьомкіна до кошового П. Калнишевського, журнали вихідних документів канцеляї Потьомкіна та ін. Опис Лефортівського архіву, куди згодом п трапили папери Г. Потьомкіна, містить "Документи, найденні при уничтожении Сечи Запорожской й Кошевой церкви"7.

Основний масив документів архіву після 1775.р. опинився у розпорядженні коменданта Новосіченського ретраншементу, а після його скасуванням потрапив до Катеринославського повн тового суду. За наказом новоросійського і бессарабського генечрал-губернатора М. Воронцова повітовий суд у 1839-1845 рр. надіслав запорозький архів до Одеси. Документи Січового архі­ву надійшли у розпорядження А. Скальковського, який май­же 60 років зберігав документи вдома і вивчав їх. Після смерті А. Скальковського із запорозького архіву документи вилучалися і потрапляли до приватних зібрань, наукових архівів історичних товариств. Збірку запорозьких матеріалів, які були частиною фонду Коша, син А. Скальковського передав до Російської ака­демії наук.

До Єдиного державного архівного фонду архів Коша приєд­нано 1926 р., в Одеському губархіві його упорядкували і склали опис. У 1931 р. Одеський крайовий історичний архів передав фонд Коша до Всеукраїнського архіву давніх актів у м. Харкові, де він зберігався до 1941 р. У роки Другої світової війни фонд було евакуйовано на схід, а під час реевакуації архівних доку­ментів фонд Коша Нової Запорозької Січі привезли до Києва в ЦДІАК України (ф. 229).

§ 4. Архіви та архівна справа в Україні кінця ХУШ-ХІХст.

З ЛІКВІДАЦІЄЮ АВТОНОМІЇ України та вве-. денням загальноросійського адміністративного устрою розви­ток українських архівів тісно пов'язувався з архівним будівниц­твом у Російській імперії. Зміни в адміністративному управлінні українськими територіями впливали на долю архівних фондів. Архіви ліквідованих установ надходили у розпорядження нових адміністративно-територіальних органів.

1797 Р граф І. Салтиков, який управляв Малоросією на ах генерал-губернатора, в листі до малоросійського губернатора Я. Бакуринського порушував питання про організацію Н губернському місті Чернігові "архива всех дел до Малороссии касающихся й в различньїх местах без призрения оставленньїх... означенню в Чернигове дома прочного й способного ко вмеще-нию всех тех бумаг". Для "розбирання всех дел, приведення их в порядок" намісник призначав чиновників. Так, архів колиш­ньої Малоросійської колегії було передано до Чернігівського гу­бернського правління. В архіві Київського губернського правлін­ня зосереджувалися в різний час архівні документи Київського магістрату, справи Малоросійської колегії, архіви полкових кан­целярій і судів. У Катеринославському губернському архіві було об'єднано архіви колишніх Новоросійської і Азовської губерн­ських канцелярій (1764-1784) Катеринославського намісництва (1784-1796), другої Новоросійської губернії (1797-1802), генерал-губернаторських канцелярій, фортеці Св. Димитрія. На Правобережжі архіви губернських правлінь поповнювалися справами колишніх воєводських канцелярій, а казенні палати -вотчинними документами і грамотами монастирів. У 20-х роках XIX ст. в архіві старих справ Київської казенної палати в льохах та підвалах псувалися документи, які потрапили туди після лі­квідації монастирських вотчин. Великий за обсягом архів утво­рився при Полтавській казенній палаті, де зберігалися справи про монастирське землеволодіння, матеріали Румянцевського опису, документи Гадяцької полкової канцелярії.

У 1831-1835 рр. у містах України було скасовано магдебур­зьке право, зокрема давнє самоуправління Києва. Відповідно до Городового положення" від 12 червня 1870 р. створювали нові органи самоуправління - Міські думи (розпорядчі органи) та Міські управи (виконавчі органи), функціонування яких при­звело до створення архівів. В архівах міських дум і управ збері­галися документи про права і привілеї міст.

Внаслідок реформ 60-х років XIX ст. було ліквідовано багато Установ - різні комітети і комісії, старі судові установи, "приказы общественного призрения". Діловодство ліквідованих установ стало заповнювати архіви губернських правлінь, казенних і судових палат, внаслідок чого кількість справ в архівах збільшу­валася вдвічі або й втричі.

Документи місцевих дореформених установ в Україні, які пе­ретворилися на історичні матеріали, почали передавати до істо­ричних відомчих архівів у Росії. Після судової реформи 1864 р. справи ліквідованих повітових судів надходили до МАМЮ. По­рядок передавання справ встановлювали "Правила о разборе ар-хивов судебньїх мест". Деякі окружні суди намагалися спочатку розібрати справи з 1800 р., відібрати ті, які мали залишитися у них, а потім відправляти до Москви. Найбільше документів ліквідованих судів передано до МАМЮ з Чернігівської (понад ЗО тис.), Полтавської (близько 18 тис.) та Харківської (близько 14 тис. справ) губерній.

Поточне Архіви губернських правлінь, казенних і судових
діловодство палатзростали швидкими темпами не лише за
й архіви рахунок документів ліквідованих установ, а й врезультаті організації власного діловодства. Ро­сійські бюрократичні порядки, регламентація канцелярської служби сприяли зростанню документообігу. В XIX ст. поточне діловодство канцелярій було відокремлене від архівів. Канце­лярії впорядковували документи, формували справи, надавали
їм заголовки, наприклад: "Дело, состоящее из регистров бумагам, отправленньїм в Санкт-Петербург для доклала Г. генерал-губер­натору. Начато 18 марта 1843 г."8 В кінці кожного року на закін­чені справи складали описи, в яких зазначали порядкові номери, дати початку і закінчення справи, зміст та кількість аркушів у
кожній справі. "Решенньїе дела", непотрібні для поточних справ, канцелярії ередавали до архівів за описом. В архіві справи збе­рігали у в'язках, у шафах, на полицях. На обкладинці справи проставляли номери шафи, полиці, в'язки. Наприклад, "Дело об
учреждении в Києве Временной комиссии для разбора Архива разньїх присутственньїх мест й монастырей тут й о мерах к открытию действий ея. Начато ЗО апреля 1843 г. - кончилось 12 октября 1844 г. По судной части на 547 листах" зберігалося в архів

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти