ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ПРОБЛЕМА ІСТОРИЧНОЇ ТА ХУДОЖНЬОЇ ПРАВДИ В РОМАНІ Л. КОСТЕНКО «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

Про легендарну Марусю Чурай написано немало творів. До осмислен­ня феномену її життя і творчості зверталися Г. Квітка-Основ’яненко, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський та інші. Ім’я Марусі Чурай відобразилося також у безлічі легенд, одна з яких і стала основою твору Ліни Костенко.

Сюжет роману можна розглядати у двох аспектах: зображення кон­тексту епохи, тобто широкого суспільно-політичного тла України XVII століття, і життя Марусі Чурай, історія її нещасливого кохання. Викорис­товуючи відомий сюжет, поетеса по-новому його осмислює. Це стосуєть­ся трактування постаті головної героїні, зображення соціально-психоло­гічної атмосфери епохи.

Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не просто вродлива дівчина з її природним бажанням кохати і бути коханою, щасливою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі і жалі простих людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Так говорить про ге­роїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й та­лант художника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шляхетно поводитися навіть у побуті.

У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не просто відбувається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення різних людей до дівчини. Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно пе­реживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй. Вона подумки задає й задає собі питання: «Чому Гриць так вчинив?» Але прозріння для неї ще болючіше: «Нерівня душ — це гірше, ніж майна». Ліна Костенко реалістично змальо­вує те побутове родинне середовище, яке зробило з Гриця людину з по­двійною душею. У гонитві за копійчиною та майном його мати забувала про виховання нормальних людських якостей: порядності, шляхетності, доброти. От і вийшов Гриць таким, як його окреслив Яким Шибилист: «Від того кидавсь берега до того, любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані».

Друге прозріння приходить до Марусі по дорозі у Київ, куди вона пішла на прощу. Цей шлях дає Марусі усвідомлення своєї причетності до долі



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


народу. Мандри з дяком показали дівчині горе розтерзаної України і в мину­лому, і в сучасності. Маруся починає розуміти: «Комусь на світі гірше, як тобі». Душа дівчини оживає, ніби вдруге народжується, під впливом розпо­відей дяка про історичне минуле краю, про ті численні біди, яких зазнав багатостраждальний український народ. Чутливим серцем Маруся розуміє, як тяжко страждають люди від воєн, від зради і жорстокості таких, як Яре­ма Вишневецький. І її власний біль відступає, вона по-іншому дивиться на світ, осмислює своє призначення як піснетворниці:

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах! Твір Ліни Костенко змальовує широку панораму історичного буття народу, кожну подію поетеса розглядає з позиції патріота України, свідо­мого громадянина. Творові притаманні глибина філософських узагаль­нень, прозорість натяків та історичних аналогій.

ГРИГІР ТЮТЮННИК Доповідь про письменника

Григір Тютюнник (за паспортом — Григорій Михайлович, але за літе­ратурне ім’я взяв собі «Григір», щоб хоч якось розрізнитися зі своїм стар­шим братом по батькові, відомим письменником, автором роману «Вир», Григорієм Тютюнником, який за паспортом — Єгор) народився 5 грудня 1931 року в селянській родині у селі Шилівці на Полтавщині. 1937 року, коли Григору було шість років, його батька заарештували органи НКВС, із заслання він не повернувся. Малого Григора забрав до себе на Донбас дядько Філімон. Під час війни Григір, рятуючись від голоду, повернувся пішки до матері на Полтавщину.

Навчався майбутній письменник у Зіньківському ремісничому учи­лищі. Після закінчення працював на Харківському заводі ім. Малише-ва слюсарем, але захворів, повернувся в Шилівку і став колгоспником. За «втечу» із заводу (бо ж мусив відпрацювати три роки) за тодішніми законами відсидів 4 місяці в колонії. Григір вертається до родичів на Донбас. Звідти пішов в армію, служив у морфлоті на Далекому Сході. Там же почав писати. Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету.

1961 року журнал «Крестьянка» надрукував перше оповідання Гри-гора Тютюнника «В сумерки», написане російською мовою. Тоді ж він переклав його українською і відтоді писав лише рідною мовою.

1962 року він закінчив навчання і разом із дружиною виїхав на Дон­бас, де працював учителем у вечірній школі. З 1963 року Г. Тютюнник переїздить до Києва, працює в редакції газети «Літературна Україна», згодом у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, у видавни­цтвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».


КЛАС



1966 року вийшла перша книжка його оповідань «Зав’язь». 1968 року «Літературна газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідан­ня. Григорові Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Де­ревій». У 1970-ті роки вийшли друком його збірки новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), збірки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).

За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Григорові Тютюнни­ку присуджено літературну премію ім. Лесі Українки 1980 року в галузі дитячої літератури, яку вже немолодий письменник сприйняв як образу. Чиновницький диктат над літературою, неможливість реалізувати себе, особисті проблеми — все це й стало причиною його самогубства 7 берез­ня 1980 року. Творчість Григора Тютюнника була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка в березні 1989 року.

ВІЧНА ЗАГАДКА ЛЮБОВІ

(За оповіданням Григора Тютюнника «Зав’язь»)

Про кохання написано за багато віків стільки, що, здається, нічого нового вже й не скажеш. Але людина тільки тоді по-справжньому розуміє це почуття, коли воно стає її власним. Отже, одна любов, помножена на тисячі тисяч людських характерів і доль, дає невичерпний матеріал пись­менникові і завжди цікава читачеві.

Григір Тютюнник теж писав про любов, але якось особливо, непов­торно і щиро, невіддільно від правди життя. Під його пером зав’язь пер­ших юнацьких почуттів розпускається і переростає у справжнє кохання.

Уже від самої назви оповідання «Зав’язь» віє чимось свіжим, весня­ним, багатообіцяючим. Приваблює й манера оповіді від першої особи.

Микола закоханий. Він готується до побачення, ще не знаючи, чи відповість дівчина на його почуття. Одягає нову сорочку, намагається якось пригладити неслухняний вихор на голові, пахтить одеколоном но­совика. І відбивається від нападів діда Лавріна, який, чи підсміюючись над онуком, чи застерігаючи, чи ревнуючи (адже, очевидно, хлопець — то вся його сім’я), говорить, що в онукової обраниці характер непростий: «…бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!» Юнакові й приємно говорити на цю тему, він навіть пишається, що в дівчини «міцний характер», незручно (вперше ж!) та досадно — затримують.

Миколка йде на край вулиці, бачить «маленьку білу постать», розуміє, що то його жде Соня. Радість, гордість, хвилювання та боязкість одночасно охоплюють його: «Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає…» Він «белькоче», за власним висло­вом, «шепеляво й противно», задає недоладне питання. Дівчина розуміє його стан, підбадьорливо бере під руку і пропонує подивитися сніг у проваллі.

Микола й Соня лізуть «з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи один одного плечима». Дух романтики, пригод оволодіває ними. Очі у Соні



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


«якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються». А юнака мучить думка: чи ж може він поцілувати дівчину? Від цієї «одчайдушної» (як йому здавалося) думки у нього починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хи­литься, хилиться…» Потім сам лякається: «А що,— думаю,— як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують…» — і шия пере­стає гнутись, дубіє. Соню, очевидно, дратує нерішучість хлопця (…вже й не сміється і очі примружила так сердито…), і вона йде на немудру дівочу хитрість: «— Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдер­жиш?» Звичайно ж, юнак готовий гори звернути для коханої, не те що втри­мати. Але… нікуди від життєвої правди не подінешся: він раптом підсков-зується і з переляком та огидою до себе (отак осоромитися!) відчуває, що зараз вони обоє впадуть у грязюку. Соня сердито пручається, «ошпарює» свого неспритного обранця «злим поглядом», «норовисто одвертається і мов­чить». Микола одразу згадує насмішки й застереження діда Лавріна, що сни­тимуться йому, мовляв, «кислички». Це надає сміливості, й він вирішує по­казати характер: сам починає видиратися наверх. Соня переможена, злякана (мабуть, повелася дуже суворо!). Вона жалібно шепоче: «Миколко, а я?» Ось, нарешті, воно, визнання: «І від того шепоту у мене паморочиться голова, а сер­це починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.

— Навіщо ж ти… аж за вухо, дурненький…— видихає Соня і сміється
якось покірно і лагідно.

…Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене — як у вола».

Тепер Миколка — визнаний герой, коханий, і він нізащо не признається, що змерз, як звичайний хлопець: «— Ти не змерз? — питає. Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу: — Та н-наче ні…»

Як гарно їм обом стає у світі! Як красиво! Вони помічають на деревах «дрібні мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав’язь». Соня одразу за­мріялася: «От якби мені отаке намисто, …зроду б не знімала…»

«— Купимо,— обіцяю впевнено.— Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.

— А я тобі сорочки вишиватиму гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!..

— В сто раз кращі… милий… в тисячу!» Усе! Микола чує для себе найголовніше, найочікуваніше.

І це наповнює його таким щастям, що далі він уже нічого не бачить і не чує. Закохані не можуть насолодитися обіймами, навіть не звертають, попри свою сором’язливість, уваги на те, що шофери з проїжджаючих мимо машин горлають «щось веселе, заохочуюче і безсоромне». Розхо­дяться молоді далеко за північ, «несучи на губах солодку пекучу спрагу». Милим і рідним здається хлопцеві навіть Сонине клацання засовом две­рей, коли вона тихенько пробирається додому.

Аж ось знову дід — рятує садок від заморозків. Каже парубкові, щоб допомагав. Той прожогом кидається в сад, нагрібає листя й гілочок,


КЛАС



запалює вогнище так, щоб тягло дим і на Сонин садок. Дід Лаврін гукає, щоб Микола розкладав вогонь ближче до дерев, а той: «— Нічого,— одка­зую так, як вони мене вчили,— буде в людей — буде і в нас…»

По вінця наповнений пристрасним, новим почуттям, хлопець думає: за чим би його забігти до сусідів, бо до вечора, мабуть, не дотерпить, не доживе.

От і вся нехитра історія. Ніяких подій, незвичайних вчинків чи ге­роїчних характерів. Але оповідання захоплює ніжністю і трепетністю тро­хи смішних і наївних почуттів юних сердець. Проклюнулася зав’язь на деревах — прийшло кохання. І його треба берегти, боротися за нього, як і за зав’язь. Хочеться вірити, що герої пронесуть свої перші почуття через усе життя і будуть один для одного найкращими, найдорожчими.

Так Григір Тютюнник відкрив ще одну сторінку великої книги Лю­бові й дав можливість нам, читачам, припасти до чистого джерела мистец­тва художнього слова.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти