ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Доповідь про письменника

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у приднiпрянському селi Солошиному на Полтавщинi. 1941 р., закін­чивши школу, майбутнiй письменник пiшов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в оборонi Києва, був двiчi поранений. Пiсля другого поранення 1942 р. потрапив у полон i до лютого 1945 р. поневiрявся по нацистських концтаборах. Пiсля звiльнення працював у радянськiй воєннiй мiсiї в Захiднiй Нiмеч-чинi. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Днiпропетровського унiверситету, пiсля закiнчення якого з 1951 року працював на журналiстськiй роботi (обласнi газети, журнал «Вiтчизна»). Помiтною для українського лiтературного процесу став перiод, коли П. Загребельний у 1961—1963 роках був головним редактором газети «Лiтературна Україна», де вiн уславився пiдтримкою молодих поетiв-шiстдесятникiв. У 1979—1986 рр. очолював Спiлку письменників України, був головою комiтету по Державних премiях iм. Т. Г. Шевчен­ка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. У 90-тi рр. ХХ ст. письменник вiдiйшов вiд активного громадсько-полiтичного життя, водночас, незважаючи на вiк, плiдно працюючи на сучаснiй літературній нивi.

Письменницьку дiяльнiсть визнаний майстер-романiст П. Загребель-ний розпочав із новел та повiстей, збiрки яких виходили у другiй половинi 1950-х рр. Серед них привертає увагу повiсть «Дума про невмирущого» (1957). Спираючись на власний гiркий досвiд, письменник показав подвиг молодого солдата Андрiя Коваленка, який загинув у концтаборi, але не скорився нацистам. Пiзнiше почали виходити й романи: типовий виробничий «Спека» (1960) та цiкавий за композицiйним задумом «День для прийдешнього» (1964).



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Помiтним явищем в українськiй лiтературi став iсторично-психологiч-ний роман «Диво» (1968). Письменник зробив спробу розширити межi росiйської історичної мiфологiї i розвинути державницьку iдею, запропо­нувавши авантюрно-гiпотетичне прочитання iсторiї. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психологiї персонажiв, фiлософською аналiтич-нiстю, оригiнальною композицiйною побудовою. Образ собору в романi подано як втілення народного духу. Наголос зроблено на безперервності народної традиції. У трактуванні автора, Софія — не тільки християнсь­ка пам’ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків попередніх часів. Неоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Вiн — антипод Сивоока, але й заручник свого становища — звiдси трагiчна роздвоєнiсть його душi. Роман «Диво» поклав початок цiлiй серiї творiв, присвячених українському середньовiччю: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києвi» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).

Зразком «монументального епiчного стилю» в українськiй прозi цьо­го перiоду став роман П. Загребельного «Розгін», 1976 р. (Державна премiя СРСР 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха доби науково-технiчної революцiї. Завдяки iдейнiй єдностi героїчної бiографiї академiка-кiбернетика Петра Карналя з iсторiєю радянського суспільства особисте i державне у творi ототожнювалося, а відсутність соцiального аналiзу замiнялася морально-етичною проблематикою.

Близькими до т. зв. «химерної прози» були романи «Левине серце» (1978) та «Вигнання з раю» (1985). Гострому викриттю соцiальних i морально-етич­них проблем були присвяченi роман «Пiвденний комфорт» (1984) та повiстi «В-ван» (1988) i «Гола душа» (1992). Активна творча дiяльнiсть П. Загре-бельного не припиняється i в наш час. Свiдченням цього стали його твори останнiх рокiв: «Тисячолiтнiй Миколай», «Юлiя», «Брухт».

СОФІЯ КИЇВСЬКА — СИМВОЛ ДУХОВНОГО НАДБАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

(За романом Павла Загребельного «Диво») Де шукати витоки духовності? В історії свого роду, в його прадавніх коренях. Десять століть тому було збудовано Софіївський собор у Києві, а його куполи ще й досі радо вітають сонце. Софія Київська — велич ук­раїнського народу, втілення його мудрості й сили, таланту й слави, сим­вол духовного єднання нації.

Величний образ собору, цього незвичайного дива, «що ніколи не кінчається і не переводиться», змальовано у романі П. Загребельного «Диво». Софія Київська схвилювала письменника, тому він не міг не звер­нутися до далекої і сивої історії.

І зламуються перед читачем глухі паркани між сучасністю й мину­лим, звучать вічні загальнолюдські питання життя і смерті, тлінного і вічного. Бо вивчати історію — значить думати про майбутнє.


КЛАС



Романом «Диво» П. Загребельний стверджує, що наші предки були не лише умілими майстрами, а й людьми високої духовної культури. І це пе­редовсім полонить читача, западає в душу.

Чи можна втекти від краси, побачивши її бодай раз? — ставить автор запитання. Чи можна її знищити? Ні! І таким незнищенним та вічним у своїй величі й красі є Софія. «Цей собор вже з першого дня його існу­вання, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, ... і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв, несхитно, вічно, так ніби небудований був, а виріс із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

Зодчим цього дива став «роб» Сивок, який з глибин лісу пробився до людей, побачив красу Києва, барви церкви Богородиці, що пробудили його творчі сили. Він мав талант від Бога, що йшов з глибин народної мудрості, з невичерпних скарбниць народного досвіду.

Сивок звів храм, рівного якому не було в світі. І прославить це тво­ріння, це диво народ слов’янський, його державу — Русь Київську навіки. І схилятимуть голови перед цим витвором душі народної друзі і недруги наші, й ніхто й інколи не зможе заперечити самобутність і самостійність витоків культури предків народу українського. Це була неповторна куль­тура, якої світ ще не бачив. Не випадково на зауваження князя Ярослава Мудрого, який, спостерігаючи за роботою Сивоока, сказав: «Незвично кладеш», той відповів: «Ото й тільки мистецтво, як незвичне... Владі це не до вподоби. Владі миле усталене. А краса лише в неоднаковості».

Сивоок не просто збудував собор, а створив поезію в камені — велич­ну Софію, яка стала духовним надбанням українського народу, доказом талановитості українських народних умільців.

Софія Київська — не просто культова споруда. Вона — символ укра­їнської нації, її незламності, незнищенності. І ми, нове покоління, пишає­мося цією коштовною перлиною, доземно вклоняємося перед його твор­цями. Які секрети ховають в собі стіни цього храму, його дивовижні мозаїки і фрески? Софіївський собор — нетлінна святиня українців, оберіг наших душ.

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО Доповідь про поета

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській сім’ї в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство, що припало на роки війни, було трудним і голодним. Батько кинув сім’ю, і Василя виростила мати Ганна Федорівна. Писати вірші він почав ще у шкільні роки, вміщуючи їх у шкільній стіннівці. 1952 року В. Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету. Під час на­вчання майбутній поет активно працював у вузівській літературній студії. Після закінчення університету В. Симоненко працював у газеті «Черкаська



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


правда», потім — у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети». У цей час він і починає друкувати свої твори.

Перша збірка «Тиша і грім» побачила світ 1962 року. Подією в житті В. Симоненка стало обговорення його поезій на творчому вечорі в рес­публіканському будинку літераторів, де прозвучали зокрема ті твори поета, які не могли на той час бути надрукованими. Друга збірка поезій В. Симоненка «Земне тяжіння» вийшла 1964 року, але поетові, на жаль, вже не судилося її побачити. 14 грудня 1963 року, на 29-му році життя, В. Симоненко помер після звірячого та безкарного побиття його міліцією.

Не всі твори поета могли бути надрукованими за тодішніх умов, тому частина з них довгий час лишалася невідомою широкому загалові. Після смерті В. Симоненка його твори кілька разів перевидавалися: «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), «Народ мій завж­ди буде» (1990). Варто згадати також збірку новел «Вино з троянд» (1965) та поеми і казки для дітей («Подорож у країну Навпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон» тощо).

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти