ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ОБРАЗИ ПОЕМИ І. ДРАЧА «ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА»

Чорнобильська атомна станція — наймогутніша електростанція в Ук­раїні. Її спорудили у поліському краї на північ від Києва. Ніхто не думав над тим, яку страшну небезпеку приховує ця споруда. Усі раділи, що вона така велика, така могутня.

І в квітні 1986 року трапилась найстрашніша катастрофа. «Мирний атом» вибухнув. Смертоносна радіаційна хмара розлетілася на півсвіту. Цей вибух збентежив усю планету.

Вісімнадцять років минуло з часу вибуху на Чорнобильській атомній станції, а й досі Україна важко страждає від цього жахливого випадку. Ще й досі помирають люди від його наслідків. Учені з’ясували, що ми відчува­тимемо відгуки цієї катастрофи ще близько ста років. І все це — дорога пла­та за бездумні адміністративно-бюрократичні ігри з «мирним атомом», за його оспівування в репортажах і художніх творах. Отже, виявляється лю­дині, царю природи, ще далеко до розуміння справжньої істини буття, і, ма­буть, праві були наші предки, котрі жили в злагоді з усім світом і не поспішали втручатися в його таємні процеси. То, можливо, людству слід прислухатися до заклику француза Руссо: «Назад до природи!». Людина має зрозуміти, що вона не володар природи, а її невід’ємна частка. Може, тоді перестануть траплятися екологічні катастрофи такі, як, наприклад, Чорнобильська.

Про Чорнобиль зібрано багато документального матеріалу. Чимало пись­менників відтворили трагедію на Прип’яті: Володимир Яворівський, Світла­на Йовенко, Борис Олійник та інші. Не залишилось байдужим до лиха і сер­це Івана Драча. Він ще у червні 1986 року на з’їзді письменників кинув у вічі найбільшим призвідцям трагедії слова правди і гніву. Його «Чорнобильська мадонна» — відповідь на страшну подію. Це — поема-трагедія, скорбна пісня:

Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш.


КЛАС



«Чорнобильська мадонна» звучить особливо зболено і розпачливо. Поет бідкається, що в нього не вистачає слів, щоб змалювати лихо, свідомість його роздерта на шмаття, тож і сама композиція поеми — фрагментарна, мозаїчна, зі словесних шматків, мовби опромінених ра­діацією.

Образ Чорнобильської мадонни — це образ Апокаліпсису, образ світо­вої скорботи, в нього поет вводить історичні й літературні паралелі (хри­стиянська Марія, «Скорботна мати» П. Тичини). Сама його трагічна ма­донна стає багатоликою у своєму жахові атомного розкладу — розкладається на солдатську, хрещатицьку і навіть скіфську…

Вражає до глибини душі образ солдатської мадонни: солдати в зоні налякані видінням: «…знову уранці босий слід той веде в саркофаг»; ли­хоманково обшукують, хто ж це? Ніде нічого! І раптом просто перед їхніми нажаханими очима в’ється слід, шлейфом од радіації світиться серед поруділого лісу…

Важко сприймається і образ хрещатицької мадонни: «У юрмищі хре-щатицького дня ти боса йшла, ти, сива Катерина… Ти — збожеволіла. З лахміття ляльку несеш — куди? Хіба в психіатричку?!». Перед нами постає образ матері, яка втратила свою дитину. І від цього страшного горя ця жінка збожеволіла. Горе матері настільки велике, що воно вогнем спа­лить тих, хто винен у жахливій трагедії:

Чи той, хто винен, сам в собі згорить — З твоїх очей для нього іскри досить?! Від цієї жінки сахаються люди. Вони бачать її велике горе і не сміють чіпати її:

А хустка збилась так на голові, Що лисиною світиш, Божа Мати… Я босий слід твій бачу у траві, Який боюсь і подихом займати. Цей розділ — крик душі поета, його пекучий біль. Воістину Шевченківський біль пронизує поета, перед очима котрого постають пекельні візії, душа його з розпуки заніміла. Іван Драч вболіває за свій народ. Ус е це він розкриває у своїй поемі. Але поет показує не тільки страшні картини постчорнобильського пекла, але й тих людей, котрі винні в цій трагедії: тут і горе-будівельники-розпусники без будь-яких мораль­них правил, і «Маріїн-свистун» — син української матері, який вигадав «станцію і атом»; тут і псевдопатріот-пакувальник, котрий клявся у лю­бові до Вітчизни, а як вибухнула ЧАЕС, то його, мов вітром змело. Пока­зані образи тих керівників, через яких трапилося все це. Гіркий висновок робить поет-очевидець:

За безладу безмір, за кар’єри і премії Немов на війні, знову вихід один: За мудрість всесвітню дурних академій Платим безсмертям — життям молодим…



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Ось так поет художньо осмислює велику трагедію. Він показує її лю­дям, даючи їй свою оцінку. Іван Драч відтворює образ всесвітньої матері, яка охоплена горем: «…чи впізнав ти цю матір-вдову? Із мільярдом поганьблених діток вона долю несе світову».

Чи довго ще буде блукати по Україні і світу породжена страшною тра­гедією Чорнобильська мадонна. Чи простить вона нас колись? Будемо вірити в життя.

ВСЕЛЮДСЬКА ТРАГЕДІЯ ТА ЇЇ ОСМИСЛЕННЯ У ПОЕМІ І. ДРАЧА «ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА»

Народжуються, народжуються малюки незрячі, з хворим серцем, пальчиками, що зрослися. За чорнобильські хмари, за українську нашу слухняність — сплачують…

В. Терен. «Мічені атоми»

Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли він сучасний, коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації. «Чорнобильська мадонна» І. Драча зли­лася з відчайдушним криком не лише народу України, а й з відчаєм усьо­го людства. Бо дійсність була страшніша за найчорнішу вигадку:

…сосни дощами спалені, Лізуть в очі лихою іржею — У якійсь несусвітній опалині Денно й нощно блукають душею.

1986 рік. «Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській атомній елек­тростанції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Вжи­ваються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію» («Известия», 1986, 30 квітня).

А моє покоління в 1986 році тільки переступило поріг школи. Про­йшло багато років. А хлопців, які зробили крок до подвигу, немає. Не відали вони ще тоді, що вогонь був не найстрашнішим ворогом. Той, інший, невідомий, був підступніший — радіація. А може, не тільки радіація, а й убогість душ наших. Не навчили, не вберегли, повірили без оглядки науковому прогресу. Ми звикли, що коли народ здатен «розв’язувати питання величезної технічної складності, що їх до Чор­нобиля ніхто ніколи у світі не розв’язував», а якщо я замість Чорно­биля напишу Диканівка, то що зміниться? Чому такі розгнівані сили вибирають саме мою країну, що вони хотіли так страшно сказати цьо­му нинішньому віку, від чого хотіли усіх нас застерегти? І хоч у людей є очі — але вони можуть не бачити. Розкрити очі, розбудити серце — таке завдання поеми І. Драча «Чорнобильська мадонна». Бо саме мати, народжуючи дитину, народжує народ, майбутнє.


КЛАС



Українська мадонна! Яка ти? Поет хоче змалювати тебе такою, як ма­лювали «богове мистецтво протягом тисячоліть — від Рубльова до Лео­нардо да Вінчі, від Вишгородської Мадонни і до Сікстинської, від Марії Оранти і до Атомної Японки…» Цей образ — не бутафорія, не прикраса у канві сюжету. Зболено розмірковує митець, і на аркушах з’являються гіркі, пекучі слова. Із них він творить свою поему, думки тісно зв’язують­ся з конкретними подіями, переплітаються і створюють образ «святої сили всіх святих» — образ української жінки — Чорнобильської Мадонни:

Ти намагався писати про Неї — Вона пише тобою, Як недолугою ручкою, нікчемним пером, як олівцем Хапливим і ошалілим, покручем-олівцем… Ти намагався її змалювати — вона вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане? А безнадії? А проституйованого лахміття достатку? А розпачу з того, як ти колег своїх-вішальників збивав мовчанням своїм? Уже з перших рядків поеми відчуваєш, що душа поета «впіймала» образ Мадонни на тлі атомної епохи. Він підбирає такі точні слова, що, здається, тільки вони здатні донести в собі суть думки:

Я заздрю всім, у кого є слова.

Немає в мене слів. Розстріляли до слова.

Мовчання тяжко душу залива.

Ославленість — дурна і випадкова. …

Я випалив до чорноти жури

Свою прокляту одчайдушну душу

І жестами, німий, возговорив…

Хай жестами. Але сказати мушу. Один із центральних образів у світовій поезії — образ жінки. Іван Драч послідовно розвиває традицію нашої літератури, зокрема традицію шев­ченківську. Усвоїх творах поет не раз звертався до теми сучасної жіночої долі (вірш «Прання», «Балада про дядька Гордія», «Троє яблук циганок», «Балада про бляху» та інші), і завжди образ жінки у його творчості бага­толикий і ніколи не скращений. Правда, у кожному конкретному випад­ку поет знайомився з життям конкретної героїні.

У своїй скорботній пісні поет створив образ-узагальнення, образ-сим­вол. Тут було що узагальнювати. І розповідь солдата з будівельного ба­тальйону, й осмислення літературних сюжетів на тему Чорнобиля, і роз­думи під час відкритого чорнобильського суду в закритій зоні, і сучасні проблеми з «трагедіями фізиків-ліриків…» Це саме ті центри, з яких скла­дається твір. Саме з них тягнуться, перегукуючись, лінії драматичних, етичних, екологічних, соціальних, ліричних та інших подій, в яких так чи інакше відкривається образ Матері.



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Згадаймо назви розділів з їхніми героїнями: «Солдатська мадонна», «Трактористка», «Хрещатицька мадонна», «Скіфська мадонна», «Баба в целофані — наша мати», «Невмируща мати»… У кожній іпостасі мати проживає свою велику драму, драму реального життя. Не можу не навес­ти уривок із розділу «Хрещатицька мадонна»:

Який напій ти в квітень той пила,

Коли, заквітла сином, ти казала,

Від Ірода себе не вберегла —

Тебе накрила та нечиста сила?!

А хустка збилась так на голові,

Що лисиною світиш, Божа Мати…

Я Божий слід твій бачу у траві,

Який боюсь і подихом займати. Після «проклятого року» в Чорнобильській зоні солдати вирізують і «хоронять» ліс. Щоранку виходячи на роботу, на піску вони бачать слід босої жіночої ноги. Генерал думає, що це сліди його матері, яка тричі тікала від сина з міста в село. Та Іван Драч пропонує нам свою версію:

Бігли босі сліди,

А пісок тільки спалено вився,

Шепотів, шурхотів,

В стежку шлейфом світився,

А ми німо дивилися —

От проява непевна яка!

Може, мати пішла в саркофаг

До Валерія Ходемчука? Так, це сліди великих провин перед матерями, це сліди пам’яті, сліди зв’язків із батьківською землею і могилами свого роду.

Скільки стареньких, гордих, безпровинних бабусь залишилося дожи­вати віку в зоні — у своїх хатах, наповнених радіацією. Це вже не художній вимисел поета, а гірка правда, реальність:

І знов стара до хати

Чимдуж чимчикувала,

Де бусол і криниця,

Де кіт її й корова,

І де усе, що сниться

Без слова, лихослова. «Палаюча, мов смолоскип, впала вона на третину річок та на джерела вод… А ймення звізди — Полин…» Звідки вона явилась, ця «звізда По­лин» — із ночей біблейських чи вже з ночей прийдешніх? Іван Драч дає нам свою відповідь. Недбальство людське, жорстока їхня невдячність, глумління над Матір’ю-природою, яка завжди була така добра до нас у своїй вічній, безмежно терплячій любові, сучасна наука з її фантастич­ною, не завжди контрольованою і, можливо, не до кінця пізнаною могут­ністю призвели до катастрофи ХХ століття:


КЛАС



…ось фізик прибіг. Дивна для мене ця мить.

Яка ж я йому солом’яна оборона?!

Шепоче він болісно: — Вона мене не простить…

Не простить… Чорнобильська мадонна… Як художник Іван Драч оригінальний і неповторний. Як влучно він використовує виражальні можливості бурлеску, коли пише про «бабу в це­лофані — нашу матір»:

«Чого це Ви, бабо, корову узули? — А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! — В синових чоботах взута корова — Нехай же пасеться і буде здорова. І бабі ще дасть до відра молока. Така замашна і молочна така.

— Чого це Ви, бабо, уся в целофані?

— Хіба ж я газет не читаю, чи як? Корову видою на світанні, Взую, одягну й веду за рівчак…

Звучать у поемі і ліричні інтонації, які вміщюють цілу гаму почуттів та думок. Автор вдало вплітає в поетичні вирази термінологічну та нау­кову лексику:

Було все мов на лезі, Якому все стинати — І квітку прямо в цезій Поцілувала Мати. Все плакало на сонце, Не хтіло помирати І квітку прямо в стронцій Поцілувала Мати.

Чорнобильська катастрофа оголила пекучі проблеми, які ми прихо­вували самі від себе. Вона рентгеном просвітила мій народ і винесла на поверхню виразки, які не менше руйнують людину, ніж сама радіація.

Це ненаситництво, апетит, якого не погамувати навіть у найчорніші хвилини людського страждання.

Знаходились і мародери, для яких всенародне горе було «щасливою» нагодою, щоб нагодувати свою ненаситну пельку:

Аж раптом рипнули двері. Щось сунуло вже до хати, Ліхтарем її шмагонуло, Матір Божу стало здіймати, Скриню стару одчинило, сорочку взяло з поликами, Дихало перегаром, збиткувалося над віками…

Так описав І. Драч цих нелюдів у своїй поемі. А зараз що змінилося? А нічого.

Закінчився суд, де на лаві підсудних були людці, що займали державні посади. Моя пам’ять зафіксувала лише деякі прізвища: О. Озеров, В. Пан-тейлюк, Якушевський… Вони набивали кишені «зеленими», продаючи



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


«липові» довідки про участь у ліквідації катастрофи століття. Говорять, що такі гроші не приносять щастя! Коли ж це для нас стане аксіомою?

Не лише Іван Драч у своїй творчості звернувся до чорнобильської тра­гедії, але так її осмислити і зуміти відтворити словами з сучасних поетів, мабуть, не зміг би ніхто. Бо він — художник, якому «немає скутих норм. Він — норма сам, він сам у своєму стилі».

Скорботна пісня нашого поета допоможе зупинитися, поглянути на­вкруги і відповісти хоча б собі на його риторичні запитання:

Оце ми дожились, нема де правди діти: На людські душі впала вже напасть. Іти нема куди і ніде рвати квіти — Начастувалися святих причасть. (Н. Замулко) Вчимося всебічно осмислювати, перевіряти на надійність, людяність, на моральність чи безморальність данайські дари ХХ століття, бо при­йшла наша черга.

«Я ЗЕМЛІ НАЛЕЖУ. ВЕСЬ. ДО ДНА»

(І. Драч)

Шістдесяті роки були дивною епохою. Суспільство визволялося від жорстких, а часом і жорстоких регламентів сталінських часів, належне місце посідала віра і довіра між людей, демократизувалися відносини між посадовцями і підлеглими…

Коли ж зважити, що всі ці суспільно-політичні зрушення щасливо збігалися з небаченим до цього ривком наукової думки, яка вивела на орбіту в досі недоторканий космос Юрія Гагаріна, заглянула в ядро ще недавно не розщепленого атома, більше того — розшифрувала навіть ге­нетичний код, то воістину шістдесяті роки — крутозламні.

Саме такі періоди виписують людей рішучих, з особливо розвинутим відчуттям свіжого, новаторського складу. І саме такий Іван Драч.

Кредо його як поета, як людини на той час можна записати чотирма такими рядками:

Я ж приходжу: мені до рук Варто знати кожнісіньку ваду, Але я вже скоріш помру, Ніж з ракети в авто пересяду! Сказано: оригінальний поет не той, кого наслідують, а той кого не можна наслідувати. Іван Драч відповідає цій парадоксальній формулі.

Справжня вартість поета визначається не тільки тим, що він тво­рить сьогодні, а й живучістю його минулих набутків. Поема І. Драча «Ніж у сонці» сьогодні звучить, може, навіть актуальніше, ніж у 60-х, коли вона творилася.

«Сонце — це втілення людських прагнень до правди, до краси, до сміливості, до справедливості, до ніжності тощо. Як виникло Сонце?


КЛАС



Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж люди­на звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина».

Сонце в контексті Драчевої поеми — то не тільки небесне світило, дже­рело енергії і життя. То, скоріше, морально-етична категорія, символ чи­стих начал, що є в кожній людині. У кожного, твердить Драч, мусить бути своє сонце, своя заповітна вершина, ідучи до якої ми очищаємося від ви­падкового, від вічної «суєти суєт», стаємо вищими і красивішими…

Та чи не найсучасніше звучить інше спрямування поеми. За останні де­сятиліття, що минули від часу її публікації, людство стало на порозі страш­ної катастрофи. І ті жахи, що в часи появи «Ножа в сонці» трактувалися як апокаліптичні гіперболи поета, стали реальністю. І страшною реальністю є «Чорнобильська мадонна» — крик одчаю, застереження людству…

Певне, тривожнішого дзвону, ніж у цих поемах І. Драча, які заклика­ють до пильності, не пролунало в жодній літературі. Поет писав:

Я землі належу. Весь. До дна. А до сонця золота струна Тчеться вітром, тчеться від землі — Я пливу до сонця на крилі.

Душу носять по світах вітри. Сонце мчить крилато догори. Я ж землі належу. До кісток. До майбутніх буйних пелюсток.

І ці вісім рядків найкраще показують нам, читачам, відношення поета до своєї творчості, що йде від землі, як сила стародавніх героїв.

БОРИС ОЛІЙНИК Доповідь про поета

Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепи-лівка на Полтавщині. Батько поета — Ілля Іванович — працював шахта­рем, інструктором райкому та редактором районної газети. Добровольцем пішов на фронт у 1941 і загинув у 1943 році. Перший вірш п’ятикласника Бориса Олійника був надрукований у районній газеті 1948 року, де він і почав працювати з восьмого класу. 1953 року вступив на факультет журна­лістики Київського університету. Першою книгою майбутнього поета стала документальна повість «За Сіверським Дінцем» (1959). Першу поетичну книжку Б. Олійника «Б’ють у крицю ковалі», яка вийшла 1962 року, помітили й підтримали А. Малишко та П. Тичина.

Після закінчення університету він працює в редакціях республікансь­ких газет і журналів («Молодь України», «Дніпро», «Вітчизна»), у ви­давництвах «Радянський письменник та «Дніпро», згодом — у керівному апараті Спілки письменників України.

1964 року друга збірка Б. Олійника «Двадцятий вал» була удостоєна республіканської комсомольської премії ім. М. Островського. Пізніше



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


виходили збірки «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «Рух» (1973) та інші.

1975 року за книгу вибраних поезій «Стою на земле», яка вийшла в Москві в перекладі російською мовою, Б. Олійник удостоєний звання лауреата Державної премії СРСР; 1983 року йому присуджена Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка. Справжнім художнім досягненням поета стала цикл-поема «Сиве серце моє».

Нині Б. Олійник — депутат Верховної Ради України, член ЦК Ком­партії України. Останні твори Б. Олійника — збірка «Шлях» (1995) та поема «Трубить Трубіж» (1997), у яких автор висловив своє незадово­лення сучасним станом речей у державі та суспільстві.

Творчість Б. Олійника позначена високою ідейністю та обстоюван­ням моральних ідеалів. Для його поезії характерні відсутність стилістич­ної ускладненості й вірність українським народнопісенним традиціям.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти