ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ВАСИЛЬ СТУС Доповідь про поета

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінничині в селянській родині. Навчався спо­чатку в місцевій школі, потім — у Донбасі, куди переїхала його сім’я. Після закінчення історико-філологічного факультету Донецького (тоді ще — Сталінського) педагогічного інституту 1959 року В. Стус два місяці відпрацював учителем на Кіровоградщині, звідки був призваний до армії. Першою публікацією в центральній пресі стала добірка віршів у «Лі­тературній газеті» (тепер — «Літературна Україна») 22 грудня 1959 року.

Повернувшись з армії, поет у 1961–1963 роках учителював у Горлівці на Донбасі, працював літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». 1963 року В. Стус вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шев­ченка, полинувши у вир літературного життя Києва. Його поезії з’являються в журналах «Вітчизна» і «Дніпро». Але 1965 року В. Стуса виключають з аспірантури Інституту літератури, коли він після прем’єри фільму С. Пара­джанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» звернувся до глядачів і запропонував висловити протест проти арештів української інте­лігенції. У наказі значилося, що поет звільнений «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу».

З того часу В. Стусові довелося працювати на тимчасових роботах, бо на постійну його не брали. Припинили друкувати і його твори. Руко­пис першої збірки «Круговерть» дістав 1968 року негативну рецензію у видавництві «Молодь». Йому вдалося надрукувати під псевдонімом Василь Петрик лише кілька перекладів з Ґете й Ґарсіа Лорки. Попри все В. Стус продовжував вести активну правозахисну діяльність, виступаю­чи з протестами проти свавілля влади та репресій КДБ.

У ніч з 12 на 13 січня 1972 року В. Стуса разом з іншими представни­ками української інтелігенції було заарештовано і засуджено на 5 років та­борів (Мордовія) та 3 роки поселення (Колима, рудник ім. Матросова). Ім’я В. Стуса та його творчість стали в цей час широко відомими за кордо­ном, де вийшли збірки його поезій: «Зимові дерева» (1970) та «Свіча в свічаді» (1977). Звільнили поета 1979 року. Повернувшись до Києва, він продовжив боротьбу, вступивши до складу Української Гельсінської спілки. У жовтні 1980 року на нього чекав новий арешт та вирок: 10 років таборів і 5 — поселення. З листом на захист поета до учасників Мадридсь­кої наради для перевірки виконання Гельсінських угод звернувся відо­мий правозахисник академік А. Сахаров. Строк В. Стус відбував у спец-таборі в Пермській області. Жахливі умови, створені табірною адміністрацією (поет не зміг передати на волю жодного віршованого ряд­ка), викликали протести в’язнів. Після однієї з таких акцій поета кинули в карцер. В. Стус оголосив сухе голодування, і в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в нього зупинилось серце. Поета поховали в безіменній могилі на табірному кладовищі. Пізніше тіло В. Стуса, разом із тілами


КЛАС



Ю. Литвина та О. Тихого, було перевезено до Києва і 19 листопада 1989 року перепоховано на Байковому цвинтарі.

Вже після смерті поета вийшла за кордоном збірка поезій «Палімпсес-ти» (1986). 1999 року завершено видання творів В. Стуса в 6-ти томах, до якого ввійшли поезія, проза, переклади, драматургічні твори, літературно-критичні статті та епістолярна спадщина митця.

ШЛЯХ НА ҐОЛГОФУ

(Про долю Василя Стуса)

Скільки людей розумних, хороших загублено! Так уже воно повелося у нас: за життя — хула, після смерті — хвала і навіть поховання останків на Байковому кладовищі…

Високий на зріст, худорлявий, струнка тверда постава, рішучі колючі очі з-під густих нахмурених брів, різкий цілеспрямований профіль, гострий, допитливий розум, безмежна закоханість у рідне слово, бентежна тривога за його майбутню долю — таким запам’ятався Василь Стус і друзям, і ворогам.

Зараз, коли постать Стуса як борця і як поета знана в цілому світі, знай­шлося багато відомих і маловідомих людей, які називають себе його вірни­ми друзями. Але чому їх було так мало поряд, коли поета мучили, судили, відправляли в табори, коли він не мав змоги писати, друкувати свої твори, коли остерігався сказати зайве слово, яке могло зашкодити не йому, а ко­мусь іншому?.. З ним часто говорили «по щирості», радили «трохи поберег­ти себе». До «теорії самозбереження» тоді вдавалися чимало людей з твор­чої інтелігенції, зокрема й молодь, коли треба було примирити власну совість із необхідністю якось вижити. Поет С. Крижанівський «заспокоював»:

Найсвятіші в небо поривання Падають до грішної землі.

Багатьом думалось: я трішки потерплю, помовчу до пори, а вже потім, як стану на ноги, ось тоді себе й покажу! Але цей підступний прийом са­мообману привів зрештою до всезагального манкуртизму і капітуляції перед могутністю «старшого брата».

Для Василя Стуса вищою моральною нормою було не самозбереження, а за його висловом, «прямостояння». Він до кінця був чесним із собою і зовсім не здатним до будь-яких компромісів. Саме це й визначило поетову долю. Він просто не міг вижити в підлому світі брехні, безчестя й лицемірства. Василь Стус не прийняв і не зрозумів суспільства, а суспільство — його. Почалися роки поневірянь, переслідувань і принижень, пошуків роботи, аби мати шматок хліба для себе і сім’ї. Про публікації не могло бути й мови. Він наймався на будь-яку роботу (кочегаром, сторожем), але його звільняли під тим приводом, що не мають права тримати на «чорній» роботі дипломова­ного філолога. Трохи згодом по країні бродили вже сотні інтелігентів, позбавлених засобів до існування і будь-яких людських прав. Влада заміни­ла фізичне знищення інакомислячих моральним і громадянським знищен­ням. Василь був одним із перших, кому довелося пити з цієї гіркої чаші.



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Шлях на Голгофу пішов круто вгору: арешти, тюрми, табори… Ус я сис­тема тодішнього суспільства намагалася зламати поета. Багато хто так і не зміг збагнути внутрішню міць цієї людини, його здатність протистояти си­лам зла, не поступитись істиною ні на гран. Але розгадати феномен Стуса необхідно, щоб знайти відповідь на головне питання нашого національного буття. Мусимо зрозуміти Василя Стуса, щоб наблизитись до нього, адже попереду — безліч випробувань, які треба пройти на шляху до свободи.

«НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ…»

(В. Стус)

Василь Стус… Славне ім’я Поета, Громадянина, Людини. Не було йому місця тут, у цьому світі, бо не міг він притертися, звикнути до суспіль­ства, його законів, його звичаїв, де люди думали одне, а говорили інше. Кидався незахищеними грудьми на амбразуру, готовий прийняти на себе вогонь. Без ніякого страхування, без найменшого тактичного маневру, без рятівних гальм житейської мудрості і тверезого глузду. Над такими, як він, висів дамоклів меч державної машини, яка бачила в поетові «п’яту колону», що зсередини розхитувала державний устрій, розрахований і розпланований, здавалось, на віки. Такі люди довго не затримувалися у «великій зоні», навкруг них була якась аура приреченості…

Ще до загибелі Василя Стуса українська культура, література зазнала величезних втрат. Десятки, сотні письменників, поетів безслідно зникли в таборах смерті, інші змушені були або мовчати, або оспівувати режим, який ненавиділи, керманичів, яких зневажали. Але вони вижили, зберег­ли свій талант, сили, щоб зараз, у наш час змін і відродження, піднести українську літературу на нову висоту.

Ми, українці, не звикли цінувати своїх геніїв за життя. Якась жорсто­ка закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його — безсмертний, схиляється в пошані й каятті. І роздумуючи над долею Стуса, я приходжу до висновку, що треба було йому не загинути героїчно, а вижити і творити культуру, літературу. Мертві герої лишають самі імена, а будувати фундамент національного відродження треба живим.

Мені здається, що навіть у тодішньому тоталітарному суспільстві умови для творчості були не настільки нестерпні й безнадійні, як думав Стус. От хоча б взяти й Тичину. Він був здатен і терпіти, і залишатися собою. Ця властивість — одна з незчисленних його здібностей. Правда, зараз деякі митці згадують, що вірш Павла Григоровича «Партія веде» був написаний у 33-му році, коли люди пухли і мерли з голоду, а поети або мовчали, зломлені червоним терором, або видавали на-гора «Не зла­тоглавий нам потрібен» (і це про Київ!). Але ж ми знаємо й іншого Тичи­ну саме тому, що у свій час він перемовчав. Талант — категорія суспільна. Він мусить бути збережений для спільноти. Василь Стус недооцінював себе, не до кінця розумів свою роль і в суспільстві, і в літературі, і тому цю


КЛАС



думку заперечував. Поет вважав, що в екстремальних умовах буття важли­вішим є не збережений талант, а жертовна посвята себе народу. Житиме народ — будуть і таланти.

Я вважаю, що це не так. Література, мистецтво, духовність — це ті цінності нації, які не дадуть щезнути українському народу, які об’єдну­ють нас, наповнюють гордістю, національною гідністю.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти