ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ВІРШІ А. МАЛИШКА, ЩО СТАЛИ ПІСНЯМИ

Поезiя А. Малишка — глибоко лiрична, щира, безпосередня. Поет гли­боко переживає те, про що пише. Його творам притаманна лiричнiсть, емоцiйнiсть, простота, прозорiсть змiсту. Тому однiєю з особливостей поезiї А. С. Малишка є її музикальнiсть. Поет був сам музично обдарова­ною людиною, мав чудовий голос (баритон), добре спiвав.

На слова А. Малишка написано понад сто пiсень композиторами О. Бiлашем, Платоном та Георгiєм Майбородами, Л. Ревуцьким та iншими. Це передусiм «Пiсня про рушник», «Учителька», «Ми пiдем, де трави похилi», «Київський вальс», «Стежина», «Цвiтуть осiннi тихi небе­са», якi стали народними, принесли їх автору заслужену славу.

Неперевершена краса природи i повінь людських почуттiв, освяче­них коханням, лiричнi спогади про батькiвський дiм i фiлософiчнi мiркування про сенс людського життя — такий тематичний дiапазон пiсень А. Малишка.

Любов до пiснi в А. Малишка вiд його матерi. Вона спiвала разом із сином багато пiсень. Кажуть, нiхто з письменникiв не знав стiльки пiсень, як А. Малишко. А першi пiснi написав поет на пропозицiю О. Довженка ще в перiод ранньої творчостi до кiнофiльму «Щорс». «Богунська чет­верта» («Гей, за Десною люди веселi») звучить до сьогоднi. У роки вiйни спiвали його пiснi «Партизанська», «Як збирались хлопцi до загону».



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Поєднання задушевних iнтонацiй, загальнолюдської теми материнської любовi, традицiйного народнопоетичного мотиву чекання сина поет вiдтворив у «Пiснi про рушник» («Рiдна мати моя»):

Я вiзьму той рушник, простелю наче долю, В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров. I на тiм рушниковi оживе все знайоме до болю, I дитинство, й розлука, i вiрна любов.

Поет говорить насамперед про материнську любов, вiд якої немає у свiтi нiчого святiшого. А. Малишко змушує кожного згадати своє дитин­ство, молодi лiта, прощання з отчим порогом i матiр’ю, вiдтворити i бiль розлуки, i передчуття майбутнiх незвiданих дорiг, i материнську тривогу за долю дитини. Матiр вiрить у щасливу долю свого сина, тому дарує вишитий нею рушник, що символiзує життєву дорогу людини i материнське благословiння. Цю пiсню А. Малишко написав разом із ком­позитором П. Майбородою.

Чудовi пiснi на вiршi А. С. Малишка написав композитор-пiсняр Олександр Бiлаш. Серед них слiд вiдзначити лiричнi пiснi «Цвiтуть осiннi тихi небеса» та «Стежина». Нi кiнця, нi краю немає стежинi людсь­кого життя, бо однi поколiння змiнюють iнші, але незмiнним залишаєть­ся почуття вдячностi рiдному дому, отчому порогу. Роздумами лiричного героя про людське життя, його духовнi цiнностi сповнена пiсня «Стежина»:

Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серцi стiльки лiт Ота стежина в нашiм краю, Одним одна бiля ворiт.

А. Малишко i П. Майборода оспiвали i працю скромної сiльської учи­тельки:

Учителько моя, зоре свiтова,

Звiдки виглядати,

Де тебе знайти?

На столi лежать зошитки малi,

Дiтвора щебече золота, золота…

У спiвавторствi з П. Майбородою був написаний цiкл пiсень про Київ («Пiсня про Київ», «Київськi зорi», «Київський вальс»):

Знову цвiтуть каштани, Хвиля днiпровська б’є, Молодiсть мила, ти щастя моє.

У пiснi «Бiлi каштани» («Пiсня про Київ») поет прославив знаменитi київськi каштани:

Бiлi каштани — Щастя моє. Київськi ночi,


КЛАС



Зустрiчi в саду — В серцi, куди не пiду.

Темi кохання присвячена пiсня «Ми пiдем, де трави похилi»:

Ми пiдем, де трави похилi, Де зорi в яснiй далинi, I карiї очi, i рученьки бiлi Ночами насняться менi.

Ось такi вони, пiснi на вiршi А. Малишка. Щирi, емоцiйно наснаженi, сповненi любовi i теплоти.

ДОЛЯ ЛЮДИНИ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ У ПОЕЗІЯХ А. МАЛИШКА

Щоб з тобою нам, земле, у праці з тобою Слалось вольнеє поле і дихали груди, Я за тебе стояла б, мов криця.

А. Малишко «Це було на світанку».

Син України — Андрій Самійлович Малишко — зробив великий вне­сок у духовну скарбницю свого народу. Народжений у бідній селянській родині, він завжди прославляв людину праці — хлібороба, тесляра, учи­теля, безмежно любив свою яворову батьківщину — Україну. Цими ж рисами наділені його герої: Хома Метелик, Докія Петрівна, Трохим Іва­нович, мати — Ївга Базилиха.

Малишко прагне, щоб його сучасники відчули святість рідної землі, виховує це відчуття в собі:

Ти мене з дитинства підіймала, Хліб дала з піснями солов’я, Відвела доріг мені немало, Земле, зореносице моя!

Доля простої людини завжди пов’язана з працею на рідній землі.

У вірші «Урожай» колишній бідняк Хома Метелик завдяки відданості землі, творчій праці на ній сам змінює свою долю на краще, стає рільни­чим бригадиром, здобуває повагу серед таких же трударів:

0 мій врожаю, світла моя доля,
Візьму я колос, тихо коливну,—
Люблю твій шум і шепіт серед поля

1 серцем чую силу наливну.

Старий лісник Оксен усе життя присвятив прикрашанню рідної землі лісами, він оберігає землю, піклується про її спокій:

А він піде один, щоб чути землю — Хто йде по ній і чи з добром, чи злом?

Зі щемом у серці поет згадує тяжку долю шевця і романтика дядька Микити, який не втратив ніжності, «хоч її не бачив цілий вік». Немає



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


вже цього мрійника, але «інколи ми падаєм в дорозі, та безсмертно почи­наєм жить», бо людина, яка свою працю віддала людям, живе в їхній па­м’яті. Міць твоя живе в моєму хлібі і в судьбі, якою дорожу.

У часи воєнного лихоліття трударі мріють про кращу долю після пе­ремоги над фашистами.

«Балада про колосок» — романтично піднесена, незвичайна за сюже­том. У пораненого солдата на грудях проросло зерно:

Від жару серця мойого В осінню прохолоду, Від крапель крові на грудях, Від теплоти долоні…

Людина здатна на самопожертву заради своєї землі:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла. Від того, якою буде рідна земля, залежить і доля людини — щаслива чи трагічна. Народ вірить у своє визволення, у кращу долю своєї батьківщини:

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

Через усю творчість поета червоною ниткою проходить любов до рідної землі і доля людини.

Показовою щодо цього є поема «Це було на світанку». У ній оспівано безсмертя рядової людини, здобуте чесною, самовідданою працею.

Героїня поеми Докія Петрівна пройшла сувору школу життя. У труді на благо рідної землі здобуває вона достаток, славу, повагу, здобуває свою щасливу долю.

Особливо промовистим є діалог Докії і землі. Перед смертю Докії Петрівні явилась земля, яка ніби доводить свою вищість над долею людини: Вийшла з мене, і ляжеш до мене у лоно.

Але Докія Петрівна інакше розуміє призначення людського існуван­ня. Для людей перетворює вона землю, щоб була багата, врожайна, кра­сива. Тому й не страшно старій жінці вмирати — вона житиме в нових поколіннях, у плодах своєї праці:

Й нема мені краю, як ниві врожаю, Ти лежала горбата, нужденна, безсила, Я ж руками своїми звела тебе, знаю, Вийшла потом і колосом заколосила.

Так звертається Докія Петрівна до землі. Помирає жінка, і:

Поклонилась земля, поклонилися люди, На життя, на братерство, без кривди й огуди. У поемі «Прометей» за відданість землі, за самопожертву заради кра­щої долі людей земля теж заступається за бійця-юнака:


КЛАС



І вже земля, піднявши цвіт… Кричить: — Це наш! Іду на звіт. Непомітна трудівниця своєю любов’ю до землі, звитяжною працею для людей підіймається до рівня Прометеєвого подвигу, віддаючи їм усе жит­тя, щоб доля їхня була щасливою. Велич створеного людськими руками на землі така, що їй дивуються навіть ближні й дальні планети, а для чесної трудящої людини це не подвиг, а просто сенс життя — бачити свою рідну землю вільною, щасливою, багатою:

Я радуюся, множачи життя

У вічному блакитному розгоні,

Коли земля, рожева, мов дитя,

До уст моїх кладе свої долоні. Життя, творчість Андрія Малишка були зразком відданого служіння своєму народові. Олесь Гончар так оцінив поетичний доробок поета: «Одні зникають з життя тому, що їх просто руйнують хвороби, другі ж згоря­ють, як бійці в атаках, падають, спалені на тяжких безнастанних вогнях своєї праці і творчості. Таким уявляється мені Малишко».

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти