ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Методика пошуку та прочитання інформації історичних джерел

Минуле людства загалом і минуле кожної окремої країни — безмежне поле для дослідження, на якому в історичні часи буття люди витворили численну кількість матеріальних джерел і духовних традицій. Багато з них у фрагментах або в цілісному вигляді дійшли до нас уже як історичні пам'ятки, джерела.

Відповідно до особливостей розвитку історичної науки, що твориться на основі різноманітних знань про всі періоди людської історії, про всі сфери людського життя в тих періодах кожного разу і завжди наукова праця історика пов'язана з дослідженням окремих тем із соціального, економічного, політичного життя людей в певні періоди і в певних місцевостях, з діянням вірувань і культури, державної організації та художньої творчості, сімейних відносин і виховання дітей та ін. Тобто наукові дослідження повсякчас проводяться з окремих, порівняно вузьких тем, які ґрунтуються насамперед на джерелах, породжених тією історичною дійсністю, що досліджується. Отже, науковець, котрий досліджує ту чи іншу тему, повинен уяснити можливий масив писемних та інших джерел, за допомогою яких можна буде висвітлити тему. Починати слід з опрацювання вже наявної історіографії питання, а при цьому — прикнижкової (пристатейної) бібліографії, що, зазвичай, містить не лише архівні посилання, а й назви різних збірників, документів, уже написаних аналітичних праць.

Дослідникові потрібно таку прикнижкову бібліографію опа­нувати. Черговим етапом має стати вивчення тематичного каталогу наукових бібліотек і, безумовно, опрацювання виявлених в ньому документальних видань стосовно досліджуваної теми.

Коли проаналізовано попередні відомості про авторів, які вивчали досліджуване питання, раритетні й інші видання, але нема їхнього бібліографічного опису в тематичному каталозі, необхідно пошукати бажану інформацію в алфавітному каталозі. Проте переглядати алфавітні каталоги, якщо немає жодних відправних сигналів, справа малоперспективна.

Після виявлення й опрацювання опублікованих джерельних збірників і у випадку, коли тема ґрунтується головно на писемних джерелах і стосується останніх століть, необхідно опрацювати матеріали періодики.

Тільки провівши означену роботу, досліднику варто переходити до пошуку й опрацювання архівних фондів. На жаль, молоді дослідники не завжди дотримуються означеної послідовності, починаючи іноді з "дослідження" тієї чи іншої теми відразу з архіву.

Має бути належна послідовність роботи над архівними дже­релами, її слід розпочинати з ознайомлення з архівними довідниками (путівниками), що подають основні відомості про фондові збірники, кількість справ у фондах та їх основний зміст. Путівник дає дослідникові змогу попередньо зорієнтуватись, у яких фондах можуть зберігатися справи з історичною інформацією до теми дослідження.

Інший етап — ознайомлення з описами фондів. Книги таких описів має кожен архів. Вони містять назви пронумерованих справ. Назви допомагають орієнтовно передбачати зміст інформації, вміщених у документах справи (хоч не завжди). У багатьох випадках дослідник віднаходить документи, за змістом далекі від назви справи.

Замовивши відібрані справи й отримавши їх у читальному залі архіву, науковець виписує з них інформацію, що має відношення до досліджуваної теми. В умовах, коли обмаль часу, зокрема перебуваючи у відрядженні в інших містах або за кордоном, дослідник просить дозволу відксерити більші й цікавіші документи. Цей спосіб збору фактологічного матеріалу має, однак, свої недоліки. При ньому обмірковування, початковий аналіз інформації відкладається "на потім". Коли ж дослідник відбирає найцікавішу інформацію зразу ж в архіві, у нього вже на цьому етапі народ­жується певна наукова концепція інтерпретації джерел; почасти вирисовується і певний погляд на досліджувану історичну дійсність.

Після опрацювання історіографії питання, опублікованих різновидових джерел, архівних документів наступає етап вузь-котематичного та хронологічного групування зібраної звідусіль інформації, що "розкидається" за підтемами, які, згідно з проспектом дослідження (дисертації, монографії, великої статті тощо) передбачувались до висвітлення.

При накопиченні інформації до теми дослідження засобом комп'ютерного запису дослідник обирає для її тематичного й іншого групування відповідну з пошукових систем: українську — meta.ua, російську — jandex.ru, міжнародну — scince.direct.com чи іншу.

Цільове групування зібраної історичної інформації є практич­ною вихідною умовою для її порівняльного аналізу, визначення ступеня об'єктивності та репрезентативності, а отже, і для формування відповідних наукових положень і висновків.

Сформулюємо кілька висновків:

— від початків писемності на Русі інтелектуальне життя суспільства завжди вирізнялося уважним ставленням до істо­ричних знань, пошануванням національних традицій, пам'яті предків, всіх тих, хто боровся і працював у ім'я Вітчизни;

— накопичення історичних знань і розвиток історичної науки знайшли втілення в давньоруському літописанні, в літописних творах і хроніках ХУ-ХУПІ ст., історіографії ХІХ-ХХІ ст.;

— для всіх жанрів української історичної літератури була властивою пильна увага до всіх типів вербальних і речових джерел, наполегливі пошуки оптимальних методологічних та методичних прийомів їх аналізу та наукового узагальнення;

— вивчення досвіду давніх літописців та істориків, їхньої роботи над джерелами становить необхідну умову успішного розвитку української історичної науки на сучасному етапі.

 

ЛІТЕРАТУРА

Антонович В.Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880-1881. — К, 1995. — Вип. 1.

Грушевський Михайло. Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівському університеті ЗО вересня 1894 р. // Михайло Грушевський і Західна Україна. Доповіді й повідомлення наукової конференції (Львів, 26-28 жовтня 1994 р.). — Львів, 1995. — С. 5-14.

Грушевський Михайло. Найдавніша Київська літопись // Історія України-Руси: В 11, т. 12 кн. — К., 1991. — Т. 1. До початку XI віка. — С. 579-601.

Джерелознавство історії України. Довідник. — К, 1998.

Дзира Ярослав. Вступ // Літопис Самовидця (Видання підготував Я.І. Дзира. — К, 1971. — С. 9-42;

Історичне джерелознавство /Керівник авт. кол. Я.С. Калакура: Підручн. — К.( 2002.

Історія української філософії. Хрестоматія /Упорядн. Марія Кашу­ба. — Львів, 2004.

Калакура Ярослав. Українська історіографія. Курс лекцій. — К, 2004.

Ковальський М.П. Актуальні проблеми джерелознавства історії України ХУ-ХУП ст. // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К, 1992. — Т. 4. — Вип. 1. —С. 261-273.

Кондратюк Костянтин. Українська історіографія ХІХ-початку XX століть: основні напрямки і концепції. — Львів, 2002.

Литвиненко М.А. Джерелознавство історії України. — X., 1970.

Макарчук Степан. Писемні джерела з історії України. — Львів, 1999.

Махновець Леонід. Від перекладача // Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 5-14.

Пірко В.О. Матеріали картографії як джерело до історії Півдня України XVIII ст. // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — К, 2001. — Вип. 5-6. — С. 25-39.

Українська історіографія на зламі XX і XXI століть. Здобутки і проблеми /За ред. Леоніда Зашкільняка. — Львів, 2004.

 

Писемні джерела

________________________________________________

Розділ 1

ЕПІГРАФІЧНІ ПАМ'ЯТКИ ТА ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ЗАРУБІЖНОГО ПОХОДЖЕННЯ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАЙДАВНІШОГО ЧАСУ

Епіграфічні пам'ятки

Епіграфічні пам'ятки (грец. йpigraphe — напис, власне напис на пам'ятнику). Такі написи виконувалися головно на камені, граніті, мармурі. В античній Греції та Римі на такому матеріалі карбувалися надмогильні написи, написи на пам'ятниках, а також на спеціально виготовлених гранітних або інших таблицях про видатні події в житті полісів, подвиги громадян, про закони і правила, що мали регулювати державне та суспільне життя. Епіграфи на честь окремих осіб чи видатних подій зазвичай мали поширений зміст і називалися декретами (лат. decretus — постанова, закон).

В широкому розумінні слова до епіграфічних пам'яток належать також написи, нанесені глибоким або слабшим дря­панням на стінах будов, поверхні виробів ремісників, зокрема посуду тощо. Такі написи мають назву графіті.

Класичні епіграфи — написи на камені поширених форм — посідають чільне місце з-поміж історичних джерел з історії причорноморських держав-полісів. Найбільше таких текстів збереглося з історії Херсонеса, нинішньої південної околиці Севастополя, де проведено розкопки колишнього грецького міста-колонії і на їх основі створено музей-заповідник під відкритим небом. Тут чимало фундаментів будинків, акрополя, ринку, порту, цитаделі, господарських кам'яних ям, дорожніх настилів, що в комплексі дають чітку уяву про контури давнього міста та заняття його мешканців. Найголовніші джерела малих форм, у тому числі написи на плитах, концентруються в будинку і перед будинком музею, створеному в цьому мертвому місті. За харак­тером реконструкції історичної дійсності музей у Херсонесі дуже нагадує музей на території давньої болгарської столиці Пліски.

Зміст херсонеських написів стосується відносин грецької метрополії з містами-емпоріями, відносин цих міст зі Скіфією, характеру торгівлі між ними. Особливо цікавим документом серед епіграфів Херсонеса є текст присяги, викарбуваний на мармуровій прямокутній плиті, яку приймали юнаки після досягнення повноліття. Практично це була громадянська присяга всього чоловічого населення міста в період, коли воно переступало вікову межу повноліття. Юнак клявся іменем Бога, що буде оберігати демократичний лад Херсонеса, не зрадить ані міста, ні його володінь, служитиме народу, не матиме жодного помислу проти Херсонеса чи його громадян, не розголосить державної таємниці, а якщо дізнається про змову проти міста, то доведе до відома про неї владу. Присяга, очевидно, була екстраординарним заходом стосовно можливих змов проти влади, системи і була запрова­джена наприкінці IV ст. до н.е. після спроби здійснення державного перевороту.

В іншому епіграфі з II ст. до н.е. — "Декреті про Діофанта", полководця понтійського царя Мітрідата VI, розповідається про його походи проти скіфів, таврів та інших ворогів і перемоги. Тут містяться повідомлення про повстання рабів під проводом Савмака у 107 р. до н.е.

В Афінах зберігся епіграф, висічений на мармуровій плиті й поставлений 346 р. до н.е. в афінській гавані Пірей, де розпо­відається про Боспорське царство. За формою — це Декрет про правителів Боспору, синів царя Левкона І, котрі вступили на престол: співправителів Спартока II і Перисада І. Декрет вихвалює співправителів за добре ставлення до Афін, яке полягало в тому, що місто і саме, і як посередник дуже сприяло закупівлі грецькими купцями у Боспорі хліба й інших товарів. Боспорська влада надавала грецьким купцям пріоритетне право першими завантажувати свої кораблі, звільняла їх від сплати мита. Декрет сповіщав, що Афіни увінчують Спартока II, Перисада І золотими вінками у час найбільшого афінського свята — Великих Панафіней.

Надзвичайно містка історична соціально-політична інформація з історії Ольвії від кінця III ст. до н.е. відображена в почесному епіграфічному написові з цього періоду на честь ольвійського громадянина Протогена. В Декреті про Протогена розповідається, що під стіни Ольвії неодноразово підходили варвари. Вони загрожували місту зруйнуванням.

З огляду на економічні й інші труднощі місто не мало збройної сили, здатної розгромити варварів, які вимагали викупу. Виручав Протоген, котрий жертвував на відкуп міста великі суми грошей. Однак у міста були й інші біди — повторювався голод, робилися непридатними оборонні стіни та вежі, старіли міські кораблі. Кожного разу місто виручав Протоген. Як за­значалося у Декреті, Протоген був найпершим з-поміж благо­дійників, хоч імена інших не називалися. Однак з цього можна допустити, що в місті, яке загалом занепадало й перебувало в умовах внутрішньої та зовнішньої кризи, все-таки витворилася й існувала багата міська плутократія (грец. ріиіокгаїіа — багат­ство, влада).

Епіграфічні пам'ятки з інших територій України здебільшого мають за текстом малі форми: надмогильні написи, написи на пам'ятниках, а з історії періоду Київської Русі — графіті.

В Києві та багатьох інших містах такі написи висікалися чи видряпувалися на цеглі, ливарних формах, господарському посуді, корчагах, прядках та інших речах побутового вжитку, а також на стінах будов. На прядках найчастіше наносили імена власників: "Княжо єсть", "Молодило", "Янка вдала пряслень ЖирщЬ" та ін. На корчагах писали про їх вміст або ім'я власника: "Мстиславова корчага", іноді також поміщали побажання майстра: "Благодатнейша полна корчага сия" тощо.

Цікаві відомості відкриті внаслідок вивчення графіті XI-XVI ст. на стінах Софійського собору, церкви св. Михаїла Видубецького, Кирилівської церкви та ін. В одному з написів на стіні Софійського собору повідомляється про смерть Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р. Напис уточнює літописну хронологію.

Ще один напис розповідає про мир, укладений біля Києва на Желяні між київським князем Святославом Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем. У "Повісті минулих літ" чи в інших писемних пам'ятках про цей мир не згадується.

Один напис Софійського собору містить 14 рядків і розповідає про купівлю княгинею Всеволожою "Боянової землі" за величезну суму — 700 грн. Десята частина цих грошей внесена у Софійський собор як церковна десятина. Очевидно, через це і зроблено напис. Купівля відбувалася в присутності "послухів" Софійського собору. Від 3 березня 1052 р. зроблено запис про блискавку, що вдарила в цей собор.

З 1068 р. зберігся напис на Тмутараканському камені про те, як князь Гліб взимку "по льоду міряв море від Тмутаракані" (сучасна Тамань) до Корчева (сучасна Керч).

 

Великий двометровий напис з XI ст. зберігся на північній стіні церкви св. Михаїла Видубецького монастиря в Києві. За роз­шифруванням Б. Рибакова, тут розповідається про києво-печер-ського ігумена Стефана.

Авторами згаданих та інших графіті були боярин Ставр Городятинич, мечник Василій, монахи, священики, купці, а також учні, які навчалися грамоти у дяків собору. Один учень увіковічнив на стіні собору таку пам'ять про себе: "Пишан писал в дьяки ходи выучеником".

З дещо пізніших часів описано багато надмогильних написів у комплексі Києво-Печерської лаври. Деякі з них не збереглися до наших днів, але велику їх кількість описав монах Афанасій Каленофомський у книзі Тератургіла, що вийшла польською мовою і готичними буквами в Печерській друкарні 1638 р. Основний зміст цієї книги передав Михайло Максимович у статті "О надгробиях в Печерском монастыре".

Тривалий час зберігалися насамперед надмогильні плити діячам, які ревниво шанували і захищали православ'я. Були згадані написи на похованнях дружини мінського князя Гліба Всеславича — Анастасії Ярополківни, котра померла 1158 p., дочки князя Всеволода Ярославовича — інокині Євпраксії, яка померла 1109 p., сказано про захоронения в Печерському монастирі дружини князя Ольгерда Юліани Олександрівни, княжни Тверської (померла 1392 p.), гетьмана Костянтина князя Острозького, з предками Василем і Федором. Надмогильний напис над Костянтином оповідав про його заслуги, був своєрідним некрологом. "Костянтин Іоанович князь Острозский, гетман Вели­кого князства Литовского, защищением восточного благочестія і храбростью во бранях пресловутый: многие церкви Божьи, ради отроков училища, страноприемницы немощных ради, в княжении своем Острозском и в стольном граде литовском Вилне создавши вторую Гитсиманию, Пресвятие Богородицы Печерские дом ущедрил пребогато, в нем же яко ктитор именитый, по преставлении своем сподобися положен быть, 1533 году".

Розповідалось про поховання в Печерському монастирі удільного київського князя Володимира Ольгердовича, а також князя Лева Скиргайла Ольгердовича, що князював після Володимира і помер 1394 р.

Наводяться написи над похованнями Олельковичів — Олександра Володимировича, Симеона Олександровича Олель-ковича (помер 1495 p.), Георгія Юрійовича Олельковича (помер 1579 р.) та інших, представників роду князів Корецьких, Вишневеньких, вельмож Єльців, Копеців, Госиків: "Выроком смертельных врагов, отыде света сего Иван Єлец, року от Р.Х. 1603, ноября 11, часа 13. Поживе лет 24"; "До вечной отчизны отыде света сего Гаврило Менович Богдан Госикий, року 7035 (1527). Индикта 14, Марта 20"; "Бурмистр великого града Могилева Василий Якимович, телом отдал долг природе, року 1620, зде опочивает". "1621 року, Симеон Лыко, муж твердый в вере, испытанный в храбрости, по многих справах достойных героя, в бозе почи и зде возлежит" тощо.

Зрештою, необхідно згадати ще про один вид нетрадиційних писемних джерел — берестяні грамоти. Донедавна вважалося, що писемність на бересті властива для північно-західних руських міст — Новгорода та Пскова. Проте дослідження останніх деся­тиріч переконливо довели, що письмо на бересті, а не лише на пергаменті, було поширене і в південно-руських князівствах, у тому числі в наших краях. Значний внесок у дослідження берестяного письма зробив І. Свєшніков, який багато років про­водив розкопки стародавньої князівської столиці — Звенигорода, розташованого приблизно за 12 км на південний схід від сучасного Львова. За результатами розкопок експедицій професора Свєш-нікова у Звенигороді побудовано цінний історико-краєзнавчий музей.

 

Відомості про населення

На території України

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти