ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Культурне середовище давньоруського літописання

 

Михайло Грушевський називав "Повість минулих літ" найдавні­шим літописом, отже, найдавнішим літописним твором, який дійшов до нас. Він створений у 10-х роках XII ст. Це, однак, не означало, що раніше на Русі не знали літописання. На думку багатьох істориків, до часу появи твору існувала тривала традиція літописання. Як допускав М. Грушевський, перший літопис, мож­ливо, створений ще 945 р., зразу ж після вбивства Ігоря древля­нами. Якщо так, то до 10-х років XII ст. літописна традиція налічувала понад 160 років. Слов'янська кирилична азбука та писемність з'явилися в Києві з прийняттям християнства. Однак існує чимало свідчень про існування письма на Русі задовго до офіЦІиного хрещення в 988 р. Встановлено, що князі Аскольд і дір, які правили в Києві 862-882 рр., були християнами. Без­сумнівно, вони мали своїх духівників, церковні книги-й, очевидно, знали грамоту.

У тексті договору Ігоря з Візантією, підписаному 944 р., містилася стаття про те, що руський князь повинен посилати послів до Візантії з грамотами. Тих, які б прибували без грамот, візантійська влада могла затримувати аж до княжого приїзду. Отже, вже у ІХ-Х ст. писемність обслуговувала сферу державного і культурного життя Русі. Після офіційного запровадження християнства ще за Володимира широкого розмаху набула перекладацька діяльність. Разом з появою християнських храмів поза Києвом писемність проникала в усі кінці руської периферії.

Ярослав спеціально зібрав писарів для перекладу книг з грецької руською мовою, створив при своєму дворі велику бібліотеку. Писемність захопила нові сфери суспільного життя, насамперед освіту, правові відносини між державою і церквою, державою і приватними особами, між самими приватними особами, проповідницьку діяльність. Почала формуватися художня література. Як уже згадувалось, працювала школа при Софійській церкві, де вчителями були дяки, а "виучениками" — діти, напевне, широкого суспільного загалу. Графіті на вжиткових речах, стінах Софійського собору, Видубецького, Печерського монастирів дають підстави думати, що писемність поширювалась також серед простого люду.

Багаті ж люди замовляли для себе написання священних книг. З XI ст. до нас дійшло в оригіналі лише чотири таких книги. Це великоформатне, багато оздоблене Євангеліє Остромирове, виготовлене в Києві 1056-1057 рр. на замовлення новгородського посадника Остромира. Воно зберігається у Державній публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Багато оформлений також "Ізборник Святослава", написаний 1073 р., та дві скромно оформлені рукописні книги "Ізборник 1076 р." і "Євангеліє Архангельське" з 1092 р. Усі пам'ятки переписані в Києві з давньоболгарських оригіналів. Найповніше ці пам'ятки вивчав львівський професор Я. Запаско і в 1995 р. видав про них книгу "Пам'ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга". Професор Запаско звернув також увагу на мову згаданих оригіналів. Хоч замовники бажали, аби переписані священні книги точно відображали первинні тексти, київські переписувачі все-таки не змогли бути вільними від свого київського мовного середовища і понавставляли у слов'янські тексти чимало укра­їнської лексики на зразок бігати, веліти, веселитись, гнівом, вельми, годі, дивитися, діяти, жито, зимному, клекот, людина, напослідок, нехрегцений, ніколи, обидва, образитися, орали, оскомина, од гори до дому, обоє, озирайся, року, чуєш, яр тощо. Багато української морфологічної форми іменника чоловічого роду в давальному відмінку: синові, Аврамові, мужеві, Господеві та ін., наказової форми дієслів: сядьмо, ходімо, ідіть, беріть; кличної — дружино, Бояне, земле тощо. В оригіналі виявлена одна з грамот Мстислава Володимировича.

Чимало пам'яток писемності з ХІ-ХП ст. дійшло до нас у збірниках, які переписувалися пізніше — в ХІУ-ХУІ ст., наприклад, найдавніший літопис "Повість минулих літ", "Повчан­ня Володимира Мономаха", "Слово о полку Ігоревім", житія святих, що складалися в Печерському, Видубецькому й інших монастирях, "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона та ін. Маємо всі підстави допускати, що чимало пам'яток куль­тури із давньоукраїнських часів, історичних джерел пропали без­поворотно.

Дуже нещасливою була доля української столиці Києва. Першого великого руйнування Києву завдав 1096 р. половецький князь Боняк, зокрема Печерському монастиреві, Софійській церкві, спалив монастирські келії, два княжих палаци — на Берестовім і Видубецьку. Велика пожежа в Києві трапилася 1124 р. У ході міжусобної боротьби нижній і верхній Київ 1203 р. спалив князь Рюрик Ростиславович. Тоді ж він пограбував монастир і церкву св. Софії.

Загальновідомі наслідки руйнувань Києва ордою Батия 1240 р. У пізніші часи Київ двічі грабували, руйнували, палили кримські татари під проводом хана Мінгірея — 1480 р. і 1483 р. На цьому тлі видається щасливою випадковістю, що до нас дійшли окремі пам'ятки з тих давніх часів, у тому числі "Повість минулих літ", твір, який дотепер становить фактологічну основу наших знань про Русь до 1116 р.

 

2.2. "Повість минулих літ" ("Повість временных лчкт"). Редакції, списки і протографи

 

Видатний російський дослідник давнього руського літописання академік О. Шахматов дав таке визначення цьому творові: "Літописний звод, який певним чином озаглавлений, складений в Києві, охоплює час до другого десятиріччя XII ст. і міститься в більшій частині літописних зводів ХІУ-ХУПІ ст." Визначення, на нашу думку, неповне. Додамо, що Найдавніший літопис з-поміж усіх писаних історичних джерел, створених в давньоруську добу, найповніше відображає всі сторони давньоруської історії до часу його написання. Літопис починається словами: "Се повести временных л-Ьт, откуда єсть пошла руская земля, кто в Києве нача шЬрвее княжити и откуду руская земля стала єсть". Давня історіографічна традиція вважала автором твору монаха Печер-ського монастиря Нестора. Найбільше цієї думки дотримується і сучасна історична наука. Водночас висловлено й інші думки.

Опис подій за тодішньою традицією світової історичної науки починається від створення світу, потім розповідається про всесвітній потоп і про те, як Ной розподілив між синами землі світу. Все подано майже так, як у Хроніці Георгія Амартола, візантійського хроніста. Яфет з-поміж інших країн, яких налічу­валося близько 40, "дісталися" Мідія, Албанія, Арменія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Македонія, Фракія, Пелопоннес, Іллірія, Слов'яни, Британія, Сицилія, землі на північних сторонах Дунаю, Дністра, Кавкасійських гір, себто Угорських, по Дніпру, Десні, Прип'яті, Двіні та ін. Від себе автор літопису додав: "В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печора, ям, угра, литва, земигола, корсь, летьгола, ліб. Ляхи ж і пруси, і чудь

Сидять поблизу моря Варязького..." Отже, у цьому місці русь подано в контексті етнічних назв народів, які населяли державу. На наш погляд, у цьому місці автор мислив русъ як народ корінний, а не "прийшле варязьке плем'я".

Подано розповідь про слов'янські народи, легенду про засну­вання Києва Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либідь, полян й інші племена, котрі "жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води".

Перша дата в "Повісті минулих літ" — 6360 (852) р., коли в Константинополі почав цесарствувати Михайло. "А про це ми довідалися, — писав під цією датою літописець, — що за цього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав (Георгій) у літописанні грецькому".

Далі в літописній манері розповідається про Русь і Руську державу. Дані не дуже розбіжні зі сучасним історіографічним сюжетом до початку XII ст., але різні оцінки процесів. Вислов­люються сумніви стосовно тих чи інших подій. Окремі події подані ширше, так само, як і окремі періоди наповнені багатим фактологічним матеріалом, а певні роки просто названі без уточ­нення, що ж відбувалося того року. Наприклад: В л'Ьто 6363; В л-кто 6362; В л-кто 6363, 6364, 6365.

Так само названі одні "л-Ьта" від 6378 (870) до 6387 (879); від 6396 (888) до 6405 (897); якщо не брати до уваги трьох коротких розірваних повідомлень під 920, 929 і 934 рр., то випав опис подій від "л-кта" 6424 (916) аж до 6448 (940); від 6456 (948) до 6462 (954); від 6464 (956) до 6471 (963) (навіть уже з пізнішого часу: від л-Ьта 6506 (998) до л-Ьта 6522 (1014).

До найдавніших дат варто ставитися критично. Вони не завжди точні. Так, зокрема, дуже сумнівне датування стосовно життя княгині Ольги. Під 6411 (903) р. написано, що Ігореві ще при житті Олега привели "жону із Пскова, на ім'я Ольгу". Допустимо, тоді "жоні" виповнилося бодай 15-18 років. Однак під 6453 (945) р. до Ольги сватався древлянський князь Мал ("Іди-но за нашого князя, за Мала"). Ользі тоді мусило бути щонайменше 57 років. А в 6463 (955) р., коли б їй виповнилося 67-70 років, написано: "Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: "Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами". Коли ж вона охрестилася, то він сказав: "Я хочу пзяти тебе за жону". Чи справді вибір цесаря зупинився б на 67-70-річній жінці?

 

За літописом, померла Ольга в "літо" 6477 (969), коли їй мало виповнитися 81-84 роки.

Датування XI ст. вже точніше, часто подаються не лише означення "весною", "у квітні", "у жовтні", а й дати тих чи інших подій. Наприклад, у "літо 6562 (1054)": "Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою Богові місяця лютого у двадцятий, в суботу першої неділі посту, в святого Феодора день".

Не вдаючись до переказу всього, про що йдеться у творі, наголосимо, однак: фактологічний матеріал твору за інформацією, зокрема прихованою, - невичерпний для дослідника. Він назавжди залишатиметься предметом пильної уваги істориків, невичерпним джерелом знань про давню епоху вітчизняної історії.

До нас дійшли дві основні редакції та кілька списків (варіантів редакцій) "Повісті минулих літ". Це Іпатіївська та Лаврентіївська редакції. Іпатіївська дістала назву від Іпатіївського монастиря в Костромі. У ньому виявлено пергаментний список, виконаний, за припущенням Леоніда Махновця, у 1425 р. Список мав заголовок "Літописець руский". Зараз він зберігається в Петербурзі у Бібліотеці Російської Академії наук під шифром 16.4.4. Перекладач "Повісті минулих літ" Іпатіївської редакції українською мовою Леонід Махновець вважає, що редакція виконана в Іпатіївському монастирі з дуже пошкодженого давнішого списку цього твору. Переписували його четверо осіб. Потім написане було зшите в книгу під загальним заголовком "Літописець руский", що містив 614 сторінок із текстом у два стовпчики. Зразу ж за "Повістю минулих літ" Іпатіївська редакція поміщає Київський літопис, доведений до 1198 р., і Галицько-Волинський літопис, доведений до 1292 р., фактично — до зими 1289-1290 рр. Все це засвідчує, що список, з якого робилася Іпатіївська редакція (пізніше, принаймні після 1292 р.), потрапив у Кострому з України.

Іпатіївська редакція має за аналог так званий Хлєбніковський список з XVI ст., за іменем коломенського купця, в якого збе­рігався, також виявлений М. Погодіним, Погодінський XVII ст., Єрмолаївський кінця ХУИ-початку XVIII ст. і Краківський латинськими буквами, списаний наприкінці XVIII ст. з рукопису 1621 р., написаного кирилицею, за дорученням князя Четвертин-ського. Найбільший інтерес у дослідників літописання після Іпатіївської редакції викликав Хлєбніковський список. В основній Іпатіївській редакції про автора твору сказано: "Повість чернориз­ца Феодосиева монастыра Печерского", а в Хлєбніковському — "Повісти временныхь літ Нестора черноризца монастыря Печерского".

Згаданий уже Леонід Махновець вважає, що в редакції І І(ч тора твір до нас не дійшов. Під першою датою 6360 (852) р. написано, що повість буде доведена до смерті Святополка Святославовича, тобто до 1113 р. Однак ні Іпатіївська, ні Лав­рентіївська редакції цим роком не закінчуються. Очевидно, після Цестора його звод передано у родовий князя Володимира Мо-номаха Михайлівський монастир на Видобичі — Видобицький. У цьому монастирі роботу над текстом продовжив ігумен Сильвестр. У 1116 р. він її завершив, а, можливо, лише переписав текст, зазначивши: "Игуменъ Силивестрь святого Михайла написахь книги си Льтописець, надеяся от бога милости прияти, при князи Володимерь, княжашу ему Кыевь, а мне в то время игуменяшю у святого Михайла вь 6624, индикта 9 літа; а иже чтеть книги сия, то буди ми вь молитвахь". Літо 6624 — це 1116 р. Проте хоч дописка про ігумена Сильвестра засвідчує написання чи перепи-сання тексту 1116 р., у Лаврентіївській редакції сам текст обривається 1110 р. Цей обірваний текст, написаний Нестором і перероблений Сильвестром, на думку Л. Махновця та інших дослідників, зберігається в Лаврентіївській редакції, у Суздаль­ському літописі, переписаному монахом Лаврентієм 1377 р. для суздальського князя Дмитрія Костянтиновича. Загалом Суздаль­ський літопис доведений до 1305 р. У ньому за "Повістю минулих літ", тобто вже після 1110 p., більше описуються події, пов'язані з історією північно-східної Русі, зокрема зі Суздальським князівством.

В Іпатіївській редакції опис подій доведений до 1118р. Леонід Махновець вважав, що після Нестора, який довів твір до 1112— 1113 р., та після Сильвестра, що переробляв його до 1116 p., "Повість минулих літ" ще раз переписувалася і редагувалася 1118— 1119 pp. Існує гіпотеза, що над цією новою редакцією (власне Іпатіївською) брав участь син Володимира Мономаха Мстислав, який до 1117 р. князював у Новгороді. Можна вважати, що до 1119 р. створено три редакції: Нестерову (не збереглася), Силь-вестрову (дійшла до нас у Лаврентіївській редакції) та Мстисла-вову (дійшла в Іпатіївській редакції). Реально ж існуючих редакцій є дві: Іпатіївська і Лаврентіївська.

Лаврентіївська так само, як і Іпатіївська, має ще кілька аналогів — списків. Найвідоміший і оригінальний Кенігсберзький, або Радзівіловський список. Він зберігся з XV ст., а написаний на основі якогось списку з початку XIII ст. у XVII ст. Список, виконаний у XV ст., належав литовському князю Богуславу Радзівілу. В XVIII ст. він опинився в бібліотеці Кенігсберзького університету, де його виявили росіяни, котрі вступили в Кенігсберг у період Семилітньої війни, і забрали в Петербург.

Опис історичних подій після "Повісті минулих літ" у списку доведений до 1206 р. З-поміж усіх списків Радзівілловський вирізняється тим, що в ньому по ходу тексту як ПВЛ, так і наступного періоду за суздальським літописанням, вміщено понад 600 мініатюр. Вони самі по собі є історичним джерелом, оскільки ілюструють явища очима художника XV, а, можливо, і XIII ст.

Існував ще Троїцький список, доведений до 1408 р. Його дуже широко цитував М. Карамзін в "Истории государства Российского". Список загинув 1812 р. М. Присьолков на основі посилань на цей список і засобами порівняльного аналізу з іншими редакціями реконструював його.

Важливо зупинитись на методиці написання "Повісті минулих літ" давніми літописцями. Порівняно з методикою роботи сучасного історика, попередня була дуже простою. Давній літописець брав літописний звод, зроблений до нього попереднім літописцем, додавав до того зводу опис подій, свідком яких він був уже сам, і робив новий звод, новий літопис. Сучасною мовою це називалось би плагіатом. Однак завдяки такому методу і Лаврентія, і переписувачів Іпатіївської редакції до нас дійшла "Повість минулих літ".

Попередні літописні зводи, які використовували літописці пізнішого часу для написання нових літописів, прийнято називати протографами. У згаданих Іпатіївському та Лаврентіївському літописах, відповідно доведених до 1292 р. і до 1305 р., "Повість минулих літ" виступає протографом. У свою чергу, вона створена на основі попередніх літописних зводів — протографів. Нестор чи Сильвестр докладали до ранішого пізніший звод, дещо доповнювали відомостями з інших джерел і в такий спосіб писали твір. Літописознавці — з-поміж них М. Костомаров, М. Грушев-ський, О. Шахматов, І. Срезневський, Д. Ліхачов, Л. Махновець, М. Тихомиров та інші — висували багато припущень про те, коли саме в Києві з'явилися перші літописні зводи, з яких років зводи "склали кістяк повісті". Вже згадувалось про припущення М. Грушевського стосовно існування зводу 945 р. Л. Махновець вважав, що літописний звод був створений у Києві 996-997 рр. Його зробила група осіб духовного і світського походження за князювання Володимира Святославича. Зовні достатньо перекон­ливим аргументом для такого висновку є те, що після 997 р. у "Повісті минулих літ" 16 років пройшло майже без історичного матеріалу, а просто: "в літо 6509 (1001) преставився Ізяслав, отець Брячиславів, син Володимирів"; "в літо 6510(1002)" — нічого; "в літо 6511 (1003) преставився Всеслав, син Ізяславів, онук Володимирів" тощо.

Детальний опис подій знову розпочинається лише від 1014 р. В Ярославом у центрі уваги, який князював у Новгороді. В 1018-1019 рр. Ярослав остаточно укріпився в Києві й відтоді також перебував у центрі уваги літописця. Можна допускати, що новий звод оформлений десь між 1054-1060 рр. Літописець 1054 року і наступних, очевидно, добре знав події, пов'язані з діяльністю Ярослава; написане ним про часи правління Ярослава долучив до зводу 997 р., а маловідомі йому події 998-1113 рр. передав скоромовкою.

Новий звод у 1072-1073 рр. зробив, за припущенням, ігумен Києво-Печерського монастиря Никон. У 1093-1095 рр. ігумен того ж монастиря Іоанн довів літопис до 1093 р. Те, що мусив існувати звод 1095 р., засвідчує Новгородський І літопис старшого зводу, доведений до 1352 р. У ньому історичні події до 1093 р. викладені так само, як і в "Повісті минулих літ", а після 1093 р. — не так, як у згаданому творі. Це означає, що й автор "Повісті минулих літ", і автор Новгородського І літопису мали звод 1095 р. як протограф.

Окремі літописознавці подають дещо інші роки складання попередніх від "Повісті минулих літ" літописних зводів у Києві. Микола Костомаров, наприклад, допускав існування літописного зводу 1043 р. Автори московською підручника з джерелознав­ства — зводу 1039 р. тощо.

Стосовно існування зводів київського літописання з 1073 р. і 1095 р., то з цього питання розбіжностей між дослідниками літо­писів майже 'нема.

 

Київський літопис

Київський літопис — це частина рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. Охоплює період з 1118 р. до 1198 р. У свою чергу, Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів:

1. Звод Полікарпа, був складений 1171р. Він написаний з літопису самого Полікарпа та із записок його сучасника Петра Бориславича, доведений до 1168 р. Окрім цього, Полікарп використав фрагменти з літописання Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Особливо Полікарп, ігумен Печерського монастиря, прославляє князювання Ростислава Мстиславовича (1154-1155 рр.; 1159-1167 рр.). За Рибаковим, Полікарп вів літописання впродовж 1141-1171 рр. Спочатку він був при князеві (ще не називаючись Полікарпом) Святославові Ольговичу постійним супутником його походів. Коли ж постригся у монахи, то й далі з Києва стежив за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. Святослав Ольгович характеризувався дуже позитивно, а його вороги — негативно. Дати в літописі точні, детально описується князівське майно, різні руйнування та втрати під час воєн.

2. Наступний звод оформлений 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. Тут виділяються записи, зроблені літописцем великого князя, і використано деякі матеріали, присвячені володимиро-суздальським справам.

3. Звод 1190 р. створювався при дворі князя Рюрика Рости­славовича. До нього ввійшов звод 1179 р. і давніші записки літописця Святослава Всеволодовича, а також особисті записки упорядника зводу 1190 р. Петра Бориславича та його помічника Галичанина, що додав зведення про події в Галицькому князівстві. Літописний звод 1190 р. був продовжений хронікою, яку вів Петро Бориславич до 1197 р. З цього року хроніку продовжив ігумен Мойсей Видубецький, котрий 1198 р., залучивши ще матеріали про сімейство Ростиславичів, створив Київський звод, який дійшов до нас.

Отже, Київський літопис — твір багатьох авторів, написаний неоднаково, з неоднаковими акцентами на події, інтереси та ін. Б. Рибаков, наприклад, зазначає, що Полікарп "любить подробиці, точність описів, але надає перевагу опису реальних цінностей, а не ратних подвигів. В його похвалах і ганьбленні багато церковної фразеології і нерідко відчувається наївне згущення тонів, розраховане на наївного читача. Політичної широти в нього нема. Полікарп уміє використовувати діалог, пряму мову, яка дуже оживляє його виклад", Петро Бориславич (звод 1190 р.) називав князів лише іменами, а літописець Святослава Всеволодовича (1171-1179 рр.) зазвичай подавав ім'я і по батькові.

Петро Бориславич називав торків чорними клобуками, а літописець Святослава Всеволодовича — берендеями. Половців Бориславич називав половцями, а літописець Святослава Все­володовича — поганими половцями.

Наскільки різні стилі "Київського літопису", засвідчують хоча б такі ілюстрації з часу Мстислава Володимировича 1130 р., лаконічність в описуванні подій: "У сей же рік заслав Мстислав полоцьких князів із жонами і з дітьми в Греки, бо вони пере­ступили хресне цілування. У тім же році преставився Ярослав Святославович у Муромі". У 1131 р. Мстислав послав своїх синів Всеволода, Ізяслава, Ростислава "на чюдь. І взяли вони їх і наклали на них данину". У цьому ж році "прийшов митрополит Михаїл. У сей же рік потрусилася земля (місяця) липня. У двад­цять і четвертий день, о третій годині дня. У тім же році була освячена церква св. Андрія Янчиного монастиря". "В літо 6640 (1132) ходив Мстислав на Литву із синами своїми (Всеволодом, Ізяславом, Ростиславом), із Ольговичами, і з Всеволодовом (Дави­довичем) городенським, і попалили вони їх. Та самі вони (Литва) поховалися, а киян тоді багато побила Литва, бо не встигли вони були з князем, а пізніше йшли услід за ним, окремо.

У цей же рік була закладена кам'яна церква святої Богородиці, звана Пирогощею.

У сей же рік народився у Мстислава син і нарекли його ім'ям Володимир".

Але читаємо той же літопис про період на 20 років пізніше.

"В літо 1151". Опис подій здійснюється не за роками чи місяцями, а за окремими днями, часто у вільній напівбелетрис-тичній формі. Наприклад, про ніч на 6 квітня 1151 р. йдеться: "Володимир бо прийшов до Білгорода, до містка (через Ірпінь) уборзі. А Борис (білгородський князь. — СМ.) у той час пив у Білгороді на сінцях з дружиною своєю і з попами білгородськими. Коли б митник не встеріг і моста не підняв, то вони (Бориса) захопили б. А то, приїхавши до містка, війська зчинили крик, у труби затрубили, і Борис, це почувши, втік із Білгорода. Білго-родці ж побігли назустріч до містка, кланяючись і кажучи: "Княже, поїдь! Борис он побіг! І тоді вони спішно помостили моста, а Володимир в'їхав у Білгород..." Це засвідчує, що Полікарп для свого зводу використовував різні за стилем протографи.

Відмінними є записи, що робилися при дворі київського князя Святослава Всеволодовича у 1171-1179 рр. Тут всі події кожного разу розглядаються крізь призму Божої волі, Божої милості, підступів диявола.

Уривок з "літо 1173": "Через підступ много лукавого диявола, що воює проти християн, отож, Андрій князь, сей такий роз­судливий в усіх ділах, доблесний сей, і погубив розум свій, і, нездержливістю розпалившись, у гніві такі й випустив слова похвальби. Адже Богові стидна і мерзенна похвальба і погорда, бо це все було од диявола проти нас, який всіває в серце наше похвальбу і погорду. Як ото Петро говорить: "Гордим Бог про­тивиться, а смиренним дає благодать". Отак і збулося слово, яке мовив апостол Петро".

Зрозуміло, що записи при княжому дворі Святослава Все­володовича містять більше раціональної інформації. Однак весь хід подій час від часу спрямовується то Богом, то дияволом. Особливо з огляду божественного зв'язку зображено князя Андрія Юрійовича Володимирського (Боголюбського). У 1174 р. Київський

літопис так само, як і інші, використовував інше літописання: переяславське, суздальське, чернігівське тощо.

Під 1187 р. у Київському літописі вперше вжито слово Оукра­ина в такому контексті: коли помер переяславський князь Володимир Глібович ("місяця квітня у вісімнадцятий день"), то "покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці", бо "був же він князь добрий і сильний у бою і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями (був) сповнений. За ним же Україна багато потужила" ("О нем же Оукраина много постона"). Під 1189 р. у тому ж літописі йдеться про "Україну Галицьку", куди приїхав на князювання Ростислав Берладничич. Під 1217-1218 рр. у Галицько-Волинському літописі розповідається про те, як князь Данило в поході проти польського князя Лестька "забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну".

Вже пізніше в польській і російській історіографії надали літописній назві Оукраина значення окраїни. Польської та російської інтерпретації дотримувалося чимало українських учених, у тому числі й М. Грушевський. Проте таке тлумачення нам видається необгрунтованим. Кожного разу зміст літописного тексту стає зрозумілим лише тоді, коли слову Оукраина надамо значення країни (польською kraj, російською — страна).

Останнім часом в українській історіографії висловлено припу­щення, що вже у часи Київської Русі слово Оукраина стосовно Середнього Подніпров'я набуло етнічного значення як власна назва центрального регіону Південної Русі, на зразок Волині, Сівера, Поділля та ін. Назва Україна стосовно згаданого регіону виступала як власна аж до кінця XVIII ст., коли після поділів Польщі почала вживатися і до західних українських земель.

Київський літопис — дуже цінне історичне джерело з історії Києва та центральних і східних українських земель. Його припинення 1198 р. дуже звузило джерельну базу до вивчення історії після 1198 р. З цього приводу М. Грушевський зауважував: "Бідність відомостей про Подніпров'є, що дає себе відчувати уже зараз, скоро уривається Київська літопись, доходить до крайности в другій половині XIII ст. Часто минають десятолітя за десятолітями, не приносячи для цілої землі ніякої, навіть найелементарнійшої відомості; витворяються страшенні прогалини, трохи не в цілі століття завбільшки, прогалини, котрих не годні ми часом ніяк заповнити, мовбито в яких початках історичного життя..."

 

 

Галицько-Волинський літопис

 

З 1205 р. до 1292 р. у центрі Іпатіївського "Руського літописця" перебувають події в Галичині та на Волині. Очевидно, в ньому були описані й раніші події, але текст про це в протографі — Хлєбніковському списку — втрачений. Відомостей про події Ц99-1204 рр. нема, а відразу йде згадка про смерть Романа Мстисла­вовича 19 червня 1205 р.

За Л. Махновцем, над Галицько-Волинським літописним зводом працювало щонайменше п'ять авторів-укладачів (або редакторів). Перший довів розповідь до 1234 р. включно; другий писав про 1235-1265 рр. (у 1269 р.). У 1286 р. працював третій укладач і закінчив виклад 1285 р. Четвертий писав у 1289 р. і довів літопис до 1289 р., але ґрунтовно переробив також матеріали від 1261 р., п'ятий працював над літописом на початку XIV ст., написав сам усього кілька сторінок і 1292 р. закінчив остаточну редакцію літопису.

Перший і другий укладачі належали до оточення Данила Романовича і діяли в Холмі. Із середовища Володимира Василь-ковича були третій і четвертий укладачі, можливо, духовні особи з Перемишля та Любомля. П'ятий, допускають, міг бути мешкан­цем Пінська.

Більша половина літопису стосується подій у Галицькій землі аж до 1260 р. У зв'язку з цим у науці згадана частина називається ще Галицьким літописом. У центрі розповіді — яскрава постать Данила Романовича. Містяться окремі сюжети з життя інших руських земель. Саме тут змальовано трагічну картину оборони Києва в грудні 1240 р., що використовувалася всією майбутньою історіографією для ілюстрації татарської перемоги над Києвом: "І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських — бо тут підступили були дебрі — і пороки безперестану били день і ніч... Вийшли татари на стіни і сиділи (там) того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо Святої Богородиці (Десятинної).

А назавтра прийшли (татари) на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння цер­ковне з пожитками своїми (і) од тягара упали з ними стіни цер­ковні, і так укріплення було взяте (татарськими) воями. Дмитра ж вивели (до Батия) пораненого, але вони не вбили його через мужність його".

З 1261 р. подана друга — Волинська частина літопису. В центрі — Волинська земля і волинські князі. На відміну від "Повісті минулих літ", від певних частин Київського літопису в Галицько-Волинсь­кому — значно менше зв'язку з релігійними повчаннями, прит­чами тощо. Галицько-Волинський літопис — виразно світський твір. Наголосимо, що він за своїм жанром дуже відрізнявся від інших літописних творів. «Вчені аж давно звернули увагу на те, — пише М. Котляр, — що Галицько-Волинський літопис зовсім не є літописом у традиційному розумінні слова. Він являє собою щось на зразок великої повісті чи низки повістей". М.Грушевський зазначав також, що автор літопису оповідав про "події в їх зв'язку і розвою, а не по роках". Галицько-Волинський літопис вивчали й аналізували також українські історики А. Генсьорський, І. Крип'якевич, М. Марченко, О. Оглоблин, О. Пріцак, В. Франчук, російські В. Пашуто, М. Присьолков, Л. Черепній та ін.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти