ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Кирило-Мефодіївське товариство. Книга буття українського народу

Політичну мету Кирило-Мефодіївського товариства зрозуміли царські чиновники, ознайомившись з документами організації. Начальник III відділу імператорської канцелярії граф Орлов в одній із доповідних Миколі І писав: "Гулак і особи, які з ним переписуються, за способом мислення є вороже настроєними до нашого уряду, Малоросію і всі слов'янські племена вони хибно уявляють собі в пригнобленому і вкрай бідуючому становищі, виражають найпалкіше бажання спасти особливо Малоросію від такого становища".

Дуже занепокоїв царських сатрапів рукопис програмного документа Товариства "Закон Божий", або "Книга буття українського народу". Рукопис був вилучений при обшуку в Миколи Гулака. У доповіді вже згаданого графа цареві зазначалося: "Цей рукопис під назвою "Закон Божий" написаний рукою Гулака і містить в собі 109 параграфів найзлочиннішого змісту: в ньому текстами Священного Письма, перекручено пояснюваними, і прикладами з історії, так само хибно зрозумілими, доводиться, що царська влада суперечлива законам божеським і людській природі, що люди всі рівні і повинні управлятись лише старійшинами, що від монархічного правління походять одні бідування і страждання і що слов'янські племена зможуть бути у благополуччі тільки тоді, коли над ними не буде жодної встановленої людьми влади".

Граф Орлов майже точно передав зміст "Закону Божого" у питанні федеративного устрою Слов'янщини. "Товариство, — писав він у доповідній цареві, — повинне старатися з'єднати всі слов'янські племена, як то: південнорусів, північнорусів з білорусами, поляків, чехів із словенцями, лужичан, ілліро-сербів з хорутанами і болгарами... Кожне плем'я повинне зберігати свою самостійність, мати народне правління, закони і освіту, засновані на християнській вірі, додержуватись повної рівності між громадянами. Всі слов'янські племена мають управлятись спільним слов'янським Собором, що складатиметься з представників всіх слов'янських племен. Товариство буде прагнути викорінити рабство і всяке приниження нижчих класів, поширювати свої ідеї через літературу і виховання юнацтва".

Слідчі органи встановили склад Кирило-Мефодіївського товариства. Воно не було численним. До нього входили Микола Гулак, колезький секретар; Микола Савич, поміщик Полтавської губернії; Пантелеймон Куліш, службовець освіти; Василь Біло-зерський, учитель; Микола Костомаров, ад'юнкт Київського університету; Тарас Шевченко, художник; студенти Олександр Навроцький, Панас Маркович, Іван Посяда, Юрій Андрузький, колишній професор Чижов.

Підтримували зв'язки з членами Товариства вчитель Чуйкевич з Кам'янця-Подільського, Боровиковський і Пильчиков з Полтави, київський чиновник Рігельман; студенти Судовщиков і Загурський та студент Петров, який став донощиком і продав Товариство.

Вважають, що автором "Закону Божого" був Микола Косто­маров. На допиті він сказав, що цей твір польською мовою дістав під час перебування на Волині; польська мова мала малоросійські домішки; коли ж твір переклав, то помітив, що він перегукувався з поемою Адама Міцкевича "Ріеідггутек" (Пілігрим); зізнався також, що під час заколоту 1831 р. його розповсюджували поляки серед українців з метою підбурювання проти влади. Далі М. Кос­томаров признався: "Тримаючи його для себе, я мав необережність давати його Гулаку, в чому вважаю себе винним".

Микола Гулак на допиті про знайдений у нього примірник "Закону Божого" відповідав: "Зошит з ліберальними думками, знайдений серед моїх паперів, написаний моєю рукою, але не мій твір".

Гадаємо, однак, що відмова Миколи Гулака від авторства "Книги буття..." не що інше, як прагнення зменшити свою вину перед судом, відвести від себе головне звинувачення. На це наштовхують також відповіді М. Костомарова на інших допитах. В одному із зізнань він переконував слідчих, що завжди "думав про з'єднання слов'ян, та інколи не відділяв цієї думки від другої святої, задушевної —- бажання слави і первенства законному отцю-государю і любимій вітчизні моїй руській. Монархічного правління я ніколи не заперечував в моєму житті". Чи були ці слова лише вивертанням від судового звинувачення, чи в цьому є доля правди? Напевне, і те, йінше мало місце. М. Костомарову 1847 р. виповнилося ЗО років. Його погляди, можливо, з деяких питань ще характеризувалися невизначеністю.

В додатковому зізнанні 17 квітня 1847 р. М. Костомаров взагалі заявив, що рукопис "Закону Божого" йому не відомий, він не пам'ятав, звідки його одержав, "і навіть пригадується, що від самого Гулака, тільки не ясно, бо потім він захопив список, переписаний мною", а раніше, мовляв, "я сказал нелепость".

М. Гулак же на одному з допитів зізнався у своєму авторстві. "В кінці 1845 р. я створив і написав знайдені у мене папери: а) Статут Товариства Кирила і Мефодія; б) бумагу, що названа у пунктах допиту "Закон Божий". Цю версію підтверджує факт дуже суворого покарання М.Гулака — ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці, де він просидів понад три роки, а потім під наглядом поліції відбував близько десяти років заслання в Пермській губернії.

Однак не можна категорично відкидати й авторства М. Кос­томарова. Такі ознаки "Закону Божого", як містично-релігійний погляд на історію у поєднанні з професіональним баченням історичного процесу, співвідносний з костомаровськими авторсь­кими рисами. Дуже підкреслений український патріотизм твору заперечує можливість його появи в польському таборі.

Сто дев'ять параграфів "Книги..." — це розповідь про історію України, про те, як вона попала в московську неволю, за яке майбутнє слід боротися. Особливо ідеалізується козацтво. "І день со дня більше росло і умножалось козачество, і незабаром були б усі на Вкраїні козаками, себто вільні і рівні, не мали над собою царя і пана, тільки Бога єдиного". Так само ідеалізовано народний побут України: "І всякий чужестранець, заїхавши туда, диву­вався, що ні в одній стороні на світі не було такого братства, такої віри, нігде муж не любив так щиро своєї жони, а діти родителей". Високо оцінені братства при церквах в Києві, Луцьку, Львові. Зроблено оцінку війни 1648-1657 рр. і рішення Переяслав­ської Ради. "Україна пристала до Московщини..., щоб жити укупі, зарівно, як колись буде віки між слов'янськими людьми".

Однак у 89 параграфі зазначалося: "Але скоро побачила Україна, що попалась в неволю, вона по своїй простоті ще не знала, що то єсть цар, а цар московський, значе усерівно, що ідол і мучитель". Далі історичний сюжет продовжувався так:

§ 90. "І одбилась Україна від Московщини, і не знала бідна, куди їй схилити голову".

§ 91. "...хотіла вона, щоб всі три жили вкупі, в союзі, теж, щоб були три Річі Посполиті..."

§ 92. "Але сього не второпали ні ляхи, ні москалі... і сказали між собою: не буде вона ні тобі, ні мені, роздерли її пополам: по ліву сторону Дніпра москалеві, по праву — ляхові".

Далі розповідається, як боролась Україна за свободу 50 літ, але "вибилась із сил", і запанували на правому березі поляки, а на лівому "цар Петро положив сотні тисяч козаків в канавах і на костях їх збудував собі столицю".

§ 96. "А цариця Катерина — німка, курва всесвітня, безбож­ниця явна — доконала козацтво; бо одобравши тих, котрі були в Україні старшими, понадавала їм вольних братів, і поставали одні панами, а другі — невольниками".

§ 97. "...I так пропала Україна, але так здається".

§ 98. "Вона не пропала, бо вона не знала ні царя, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужий, і хоч були і єсть пани, та чужі, хоча ті пани і з українського роду, однак не говорили по-українськи, суть виродки, а справжній українець не любив ні царя, ні пана, признають одного Бога".

§ 100. "Лежить у могилі Україна, та не мертва, бо уже при­ходить голос і пробудить".

Перший раз Україна пробудилась під час повстання 3 травня в Польщі, коли поляки, нарешті, зрозуміли, що всі повинні бути рівними; другий — у Петербурзі "14 декабря 1825 року, коли умислили самі пани одріктись свого панства і царя".

"Книга буття..." завершується оптимістично: § 108. "І в третій раз вона скоро прокинеться і крикне на всю широку Слов'янщину, і почують крик її".

§ 109. "І встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім. І тоді звершиться та й писаніє: "камень его же не брегоша зиждущії, то, бысть во главу угла".

Ми навмисне вдалися до поширеного цитування, бо саме воно дає змогу відчути дух документа. Для епохи 1846-1847 рр., коли, здавалось, Микола Палкін після придушення повстання декабристів загнуздав усі краї імперії, кирило-мефодіївці голосно заявили, що Україна не вмерла і зовсім не змирилася зі своїм становищем московського раба, вона не втратила віри у своє визволення і національну свободу.

Для свого часу кирило-мефодіївці піднялися до розуміння вищих критеріїв демократії: рівності народів; рівності всіх людей, соціальної справедливості. Вони закликали до досягнення такого стану суспільства, в якому б "усі... були рівні і вільні, і незалежні б ні від царя, ні пана, а знали б одного Бога".

Без перебільшення скажемо, що програма національного і соціального визволення українського народу, висунута Това­риством, була максимальною для свого часу і такою залишалася у своїй основі для всього українського національно-визвольного руху на всі наступні 150 років.

"Книга буття..." тезисно започаткувала в українській історіо­графії низку концепцій, які більшою чи меншою мірою обґрун­товували в майбутні часи:

— концепцію безкласовості українського народу (царі не наші, пани не наші!), що критикувалися радянською історіографією як концепція безбуржуазності;

— ідею слов'янської єдності, якою спекулювали і досі спекулюють російські "об'єдинителі";

— оцінку вини російського царя, котрий зламав переяславські угоди і відступив від них;

— пояснення причини занепаду Польської Речі Посполитої тим, що остання не розуміла потреб України і дбала лише про своїх панів.

Зазначимо, що в середовищі кирило-мефодіївців було створе­но чимало інших політичних документів. Так, концептуальне значення мала відозва "Брати українці!", нібито написана М. Кос­томаровим і вилучена у М. Гулака.

За програмними цілями відозва повторювала "Книгу буття..." Вона так само висувала ідею створення слов'янського союзу, в якому би кожен народ створив свою Річ Посполиту. Такими народами відозва називала українців, москалів, поляків, чехів, словаків, хурутанів, ілліро-сербів і болгарів.

У союзі мав би функціонувати, крім власних, ще й спільний сейм "для порішення діл всього союза слов'янського", крім своїх правителів, "вибраних на года", також правитель над цілим союзом, "вибраний на года", щоб у всіх річпосполитих були посполита рівність і свобода, а станів "не було овсі"; щоб приймали депутатами й урядниками "не по роду, не по достатку, а по розуму і по просвіщеності народним вибором; щоб віра Христова стала основою закону".

Велике значення мав той факт, що своїми документами кирило-мефодіївці рішуче утверджували нову національну народоназву українці. В період, коли царизм почав викидати з політичного вжитку самі слова "Україна", "український" (наприк­лад, 1835 р. Слобідсько-Українську губернію було перейменовано на Харківську), задекларування етноніма українці мало важливе значення для утвердження самобутності народу. Цим етнонімом кирило-мефодіївці наголошували на самобутності, окремішності українців як нації. До речі, з цим і досі не можуть змиритися імперсько-шовіністичні сили Росії. І далі на Манежній і Красній площах Москви лунають гасла: "Белая, Малая, Великая Русь єдиная!", безсумнівно, при зверхності великоросів, з державною мовою великоруською, з культурою Державіна-Бєлінського-Солженіцина тощо. Кирило-мефодіївці кинули цьому виклик, і кинули його з позицій демократизму, свободи, рівності та бра­терства народів.

Публіцистичним пафосом, вболіванням за справи нації пронизане листування кирило-мефодіївців. Лист П. Куліша до М. Костомарова 27 червня 1846 р., наприклад, пройнятий хвилю­ванням за долю української мови: "Ви говорите, що можна писати на цій мові лише мужицькі повісті. Але ж у Вас перед очима Шевченко, який виражає на цій мові і псалм Давида, і почуття, гідні вуст найвищого суспільства... Чому Ви говорите, що в нас, україноманів, ідеали в голові — мужики, свинари, чумаки і т.п. раби? Я в цих словах не пізнаю Вас. Це лайка (брань) і більш нічого".

В іншому листі 2 травня 1846 р. Куліш у розпачі писав до Костомарова: "Чому Ви говорите, що Ви не українець? Що лише із-за гуманістичної ідеї вертитесь між нами? Ми даємо Вам право громадянства. До того ж, матуся Ваша українка. Я не можу Вас так любить, як люблю, коли вважаю українцем. Чи ж можна так викидати так дорогоцінне для нас ім'я?"

В 1990 р. вийшло три томи документів під заголовком "Кирило-Мефодіївське товариство". їх підготували троє упорядників: київські архівісти І. Глизь, М. Бутич та О. Франко, яка в даний час є професором кафедри етнології ЛНУ ім. І. Франка. Видано документи великої наукової та державно-національної ваги. Для народу України став відкритим подвиг її синів, що тоді вже підняли голос в ім'я національного і соціального визволення Вітчизни. І коли до недавнього часу радянська історіографія лише принагідно згадувала кирило-мефодіївців в одному ряду з російськими слов'янофілами чи петрашевцями, то видані документи відображають діяльність Кирило-Мефодіївського товариства в повному, величному і благородному світлі, що за значенням не поступається російському декабризму, а за цілями, демократизмом і благородством ідей набагато його випереджує.

 

10.4. Політичні документи Головної Руської Ради періоду революції 1848 р. "Слово перестороги..." В. Подолинського

Подібно як на сході, так і на заході українських земель політичну думку насамперед будили питання національного життя народу: нерівноправне становище українців у державі Габсбургів порів­няно не лише з німцями чи угорцями, а й також з поляками або чехами. У Галичині польська політична думка, що перебувала в пошуках шляхів відродження польської державності та націо­нального визволення польського народу з-під гніту так званих заборчих держав, здебільшого нехтувала національними прагнен­нями українців (русинів): робила спроби подати русинів етно­графічною групою поляків, а їх мову — діалектом польської. Таким було ставлення до українців таємних польських організацій, що вже в 30-х роках XIX ст. виникали у Львові: "Союзу друзів народу" (1833-1835 рр.), "Співдружності польського народу" (1835-1837 рр.), "Союзу вільних галичан" (1837-1838 рр.), "Союзу синів Вітчизни" (1838 р.). Коли група членів "Співдружності польського народу" виступила за перейменування організації на "Співдружність польського і руського народів", польська частина організації на це не погодилась. Русини вийшли з неї й утворили "Руське коло".

Негація польськими політичними силами українського народу й українських інтересів у Львові та Галичині стала головною причиною політичного роз'єднання поляків і русинів у революції 1848 р. Утворена у Львові 13 квітня 1848 р. польська Центральна Рада Народова декларувала завдання відродження Польської держави, а практично висунула гасло перетворити Галичину в польську автономну провінцію Австрійської держави без урахування в ній національних інтересів русинів. Очевидно, що українські політичні сили в жодному випадку не могли прийняти такої позиції, тим паче виступити на підтримку вимог Центральної Ради Народової.

Група провідних діячів Греко-католицької церкви, представ­ників світської інтелігенції 2 травня 1848 р. утворила у Львові Головну Руську Раду. Серед 66 її членів налічувалося 18 духовних осіб, дев'ять представників світської інтелігенції, 20 дрібних чиновників, 13 студентів, п'ять міщан, підприємець. Очолив Раду єпископ Григорій Яхимович, його заступниками стали крилошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борискевич, секретарями Ради — проповідник при церкві св. Юра Михайло Малиновський і службовець Кредитного товариства Теодор Леонтович.

Одним з найважливіших перших політичних кроків Ради було прийняття вимоги поділу губернії Галичини ("Kцnigsreich Galizien und Lodomerien") на дві: українську з центром у Львові та польську з центром у Кракові. Пропозицію вніс 22 травня о. Михайло Малиновський. Це відбулося напередодні скликання у Празі Конгресу слов'янських народів, що зібрався на початку червня 1848 р.

Головна Руська Рада 9 червня подала петицію до цісаря з вимогою адміністративного поділу губернії, просила цісаря надати східному "Руському краю" статусу коронного краю, тобто націо­нально-територіальної політичної автономії з власною консти­туцією, сеймом, державною адміністрацією. Висувалося також питання об'єднання галицького Руського краю з руським Закар­паттям. Вимога поділу Галичини отримала широку підтримку народу. Як писав пізніше Іван Франко у праці "Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині", "народ у краю радо прийняв ту думку". Забігаючи наперед, додамо, що пізніше серед русинів на підтримку вимоги поділу Галичини на українську і польську частини до кінця січня 1849 р. було зібрано 200 тис. підписів. Зовсім не від симпатій до русинів деякі австрійські чиновники підтримали поділ Галичини. Серед них — і губернатор Галичини граф Ф.Стадіон. Такою підтримкою граф прагнув нейтралізувати польські вимоги, що за формою були значно агресивнішими та небезпечнішими для монархії.

Головна Руська Рада 15 травня почала видавати газету "Зоря Галицька", яка на короткий період насправді перетворилася на виразника заповітних мрій віками гнобленого руського народу Галичини. Вже у першому номері "Зоря Галицька" опублікувала відозву "Будьмо народом!", прийняту Головною Руською Радою 10 травня. Важливою ідеєю відозви стало проголошення єдності з усім великим українським народом: "Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з яких пів третя мільйона (2,5 млн осіб. — С.М.) землю Галицьку замешкує". Руський народ, зазначалось, колись був великим і самостійним, а тепер знов "настала слушна хвилина розвивати нашу національність у всіх напрямках". Щоправда, діячі Ради були дуже обережними у ставленні до Австрії і додавали у відозві: "такий розвиток" має відбуватися "під охороною Австрії".

Газета відкривалася редакційним зверненням "Браття русини!". Воно інформувало про мету створення Головної Руської Ради. Повідомлялось, що газета висвітлюватиме її діяльність, сприя­тиме справі освіти, добра, "здорових відносин в краї" з іншими національностями. "Тижневик, — писалось у зверненні, — неухильно стоятиме в обороні інтересів руського народу, домага­тиметься спокою, згоди і порядку в країні".

Далекосяжні політичні вимоги висувалися у відозвах "До молоді", "О язиці руськім" та інших.

Реакцією поляків на небезпеку відірвання українського краю стало створення 23 травня частково із спольщеної української шляхти, а частково й з авторитетних, але обплутаних польським меценатством українських діячів полонофільської організації "Собору Руського" з друкованим органом "Дневник Руський". Одним з провідних у цьому "Соборі Руському" виявився Іван Вагилевич, якого різними подарунками заманив на свій бік граф Осип Дунін-Борковський. Представники Ради Народової змушені були вдатися до поступливої позиції на Конгресі у Празі. Тут було утворено спільну польсько-українську секцію на чолі з поляком К.Лібельтом і його заступником русином Г.Гинилевичем. Через посередництво чеської делегації польська й українська делегації підписали документ "Вимоги русинів в Галичині", за яким українська і польська сторони декларували рівноправність української мови в школах і установах, зрівняння в правах представників усіх національностей і віросповідань, утворення спільної польсько-української національної гвардії, погодження спільного керівника органу влади і сейму. Питання про поділ Галичини мало бути передане до австрійського парламенту.

Зауважимо, що в польському таборі були окремі діячі (на­приклад, князь Єжі Любомирський), які закликали в інтересах і поляків, і русинів зрозуміти "руську ідею краще, ширше, глибше, серйозніше, ніж самі русини". Але так думали одиниці.

На жаль, українська справа в Галичині в революції 1848 р. вперед не посунулася. Після губернатора Стадіона спочатку губернатор польський магнат В. Залєський, а за ним губернатор граф А. Голуховський загнали її на старі позиції постійної дискри­мінації та другорядності.

Яскравий спалах української національної думки, створення першої політичної організації Головної Руської Ради 1848 р., окрім умов політичної ситуації року, були продовженням того, що зробила "Руська Трійця", її "Русалка Дністрова", народознавчі праці Я. Головацького та І. Вагилевича, "Вінок русинам на обжин­ки" в упорядкуванні братів Головацьких, виданий 1845-1847 рр. у Відні, та ін. Особливою віхою на шляху до національного воскресіння західних українців в період до революції 1848 р. стало видання у Відні 1837 р. збірки "Русалка Дністрова", що вміщала в себе "Пісні народні"; історичні, обрядові, колядки, гагілки і ладкання, весільні; "складаннє" — оригінальні поетичні твори Руслана Шашкевича (Маркіяна), Ярослава Головацького (Якова), Делібора Вагилевича (Івана); також "Переводи" з сербських народних пісень, з чеського Корольодворського рукопису та ще кілька віршів на історичні теми без зазначення авторства.

У "Передслів'ї" до видання, у "Передговорі" до народних руських пісень укладачі і автори "Русалки Дністрової" ще до "Весни народів" декларували на західноукраїнському ґрунті цілий ряд основоположних для національної свідомості ідей:

— самобутності українців у колі інших народів, хоч при цьому зазначали про відсталість русинів. "Судилося нам останніми бути. Бо коли інші слов'яни вершин досягають... нам на долині в густій мряці гибіти...;

— усвідомлення того, що руські, русини є давнім історичним народом зі своєю давньою державою і культурною традицією, що "руська земля честь і славу мала";

— визнання народнорозмовної мови як основи мови літера­турної і писемної, як "істиного лиця" "теперішнього язика"; прого­лошувалось правило: "пиши, як чуєш, а читай, як видиш";

— погляд на народну пісню, думу і думку як на вияв націо­нальної душі народу;

— підкреслення соборності України: "Нарід руский один з головних поколінь Славянських, в середині меж ними, роскладає-ся по хлібородних окрестностьох з поза гір Бескидских за Дон"

Кожного разу східноукраїнські письменники і діячі куль­тури І. Котляревський, М. Максимович, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші називалися як наші. Принципове значення в період до 1848 р. мала публіцистична стаття Якова Головацького (вийшла під псевдонімом Гаврило Русин) "Становище русинів в Галичині" ("Zustдnde der Russinen in Galizien"), опублікована в "Щорічнику з слов'янської літератури, мистецтва і науки" ("Jahrbьcher fьr slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft") у Ляйпцігу 1846 p. № 9. Стаття звертала увагу на нерівноправне становище русинів Австрії, тяжкі умови соціального життя, дискримінацію їх мови та освіти, ущемлення прав інтелігенції. І. Франко назвав статтю Я. Головацького, як "самое смелое произведение галицкой публицистики до 1848 года".

Відображенням становища українського населення Австрії 1848 р., польсько-українських суперечностей в краї, цілей укра­їнського руху стала праця (брошура) Василя Подолинського "Слово перестороги", опублікована 1848 р. у Сяноку. Вона була видана польською мовою ("Siowo Przestrogi") і стала своєрідною відповіддю на статтю польських авторів Й. Ступінського і К. Ци-бульського, опубліковану в органі польської Ради Народової "Дзенніку народовим" (№ 39 і 55). Згадані автори намагались ствердити, що галицькі русини — "то порость польського наро­ду", а їх мова -— діалект польської; утворення Головної Руської Ради називали "непотрібною вигадкою уніатського духовенства та австрійської бюрократії".

Теодозій Стеблій у статті про Василя Подолинського допускає, що поштовхом до написання ним "Слова перестороги" могла бути і стаття К. Падуха "Польська і українська національність на Україні", опублікована в газеті "Розг^р" ("Поступ"). К. Падух повідомляв про викриття в Україні царською охранкою таємної організації, в якій був Тарас Шевченко.

Брошура В.Подолинського з огляду на її видання невеликим тиражем на провінції та ще польською мовою не стала помітним фактором української національної думки XIX ст. Лише 1913 р. Василь Щурат випадково надибав один її примірник і розповів про це в газеті "Діло" (1914, № 64) статтею "На досвітку нової доби", ніби заново відкривши одну з граней галицької української думки 1848 р.

В. Подолинський доводив, що русини Галичини є корінним населенням в краю, "господарі свого дому"; одночасно вони — частина багатомільйонного українського народу. Свободу і національну незалежність для народу України В.Подолинський розглядав як невіддільні поняття. Русини затужили за "свободою і незалежністю". "Я не знаю, — писав В. Подолинський, — як то нація може жити без свободи". Він рішуче відкидав твердження про те, що русини — "щеп" польського народу. "На що то здалося заперечувати ім'я і мову русинів, коли в історії і в руських серцях записано, що наші прадіди називалися руськими і говорили по-руськи, і я запевняю, що й правнуки наші залишаться руськими. Руського імені і руської мови не зломить ніхто".

Автор рішуче ганьбить видумку про те, що виступ русинів 1848 р. є справою московських рублів, бо цікаво було б знати, "які то рублі зробили французів французами, німців німцями, італійців італійцями, невже ж і поляки за рублі стали польськими патріотами?"

"Слово перестороги" пройняте вірою у справедливе майбутнє України: "Так, ми русини віримо твердо у воскресіння вільної незалежної Русі скоріш чи пізніш. Минув той час, коли ми боялися навіть по кутках признатися до свого імені. Сьогодні русин виявляє його цілому світові. Ніщо не зможе зупинити нас від стремлінь, поширених в цілій Європі, і не замовкнемо, хіба Європа замовкне. Усі хочемо бути вільними разом з іншими наро­дами... Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно".

В. Подолинський дав визначення чотирьох течій в українському русі, що викристалізувалися 1848 р.: перша — це суто руська партія, хоче вільної, незалежної Русі, крокує до неї прямо й безпосередньо або через слов'янщину;

— друга —- польсько-руська партія, хоче вільної, незалежної Русі і прямує до неї з допомогою федерації з Польщею;

— третя — австрійсько-руська, хоче Русі вільної лише від поляків, а не обов'язково "від неволі";

— четверта — російсько-руська, хоче вільної Русі й прямує до неї через попереднє з'єднання з Росією, сподіваючись, що хоч тоді звільниться, коли стане вільною Росія.

Ця констатація політичних течій у галицькому українстві 1848 р. має дуже принципове значення для розуміння історії українських рухів у Галичині аж до 1918 р. Вона, на нашу думку, робить безпредметною дискусію про те, яка з течій українського руху народилася ще до і в революції 1848 р., а яка є продуктом пізнішого часу.

Симпатії В. Подолинський віддавав першій течії, хоч він праг­нув сформувати у читачів прихильне ставлення і до поляків. Писав, що любить Польщу, мов сестру, а Слов'янщину — як рідну матір. Він також закликав поляків бути прихильними до русинів. "Не вартий польського імені той, хто не хоче визнати русина, але й не вартий руського імені той, хто не хоче визнати поляка". Він дорікав польським патріотам за те, що не помічають устремлінь русинів. Цим польські патріоти ллють воду на млин австрійської бюрократії. Подолинський критикує також керівництво Головної Руської Ради за те, що не розмовляють народною мовою.

Брошура мала сильне соціальне спрямування. Вона крити­кувала обмеженість оголошеної конституції про скасування "підданства" в Галичині. "З цілого нашого конституційного життя ми дістали єдиний, але дуже важливий урок, що при деспо­тичному урядові народові майже неможливо стати вільним".

На змісті "Слова перестороги", ймовірно, позначилася біогра­фія її автора. Василь Іванович Подолинський народився 1815 р. у с. Біличі Самбірського округу в сім'ї священика, був гімназіальним професором у Перемишлі та "Львівській духовній семінарії. Сприяв надрукуванню брошури Кароль Полляк у Сяноку, очевидно, поляк за національністю.

Поза офіційними документами Головної Руської Ради "Слово перестороги" та стаття Я. Головацького "Становище русинів в Галичині" є найціннішими пам'ятками української політичної думки Галичини першої половини XIX ст.

 

Закарпатські публіцисти

Політичні твори другої половини XVIII—першої половини XIX ст., написані українськими закарпатськими авторами, практично всі були пройняті проповіддю національної єдності русинів Закарпаття з Росією, з Руссю південною, західною тощо. Тут русинська самобутність та ідентичність перед загрозою німецької та угорської асиміляційної агресивності захищалася з позицій "общерусизму". До формування такої позиції спричинилися так звані закарпатські "уходники", інтелігенти, які знаходили для себе в Росії працю і ніби другу батьківщину. Найвидатнішими з них були Петро Подій (1764-1829 pp.), виходець з Пряшівщини, з 1787 р. професор відомого Руського інституту (Studium Ruthenorum) у Львові, з 1801 р. — Краківського університету, а з 1804 р. — Петербурзького педагогічного інституту, пізніше — Петербурзького університету. Іван Орлай (1770-1829 pp.), народився біля Ужгорода, навчався у Львові та Пешті. У 1790 р. виїхав до Росії, працював лікарем, став директором Ніжинського ліцею та Рішельєвського ліцею в Одесі. Юрій Гуца-Венелін (1802-1839 pp.), народився у с. Тибаві біля Сваляви, навчався на філософському факультеті Львівського університету, потім — на медичному факультеті Московського університету. В 1830 р. за дорученням Російської академії наук відвідав Болгарію та Волощину, сформувався як вчений-болгарист, слов'янський фольклорист. Михайло Балудянський (1769—1847 pp.) — родом із Закарпаття. Юрист за освітою. Був професором університету в Будапешті, 1803 р. запрошений до Росії, працював у законодавчій комісії, очоленій Сперанським, а в 1819—1821 pp. став першим ректором Петербурзького університету. Василь Кукольник (1765-1821 pp.), уродженець Закарпаття, згодом професор академії в Замості, а з 1803 р. — професор Петербурзького педінституту, з 1819 р. — Петербурзького університету, в 1820—1821 pp. — організатор і директор гімназії князя Безбородька в Ніжині. Ці й інші "уходники" в Росію служили ніби прикладом для закарпатських інтелігентних людей першої половини XIX ст., які спрямовували погляди на Росію, переймалися науковими постулатами російських істориків-монархістів на зразок М. Карамзіна і толерували російський пріоритет у слов'янській суперспільності.

Закарпатський "націонал" не мав у своєму розпорядженні для протиставлення майже жодних відмінних ідей і вимушено зупиняв вибір на тому, що було в наявності. Як пише сучасний амери­канський історик Василь Маркусь, явище цих інтелектуальних

"уходників" "стало головною причиною закарпатського москво­фільства, консерватизму, орієнтації на Росію аж до половини XX ст."

Крім "уходників" у Росію, в русло "общерусскости" потрапляли і закарпатські "будителі" — Михайло Лучкай, Олександр Дух-нович, Іван Раковський, Адольф Добрянський, котрий був навіть членом Головної Руської Ради у Львові, та ін. Найвідомішим серед "будителів" був Олександр Духнович (1803-1865 рр.), людина багатосторонньої обдарованості, яка залишила після себе велику наукову та художню спадщину з педагогіки, географії, історії. Один із засновників москвофільської течії в Галичині Денис Зубрицький писав, що О. Духнович — це "найвекший поэт, которого много дум перешло до народа и живет и днес".

Основна науково-освітня і культурна діяльність більшості "будителів" припадала вже на другу половину XIX ст., але їхні ідейні позиції були вже чітко задекларовані також у першій половині XIX ст. Олександр Духнович увінчав національну думку одами на честь столиці над Невою і російського царя.

І "уходники", і "будителі" першої половини—середини XIX ст. започаткували у суспільно-політичному та культурному рухові Закарпаття орієнтацію на "общерусскость", на "один общий язык литературы и науки" "у всех русских, к какому бы русскому языку, наречию или говору они не принадлежали" (М. Лучкай), зверхнє нігілістичне ставлення до народнорозмовної мови, ідеї української національної держави. І ця печать "общерусскости" лежала на закарпатському культурному житті аж до кінця Першої світової війни.

Головний висновок теми зводиться до того, що в добу, коли український народ не мав навіть автономних форм національної державності, політичні твори і публіцистика залишалися єдиним засобом вираження його національної душі та відображенням тих глибинних процесів всередині нації, що засвідчували про її національне життя, про те, що вона не вмерла.

Література

 

 

Головна Руська Рада. Протоколи засідань і книга кореспонденцій /За ред. О. Турія. — Львів, 2002.

Кирило-Мефодіївське товариство. — К., 1990. — Т. 1-3.

Костомаров М.І. "Закон Божий" (Книга буття українського народу). — К., 1991.

Подолинський Василь. Слово перестороги. 1848 /Вступна стаття, примітки і переклад з польської Ф.І.Стеблія. — Львів, 2001.

Русалка Дністрова (фотокопія з видання 1837 р.)/ Вступна стаття О.І. Білецького. — К, 1972.

Шевченко Т.Г. Документи та матеріали до біографії (1814-1861). — К., 1975.

* * *

Багалій Д. Декабристи на Україні. — X., 1926.

Гербгльський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині XIX ст. (до 1848 р.). — Львів, 1964.

Карпаторусиництво: історія і сучасність. Доповіді на І Конгресі Міжнародної асоціації україністів. — К, 1994.

Лисенко М.М. Повстання Чернігівського полку. — К, 1956.

Марахов Г.И. Роль Н.И. Гулака в выработке идеологии Кирило-Мефодиевского общества //Вопр. истории. — 1986. — № 9.

Нечкина М.В. Движение декабристов. — М., 1955. — Т. 1-2.

Слюсарський А.Г. В.Н.Каразин, его научная и общественная деятель­ность. — X., 1955.

Стеблій Ф.1. "Слово перестороги" В.Подолинського //Укр. іст. журн. — 1966. — № 12. — С. 44-51.

 

 

Розділ 11

ОПИСОВІ ТВОРИ КІНЦЯ XVIII—

ПОЧАТКУ XX СТ.

ЯК ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти