ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Класифікація історичних джерел

Розділ 1

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО —

НАУКА ПРО ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА

Природа історичного джерела

На відміну від більшості наук, об'єкт і предмет дослідження яких становить існуюча дійсність, історична наука вивчає реальність, синхронного дослідження котрої вже не існує, — минулі формації, давні цивілізації та культури, народи і держави, війни і повстання, колишніх царів і полководців, вчених і пророків, мандрівників і засланців, філософів і поетів, віча і суди, переговори і трактати, тюрми й інквізицію, демократичні й тоталітарні режими, колоніальні завоювання, політику геноциду тощо. Тобто об'єктом і предметом досліджень, що проводять історики, є реальність, яка відійшла в минуле і в науці визначається як історична реальність.

Все йде, все минає — і краю немає, —

писав Тарас Шевченко у "Гайдамаках". —

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе..., умирає..., одне зацвіло. А друге зів'яло, навіки зів'яло...

Це, однак, не означає, що у науковій діяльності історик має справу з тим, чого нема. Історична реальність подібно до механічного руху речей у просторі безупинно віддаляється від нас у часі як комплексна система, що на кожному етапі губить окремі компоненти і поповнюється новими, які скоріше чи пізніше, у свою чергу, можуть бути замінені іншими. Оті, загублені людськими суспільствами на шляху поступу чи й деградації елементи або компоненти певних часових чи географічних явищ, переставши бути життєво важливими і потрібними, у своїх фрагментах, іноді у відносній цілісності залишилися існувати поза потребами суспільств, якими були покликані до життя і перетворилися в "омертвілих" свідків свого часу, тобто в історичні джерела. Однак елементи матеріальної і духовної культури, породжені давніми суспільствами, трансформуються в історичні джерела не лише у тому випадку, коли перестають вико­ристовуватися людьми як діючі правові норми знаряддя праці, засоби транспорту, зброї, одягу, прикрас, задоволення есте­тичних потреб (наприклад, пісні та ін.), а й тоді, коли про­довжують залишатися компонентами реальної дійсності. У наш час селяни вирощують пшеницю, ячмінь, просо, однак це вже робили хлібороби доби трипільської культури; перші литі форми з благородних металів як вартісні еквіваленти з'явилися в Китаї у XII ст. до н. е., проте монети круглої форми із золота як відповідно вартісні еквіваленти дійшли до наших днів, а на початку XX ст. в Росії, наприклад, ще становили суттєву частку всього грошового обігу; папір на Русі почав витісняти пергамент чи бересту вже у XIV ст., і тепер, незважаючи на появу різних електронних засобів, продовжує залишатися чи не основним носієм величезної наукової, культурної, політичної та іншої інформації, що виробило й осягнуло людство; авторство пісні "Ой горе тій чайці, чайочці-небозі..." приписують Івану Мазепі, та й досі співають її. Тривалість окремих матеріальних і духовних атрибутів людських суспільств поза часом їх появи впродовж наступних історичних періодів відображає загальну тенденцію накопичення і раціонального використання людьми всього попереднього досвіду. Однак, незважаючи на те, що окремі породжені попередніми епохами явища та предмети на нових етапах людської історії не перестали виступати як функціонуючі атрибути в життєдіяльності суспільства, вони від цього не перестають виступати і як історичні джерела. В широкому розумінні слова сучасна людська цивілізація з її численними матеріальними компонентами і духовними виявами — це комплексна система, що ґрунтується на всьому досвіді попе­редньої історії людства, де винайдені в минулому потрібні для людини матеріальні й духовні речі або ж вже перетворилися в історичні реліквії, або ж продовжують використовуватися людьми в сучасному житті. І перші, і другі разом творять собою, в най-ширшому розумінні слова, основу культури нашої епохи.

І все-таки безконечна кількість суспільних інституцій, речей, явищ і, безумовно, дійових осіб з минулих часів на поверхні сучасності не виступають, хоча у глибшу чи ближчу давнину все те було. Александр Македонський заснував м. Александрію, що від елліністичної епохи і досі відігравало важливу роль в політичному, економічному і релігійному житті античного, хрис­тиянського та мусульманського світу, але з епохи Олександра Великого зберегло хіба що назву; поряд з цим — військова нау­ка і досвід перемагати противника, витворені Олександром, і досі вивчаються на всіх курсах військової стратегії і тактики військових академій та шкіл усього світу; відкритий античний театр III—IV ст. н. е. в Херсонесі — тепер просто рештки кам'яної конструкції і водночас німий свідок не лише існування театру того часу, а й характеру культурного життя міста. Скіфи і споріднені з ними сармати замешкували південну половину нашої країни від VI ст. до н. е. до IV ст. н. е. — 1000 літ. У наш час Україну заселяють нащадки давніх антів і тих скіфо-сарматів — українці, з ними — і вселені пізніше росіяни, татари, євреї, поляки, греки, болгари й інші народи; від гучних скіфів і сарматів залишились степові кургани не раз з чудовими витворами мистецтва, а також гідроніми чільних рік: Дніпро, Дон, Донець, Дунай, Дністер, Стрий та ін.

Не помилимось, коли скажемо, що всі сучасні реалії — і матеріальні, й духовні — несуть інформацію про свої витоки і минуле. З цього погляду до історичних джерел відносимо все, що було створене в процесі людської діяльності в минулому і збереглося.

Безперечно, кожного разу історик має справу з певним часовим та географічним об'єктом і конкретним предметом до­слідження, історичними джерелами, до вивчення яких є мате­ріальні або вербальні пам'ятки, що з'явилися чи були створені людиною в досліджуваний період, цілісно збереглися, в тому числі як функціонуючі компоненти суспільства, або у фрагментах. Саме завдяки створеним в історичному часі та збереженим пам'яткам історик має змогу досліджувати минуле.

Кожна пам'ятка несе відкриту і приховану інформацію, наприклад, про матеріал, з якого виготовлена, правові норми, яких дотримувалися її творці, її функціональну сторону на час створення, спосіб художнього оформлення й естетичну вартість і ще про безмежну кількість її властивостей. Пам'ятки, релікти, рештки давніх реалій, оповіді — саме як носії інформації про минуле слугують історичними джерелами.

Зрозуміло, що кожне окреме історичне джерело відображає дійсність часу свого створення і функціонального використання лише частково, оскільки в минулому саме було вагомішим або малозначнимм компонентом історичної дійсності. Отже, інформація кожної окремої пам'ятки (речової, писемної, етнографічної, лінгвістичної, зображальної та ін.) обмежена і лише фрагментарно відображає собою певну сторону минулого буття. Водночас у пізнавальному плані інформація кожної пам'ятки з минулого є практично невичерпною. Наприклад, з універсалу Б. Хмельницького від 1(11) серпня 1650 р. про заборону чинити утиски ніжинським міщанам дослідник системи й особливостей гетьманської влади може почерпнути інформацію про функціонерів системи: пол­ковників, сотників, отаманів, "висилків"; випадки самовільного порушення окремими військовими службами правових норм у стосунках з міщанами; повагу гетьмана до ніжинського міського уряду, а отже, взагалі до міського самоуправління; вищі повно­важення ніжинського полковника порівняно з різними заїжджими у Ніжин державними чиновниками; практику застосування гетьманом суворого покарання "на горло" порушників його волі та ін. Однак у тому ж універсалі при дослідженні інших аспектів доби Б. Хмельницького простежується: інформація про синхронну до доби назву краю Сівер; віднесення м. Ніжина до міст його королівської милості; узаконення волі гетьмана саме через уні­версал; "убогих людей в Ніжині"; зумовлення суворого покарання "слушним доводом"; про те, що "ліпшу вагу" гетьманському універсалу повинна була надавати "печать войсковая" з підписом "руки нашоє"; що гетьман видавав свої законодавчі акти не лише зі столиці Чигирина, а й із місць тимчасового постою ("дан у Ірклію"); що "розніє" військові мали свої "стації" у містах України і "в напоях" різні "утяженя" вчиняли; Б. Хмельницький постійно титулував себе "гетьманом Войска єго к. м-сти Запорозького". Лексика та стиль універсалу є джерелом до історії української мови. При зіставленні, порівнянні кожної подібної "вістки" з минулого з іншими джерелами можуть відкритися нові приховані пласти історичної інформації. Аналогічне поєднання відкритої та прихованої інформації властиве так само для речових джерел. Знайдена в Києві римська монета періоду правління Гая Юлія Цезаря Октавіана Августа (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.) відкрито засвідчує, що вже на зламі ер українське Середнє Подніпров'я мало торговельні зв'язки з античним Римом. Однак та сама монета несе інформацію про матеріал, з якого римляни карбували свої гроші, пошанування у Римській імперії особи Цезаря, мистецтво виго­товлення ливарного монетного барельєфа, естетичні вподобання давніх римлян, про державну, економічну й міжнародну велич Риму та ін. У лінгвістичному джерелі — гідронім Дунай — насамперед виявляємо, що в сучасній осетинській мові, яка є ніби сучасною реліквією мови давніх скіфів і сарматів, це слово означає велика вода. Очевидно, так ріку назвали давні скіфи, бо ще, за Геродотом, вона мала назву Істр. Звідси ніби зайвий раз стверджуємо могутнє значення скіфо-сарматської культурної традиції на ареалі від Дунаю до Дону (вода) за тисячоліття від VI ст. до н. е. до IV ст. н. е. Але, крім цього, вся Україна від Дунаю і Дону до Десни, до Прип'яті вже віками співає: "Тихо-тихо Дунай воду несе...", "Понад Дунай глибокий виріс терен високий...", "Налетіли гуси з далекого краю, збили, сколотили воду на Дунаю...". Співають навіть там, за багато сотень кілометрів від географічного Дунаю, де впродовж віків ніхто не бачив тієї ріки. Відповідь на це знаходимо у прихованій інформації гідроніма про ослов'янення, зукраїнізування у давні віки тих гучних скіфів і сарматів, поглинаючи мову котрих пращури сучасних українців перекинули конкретний гідронім як символ великої води на інші більші ріки в Україні.

В Україні, зокрема на її прикордонні, розташовано чимало поселень, що мають "етнічні" назви. В Закарпатській області, наприклад, Руська Долина, Руська Кучава, Руська Мокра, Руське, Руське Поле, Руський Мочар, Руські Геївці, Руські Комарівці, у Львівській: Рясне Руське, Рава-Руська, Русилів, Русин, Угри, Рясна Польська. До 40-х років у Львівській були також Ляцьке Шляхетське, Ляшки Муровані, Ляцьке Велике, Ляцьке Мале та ін. Відкрита інформація цих топонімів міститься на поверхні: поселення з такими назвами зазвичай з'являлися десь на прикордонні з іншоетнічним поселенням (Рясне Русь­ке — по сусідству Рясна Польська, Рава Руська — на поль­ському боці Рава) або ж були засновані відповідними по­селенцями. Водночас ці топоніми як лінгвістичні джерела є свідченням змішаного за національною віднесеністю населення на етнічному прикордонні, вказують на географію етнодемографічного контактування, формування топоніма чи то на основі алло-етноніма, чи на основі автоетноніма. За наявності інформації про час заснування поселення його назва дає підставу стверджувати про етнічну самоідентифікацію мешканців у той чи інший певний період, а у випадку мешкання у "руському" за назвою поселенні, наприклад, угорців — допускати механічну чи еволюційну зміну в минулому через асиміляцію складу його мешканців. Так за кожним топонімом, антропонімом, теонімом і т. д. можна виявляти численні "приховані" відомості з історичного минулого. Отже, джерела є першою і необхідною умовою дослідження історичного минулого. У зв'язку з цим першочергове значення має виявлення дослідником нових джерел. Слід, однак, пам'ятати, що для об'єктивного відтворення історичної дійсності історик повинен повною мірою враховувати також інформацію, яку несуть джерела уже використовувані попередніми дослід­никами. Пріоритетність джерела незалежна від того, хто, коли його відкрив і чи використовувалось воно попередніми дослід­никами. Кожен новий дослідник черпає з історичного джерела не лише ту інформацію, яку бачили його попередники, а й ту, що залишилась для них прихованою.

На думку деяких дослідників, останні 100 років, наприклад, з доби стародавнього Риму, багато нових джерел уже не відкривають; їх добре знали й у XIX ст., проте історична наука про Рим не перестала розвиватися, головно тому, що дослідники відкривають все нову і нову приховану інформацію з джерел.

 

Розділ 2

Писемні джерела

________________________________________________

Розділ 1

Епіграфічні пам'ятки

Епіграфічні пам'ятки (грец. йpigraphe — напис, власне напис на пам'ятнику). Такі написи виконувалися головно на камені, граніті, мармурі. В античній Греції та Римі на такому матеріалі карбувалися надмогильні написи, написи на пам'ятниках, а також на спеціально виготовлених гранітних або інших таблицях про видатні події в житті полісів, подвиги громадян, про закони і правила, що мали регулювати державне та суспільне життя. Епіграфи на честь окремих осіб чи видатних подій зазвичай мали поширений зміст і називалися декретами (лат. decretus — постанова, закон).

В широкому розумінні слова до епіграфічних пам'яток належать також написи, нанесені глибоким або слабшим дря­панням на стінах будов, поверхні виробів ремісників, зокрема посуду тощо. Такі написи мають назву графіті.

Класичні епіграфи — написи на камені поширених форм — посідають чільне місце з-поміж історичних джерел з історії причорноморських держав-полісів. Найбільше таких текстів збереглося з історії Херсонеса, нинішньої південної околиці Севастополя, де проведено розкопки колишнього грецького міста-колонії і на їх основі створено музей-заповідник під відкритим небом. Тут чимало фундаментів будинків, акрополя, ринку, порту, цитаделі, господарських кам'яних ям, дорожніх настилів, що в комплексі дають чітку уяву про контури давнього міста та заняття його мешканців. Найголовніші джерела малих форм, у тому числі написи на плитах, концентруються в будинку і перед будинком музею, створеному в цьому мертвому місті. За харак­тером реконструкції історичної дійсності музей у Херсонесі дуже нагадує музей на території давньої болгарської столиці Пліски.

Зміст херсонеських написів стосується відносин грецької метрополії з містами-емпоріями, відносин цих міст зі Скіфією, характеру торгівлі між ними. Особливо цікавим документом серед епіграфів Херсонеса є текст присяги, викарбуваний на мармуровій прямокутній плиті, яку приймали юнаки після досягнення повноліття. Практично це була громадянська присяга всього чоловічого населення міста в період, коли воно переступало вікову межу повноліття. Юнак клявся іменем Бога, що буде оберігати демократичний лад Херсонеса, не зрадить ані міста, ні його володінь, служитиме народу, не матиме жодного помислу проти Херсонеса чи його громадян, не розголосить державної таємниці, а якщо дізнається про змову проти міста, то доведе до відома про неї владу. Присяга, очевидно, була екстраординарним заходом стосовно можливих змов проти влади, системи і була запрова­джена наприкінці IV ст. до н.е. після спроби здійснення державного перевороту.

В іншому епіграфі з II ст. до н.е. — "Декреті про Діофанта", полководця понтійського царя Мітрідата VI, розповідається про його походи проти скіфів, таврів та інших ворогів і перемоги. Тут містяться повідомлення про повстання рабів під проводом Савмака у 107 р. до н.е.

В Афінах зберігся епіграф, висічений на мармуровій плиті й поставлений 346 р. до н.е. в афінській гавані Пірей, де розпо­відається про Боспорське царство. За формою — це Декрет про правителів Боспору, синів царя Левкона І, котрі вступили на престол: співправителів Спартока II і Перисада І. Декрет вихвалює співправителів за добре ставлення до Афін, яке полягало в тому, що місто і саме, і як посередник дуже сприяло закупівлі грецькими купцями у Боспорі хліба й інших товарів. Боспорська влада надавала грецьким купцям пріоритетне право першими завантажувати свої кораблі, звільняла їх від сплати мита. Декрет сповіщав, що Афіни увінчують Спартока II, Перисада І золотими вінками у час найбільшого афінського свята — Великих Панафіней.

Надзвичайно містка історична соціально-політична інформація з історії Ольвії від кінця III ст. до н.е. відображена в почесному епіграфічному написові з цього періоду на честь ольвійського громадянина Протогена. В Декреті про Протогена розповідається, що під стіни Ольвії неодноразово підходили варвари. Вони загрожували місту зруйнуванням.

З огляду на економічні й інші труднощі місто не мало збройної сили, здатної розгромити варварів, які вимагали викупу. Виручав Протоген, котрий жертвував на відкуп міста великі суми грошей. Однак у міста були й інші біди — повторювався голод, робилися непридатними оборонні стіни та вежі, старіли міські кораблі. Кожного разу місто виручав Протоген. Як за­значалося у Декреті, Протоген був найпершим з-поміж благо­дійників, хоч імена інших не називалися. Однак з цього можна допустити, що в місті, яке загалом занепадало й перебувало в умовах внутрішньої та зовнішньої кризи, все-таки витворилася й існувала багата міська плутократія (грец. ріиіокгаїіа — багат­ство, влада).

Епіграфічні пам'ятки з інших територій України здебільшого мають за текстом малі форми: надмогильні написи, написи на пам'ятниках, а з історії періоду Київської Русі — графіті.

В Києві та багатьох інших містах такі написи висікалися чи видряпувалися на цеглі, ливарних формах, господарському посуді, корчагах, прядках та інших речах побутового вжитку, а також на стінах будов. На прядках найчастіше наносили імена власників: "Княжо єсть", "Молодило", "Янка вдала пряслень ЖирщЬ" та ін. На корчагах писали про їх вміст або ім'я власника: "Мстиславова корчага", іноді також поміщали побажання майстра: "Благодатнейша полна корчага сия" тощо.

Цікаві відомості відкриті внаслідок вивчення графіті XI-XVI ст. на стінах Софійського собору, церкви св. Михаїла Видубецького, Кирилівської церкви та ін. В одному з написів на стіні Софійського собору повідомляється про смерть Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р. Напис уточнює літописну хронологію.

Ще один напис розповідає про мир, укладений біля Києва на Желяні між київським князем Святославом Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем. У "Повісті минулих літ" чи в інших писемних пам'ятках про цей мир не згадується.

Один напис Софійського собору містить 14 рядків і розповідає про купівлю княгинею Всеволожою "Боянової землі" за величезну суму — 700 грн. Десята частина цих грошей внесена у Софійський собор як церковна десятина. Очевидно, через це і зроблено напис. Купівля відбувалася в присутності "послухів" Софійського собору. Від 3 березня 1052 р. зроблено запис про блискавку, що вдарила в цей собор.

З 1068 р. зберігся напис на Тмутараканському камені про те, як князь Гліб взимку "по льоду міряв море від Тмутаракані" (сучасна Тамань) до Корчева (сучасна Керч).

 

Великий двометровий напис з XI ст. зберігся на північній стіні церкви св. Михаїла Видубецького монастиря в Києві. За роз­шифруванням Б. Рибакова, тут розповідається про києво-печер-ського ігумена Стефана.

Авторами згаданих та інших графіті були боярин Ставр Городятинич, мечник Василій, монахи, священики, купці, а також учні, які навчалися грамоти у дяків собору. Один учень увіковічнив на стіні собору таку пам'ять про себе: "Пишан писал в дьяки ходи выучеником".

З дещо пізніших часів описано багато надмогильних написів у комплексі Києво-Печерської лаври. Деякі з них не збереглися до наших днів, але велику їх кількість описав монах Афанасій Каленофомський у книзі Тератургіла, що вийшла польською мовою і готичними буквами в Печерській друкарні 1638 р. Основний зміст цієї книги передав Михайло Максимович у статті "О надгробиях в Печерском монастыре".

Тривалий час зберігалися насамперед надмогильні плити діячам, які ревниво шанували і захищали православ'я. Були згадані написи на похованнях дружини мінського князя Гліба Всеславича — Анастасії Ярополківни, котра померла 1158 p., дочки князя Всеволода Ярославовича — інокині Євпраксії, яка померла 1109 p., сказано про захоронения в Печерському монастирі дружини князя Ольгерда Юліани Олександрівни, княжни Тверської (померла 1392 p.), гетьмана Костянтина князя Острозького, з предками Василем і Федором. Надмогильний напис над Костянтином оповідав про його заслуги, був своєрідним некрологом. "Костянтин Іоанович князь Острозский, гетман Вели­кого князства Литовского, защищением восточного благочестія і храбростью во бранях пресловутый: многие церкви Божьи, ради отроков училища, страноприемницы немощных ради, в княжении своем Острозском и в стольном граде литовском Вилне создавши вторую Гитсиманию, Пресвятие Богородицы Печерские дом ущедрил пребогато, в нем же яко ктитор именитый, по преставлении своем сподобися положен быть, 1533 году".

Розповідалось про поховання в Печерському монастирі удільного київського князя Володимира Ольгердовича, а також князя Лева Скиргайла Ольгердовича, що князював після Володимира і помер 1394 р.

Наводяться написи над похованнями Олельковичів — Олександра Володимировича, Симеона Олександровича Олель-ковича (помер 1495 p.), Георгія Юрійовича Олельковича (помер 1579 р.) та інших, представників роду князів Корецьких, Вишневеньких, вельмож Єльців, Копеців, Госиків: "Выроком смертельных врагов, отыде света сего Иван Єлец, року от Р.Х. 1603, ноября 11, часа 13. Поживе лет 24"; "До вечной отчизны отыде света сего Гаврило Менович Богдан Госикий, року 7035 (1527). Индикта 14, Марта 20"; "Бурмистр великого града Могилева Василий Якимович, телом отдал долг природе, року 1620, зде опочивает". "1621 року, Симеон Лыко, муж твердый в вере, испытанный в храбрости, по многих справах достойных героя, в бозе почи и зде возлежит" тощо.

Зрештою, необхідно згадати ще про один вид нетрадиційних писемних джерел — берестяні грамоти. Донедавна вважалося, що писемність на бересті властива для північно-західних руських міст — Новгорода та Пскова. Проте дослідження останніх деся­тиріч переконливо довели, що письмо на бересті, а не лише на пергаменті, було поширене і в південно-руських князівствах, у тому числі в наших краях. Значний внесок у дослідження берестяного письма зробив І. Свєшніков, який багато років про­водив розкопки стародавньої князівської столиці — Звенигорода, розташованого приблизно за 12 км на південний схід від сучасного Львова. За результатами розкопок експедицій професора Свєш-нікова у Звенигороді побудовано цінний історико-краєзнавчий музей.

 

Відомості про населення

На території України

Арабські автори про Русь

Серед арабських авторів ІХ-Х ст., які залишили ті чи інші згадки чи описи про Україну, називають Ібн-Хордадбега, Аль Джайхані, Ібн-Фадлана, Аль-Масуді, Ібн-Джаста, Ібн-Хаукаля, Ібн-Якубі, Едрісі та ін. Точної історичної інформації, прив'язаної до певної хронології, конкретної території, тим паче до історичних осіб, в арабських авторів дуже мало. Чи не єдина хронологічна прив'язка міститься у праці Аль-Масуді "Промивальні золота", де йдеться про похід русів після 300 р. гіджри (912-913 р.н.е.) на 500 кораблях, у кожному "по 100 людей, Каспійським морем до Азербайджану".

Інші відомості дуже загальні: про слов'ян і русів. При цьому важко зрозуміти, чи арабські автори мають на увазі два народи, чи розглядають русів як один із слов'янських народів. Так, Ібн-Хордадбег пише, що руси "з племени слов'ян"; Аль-Масуді повідомляв: "руси становлять численні народи, які поділяються на розрізнені племена", в іншому місці — "поділяються на багато народів і деякі з них християни" (20-50-ті роки X ст.). Однак руси згадуються як окремий народ. Пишучи про поган, які проживають у країні хозарського царя, автор наголошує: "деякі племена з них є слов'яни і русини". Дехто з авторів протиставляє русів слов'янам.

 

Наприклад, у праці Ібн-Даста "Книга добрих і карбів" (перша половина X ст.) читаємо: "Щодо Руси, то вона м.і острові, оточеному озером. Той острів, де живуть вони (руси), мас просторінь на три дні дороги, вкритий лісами, болотами, нездоровий і такий вогкий, що як ступиш ногою, то вона трясеться, бо так пересякнутий водою. Вони мають короля, що аветься Ханан-Рус; чинять наїзди на Слов'ян, приїздять кораблями, висаджуються, забирають їх в неволю, везуть в Харван і Булгар і спродують там. Ланів не мають, а живуть з того, що привозять в землі Слов'ян".

Аль-Масуді подає неточні, але правдоподібні відомості про розселення слов'ян: "Поміж більшими і відомими ріками, що впадають в море Понтус, є одна, що називається Танаїс (Дон), котра приходить з півночі. Береги її заселені численним народом слов'янським та іншими народами, заглибленими в північних країнах. Друга з цих більших рік є Ялта і Балева, назва, котру має вона також у слов'ян. Вона завширшки більше трьох миль і тече на просторі багатьох днів за Царгородом (Балеву іден­тифікують з Дунаєм. — СМ.). На берегах цієї ріки живуть бамджини і марава, народи слов'янські (богемці і морава — ?). Ті самі береги замешкували булгари, коли вони прийняли християнську віру".

Один з авторів (Аль-Джайхані, кінець ІХ-початок X ст.) стверджує, що русини мають три роди:' 1) русинів, які мешкають ближче до Булгара, їх володар — ум. Куяб, воно більше від Булгара; 2) русинів Славії; 3) русинів Танії. Пізніші дослідники ототожнювали Куяб з Києвом, Славію — з Новгородом, а Та­лію — з Тмутараканню (Іловайський, Грушевський та ін.).

На основі арабських авторів неможливо зробити достовірні висновки про слов'ян і русів, за винятком хіба того, що це — великі народи і "замешкують вони великі простори" на північ і захід від Чорного моря. Достатньо суперечливі також відомості арабів про заняття слов'ян і русів. Єдине, чого одностайно дотримувалися всі арабські автори, — це те, що вони фіксували широкі торговельні зв'язки "сушею і водою" з хозарами, булгарами, румеями й іншими країнами. Згаданий вже Ібн-Хордадбег (60-70-ті роки IX ст. — час Аскольда та Діра) писав: "Вони — з племени слов'ян — вивозять футра видри, футра чорних лисиць і мечі з далеких кінців Слов'янщини до Руського моря, і цісар Рума бере з них десятину. А коли бажають, то їздять на кораблях по річці слов'ян, переходять по затоці хозарської столиці, де її володар бере з них десятину. Далі вони ходять до моря Джурджана і виходять на довільний собі берег; промір же цього моря 500 фарсангів. Іноді вони привозять свій крам на верблюдах у Багдад.

Іноді вибирають шлях через Вірменію, в країні слов'ян, потім до затоки хозарської столиці, потім у море Джурджана, потім у Балху і Мавараннагру, потім до Сіна".

Менше описані заняття слов'ян сільським господарством. Щоправда, в Ібн-Даста йдеться про те, що слов'яни не мають ані виноградів, ані ріллі, а випасають свині, вівці, але "найбільше сіють просо", розводять бджіл, роблять напій із меду. Натомість Аль-Якубі в "Записках" з 60-х років X ст. писав зовсім інакше: "Взагалі слов'яни — люди сміливі, здатні до походу... Вони замешкують краї, найбагатші оселями і життєвими засобами. Пильнують хліборобства і щодо здобування собі на прожиток переважають всі народи півночі". Король їхній "має верхових коней і не вживає іншої страви, крім кобилячого молока". Згадуються музичні інструменти кобзи на вісім струн, гуслі, дудки на два лікті. Є в арабських авторів повідомлення про житло, зокрема про землянки: "У зв'язку з великим холодом у їх країні кожний викопує собі в землі ніби пивницю, до котрої приробляє з дерева гостроверхий дах, подібно до верху християнської церкви, й на той дах накладає землю. В такі пивниці переходять з цілою родиною і, взявши дерева й каміння, запалюють вогонь, розпікають каміння на вогні аж до почервоніння, а як каміння розпечеться до краю — поливають і з того йде пара, що нагріває хату так, аж одежу з себе скидають".

Неоднозначні повідомлення про одяг слов'ян. Ібн-Фадлан, (член посольства халіфа Муктадира до приволзьких булгар), який залишив цікавий опис русів з 20-х років X ст., зазначав: "Вони руді, не вдягають ані курток, ані свит, але в них мужчини вдягають кису, котрою він закручує один бік, а одну руку випускає з-під неї. Кожний з них нерозлучно носить при собі меч, ніж і сокиру". Пише цей автор і про прикраси русів. "На шиї вони мають золоті і срібні ланцюжки. Якщо має 10 000 диргемів, то робить жінці такий ланцюжок, якщо 20 000 — то два ланцюжки". З цього опису дуже неправдоподібна згадка про кису. Такий одяг носили давні греки. Араб про це чув і приписав, можливо, це русам. Аль-Джайхані, навпаки, наголошував, що в них довгі свити і коротка куртка.

Нестримними видаються фантазії арабських авторів. Так, Аль-Джайхані пише, що слов'яни не мають зв'язку з чужинцями; коли ж якийсь чужинець "туди поїде, зараз вбивають". Натомість Ібн-Даст повідомляє: "руси гостей шанують і добре поводяться з чужинцями".

Дуже різні повідомлення про похоронні обряди. Арабські автори подають чимало загадкових повідомлень, що пере­і порилися в історичні загадки. Аль-Масуді (20-50-ті роки X ст.) написав про Маджака — короля Валінани як основного серед мюв'янських народів у минулому (корінь — зі слов'ян). Історики X IX ст. (В. Кличевський, Б. Греков, M. Державін та ін.) вважали, ЩО йдеться про волинян чи полян.

Однак в історіографії XX ст. дехто почав ідентифікувати Иалінана Аль-Масуді не з "українською" Волинню, а з плем'ям валінян і м. Валінан над Балтикою, а Маджака — вождем не "волинських" дулібів, а чеських дудлебів.

Ібн-Хаукаль (70-ті роки X ст.) залишив і таку звістку: "Мова булгар схожа з мовою хозар, а буртаси мають іншу мову, також мова русів відмінна від мови хозар і буртасів".

Отже, про цінність інформації арабських авторів IX—XI ст. можна сказати таке: слов'яни та руси в ті часи були великими народами, заселяли чималі простори і виконували значну роль у тодішніх міжнародних політичних і економічних відносинах. На жаль, важко відокремити в арабських джерелах істину від фантазії.

 

ЛІТЕРАТУРА

Багрянородный Константин. Об управлении империей. — M., 1991. І'еродот. Історія в дев'яти книгах. — К., 1993. — Кн. 4. Мельпомена. — С. 180-228.

Історія України в документах і матеріалах. Київська Русь і удільні князівства ХП-ХІП ст. — К, 1939. — С. 7-71.

Сгчинський Володимир. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. — К., 1992. — С. 8-41.

Хрестоматія з історії Української PCP з найдавніших часів до кінця 50-х pp. XIX ст.: Посібн. для вчителів. — К, 1959. — С. 8-41.

* * *

Высоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской XI-XVII вв. — К., 1976.

Грушевсъкий Михайло. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн. — К., 1991. —

'I'. 1.

Замлинский В.А., Дмитриенко М.Ф., Балабушевич Т.А. и др. Специаль­ные исторические дисциплины. — К., 1992. — С. 303—307.

История Киева: У 4 т. — К., 1984. — Т. 1. Древний и средневековый Киев, — С. 150-157.

Максимович MJD. О надгробиях в Печерском монастыре // Киев явился і радом великим... — К, 1994. — С. 145—161.

/ Нцишин М., Овчинников А. Міф про державу дулібів VI століття //Наук, і Львів, іст. музею. Львів, 1997. — Вип. 6. — 4.1. — С 123-134.

 

 

Розділ 2

ДАВНЬОРУСЬКЕ ЛІТОПИСАННЯ

Київський літопис

Київський літопис — це частина рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. Охоплює період з 1118 р. до 1198 р. У свою чергу, Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів:

1. Звод Полікарпа, був складений 1171р. Він написаний з літопису самого Полікарпа та із записок його сучасника Петра Бориславича, доведений до 1168 р. Окрім цього, Полікарп використав фрагменти з літописання Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Особливо Полікарп, ігумен Печерського монастиря, прославляє князювання Ростислава Мстиславовича (1154-1155 рр.; 1159-1167 рр.). За Рибаковим, Полікарп вів літописання впродовж 1141-1171 рр. Спочатку він був при князеві (ще не називаючись Полікарпом) Святославові Ольговичу постійним супутником його походів. Коли ж постригся у монахи, то й далі з Києва стежив за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. Святослав Ольгович характеризувався дуже позитивно, а його вороги — негативно. Дати в літописі точні, детально описується князівське майно, різні руйнування та втрати під час воєн.

2. Наступний звод оформлений 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. Тут виділяються записи, зроблені літописцем великого князя, і використано деякі матеріали, присвячені володимиро-суздальським справам.

3. Звод 1190 р. створювався при дворі князя Рюрика Рости­славовича. До нього ввійшов звод 1179 р. і давніші записки літописця Святослава Всеволодовича, а також особисті записки упорядника зводу 1190 р. Петра Бориславича та його помічника Галичанина, що додав зведення про події в Галицькому князівстві. Літописний звод 1190 р. був продовжений хронікою, яку вів Петро Бориславич до 1197 р. З цього року хроніку продовжив ігумен Мойсей Видубецький, котрий 1198 р., залучивши ще матеріали про сімейство Ростиславичів, створив Київський звод, який дійшов до нас.

Отже, Київський літопис — твір багатьох авторів, написаний неоднаково, з неоднаковими акцентами на події, інтереси та ін. Б. Рибаков, наприклад, зазначає, що Полікарп "любить подробиці, точність описів, але надає перевагу опису реальних цінностей, а не ратних подвигів. В його похвалах і ганьбленні багато церковної фразеології і нерідко відчувається наївне згущення тонів, розраховане на наївного читача. Політичної широти в нього нема. Полікарп уміє використовувати діалог, пряму мову, яка дуже оживляє його виклад", Петро Бориславич (звод 1190 р.) називав князів лише іменами, а літописець Святослава Всеволодовича (1171-1179 рр.) зазвичай подавав ім'я і по батькові.

Петро Бориславич називав торків чорними клобуками, а літописець Святослава Всеволодовича — берендеями. Половців Бориславич називав половцями, а літописець Святослава Все­володовича — поганими половцями.

Наскільки різні стилі "Київського літопису", засвідчують хоча б такі ілюстрації з часу Мстислава Володимировича 1130 р., лаконічність в описуванні подій: "У сей же рік заслав Мстислав полоцьких князів із жонами і з дітьми в Греки, бо вони пере­ступили хресне цілування. У тім же році преставився Ярослав Святославович у Муромі". У 1131 р. Мстислав послав своїх синів Всеволода, Ізяслава, Ростислава "на чюдь. І взяли вони їх і наклали на них данину". У цьому ж році "прийшов митрополит Михаїл. У сей же рік потрусилася земля (місяця) липня. У двад­цять і четвертий день, о третій годині дня. У тім же році була освячена церква св. Андрія Янчиного монастиря". "В літо 6640 (1132) ходив Мстислав на Литву із синами своїми (Всеволодом, Ізяславом, Ростиславом), із Ольговичами, і з Всеволодовом (Дави­довичем) городенським, і попалили вони їх. Та самі вони (Литва) поховалися, а киян тоді багато побила Литва, бо не встигли вони були з князем, а пізніше йшли услід за ним, окремо.

У цей же рік була закладена кам'яна церква святої Богородиці, звана Пирогощею.

У сей же рік народився у Мстислава син і нарекли його ім'ям Володимир".

Але читаємо той же літопис про період на 20 років пізніше.

"В літо 1151". Опис подій здійснюється не за роками чи місяцями, а за окремими днями, часто у вільній напівбелетрис-тичній формі. Наприклад, про ніч на 6 квітня 1151 р. йдеться: "Володимир бо прийшов до Білгорода, до містка (через Ірпінь) уборзі. А Борис (білгородський князь. — СМ.) у той час пив у Білгороді на сінцях з дружиною своєю і з попами білгородськими. Коли б митник не встеріг і моста не підняв, то вони (Бориса) захопили б. А то, приїхавши до містка, війська зчинили крик, у труби затрубили, і Бор

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти