ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ДМИТРО ПАВЛИЧКО Доповідь про поета

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Початкову освіту майбутній поет здобув у польській школі села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській десятирічці, а 1948 року вступив до Львівського університету. Студентом він очо­лював літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 ро­ку Д. Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Фран­ка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій «Любов і ненависть». З 1954 р. Д. Павличко — член Спілки письменників СРСР. У 1957–1959 рр. завідував відділом поезії журналу «Жовтень». Тоді ж вийшли друком поетичні збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958). Збірка «Правда кличе» (1958) була визнана «ідеологічно ворожою», а весь її тираж був пов­ністю знищений.

1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстер­ню кіностудії ім. О. Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів


КЛАС



«Сон» (1965) і «Захар Беркут» (1970). З 1966 по 1968 рр. Д. Павличко пра­цював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка «Гранослов» (1968), у якій він осмислював ідеї, багато в чому спільні для покоління шістдесятників: проблема людини, її взає­мин з природою і навколишнім світом, проблема історичної пам’яті наро­ду тощо. Протягом 1971–1978 рр. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970–1980-ті роки, мож­на виділити збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979). Поезіям Д. Павличка властиві філософізм, глибина роз­думів над сутністю людського буття, звернення до канонічних строф (со­нет, терцина, рубаї) та творче використання фольклорних образів і мотивів. Д. Павличко — лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка 1977 р., автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, в 1990–1994 рр.— депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У своїй останній збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України.

ІНТИМНА ЛІРИКА ДМИТРА ПАВЛИЧКА

Світова література знає немало інтимної поезії найчистішої проби. Пригадаймо сонети Петрарки, лірику Пушкіна, неповторне «Зів’яле ли­стя» І. Франка, поезію Сосюри. Павличку вдалося сказати оригінальне слово про животворні емоції кохання.

Тема кохання, болісного, жагучого, драматично гострого — одна з ха­рактерних для поета. Захоплення жіночою красою, палкий жаль за втра­ченим коханням, вибагливість в інтимних стосунках — такі почуття прой­мають цикл поезій «Пахощі хвої». Ця тема пізніше продовжена у книзі «Гранослов» і найглибше розроблена у збірці «Таємниця твого обличчя». «Вічна» тема знаходить в особі Д. Павличка свого неповторного співця.

Вірш Павличка «Коли ми йшли удвох з тобою…» порушує важливі морально-етичні проблеми. Цей твір, полемічний за змістом, змушує нас замислитись над найпрекраснішим із людських почуттів, яким треба дорожити.

Поезія Павличка не повторює вже відомого. У традиційну тему ко­хання поет вносить нові відтінки. Вони зумовлені психологічною дра­мою, яку пережив ліричний герой у тій життєвій ситуації, де найдорож­ча для нього людина так неймовірно байдуже, наче бур’ян, топтала повнозерні хлібні колоски, схилені до землі.

Закоханий юнак не зважився в ту мить сказати дівчині, як йому гірко і боляче бачити стоптане золоте колосся. Боляче, що вона не замислюва­лася над тим, скільки праці у тих колосках, не помічала і не чула німот­ного крику знівечених нею колосків пшениці, як не чула й того, що так німо кричали його найніжніші почуття, стоптані разом із колоссям.



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Поезія «Два кольори» — твір також емоційно-роздумливої інтимної лірики. Чимало років спливло відтоді, як двома кольорами, червоними і чорними нитками вишила мати сорочку для сина, який «малим збирав­ся навесні піти у світ незнаними шляхами». Немало тих шляхів пройде­но від юної весни, в яку проводжала мати, до днів передосінніх…

Пронесені крізь роки і відстані, як заповіт, як материнська пісня лю­бові й зажури, два кольори вийшли зі згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони — ніби символи самого життя, що во­дило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні і радісні до­роги, як узори на материнім гаптуванні.

Два кольори — дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне і майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби і багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею.

«Вічна тема» Д. Павличка спонукає читачів до роздумів, підносить у по­мислах і ділах, робить благороднішими. Вірш поета «Моя любове, ти — як Бог?» — яскравий приклад цього. Любов осяває душу людини. Любов не можна побачити й почути так само, як Бога, її дано лише відчувати.

Дмитро Павличко виспівав свою «вічну» тему ніби одним подихом, вклавши в неї радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого вели­ким коханням серця.

«ЧЕРВОНЕ — ТО ЛЮБОВ, А ЧОРНЕ — ТО ЖУРБА»

(За творчістю Д. Павличка)

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Д. Павличко

«Червоне та чорне». Ці стендалівські тони споконвіку прокладають сповнену мрій та розчарувань стежину нашого буття. Минають роки, за­смучені, сумні, овіяні подихом часу обличчя заступають на місця безтур­ботних, схвильованих дотиком щастя дитячих лиць. Але шляхом турбот та радості, поразок та досягнень йдуть поруч із нами від миті народжен­ня до миті смерті два поводирі. Любов та журба. Червоним кольором га­рячого серця палають безмежна невичерпна любов матері та дитини, щире кохання наречених, чорним кольором тихо жевріють очі людей під впли­вом нещастя: болі, хвороби, смерті.

Червоне та чорне. Це поєднання кольорів ще з давніх-давен усвідом­лювалось як вираження самої суті людського буття. Тому в усій Україні вишивані сорочки переважно мережать чорним та червоним кольором, кольором радості і смутку, існування та загибелі.


КЛАС



Гаптує дівчина й ридає — чи ж то життя? Червоним, чорним вишиває мені життя. (П. Тичина)

Щоб пізнати та зрозуміти поета, як радив колись Ґете, треба піти в йо­го країну. Туди, де зростає та міцніє майбутній митець, де формуються його погляди та принципи, що потім обґрунтують настроєність його поезії. Дмитро Павличко народився у підгірському селі Стопчатові:

Сяду я над бором коло хати,

Пальці покладу на сопілчину

Та й заграю про мої Карпати,

ніби серцем трохи супочину… Західноукраїнські землі щиро наповнені багатовіковими традиціями, що передавалися з покоління в покоління. Тому у вірші «Два кольори» життєвий шлях поета змальовано з використанням суто фольклорних асоціацій, що сприяє простому природному сприйманню. Його рядки, ще й покладені на гнучку, співучу, щиру українську музику О. Білашем, так глибоко хвилюють:

Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними та чорними нитками. Мені пісня-вірш «Два кольори» чимось нагадує відому пісню А. Малиш­ка «Рушничок». За змістом вона теж глибоко філософська, в ній теж підкрес­люється вся привабливість земних доріг, радості та смутку життя, тобто всьо­го, що становить його велику доцільність, вищий сенс людського існування:

І на тім рушникові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов. Сам Малишко начебто зв’язав червоний колір любові та чорний колір журби зі своїм «Рушничком»: «Отак воно у пісні зацвіло, як склалося. В осінні темні ночі той рушничок попавсь мені на очі, в червоно-чорнім кольорі двійнім землі й пожару, туги й перемоги».

В обох поезіях розкривається ідея того, що саме матір благословляє сина на нелегкий життєвий шлях:

Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками… переплелись, як мамине життя Мої сумні і радісні дороги. Своїй матері, неписьменній селянці, яка мала поетичну обдарованість та прекрасно декламувала вірші «Кобзаря» напам’ять, Павличко присвя­тив чудові рядки:

Мій біль минався хутко,

Нині знову шовкову ніжну ласку

Твоїх великих рук згадав я, нене…



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Червоно-чорний «незнаний шлях». Що зустрів на ньому Дмитро Пав-личко? Справді говорять, що біографія поета — у його віршах. Син прос­того лісоруба, зрощений шумом зелених смерек та дзюрчанням гірських потоків, тому і життя його — це боротьба за щастя, за справжнє велике кохання, за правду:

Живу, як той гірський потік, На спокій — ні хвилини… Дмитро Павличко натхненно змальовує образ коханої, образ жінки-матері, образ ниви, зерна, хліба в своїх збірках «Сонети подільської осені» та «Таємниця твого обличчя». Уназві збірки «Таємниця твого обличчя», яка нагадує мені за глибиною інтимних почуттів збірку «Зів’яле листя» І. Франка, сконцентровано зміст вірша, що виступає символом ставлен­ня поета до жіноцтва:

Найдовша з усіх доріг — Дорога твого приходу, Найбільша з усіх таємниць — Таємниця твого обличчя. Кохання ліричного героя Павличкової поезії чисте і щире, а разом з тим — суто земне:

Ти повинна приходити двічі: Сперше — з неба, а потім з землі. Але почуття любові поета тісно переплетено зі ставленням людини до хліба, до ниви, тобто до твердинь нашого існування. Згадаймо вірш із «Пахощів хвої» «Коли ми йшли удвох з тобою»:

Але мені тоді здалося, Що то не золоте колосся, Що то любов мою безмежну Стоптали так необережно. Зв’язок людини з землею стає виразом безперервності життя:

Так я відкрив, що полум’я любові Плачі і радощі в моїй душі Все з єдності землі моєї й крові. («Земля»)

Червоний колір, який домінує в «Сонетах подільської осені» й «Таєм­ниці твого обличчя» — це колір стиглої пшениці і налитого яблука, колір сонячного променя, а передусім — колір пульсуючої крові.

Нелегкий шлях судився Павличкові. Поет належав до категорії шістдесятників, як і Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч та інші. Саме вони очолювали правозахисний рух 60—70 років нашого століття в Україні, саме вони били на сполох нашої національної самосвідомості. Тому і Павличкова мова виросла на глибокому знанні українських літературних традицій, на осягненні безмежних скарбів літературної спадщини, що залишили нам Шевченко, Франко, Леся Українка,


КЛАС



М. Рильський. Вона допомагає нам зрозуміти основні риси української куль­тури. Дмитро Павличко — надзвичайний майстер виразного й самобутнь­ого, багатого на барви й почуття, щирого українського слова, яке лине дзвінко по всій країні. Цим животворним словом, що спонукає людину до нових звершень, підносить у помислах і ділах, робить благороднішою і чистішою, Дмитру Павличкові судилося долею нести вогнище свого таланту людям та вдовж червоно-чорної стежини його життя йдуть поруч із ним два довічні супутники нашого буття — Любов і Журба.

«О РІДНЕ СЛОВО, ХТО БЕЗ ТЕБЕ Я?»

(Д. Павличко)

Справедливо говорять, що біографія поета — у його віршах. Із поезії Дмитра Павличка справді можна дізнатися про життєвий шлях, станов­лення характеру, про погляди та переконання чи не більше, ніж із підруч­ників, монографій, досліджень, де йдеться про цього талановитого поета.

Народився Дмитро Павличко, пригадує мати, «коли копати картоплю з батьком йшли вони». Майбутньому поетові «тверда земля була за ліжко, шорсткий киптар за пелюшки». Доля судилася Дмитрові така, як і всім укра­їнцям: нужда, тяжка праця, бідненька освіта — до того ж чужою мовою. Такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги…

В одному з ранніх віршів «Дві ялинки» йдеться про те, як у передно-ворічний вечір хлопчик продає ялинку, бо ж «треба купить бараболі ма­тері хворій своїй».

Та ось — вересень 1939-го. Звичайно ж, «син простого лісоруба» з ра­дістю і надією зустрів його. Певна річ — не міг він тоді бачити, знати, що приніс він Західній Україні й депортації, арешти, колгоспи. Які ж зміни він відчув на власній долі? Школа рідною мовою. Українські книжки. А далі — університет.

Підріс, як пагінець із землі, і забуяв поетичний талант, народилися перші вірші, а далі й книжки. Певна річ, писав молодий поет і про визво­лення, й про партію, і про нову Радянську Батьківщину. Писав щиро.

Звичайно, багато за що можна дорікнути поетові в ті роки. Та втри­мала його на крилі совісті любов — справжня синівська, не показна і не фальшива любов до України, до рідного народу, його історії, його мови.

У дитячому серці жила Україна —

Материнські веселі і журні пісні,

Та за мову мужицьку не раз на коліна

Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,

Та лишилися тільки болючі киї,

Наді мною ночами відплакала мати,

Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її. …І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно про­мовчував, Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада» відтво­рює дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні.



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Надто вже прозорою була алегорія, щоб її не зрозуміли… Та ще якби ж то сам «Торквемада»! А то й ряд «крамольних» віршів про мову, віршів, що відверто суперечили офіційній політиці сколонізованого народу.

«Ти зрікся мови рідної…», «Якби я втратив очі, Україно…», «О рідне слово, хто без тебе я?..», «Лист до одного знайомого в справах філологіч­них...». Для Павличка мова — то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийнято вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть: бережи, як зіницю ока, або — як око в лобі. Павличко ж у сонеті «Якби я втратив очі, Україно», пише, що, осліпнувши, міг би жити:

Мені і в непроглядній пітьмі днів Твоя лунала б мова солов’їна.

Та вся природа зі своєю красою не замінить співу, мови, втрата її — «ото була б загибель — смерть моя»,— признається поет.

Павличкова ліра тяжіє до загальнолюдських проблем у їх найгострі-ших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюст­ки і леза, світло і пітьма — Павличко розмірковує над цими вічними те­зами, розповідає про них у точних і вишуканих образах.

Потрясаюче сильно звучить вірш «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі гнаних, засуджених, ображених невірою, розп’я­тих — Овідій, Джордано Бруно, Ян Гус… Мученицька смерть — це, звичай­но, страшно. Але ще страшніше, коли народ байдуже дивиться на страту:

… знімають ката З охрестя справедливої ганьби, І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне. І тут на перший план виходить ганьба народу, який боїться навіть тіні мертвого ката. Та ще більша ганьба, коли іменем цього ката чинилися не­людські злочини — а його колишні підручні намагалися реанімувати вже як не його, то його справи. Вражаюче звучать рядки вибухової сили:

Одна Голгофа споконвік була. Розбійник і творець висіли поруч, І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі, Де вбитий бог, а де всесвітній хам, Що перед смертю розпинав народи.

Під віршем підкреслено стоїть дата: 1969 рік. Ідеться про трагедію чеського і словацького народів 1968 року.

Як і кожний справді самобутній поет, Дмитро Павличко сприймається читачами неоднозначно. Є в нього речі, які несуть на собі аж надто ви­разні прикмети часу, як от «славослов’я» вождю революції, але, за слова­ми Анатолія Шевченка, «не можна не захоплюватися цією яскравою осо­бистістю, цим невтомним будівничим нашого духовного життя, цим полум’яним громадянином рідної землі».


КЛАС



© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти