ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


НАЦІОНАЛЬНИЙ АРХІВНИЙ ФОНД УКРАЇНИ: СКЛАД, СТРУКТУРА, ПРАВОВІ ЗАСАДИ

ВАЖЛИВОЮ ПРОБЛЕМОЮ архівознавства є проблема сукупного архівного фонду, зокрема його статусу. Кож­на держава, нація мають свої матеріальні й духовні цінності, в то­му числі архівну спадщину. В Україні діяльність архівів, пов'я­зану з формуванням Національного архівного фонду, зберіганням його документів та використанням архівної інформації, регулю­ють норми близькь 20 законів. Надзвичайними з них є Основи законодавства України про культуру, Зокон України «Про інформацію», базовий галузевий Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи України».

 

§1. З історії формування понятття про сукупний архівний фонд ержави

СУКУПНІСТЬ ДОКУМЕНТІВ, що мають суспільне, наукове і духовно-культурне значення, повязане з історією народу і його держави й перебувають під її опікою, в радянському архвознавтві називали Державним архівним фондом (ДАФ). У колишньому СРСР за зразком РСФРР, де Декретом РНК «О организации и централизации архивного дела в Российской Социалистической Федеративной Советской республикевід 1 червня 1918 р. було встановлено поняття єдиного Державного архівного фонду, з метою централізованого обліку, контролю та зберігання документів існування ДАФ СРСР, що включав архівні документи УРСР.

В Україні постанову "Про єдиний державний архівний фонд УРСР" вперше було прийнято ВУЦВКта РНК16 грудня 1925 р. Склад ЄДАФ України визначався в ній як сукупність закінчених діловодством справ, документів та листування всіх урядових і гро­мадських установ на території УРСР. Згодом "Устава про єдиний державний архівний фонд УРСР", затверджена Президією ВУЦВК 5 квітня 1930 р., уточнила склад ЄДАФ України: закін­чені діловодством справи, документи та листування установ, підприємств, організацій на території УРСР; "конфісковані ру­кописи" культурно-історичного або громадського значення; фамільні архіви та архіви релігійних громад і установ релігій­ного культу; кінофотодокументи, "в тому числі заборонені до постанови та оголошення"; рукописи літературних і наукових творів, "заборонені ілюстративні матеріали". Таким чином, опіка держави поширювалася на ті документи, якими пізніше трива­лий час комплектувалися "спецхрани". Фізичні особи зобов'я­зувалися реєструвати в місцевих органах ЦАУ УРСР особисті збірки архівних документів. "За затаювання, не здачу, протиза­конне знищення архівних матеріалів" встановлювалася кримі­нальна відповідальність. Паралельно з ЄДАФом на теренах Украї­ни (як інших союзних республік) з 1929 р. існував Єдиний партійний архівний фонд ВКП (б). Двозначність терміна "єди­ний", що виникла у зв'язку з цим, була знята лише 1941 р. із запровадженням поняття Державного архівного фонду. "По­ложенням про Державний архівний фонд Союзу РСР" до його складу були віднесені всі державні, релігійні, корпоративні, колективні та приватні архіви й колекції, що існували до вста­новлення радянської влади на тогочасній території СРСР, доку­менти усіх державних установ та установ державного підпоряд­кування, фізичних осіб. Згодом "Положення про Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР і мережу центральних дер­жавних архівів СРСР" (1961), не розглядаючи поняття "держав­ного архівного фонду", встановило, що документи державних архівів союзних республік через відповідні архівні органи пере­бувають у віданні Головархіву СРСР. У положенні 1980 р. ДАФ традиційно проголошувався власністю держави без згадки про "позадержавні фонди" (архівні фонди КПРС) та закриті архівні фонди КДБ, Міністерства оборони, інших відомств.

Одним із результатів розпаду СРСР на початку 1990-х років була поява нових законодавчих актів, зокрема в галузі архівної справи. В процесі законотворення на пострадянському просторі було констатовано виникнення проблеми використання спіль­ної спадщини і запроваджено нове поняття "національний архів­ний фонд".

Політологічна наука розглядає поняття "державний" і "на­ціональний" як синоніми. Перевага поняття "національний" (яке витіснило поняття "державний") щодо архівного фонду держави полягає в тому, що воно підкреслює синтез найбільших цін­ностей загальнонародного характеру, акумулює найвище над­бання нації, яке виходить за географічні межі тієї чи іншої дер­жави. Так, наприклад, у США, Великобританії, Канаді, Іспанії, Китаї поняття "національний" стосовно архівної справи має пе­реважно державно-політичний зміст і означає сукупний архів­ний фонд, що зберігається в межах території держави і перебуває під державною юрисдикцією. Серед держав, що виникли після краху СРСР, окремі (Литва, Молдова, Росія) дали назву сукуп­ності цінних для нації архівних джерел - "архівний фонд", у ін­ших, як правило, з унітарною побудовою (Білорусі, Казахстані, Киргизькій Республіці, Україні) утвердилася назва "національ­ний архівний фонд". Вперше її застосували архівні закони Латвії та Естонії, фактично продублювавши закон про "архівний фонд Литви" (лютий 1990 р.), який ще не оперував поняттям "націо­нальний", бо укладався в часи агонії СРСР.

В Україні цю назву закріплено у положенні про Головне архів­не управління при Кабінеті Міністрів України (21 липня 1992 р.), що засвідчило потребу в такому новому понятті архівної прак­тики і суспільних відносин. Зміст його офіційно вперше було подано у Законі "Про Національний архівний фонд і архівні ус­танови", прийнятому 24 грудня 1993 р. Прийняття Закону сти­мулювали з одного боку загальні процеси державотворення в не­залежній Україні, побудови правової демократичної держави, законодавчого регулювання усіх сфер державного і суспільного життя, а з іншого - потреби архівної практики, рівень розвитку суспільних відносин у галузі архівної справи і співвіднесення його з досягнутим в інших державах.

Під час розбудови незалежної держави загострилися пробле­ми архівів: поряд з підвищенням інтересу до їхніх інформаційних багатств спостерігалися прояви нігілістичного ставлення окре­мих суспільних груп до документальної спадщини, стала від­чутною невідповідність союзних нормативних актів новим сус пільним умовам, загострилося відставання від потреб матері­ально-технічної бази архівів, виявилася слабкість соціальної захищеності архівістів. У ситуації невизначеності з багатьох пи­тань Закон забезпечив правовий захист Національного архів­ного фонду як єдиної сукупності всіх документів, що зберіга­ються на території України і мають офіційно визнану наукову та історико-культурну цінність. Він конституював поняття "На­ціональний архівний фонд" та "архівні установи", увівши їх до правового простору, встановив над НАФ юрисдикцію держави, визначив певний механізм регулювання суспільних відносин, які виникають у зв'язку з його формуванням, обліком, зберіган­ням і використанням документної інформації. Цей документ став першим в історії нашої держави законодавчим актом такого рівня, стимулювавши розвиток правової бази архівної справи.

Закон визначив центральний орган виконавчої влади, який від імені держави здійснює управління архівною справою, несе відповідальність за її стан і подальший розвиток (ст. 24). Для ведення роботи з документами НАФ, здійснення управлінської, науково-дослідної та інформаційної діяльності у сфері архівної справи і діловодства закон декларував створення системи архів­них установ (ст. 23-33). Отже, прийняття закону забезпечило правову основу існування архівної системи, побудованої на єди­них принципах і засадах, юридичне оформило величезний ін­формаційний масив - Національний архівний фонд України.

Розбудова законодавчої системи держави, передусім прий­няття Конституції України, розвиток теорії і практики вітчиз­няної архівної справи, поглиблене вивчення зарубіжного архів­ного законодавства згодом зумовили потребу вдосконалення цього закону. Нову його редакцію під назвою "Про внесення змін до Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" було ухвалено Верховною Радою України 13 грудня 2001 р. У ній посилено консолідуючий і координуючий вплив держави на сферу не лише зберігання, а й створення документів, чим розширено компетенцію державних архівних установ у га­лузі діловодства; визначено архівні документи як рухоме майно; підвищено статус державних архівів та їхніх працівників. У но­вій редакції Закону наголошено поряд з національним, загаль­носвітовий аспект значення НАФ, у чому виявилося самоусві­домлення українською нацією свого суттєвого місця в загально­людській цивілізації.

 

§ 2. Склад і структура Національного архівного фонду

ПІД ПОНЯТТЯМ Національний архівний фондУкраїни розуміють сукупність архівних документів, що відобра-лсають історію духовного і матеріального життя українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбан-ням українськоїнації. НАФ є надбанням української нації, скла­довою частиною вітчизняної й світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, перебуває під охороною держави і призначений для задоволення інформаційних потреб суспільства і держави, реалізацій прав та законних інтересів кож­ної людини.

До Національного архівного фонду відносять архівні доку­менти незалежно від їх виду, місця і часу створення, виду мате­ріального носія інформації, та форм власності на них. Для вне­сення архівних документів до НАФ проводиться відповідна ек­спертиза та державна реєстрація.

Документи НАФ є культурними цінностями, що постійно зберігаються на території України або поза її межами й згідно з міжнародними угодами, ратифікованими Верховною Радою, підлягають поверненню в Україну.

В складі НАФ виокремлюють три основні групи документів:

а) документальні комплекси, що утворилися в різні історичні періоди на теренах сучасної України у діяльності органів дер­жавної влади і місцевого самоврядування, громадських і релі­гійних організацій, установ, підприємств усіх форм власності, окремих осіб, та зберігаються на території України;

б) документи українського походження, що утворилися за межами України як результат діяльності української політичної та трудової еміграції, українських військових, культурно-ос­вітніх і наукових установ, громадських об'єднань та окремих осіб і передані у власність України чи її громадян у порядку рести­туції, на підставі дарування або зберігаються за межами України і відповідно до міжнародних угод підлягають поверненню в Ук­раїну (в оригіналах або копіях);

в) документи іноземного походження, що утворилися на теренах інших держав і, за різних обставин опинившись на те­риторії України, стали невід'ємною частиною національної іс-торико-культурної спадщини.

Серед документів кожної з цих груп є такі, що мають особливе значення та унікальний характер. Тому чільне місце у складі НАФ належить особливо цінним і унікальним документам.

До особливо цінних (ОЦ) належать архівні документи, що містять інформацію про найважливіші події, факти і явища в житті суспільства, не втрачають значення для економіки, куль­тури, науки, духовного життя, міжнародних відносин, екології, державного управління, оборони і є неповторними з погляду їх юри­дичного значення і автографічності. До ОЦ можуть бути відне­сені як окремі документи чи справи, так і групи документів, справ і навіть окремі архівні фонди. В державних архівах планомірне виявлення ОЦ документів і взяття їх на окремий облік здійсню­ється з початку 1980-х років.

Унікальні документи НАФ становлять виняткову культурну цінність, мають важливе значення для формування національної самосвідомості українського народу, визначають його вкладу все­світню культурну спадщину. Для унікальних документів перед­бачено особливу форму обліку - облік у Державному реєстрі національного культурного надбання.

Організаційні, науково-методичні і практичні заходи щодо І встановлення критеріїв визначення унікальних документів, розроблення методики їх виявлення, порядок включення до Державного реєстру національного культурного надбання, ор­ганізації обліку і забезпечення збереженості визначені "Поло­женням про віднесення документів Національного архівного фонду до унікальних, внесення їх до Державного реєстру націо­нального культурного надбання, а також їх зберігання", затверд­женим Кабінетом Міністрів України. Вони дістали роз'яснення у затверджених Держкомархівом відповідних Методичних ре­комендаціях.

До унікальних документів НАФ можуть бути віднесені актиі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, гро­мадських і релігійних організацій, установ та підприємств усіі форм власності, окремих осіб, інші письмові та графічні мате­ріали, кінофотофонодокументи, записи фольклорних творів,! рідкісні друковані видання, які виникли в різні історичні періоди на території сучасної України та поза її межами.

З'ясування виключної історико-культурної цінності документів НАФ і віднесення їх до унікальних відбувається з урахуванням таких критеріїв: статус і значення фондоутворювача; по­ходження, авторство документів та час створення документів; цінність інформації, відображеної в документах; юридична сила документів та їх оригінальність; наявність художніх або палео­графічних особливостей документів.

При виявленні унікальних документів ці критерії застосову­ють, як правило, комплексно. З особливо цінних і унікальних документів, незалежно від форми власності, так само, як і з осо­бливо цінних документів, в обов'язковому порядку створюють страхові копії, які зберігаються окремо від оригіналів. Державні архівні установи зобов'язані надавати юридичним особам і гро­мадянам, які є власниками унікальних документів, допомогу у виготовленні таких копій, що надалі перебувають на державному зберіганні і можуть бути надані у користування лише з дозволу власника оригіналу. Одночасно зі страховими копіями, які є не­доторканими, виготовляються копії фонду користування. Крім того, унікальні документи підлягають обов'язковому страхуван­ню і відокремленому зберіганню. Всі ці заходи спрямовані на підвищення гарантій забезпечення збереженості унікальних до­кументів. Іншими словами, серцевиною НАФ, його золотим фондом є унікальні документи, що беруться на облік Держком­архівом України у вигляді Державного реєстру національного культурного надбання.

Класифікація документів НАФ ґрунтується на дещо інших критеріях, ніж прийнята в архівознавстві радянської доби кла­сифікація документів ДАФ СРСР і Архівного фонду КПРС. З метою організації зберігання і пошуку їх групували за такими найсуттєвішими ознаками, як належність до певних історичних епох, до установ і організацій певного рівня підпорядкування, До певних адміністративно-територіальних одиниць, до певних галузей та сфер діяльності, бралися до уваги спосіб і техніка фік­сації документної інформації. Групування архівних документів У межах усього СРСР з урахуванням цих ознак визначало орга­нізацію мережі державних і партійних архівів. Така класифікація Документів втратила вичерпність щодо НАФ України, хоча збе-Рігає певне значення для організації мережі державних архівних Установ. Так, за хронологічними межами до 1918 р., а для території Західної України - до 1939 р. зосереджені документи у цен­тральних державних історичних архівах. Фонди вищих та цен­тральних органів державної влади становлять основу ЦДАВО України. Поєднання ознак належності документів до установ певного рівня підпорядкування та відповідних адміністративно-територіальних одиниць лягло в основу побудови мережі міс-; цевих державних установ.

До реального формування НАФ Україна вперше в своїй історії приступила після відновлення незалежності. Основою вітчизняного НАФ стала українська частина ДАФ СРСР, а та­кож передані на державне зберігання архіви та документи КПУ і ЛКСМУ. Отже, на початку 1990-х років в Україні було лікві­довано паралельне існування двох архівних фондів і зроблено ! рішучі кроки щодо інтеграції національних архівних надбань, які поповнили близько 13 млн справ. У зв'язку з передаванням після ліквідації колишніх партархівів КПУ до державних архів­них установ перед ними постало складне завдання: інтегрувати ці архіви, де на 1 січня 1991 р. налічувалося 65 297 фондів (майже 11 млн справ), 134 384 описів та інший обліково-довідковий апарат, у систему державних архівних установ, перевести їхню облікову документацію на єдині форми державного обліку доку­ментів НАФ. При цьому працівники держархівів не лише прово­дили перевірку наявності документів колишніх партархівів, а й склали понад 65 тис. листів фондів, завели понад 45 тис. нових справ на фонди первинних парторганізацій, які у партархівах не велися. Водночас було створено галузеві державні архіви, які активно почали збирати документи НАФ у системах збройних сил, внутрішніх справ, служби безпеки, гідрометеорології, гео­дезії і картографії.

Станом на 1 січня 2002 р. НАФ України налічував 60 млн од. зб., в тому числі в системі Держкомархіву було зосереджено 52,1 млн справ, серед яких документів науково-технічної документації -639 тис., кінодокументів - 69,9 тис., фотодокументів - понад 1 млн фонодокументів - понад 31,6 тис. од. зб. Документи НАФ зберігають не лише державні установи системи Держкомархіву (див. розділ 3), а й "архівні підрозділи державних наукових уста­нов, музеїв та бібліотек", де у зв'язку зі специфікою їх комплек­тування відклалися безцінні документи колекційного рівня.

Бібліотечні відділи рукописів історично сформувалися у XIX ст. як колекційні та архівні фонди у результаті цілеспря­мованого збирання книжково-рукописної та писемної старовини на засадах самостійної археографічної діяльності бібліотек, за рахунок вкладів та придбання приватних колекцій. Основу цих зібрань становлять рукописні книги та писемні пам'ятки з най­давніших часів до наших днів, а також особові архівні фонди діячів науки і культури. В Україні такі фонди сформовані у кіль­кох бібліотеках та академічних інститутах, яким надано статус архівних установ та право постійного зберігання документів на засадах державної власності. Серед установ Н АН України це Ін­ститут рукопису НБУВ, відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника, відділи рукописів Інституту літе­ратури імені Т. Шевченка, Інституту мистецтвознавства, фольк­лору та етнології імені М. Рильського, Інституту археології, а у підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв України -відділи рукописів Одеської та Харківської наукових бібліотек. Тут сконцентровані рукописні документи, зібрані впродовж ХУІП-ХІХ ст. різними просвітницькими установами, навчаль­ними закладами, науковими товариствами та громадськими об'єднаннями, а також колекційні матеріали, придбані у XX ст.

Найбагатшими серед них є фонди Інституту рукопису НБУВ, де зібрано близько 437 тис. од. зб. Тут зосереджено особові ар­хівні фонди видатних учених-просвітників ХІХ-ХХ ст.: архів відомого громадського діяча, педагога В. Науменка, збирача ста­ровини О. Лазаревського, історика-архівіста В. Модзалевського, професорів О. Кістяківського, М. Максимовича, В. Антоновича, В. Іконникова; академіків ВУАН: В. Вернадського, М. Василенка, Д. Багалія, О. Левицького, Д. Яворницького, В. Хвойки; авто­графи Тараса Шевченка, Марко Вовчок та ін.

Важливою складовою частиною НАФ є Архівний фонд На­ціональної академії наук України (загалом близько 1 млн 100 тис. справ документів з паперовими носіями), документи якого збе­рігаються в архіві Президії НАН України, Інституті рукопису та Інституті архівознавства НБУВ. Зокрема в Інституті архіво­знавства НБУВ зберігається понад 20 000 справ документів з па­перовою основою - 302 фонди, в тому числі 8 фондів наукових установ, 2 колекції, 290 фондів особового походження, серед яких важливе місце посідають документи президентів Академії наук (В. Вернадського, Д. Заболотного, О. Богомольця, Б. Патона). Тут відклалися також документальні звукозаписи нарад секції біо­логічних та сільськогосподарських наук за 1956 р., засідань Пре­зидії АН України за 1969-1980 рр. тощо.

Основна частина документів Архівного фонду НАН України зберігається у наукових та науково-технічних архівах 221 установ і організацій Академії, в тому числі у 113 науково-дослідних інститутів та їх відділеннях, 7 наукових центрах НАН України, 17 заповідниках, ботанічних садах, в обсерваторії, наукових бі­бліотеках, а також у 74 допоміжних організаціях - науково-тех­нічних центрах, спеціальних конструкторсько-технологічних бюро, дослідно-конструкторських бюро, дослідних заводах та виробництвах. На початку XXI ст. підготовлена для передавання на постійне зберігання з наукових та науково-технічних архівів установ і організацій Академії 530 справ документів з паперо­вими носіями та аудіовізуальних документів.

Понад 100 тис. од. зб. важливих документів, згрупованих у 218 фондів і колекцій, зберігає відділ рукописів ЛНБ імені В. Стефаника. Це кириличні, латинські, польські рукописи (XIII-XX ст.); особові фонди членів "Руської трійці" - М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького; громадсько-просвітніх діячів -Барвінських, Заклинських, Грушевичів; бібліографів - В. До­рошенка, І. Левицького, І. Калиновича; етнографів і фолькло­ристів - М. Дикарева, М. Кордуби, Д. Зубрицького та ін.

Рукописні фонди існують і в деяких навчальних закладах та музеях: у Національному музеї історії України в Києві та Націо­нальному музеї у Львові, Дніпропетровському історичному му­зеї, Чернігівському історичному музеї, Харківському історич­ному музеї, Одеському історико-краєзнавчому музеї та ін. Закон України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" (ст. 302) визнає за музеями, так само як за бібліотеками, право постійно зберігати архівні документи, нагромаджені у музейних фондосховищах, а також поповнювати свої фонди і колекції про­фільними документами. Документи НАФ, які зберігаються у му­зеях, зосереджені у складі: а) основних фондів; б) музеїв архівів; в) поточного діловодства (облікова документація).

Особливе значення мають багатства основних фондів музеїв. Так, документальний фонд Національного музею історії України складають стародруки, рукописні документи, рідкісні авторські видання, що відображають соціально-економічний розвиток та культурне життя в Україні XIX - початку XX ст. Тут відклалися комплекси документів М. Біляшівського, В. Хвойки, Х.Алчев-ської та ін. У Національному художньому музеї документально-архівний фонд (57 окремих фондів особового походження й ко­лекцій у кількості понад 6 тис. од. зб. за період ХУП-ХХ ст.) виділено як допоміжний до основного фонду - мистецьких творів. Це фонди визначних художників М. Бойчука, К. Костанді, Ґ Нарбута, М. Попова, О. Сластіона, О. Сахновської та ін.

Важливою державною проблемою залишається поповнення ^Дф документами культурної спадщини України, що перебу­вають за кордоном. Лише в архівосховищах Російської Феде­рації - Російському державний архів давніх актів, Російському державному військово-історичному архіві (Москва), Російсько­му державному історичному архіві (Санкт-Петербург), Відділі рукописів Російської Національної бібліотеки (Москва), Росій­ській національній бібліотеці імені М.Салтикова-Щедріна та ін. зосереджено величезні масиви документів з історії України. Централізований облік документів "архівної україніки" здій­снює Держкомархів. Виявлення таких документів і створення їх археографічних реєстрів та бібліографії проводиться у межах державної програми "Архівна та рукописна україніка" (див. розділ 12). Ці документи як складова частина НАФ підлягають поверненню в Україну у вигляді оригіналів або копій відповідно до міжнародних угод, внаслідок дарування, чи придбання.

НАФ України формується з архівних документів "органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ та організацій усіх форм власності, а також з ар­хівних документів громадян та їх об'єднань". Єдиною підставою включення архівних документів до НАФ є експертиза їх ціннос­ті, яку проводять експертні комісії різних рівнів (див. розділ 8). Експертиза цінності документів здійснюється за принципами об'єктивності, історизму, всебічності та комплексності згідно з ухваленим Кабінетом Міністрів України "Положенням про принципи і критерії визначення цінності документів, порядок створення та діяльності експертних комісій з питань віднесення Документів до НАФ", "Положенням про державну реєстрацію Документів НАФ".

Складним питанням правового і практичного характеру є по­дання архівних документів на експертизу цінності фізичними особами - власниками цих документів. Відповідно до вимог За­кону України "Про Національний архівний фонд та архівні уста­нови" обов'язково мають подаватися на розгляд експертних ко­місій документи, які належать громадянам, у разі виникнення загрози знищення цих документів або значного погіршення їх Стану, а також документи, від часу створення яких минуло понад ^0 років, або які мають бути продані чи вивезені за кордон.

Отже, документи НАФ України, склад якого представлено документами, що повноцінно відбивають всі напрями життєді­яльності суспільства, зберігаються в державних архівних уста­новах та приватних колекціях і перебувають під охороною дер­жави. Облік, збереження і використання цього вельми цінного для держави інформаційного масиву є основними завданнями архівних установ України.

§ 3. Право власності на документи Національного архівного фонду

 

СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ навколо історико-культурного надбання і, зокрема архівів в Україні, як і в біль-; шості країн світу врегульовані відповідним законодавством. \ Одним із суттєвих чинників, що впливає на правовий режим; регулювання відносин, пов'язаних з документами НАФ, є на-лежність їх до певної форми власності.

Закон України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" визнає будь-які форми власності на документи НАФ; передбачені Конституцією та законами України. Класифікація НАФ за аспектами власності передбачає такі категорії:

• документальні комплекси, що належать державі;

• комплекси, що належать територіальним громадян;

• документи, що є власністю суб'єктів господарювання не­державного походження, релігійних організацій та об'єд­нань громадян;

• приватні архівні зібрання, або окремі документи.

Визначення архівних документів, які підпадатимуть під юрисдикцію держави, було однією з перших проблем, що поста­ли перед законотворцями України, як і в інших колишніх рес­публіках СРСР. Предметом законодавчого регулювання стала сукупність історично цінних документів, які належать Україні або її громадянам. Таке регулювання здійснюється на рівних засадах, незалежно від того, у чиїй власності перебувають доку­менти: держави, територіальних громад чи приватних осіб. Усі власники документів мають рівні права. Тому закон України не передбачає, як в деяких інших державах, розподілу НАФ на час­тини за формами власності. Адже збереження культурної спад­щини, в тому числі документальної її частини, є турботою всього суспільства і насамперед його основного інституту - держави. Юрисдикція держави над НАФ не порушує основних прав вдасників документів та користувачів ними. Навпаки, через законодавче регулювання і державні гарантії умов для зберіган­ня, примноження і використання НАФ забезпечується реальне здійснення цих прав.

Пріоритет держави орієнтований на вирішення головного завдання - забезпечення збереженості документів НАФ. Для його реалізації в законі передбачено державний облік архівних документів, державну реєстрацію і контроль за додержанням за­конодавчих вимог щодо їх зберігання, державну допомогу недер­жавним власникам НАФ і турботу держави про виявлення та збирання архівної україніки, повернення таких документів в Ук­раїну. В архівному законі на підставі вітчизняного і зарубіжного досвіду з питань реституції чітко зафіксоване узгоджене з між­народним правом та архівною практикою формулювання щодо матеріалів українського походження, які опинилися за кордоном: до НАФ віднесені лише ті документи, що згідно з міжнародними договорами підлягають поверненню в Україну.

Відповідно до одного з конституційних прав особи "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію" (ст. 34) Закон України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" послідовно проводить право будь-кого воло­діти архівними документами і документами НАФ, створювати власні архіви чи передавати свої документи в інші архівні уста­нови на власний розсуд і вільно користуватися відкритими ар­хівними документами. Єдиною підставою для користування до­кументами для кожної повнолітньої, дієздатної, ідентифікованої особи є її заява. До обов'язків фізичних осіб - власників цінних архівних документів - належить легалізація свого архіву шляхом реєстрації його в державній архівній установі. На власників архівних документів Законом (ст. 13) покладається завдання за­безпечення збереженості документів НАФ. У разі недотримання належних умов збереженості власник може бути за рішенням СУДУ позбавлений права власності на ці документи (ст. 11).

Відповідно до Конституції України (ст. 26, 34) іноземці та особи без громадянства мають рівні права щодо доступу до доку-Ментів НАФ з правами громадян України. Кабінет Міністрів Ук-Раїни може обмежувати доступ до документів НАФ громадян тих держав, в яких передбачено обмеження доступу громадян країни до їхніх державних архівів.Закон надає державним архівним установам певні функції щодо контролю за дотриманням архівного законодавства.

Надання таких функцій забезпечується відповідним право­вим механізмом. З цією метою архівний закон передбачає норму про обов'язкову реєстрацію архівних документів, які пройшли експертизу цінності. Якщо експертиза є архівною частиною про­цедури віднесення документа до НАФ, то державна реєстрація є юридичною частиною цієї процедури. Вона здійснюється з ме­тою фіксації правового статусу документів, як документів НАФ, підтвердження права власності на них, а також для забезпечення державного контролю за їх збереженістю. З фактом реєстрації закон пов'язує виникнення, зміну або припинення певних прав і обов'язків щодо документів НАФ. Як передбачає положення про державну реєстрацію документів НАФ, власник докумен­тів зобов'язаний ставити до відома державну архівну установу, яка видала реєстраційне свідоцтво, про передачу права власності на документи або про будь-які зміни їх місцеперебування, умов зберігання. Відчуження документів у будь-якій формі має бути документально засвідчене: при даруванні чи пожертвуванні це можуть бути листи, відповідні свідоцтва, при купівлі - рахунок, угода про продаж, при успадкуванні - заповіт тощо.

Певні обмеження прав вільного володіння, розпорядження і користування документами НАФ торкаються лише випадків можливого завдання шкоди збереженості документів чи пору­шення законних інтересів держави, власника документів або інших осіб; виникнення загрози незаконного вилучення доку­ментів зі складу НАФ. Наприклад, власник документів НАФ не має права знищувати, пошкоджувати їх, змінювати зміст або без­поворотно передавати за межі України.

Вивезення оригіналів документів НАФ за межі України забо­роняється. Винятком є тимчасове експонування документів на виставках, наукова експертиза або реставрація документів. У та­кому разі власник документів або його офіційний представник, установа, що вивозить документи НАФ за кордон, повинні мати дозвіл Держкомархіву. Вивезення копій документів НАФ та ви­тягів з них здійснюється вільно після офіційного засвідчення їх державною архівною установою, де зареєстровані оригінали цих документів. На запобігання виснаженню національних архівних інформаційних ресурсів спрямовані певні обмеження щодо су­цільного копіювання великих документальних комплексів.

З метою законодавчого визначенням архівних документів як об'єктів, що мають цінність для власника саме як об'єкти рухо­мого майна, науковцями УНДІАСД розроблено методи грошо­вої оцінки документів НАФ та віднесення їх до складу НАФ. Задля захисту законних майнових інтересів власника грошова оцінка документів НАФ здійснюється у разі купівлі-продажу та інших угод, пов'язаних з передаванням права власності, ви­значення розміру збитків у разі заподіяння власнику шкоди, про­ведення страхування документів.

Отже, з культурологічного боку, Національний архівний фонд України - це невід'ємна і важлива складова частина націо­нальної і загальносвітової культурної спадщини, сукупність на­лежних Україні як державі цінних архівних документів, її най­ціннішими компонентами є унікальні документи, що вносяться до Державного реєстру національного культурного надбання. З архівознавчого погляду НАФ - не лише комплекс матеріальних носіїв із зафіксованою на них різними способами цінної ретро­спективної документної інформації, а й найвища класифікаційна категорія. Водночас НАФ є правовою категорією, тому що вона в цілому або будь-якими своїми частинами вступає в певні пра­вовідносини, породжує конкретні права, обов'язки і відповідаль­ність юридичних і фізичних осіб. Крім того, НАФ - це глобальна, складно структурована інформаційна система, складова світових і вітчизняних інформаційних ресурсів.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Коротко охарактеризуйте розуміння сукупного архівного фонду держави в радянському архівознавстві.

2. Розкрийте зміст поняття "Національний архівний фонд України". Чому для визначення сукупного архівного фонду України використано такий термін?

З Які складові частини має Національний архівний фонд ?

4. Що становлять собою особливо цінні документи?

5. Що становлять собою унікальні документи НАФ? Яка осо­блива форма обліку передбачена для них?

6. Який архівний фонд існував у радянські часи паралельно 3 ДАФ та яка його доля?

7. Розкрийте передумови прийняття Закону України "Про На­ціональний архівний фонд та архівні установи" та його значення Для архівного будівництва.

8. Які основні відмінності має нова редакція Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" у порів­нянні з попередньою?

9. Які принципи є визначальними для проведення експертизи цінності документів?

10. Охарактеризуйте форми власності на документи НАФ та права доступу іноземних громадян до цих документів.

 

 

РОЗДІЛ 5

АРХІВНА УКРАЇНІКА

ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ у державних, корпо­ративних, церковних і приватних архівах та колекціях, бібліо­течних і музейних зібраннях різних країн зберігаються величезні масиви інформації з історії та культури України. В історичній науці для визначення архівних документів, пов'язаних з Украї­ною, що зберігаються за її межами, закріпилося поняття архівна україніка(аналогічно: росіка - для російських документів, полоніка - для польських). У бібліографії та книгознавстві тер­міни "гоззіка" чи "україніка" звичайно стосуються зарубіжних публікацій про Росію або Україну, як, наприклад, колекція "rossika" в дореволюційній Імператорській публічній бібліотеці в Санкт-Петербурзі. Серед бібліофілів за кордоном цей термін вживається щодо ранніх (до XIX ст.) книг, виданих у Росії (в то­му числі слов'янських, що походять з Російської імперії). Порі­вняно недавно до терміна "україніка" було додано слово "архів­на" з метою уточнення його змісту.

Архівна україніка є важливим інформаційним масивом і ба­зовим Історико-культурним потенціалом гуманітарної сфери знань. Вона дозволяє залучати до соціального обігу інформацію, яка формує духовність, закладає фундамент нової національної 1 соціальної психології, політики і культури. За Законом України 'Про Національний архівний фонд та архівні установи" такі Докум

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти