ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ТЕМА 6. ДЕМОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ ЕКОЛОГІЇ

У демографічній історії людства умовно виділяють два періоди. В першому з них (що тривав до другої половини XVII ст.) населення світу росло надзвичайно повільно. Це можна пояснити низьким. рівнем продуктивних сил і великою залежністю людини від природи на ранніх етапах людської історії. В давнину і середньовіччі народжуваність майже всюди була близькою до фізіологічного максимуму (правда, не завжди надзвичайно високою, так як дуже низька середня тривалість життя різко скорочувала репродуктивний період у жінок). Однак дуже високою була і смертність внаслідок антисанітарних умов життя, спустошливих епідемій, що періодично спалахували, хронічного недоїдання, частими війнами, в ході яких деколи винищувались цілі народи. Рівень народжуваності загалом був не набагато більшим від рівня смертності, а тому показники природного приросту населення були порівняно низькими. За дуже приблизними оцінками 35—40 тис. років тому число людей на планеті сягало приблизно 1 млн., а до кінця палеоліту (близько 15—16 тис. років тому) воно зросло до 3 млн. Природне середовище обмежувало ріст чисельності первісних людей, основу життя яких складали в цю епоху лише мисливство, рибальство і збиральництво.

З розвитком продуктивних сил темпи росту населення стали дещо зростати. Перехід до землеробства і скотарства, який розпочався на Близькому Сході приблизно десять тисяч років тому і суттєво послабив вплив природного середовища на людину, зіграв вирішальну роль у зміні динаміки чисельності населення. В результаті цих змін 5—4 тис. років тому населення Землі вже нараховувало близько 25 млн. чоловік, а 3 тис. років тому — близько 50 млн.

Подальший розвиток людства зв'язаний з такими явищами, як застосування металів (особливо заліза), дальше вдосконалення землеробства і скотарства (поліпшення агротехніки, запровадження більш продуктивних сільськогосподарських культур, одомашнення нових видів тварин), нові важливі технічні винаходи. На цій основі ріст населення став ще значнішим. Його чисельність у світі в цілому до початку н. е. визначається спеціалістами в 150—250 млн. чоловік (ріст за 1000 років у 3—5 разів).

За першу тисячу років нашої ери населення світу збільшилось у півтора рази (до 265 млн. чол.), а за наступні 500 років — в 1,6 раза (до 425 млн. чол.). Починаючи з XVII ст. темпи приросту населення помітно зросли, розвиток капіталізму в багатьох країнах супроводжувався ростом промислового виробництва, піднесенням сільського господарства, збільшенням виробництва харчових продуктів, успіхами медицини, що не могло не відбитись на демографічних процесах.

Різке прискорення росту населення почалось з другої половини XVIII ст., коли в ряді західноєвропейських країн пройшла промислова революція. Людство вступило в другий період своєї демографічної історії, і цей вступ ознаменувався першим (із статистично зафіксованих), причому досить сильним, «демографічним сплеском». Якщо з 1500 по 1750 р. населення збільшилось менш ніж на 300 млн. чол. (щорічний приріст становив 2 %о), то за наступні 150 років (з 1750 по 1900 р.) —на 910 млн. (ріст становив понад 4 %о за рік). Особливо різке збільшення темпів приросту характерне для другої половини XIX ст. (більше 6 %о за рік), що пояснюється зниженням смертності, особливо дитячої, при стабільному рівні народжуваності в промислово розвинутих країнах Європи і Америки. В 1900 р. на Землі було 1630 млн. мешканців.

У XX ст. населення планети виросло більш як на 3,8 млрд. чол. або майже в 3,4 рази. Якщо за перші 50 років нашого століття воно збільшилось приблизно на 900 млн. чол. (в 1,55 рази), то за наступні 42 роки (з 1950 по 1992 р) — на 2,95 млрд. чол. (в 2,16 рази).

Стрімко скорочується період подвоєння населення Землі. Так, в останньому тисячолітті для першого його подвоєння потрібно було майже 600 років, для другого — 230, для третього — близько 100, у для останнього ж — ледь більше 40 років.Різке збільшення приросту населення в світі у другій половині XX ст. отримало назву глобального демографічного вибуху. Він і в якісному, і в кількісному відношеннях відрізняється від усіх попередніх. Справа в тому, що різке зниження смертності відбулось в дуже короткі терміни і охопило переважну більшість країн світу (в т. ч. країни, що розвиваються, де очевидний успіх мало масове щеплення дітей від небезпечних інфекційних захворювань). Народжуваність в цей період змінилась не настільки суттєво. В результаті середньорічний приріст населення збільшився практично в усіх країнах Землі і досяг у другій половині 60-х pp. в середньому по світу 2,1 %, а в ряді країн Латинської Америки, Африки і Азії перевищив 3 %. Подальше зниження середньорічного приросту населення у світі до 1,6 % (в другій пол. 80-х pp.) дало підставу

багатьом вченим вважати, що пік демографічного вибуху залишився позаду. Падіння темпів приросту спостерігалось в більшості регіонів планети, окрім регіонів Африки (у східній і західній її частинах — 3,6 %); високий природний приріст залишається і в Південно-Західній Азії та Центральній Америці (3 % і більше).

Щорічно чисельність населення Землі приростає на 80—85 млн. чол. (це більше ніж населення найбільш людної країни Європи — Німеччини). Понад 92 % цієї кількості дають країни, що розвиваються (в т. ч. країни Африки і Південної Азії — більше 1/2 загального приросту населення планети), в яких демографічна проблема переплітається з цілою низкою інших життєво небезпечних для суспільства проблем: соціально-економічних, продовольчих, екологічних тощо. Саме країни, що розвиваються, зумовлюють дальше продовження демографічного вибуху на планеті. Натомість, в багатьох економічно розвинутих країнах (насамперед Європи), ситуація в народонаселенні характеризується демографічною кризою, коли рівень народжуваності дорівнює рівню смертності, а то й нижчий від нього (тобто спостерігається просте або звужене відтворення населення). Подібна ситуація і в ряді колишніх соціалістичних країн Східної Європи, які в умовах тотальної соціально-економічної кризи стали на шлях побудови ринкового суспільства. Україна знаходиться в числі цих країн.

Чисельність населення України (в сучасних межах) за період 1913—1992 pp. зросла з 35,2 до 52,1 млн. чол. тобто майже в 1,5 рази. Однак демографічна історія країни дуже складна і трагічна. Сумарні втрати населення під час першої світової і громадянської воєн, голодомору 1932—33 pp., другої світової війни, сталінських репресій, насильницьких переміщень людей німецьким фашистським і радянським тоталітарним режимами обчислюються десятками мільйонів людей. Лише в 1959 р. населення країни досягло довоєнного (1941 р.) рівня — 41,9 млн. чол. (за переписом 15.01.1950 р.). За даними наступних переписів чисельність населення України становила: 17.01.1970 p.— 47,1 млн. чол., 17.01.1979 p.— 49,8 млн. чол., 12.01.1989 p.—51,7 млн. чол. У складі колишнього СРСР Україна посідала передостаннє місце серед республік за темпами зростання загальної чисельності населення (останнє— Білорусь). Причому впродовж тривалого часу основну частку загального приросту населення України складав механічний приріст (позитивне сальдо міграцій), оскільки природний приріст постійно зменшувався, а в останні рік-два став від'ємним.

У Національній доповіді України на Конференції ООН з навколишнього середовища (Ріо-де-Жанейро, червень 1992 р.) вказано, що Україна після демографічних втрат 1932—33 і 1941—44 pp. наближається до нової демографічної кризи. Рівень народжуваності у повоєнні роки має тривку тенденцію до зниження, а в ряді регіонів він навіть не забезпечує простого відтворення населення. У 1991 р. коефіцієнт народжуваності становив 12,2 на 1000 жителів і був найнижчим за весь період з 1917 р.

Якщо до 1970 р. в Україні існувала довготривала тенденція до підвищення середньої тривалості життя, то в 1970-х pp. вона змінилась на протилежну. Зараз середня тривалість життя в Україні становить 71 рік (66— у чоловіків і 75— у жінок); це 52 місце в світі.

Смертність дітей на першому році життя в 1991 р. становила 13,6 на 1000 народжених, що в 1,5—1,7 раза більше від показника розвинутих країн світу.

Результатом цих процесів стало різке падіння природного приросту населення в Україні. Якщо в 1970 р. він становив 300 тис. чол., причому був додатнім і в містах і селах, то в 1991 р. в країні померло на 35,4 тис. чол. більше, ніж народилось, а в селах число померлих перевищило число народжених на 76,2 тис. чол. Зменшення чисельності населення в селах за рахунок цього чинника почалося ще в 1979 р. і з року в рік ця тенденція поглиблювалась.

Коефіцієнт природного приросту в Україні впав з 8,5 %о в 1965 р. до 2,9 %0 в 1985 p., 0,6 % в 1990 р. і — 0,7 %0 в 1991 р.

Отже, Україна ввійшла в групу країн, для яких характерна депопуляція населення.

Які перспективи демографічного розвитку світу? У 1948 році перший Генеральний директор ЮНЕСКО Джуліан Хакслі у своєму звіті з тривогою зазначив, що світова людність уже досягла 2 млрд. і що позначку у 3 млрд. буде перейдено на самому початку XXI ст. Це передбачення виявилося надто оптимістичним. Уже в середині 1992 р. населення планети за даними ООН налічувало 5,48 млрд. а в 1998 р. сягне 6 млрд., тобто стане вдвічі більшим, ніж передбачав Хакслі. Протягом наступного століття щорічний приріст населення становитиме 98 млн. чол., що означатиме найвищі показники росту населення Землі за всю її історію. Основу приросту звичайно даватимуть країни, що розвиваються.

За 3-ма прогнозними моделями ООН населення світу досягне 10-мільярдної позначки в середині XXI ст., причому ріст буде продовжуватись і в XXII ст.—до 11,6 млрд. в 2150 р. За «оптимістичним» сценарієм після цього настане стабілізація чисельності населення або ж почнеться його повільне зменшення. За «песимістичним» сценарієм (якщо не відбудеться зрівноваження показників народжуваності і смертності в країнах, що розвиваються) — до кінця ХХП ст. буде перейдено відмітку в 20 млрд. чоловік.

Швидке зростання народонаселення після другої світової війни, безприкладне у світовій історії, викликало тривогу і суперечки з приводу того, чи спроможне світове господарство прогодувати стількох людей і чи витримає навколишнє середовище. На думку деяких експертів, Земля може прогодувати потенційно 25—3О млрд. чоловік, однак ця можливість чисто теоретична і обчислена за глобальною схемою.

Багато вчених із світовим іменем називали демографічну проблему в числі тих найважливіших глобальних проблем, без розв'язання яких немислимий дальший розвиток людства. Зокрема, А. Ейнштейн ще на початку 50-х pp. сказав, що майбутньому людства загрожує З небезпеки; ядерні вибухи, неконтрольована експлуатація знань і вмінь людини І демографічний вибух. Серед тих, хто першими відкрито почали бити на сполох у зв'язку Із ростом народонаселення, були екологи і спеціалісти з навколишнього середовища, такі як Пауль Ерліх та Гарет Хардін. У 60-х роках вони вказували на те, що без біосфери неможлива господарча діяльність людини І застерігали, що людство давно вже переступило межі її витривалості у процесі своєї економічної діяльності. Їхні погляди були включені до системи аналітичної моделі у доповіді Римського клубу «Ліміти зростання». Ця доповідь, яка привернула до себе увагу всього світу на початку 70-х років, обгрунтувала неминучість всесвітнього краху, якщо не вдатися до щонайглибших змін у господарюванні, і передбачала неминучість катастрофи, закладеної у самій структурі суспільно-економічних та екологічних відносин.

Екологи висунули цілу низку міркувань, які обгрунтували необхідність обмеження кількості населення; деякі з тих міркувань не були достатньо вмотивованими, деякі видаються передчасними або перебільшеними. Втім, багато найсерйозніших застережень екологів, здається, мають підстави, особливо щодо відновлюваних ресурсів — повітря, води, запасів риби, земель, лісового масиву, озонової оболонки та розмаїтих біологічних видів. Ці ресурси можуть певний час досить інтенсивно використовуватись без особливого скорочення, але їхнє надінтенсивне використання може призвести до великих збитків і навіть цілковитого їхнього знищення. Мало того, більшість з них стоїть поза ринковою економікою і може використовуватись безкоштовно. А це означає, що ділки (індивідуали чи фірми) можуть мати зиск із дешевих виробництв без очисних споруд, не журячись відшкодуванням збитків, завданих навколишньому середовищу, бо їхнє відшкодування автоматично лягає на все суспільство. Так прибутки заохочують знущатись над природою. Хардін назвав цей тип проблеми «трагедією спільних ресурсів».

Пауль і Анна Ерліх (США) у книзі «Демографічний вибух» (1992 р.) підкреслюють, що найбільш значна частина стрімкого приросту населення припала на період, який становить менше 0,1 % від усієї історії Homo Sapiens. Така зміна розмірів популяції осіб одного виду є безпрецедентна. Це — ріст по експоненті (повільний початок і стрімкий фініш). Автори вважають, що навіть тоді, коли народжуваність все ж дещо понизиться, Homo Sapiens досить далекий від закінчення свого демографічного вибуху або від того, щоб

уникнути його наслідків. Одним з таких наслідків є глобальна екологічна криза, а причина її — перенаселеність більшості регіонів планети. При цьому перенаселеність Пауль і Анна Ерліх розуміють не як щільність населення, а як кількість людей, що мешкає на певній площі, співставлену з тими джерелами засобів існування, які є на цій території, І з можливостями місцевого навколишнього середовища забезпечувати людську діяльність. Автори вказують, що з цієї точки зору свій потенціал життєзабезпечення перевершили країни Африки, Європи, США, Японія, інші розвинуті країни і країни колишнього СРСР. На думку авторів, стримування росту населення Землі повинно бути другою за важливістю проблемою людства після проблеми відвернення атомної війни.

На зв'язок демографічного розвитку планети і природоресурсних можливостей її вказував той же Д. Хакслі в 1948 p.; «у кожному разі людність має бути в рівновазі з ресурсами, інакше цивілізація загине». Більшість сучасних теорій з питання «потенціалу місткості» планети і її регіонів спирається на праці Томаса Мальтуса (1766— 1834) та Давіда Рікардо (1772—1823). Мальтус є відкривачем «закону» (або автором гіпотези) про те, що людність має тенденцію зростати до того рівня, на якому ресурсів вистачає для виживання. Рікардо дещо підправив Мальтуса, поглибивши емпіричний закон зменшення прибутку: прикладений до послідовних затрат робочої сили, цей закон передбачає зростання нестатків і крайнє зубожіння.

Канадський біолог Клод Вільнев вказує, що швидке зростання світової людності поглиблює глобальну екологічну проблему також у зв'язку з тим, що під впливом засобів масової Інформації споживацькі запити стають значно більшими. Промисловість створила масовий ринок готових виробів, що мали доступні ціни. Виготовлялося дедалі більше товарів за дедалі меншої собівартості, що давало людям змогу купувати дедалі більше товарів. Пропозиція заохочувала попит. Така ситуація не могла тривати вічно. Щоб підтримувати попит, почали випускати товари, запрограмовані на недовговічність. їх виробництво, з однієї сторони, є марнуванням енергії та природних ресурсів, а з другої, дає силу-силенну відходів, шкідливих для навколишнього середовища. Так, наприклад, кожен американець щороку викидає тонну хатнього сміття. Нині у високорозвиненому суспільстві споживання ці відходи, які в основному складаються з використаних упаковок, становлять щонайсерйознішу загрозу для навколишнього середовища. Правда, високі рівні використання природних ресурсів, притаманні Північній Америці та Європі, видаються недосяжними для всіх жителів планети.

Чимало дослідників, серед них і французький вчений Рене Дюмон, відзначають: для того, щоб на всій планеті довести споживання енергії до північноамериканського рівня, треба збільшити видобуток нафти втричі, природного газу — у сім разів, вугілля — у десять разів, а кількість атомних електростанцій збільшити у шістдесят разів. Ця перспектива, яка змусила б нас переглянути наші прогнози щодо тривалості світових запасів природного палива — жахлива з екологічного погляду. Забруднення навколишнього середовища, викликане виробництвом і використанням відповідних енергетичних ресурсів, призвело б до катастрофічного збільшення кислотних дощів, ядерних відходів та газів, що створюють парниковий ефект. Втім, як вказує К. Вільнев, кожному має бути гарантоване право жити зручно і безпечно. Тож екологічна відповідність передбачає зменшення народжуваності (за умови якщо вона висока) І в багатих, і в бідних країнах.

Американський вчений Алап Дюрнінг найбільшою екологічною проблемою називає якраз «надмірне споживання тих, кому поталанило в житті». Автор стверджує, що 1 млрд. жителів Землі, які їдять м'ясо, їздять в автомобілях і купують одноразову продукцію, несуть левову частку відповідальності за шкоду від виснаження природних ресурсів. Протилежна надмірному споживанню крайність — бідність — не дає розв'язання ні екологічних, ні соціальних проблем. Отже, демографічні і екологічні проблеми тісно зв'язані між //собою як на рівні окремих регіонів, так і в планетарному масштабі.

Стрімке зростання чисельності населення веде до погіршення екологічної ситуації, причому не стільки через безпосередній демографічний тиск на навколишнє середовище (хоч і його не можна применшувати для цілого ряду країн, наприклад, для Бангладешу, де середня щільність населення перевищила 800 чол,. на кв. км), скільки через споживання природних ресурсів для задоволення зростаючих потреб людини. В процесі цього споживання людське суспільство виснажує як невідновлювані (щорічно з надр землі виймається понад 120 млрд. т мінералів), так і відновлювані ресурси, повертаючи натомість у навколишнє середовище величезну масу відходів, здебільшого шкідливих для життя.

Людство, яке з моменту своєї появи «відходить від інших живих організмів як нова небувала геологічна сила» (В. І. Вернадський), протягом своєї історії чинило все помітніший вплив на стан природного середовища, вносячи досить суттєві «корективи» в природний хід речей. Характер зв'язків людства з природним середовищем зазнавав великих змін. У найдавніші часи виробнича діяльність людини, яка полягала в збиральництві, мисливстві і рибальстві, в основному пристосувалась до природної обстановки, не дуже видозмінюючи її. Поступовий перехід людства від привласнювального господарства до відтворювального (землеробство і скотарство), що знаменував собою неолітичну революцію, привів до помітного посилення впливу людини на навколишню природу.

Існують дві точки зору щодо ступеня впливу людства на природне середовище на ранніх (доіндустріальних) стадіях розвитку суспільства. Одні вчені вважають, що навіть впродовж феодального середньовіччя засоби і способи впливу людини на природне середовище порівняно рідко виходили за допустимі межі, оскільки сільське господарство, як основний Вид діяльності людини, було досить раціональним у природоохоронному відношенні, хоча й не інтенсивним (Ю. Н. Гладкий, С. Б. Лавров). Інші притримуються думки, що історія роду людського завжди хронічно супроводжувалась локальними, а можливо навіть і регіональними екологічними кризами (М. М. Кисельов). Причому здатність до порушення природної рівноваги «приписується» людині вже на початкових етапах розвитку її суспільства (наприклад, роль людини поряд з кліматичними чинниками у винищенні багатьох видів тварин). Випадки руйнівного впливу людини на природу в період між неолітичною і промисловою революціями більш ніж очевидні: спустошені ранніми цивілізаціями Середземномор'я, Месопотамія, Єгипет, Греція та інші великі території.

Значно сильнішу дію на навколишнє середовище справляв дальший розвиток різних видів сільськогосподарської діяльності, яка здійснювалась за рахунок екстенсивних методів (підсічно — вогнева система, розорювання нових земель, «кочівницький» спосіб землеробства та ін.). Це призвело до цілого ряду локальних екологічних катастроф в рабовласницькій і феодальній суспільних системах, зокрема, до поступового перетворення великих територій з родючими землями в Європі і Азії у пустелі І напівпустелі, які надовго були вилучені із сільськогосподарського виробництва (взагалі ж експерти вважають, що пустелі, які є справою рук людини, займають майже 7 % земної поверхні). Вплив на природу таких видів діяльності, як видобуток корисних копалин, ремесло, будівництво міст в цей період був незначним у порівнянні Із сільськогосподарським виробництвом. В епоху капіталізму основним фактором впливу на природу стає промислове виробництво, яке не тільки розширило можливості використання і перетворення природи людиною, але й підняло на нову висоту продуктивну міць людської праці. Почалося небачене освоєння природного середовища вшир (залучення в господарський обіг земель Нового світу) і вглиб (масовий підземний видобуток мінеральної сировини). Дух підприємництва і наживи, який уразив цивілізацію, зробив це освоєння хижацьким, що вело до прогресуючого погіршення навколишнього середовища.

Однак найбільш різкі зрушення у взаємовідносинах між суспільством і природним середовищем пройшли в другій половині XX ст. під дією НТР, коли вплив ка природне довкілля став глобальним. У наш час практично нема кутка на планеті, який з повним правом можна було б охарактеризувати як «незаймана природа». Виникли і постійно загострюються глобальні проблеми ресурсозабезпеченості (як протиріччя між обмеженими запасами ресурсів і зростаючими обсягами їх споживання) і екологічна (погіршення якості природного середовища як місця життєдіяльності людини внаслідок різних видів забруднення).

В цих умовах ставлення людства до природного середовища повинно докорінно змінитись: від дій, спрямованих на підпорядкування і перетворення природи до системи заходів з охорони природи і раціонального природокористування. Історія людської цивілізації переконливо доводить, що ті суспільства, які виходять за межі розумного співіснування з природою, ставлячи свої споживацькі інтереси вище інтересів останньої, приречені на загибель. Сучасними прикладами такого стану речей можуть бути створені людиною зони природних катастроф і пов'язані з ними незворотні соціально-економічні процеси в африканському Сахелі (опустелювання земель), бразильській Амазонії (знищення вічнозелених екваторіальних лісів), центральноазіатському ПриАраллі (поступове знищення Аральського моря) тощо. Саме в суспільствах, де основним гаслом взаємодії людини з природою було «Природу — на службу людини», стала можливою поява грандіозних «проектів віку», як от: будівництво дамби через Берінгову протоку; перекидання вод північних річок на південь; будівництво надпотужних ГЕС в гирлах рівнинних рік і т. д. У той же час саме у промислово розвинутих суспільствах, які першими в новітній час стали на грань всеохоплюючої екологічної катастрофи, почався масовий громадський рух за охорону природного довкілля і збереження здорового середовища для життєдіяльності людей. Цьому сприяло опублікування ряду досліджень Римського клубу, ООН та ін., першим з яких були вже згадані «Ліміти зростання», підготовлені в 1972 р. групою вчених на чолі з Д. Медоузом. У 70-х pp. були створені також моделі глобального світового розвитку «Людство на роздоріжжі» (М. Месарович, Е. Пестель, 1974), «Перегляд міжнародного порядку» (Я. Тінберген, 1976), «Наступні 200 років» (Г. Кан, І. Браун, Л. Мартель, 1976), «Майбутнє світової економіки» (В. Леонтьєв, 1977). Незалежно від того, що переважало в поглядах авторів вказаних досліджень — соціально-екологічний песимізм (зокрема такими були моделі 1972 і 1974 pp.), природоресурсний надоптимізм (Г. Кан, 1976) чи реалізм (1977),—всі вони сходились у своїх висновках у тому, що неконтрольований вплив людського суспільства на природу став серйозною проблемою, розв'язання якої можливе тільки шляхом проведення відповідної природоохоронної політики як на державному, так і міжнародному рівнях.

Розпочавшись як громадський, природоохоронний рух дістав підтримку в урядових колах. У більшості розвинутих країн і в ряді країн, що розвиваються, були створені відповідні міністерства, прийнята низка законів з охорони природного довкілля тощо. Усвідомлення того, що екологічні проблеми не мають політичних кордонів, змушує різні держави світу спільно працювати над їх розв'язанням, зокрема під егідою ООН. Так, з 1972 р. існує Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП), основним завданням якої є налагодження міжнародного співробітництва у цій важливій сфері. Відбулось 2 конференції ООН з навколишнього середовища; вроботі останньої з них, що проходила в червні 1992 р у Ріо-де-Жанейро, вперше, як незалежна держава, взяла участь Україна.

Охорона природи в Україні здійснюється державними (зокрема, з 1988 р. комітетом по охороні природи, з 1990 р.— Міністерством охорони навколишнього природного середовища) і громадськими (наприклад, створеним у 1946 р. Українським товариством охорони природи) організаціями на основі положень Конституції України, відповідних законів та постанов директивних органів. Природоохоронні заходи в Україні проводяться в умовах високої концентрації промисловості, енергетики, транспорту, сільського господарства, зростаючої урбанізації, що негативно впливає на стан навколишнього середовища.

Найоптимальнішою формою взаємозв'язків суспільства і природи з позиції сьогоднішнього дня є раціональне природокористування, яке М. Ф. Реймерсом визначається як система діяльності, покликана забезпечити економну експлуатацію природних умов і ресурсів і найбільш ефективний режим їх відтворення з урахуванням перспективних інтересів господарства, що розвивається, і збереження здоров'я людей. Таким чином, раціональне природокористування — високоефективне господарювання, що не приводить до різких змін природно-ресурсного потенціалу, до яких людство не готове соціально-економічно І не веде до глибоких змін в навколишньому природному середовищі, які б завдали шкоди здоров'ю людини або ж загрожували самому її життю.

Могутнім засобом впливу людської цивілізації на навколишнє середовище стала урбанізація,яка в широкому розумінні слова трактується як процес росту міст і підвищення їх ролі в ході розвитку суспільства. Швидкий ріст урбанізаційних процесів — феномен XX ст., особливо його другої половини. Якщо в 1900 р. в містах проживало 14 % населення планети, в 1950 p.— 29 %, то в 1990 p.—46 %, а в 2000 p., за оцінкою ООН, міські мешканці становитимуть більше половини світової людності.

Сучасні показники досягнутого рівня урбанізованості в економічно розвинутих країнах здебільшого вищі, ніж у країнах, що розвиваються; середній рівень урбанізованості перших становить 72 %, тоді як других — 32 %. У той же час темпи росту міського населення в країнах, що розвиваються, мають тенденцію до швидкого зростання, тоді як в розвинутих країнах вони стабільно низькі, а в деяких може відбуватись і скорочення чисельності міських жителів та їх частки в загальному населенні країни (дезурбанізація). Такий

швидкий ріст міського населення в країнах третього світу (його темпи тут утричі вищі, ніж в індустріальних країнах) дістав назву «урбанізаційного вибуху». Так, у 1950 р. в розвинутих країнах городян було на 155 млн. більше, ніж у країнах, що розвиваються, в 1970 р. ця різниця зменшилась до 30 млн. На початку XXI ст. кількість мешканців міст у країнах, що розвиваються, сягне 1,9 млрд. чоловік, що вдвічі перевищить їх кількість у розвинутих країнах.

Особливо швидкими темпами розвиваються великі міста, а серед них міста-мільйонери. Якщо в 1900 р. у світі їх нараховувалось 10, у 1950 р. — 81, то в середині 1990-х pp. — понад 300. До кінця XX ст. їх число збільшиться ще на 100. За прогнозом експертів ООН у 2025 р. 93 міста світу будуть мати людність понад 5 млн. чол., 80 з них знаходитиметься в країнах, що розвиваються. В Мехіко щодня додається 2 тис. мешканців, у Каїрі — щомісяця 40 тис.

У ході урбанізації відбувається «розмивання» міста як традиційного поняття точки на карті і перехід до ареального поширення міської забудови. Виникають нові форми розселення — агломерації, мегалополіси — складні сукупності взаємозв'язаних міських поселень, які нерідко зрощуються один з одним і поширюються на територію в десятки тисяч квадратних кілометрів. Так, Північно-Східний мегалополіс у США, в який входить 40 агломерацій (в т. ч. Нью-Йоркська, Філадельфійська, Вашингтонська, Балтіморська, Бостонська), має площу 100 тис. км2 , простягається вздовж узбережжя Атлантичного океану на 800 км, і концентрує 45 млн. чол. при середній щільності 450 чол. на 1 км2 (в межах Нью-Йорка 13 тис. чол. ка 1 км2).

Звичайно, розвиток міст як значних скупчень демографічного і господарського потенціалу, є могутнім чинником загострення екологічних проблем. У містах, насамперед великих, в найбільшій мірі проявляються результати потужної антропогенної дії на природні процеси. Всі компоненти геосфери в містах надзвичайно видозмінені, результати цих змін найчастіше носять негативний характер. Забудовані і заасфальтовані території нерідко вилучають із господарського обігу високопродуктивні земельні ресурси. Межі міст невпинно розширюються, і вони поглинають сільськогосподарські угіддя, звідки до міст надходило продовольство. Повзуча експансія міст у приміську зону (процес субурбанізації) відбувається як у країнах, що розвиваються, так і в розвинутих, однак причини її в них дещо різняться. Так, у США міста наступають на орні землі чи природні комплекси у зв'язку з міграцією в приміську зону населення самих центральних міст. У країнах, що розвиваються, просторове розширення міст відбувається внаслідок масової міграції сюди сільських жителів. Це призводить, з однієї сторони, до деградації сільської місцевості, а з другої — до гіпертрофованого росту міст, неспіврозмірного з розвитком індустріалізації та соціально-економічної бази міських поселень. Результатом цього є поява приміських нетрів, складених злиденними халупами, тимчасовими будинками, де дверима нерідко служать джутові мішки. В таких «помешканнях» проживає, наприклад, 1/3 міського населення Індії. Яскравим прикладом просторового наступу міст є щорічне приєднання 500 га родючої землі в дельті Нілу до мегалополісу Каїр-Гіза-Ім-баба, який швидко виходить в число найбільших у світі.

Великих змін зазнала в містах літогенна основа ландшафту. В місцях старої забудови давніх міст антропогенні наноси лежать суцільним покривом значної потужності. Шар їх у Києві досягає 36 м., в Лондоні — 25, Москві- 22, в Парижі — 20 м.

У містах немає навіть найменших земельних ділянок, де б природна родючість грунтів залишалась на первісному рівні — всюди вона понижена, а то й зруйнована повністю внаслідок будівельних робіт, постійного «підживлення» ґрунтового покриву шкідливими відходами промисловості, транспорту, житлово-комунального господарства. Ці ж відходи забруднюють водні ресурси міст — як поверхневі, так і підземні. Саме в ріки, озера чи моря, на берегах яких знаходяться міста, викидаються стічні води, які не завжди проходять належне попереднє очищення. Особливо страждають водойми тих міст, в яких відсутня централізована очистка дощових вод (наприклад, у Тернополі дощові води, «вимивши» місто, потрапляють безпосередньо в р. Серет чи міський став). Взагалі ж у країнах колишнього СРСР в кінці 1980-х pp. очищувалось відповідно до норм тільки ЗО % каналізаційних стоків, 50 % було очищено лише частково, а 20 % потрапляло в навколишнє середовище без очищення.

Аварії на очисних спорудах або ж відсутність належних потужностей на них часто стають причинами забруднення морських заток, бухт, особливо при сповільненому водообміні в останніх. Так, майже щорічно вилучаються на певний період пляжі Одеси, Маріуполя, Сочі та Інших причорноморських курортів внаслідок тисячократних перевищень у воді допустимих норм збудників різних інфекційних хвороб. Затримка стічних вод Санкт-Петербурга на мілководді Фінської затоки призводить до «гниття» води І насичення повітря неприємними запахами, що поширюються на місто. Бухти таких міст гігантів як Нью-Йорк, Буенос-Айрес, Бостон входять в першу десятку найбільш забруднених районів Світового океану.

Міста є великими споживачами підземних вод; виснаження останніх часто стає причиною просідання земельних ділянок, руйнування будинків тощо. Наприклад, за останні 80 років Мехіко «опустилось» на 6 метрів.

Чи не найбільшою екологічною проблемою, створеною містом, є забруднення атмосферного повітря шкідливими сполуками, насамперед, вуглекислим газом, окислами сірки, азоту, газоподібними і твердими частками, в яких наявні радіоактивні ізотопи, канцерогенні речовини, тощо, аерозольними домішками. Підраховано, що в промислових містах запиленість атмосфери в 15 разів вища, ніж у сільській місцевості, і в 150 разів вища, ніж над океаном. Найбільшим забрудником повітря виступає автомобільний транспорт, який є атрибутом великих міст, особливо на Заході (на нього припадає до 60—70 % хімічного забруднення); далі йдуть промисловість, житлово-комунальний сектор. Забруднене повітря негативно впливає на здоров'я людей, руйнує архітектурно-історичні пам'ятки. Час від часу на промислові міста Заходу опускається смог — густий туман, просякнутий кіптявою і сажею, що згубно впливає на живу природу. Однак «споживачем» забрудненого в міських умовах повітря є не тільки самі міські поселення — внаслідок кругообігу атмосфери воно розноситься на великі території, де стає причиною шкідливих для всієї біосфери кислотних дощів.

Таким чином, взаємовідносини урбанізаціїз навколишнімсередовищем мають кризовий характер, що є відображенням невідповідності масштабів проходження урбанізації і індустріалізації масштабам природоохоронних заходів, спрямованих на попередження і нейтралізацію шкідливих екологічних наслідків. Вчені задумуються над тим, як поєднати інтереси урбанізаційних процесів, що є об'єктивною неминучістю теперішнього світу, з інтересами природи. Вони стверджують, що побудова міста, яке б відповідало сучасним нормам екології і охорони здоров'я, тобто т. з. екополіса, неможлива в умовах використання автомобіля як основного засобу пересування. Таке поселення повинно опиратись на екологічні принципи використання відновних джерел енергії, повторного використання відходів майже всіх типів, підтримання біорізноманітності екосистем і підтримання, а не руйнування ґрунтової родючості.

Міські поселення належать до так званих антропогенних ландшафтів. Ландшафтом у широкому розумінні слова називають природний географічний комплекс, в якому всі основні компоненти: рельєф, клімат, води, грунти, рослинність і тваринний світ знаходяться у складній взаємодії і взаємообумовленості, утворюючи однорідну за умовами розвитку, єдину нерозривну систему (М. Ф. Реймерс). Ландшафти, які не перетворені людською діяльністю, а тому володіють природним саморозвитком, називають природними ландшафтами(наприклад, відносно непорушені ландшафти тундри, тайги, пустель, екваторіальних лісів, боліт, гірських масивів тощо). Однак їх залишається на Земній кулі щораз менше. В даний час більше половини (за ін. даними — 46 %) території суші планети займають саме антропогенні ландшафти,тобто ландшафти, перетворені господарською діяльністю людини настільки, що змінюється зв'язок природних (екологічних) компонентів. А це призводить до створення нового природного комплексу в порівнянні з тим, що існував на цьому місці раніше. На відміну від природних ландшафтів, де природні процеси саморегулюються, розвиток антропогенних ландшафтів контролюється людиною.

До антропогенних ландшафтів, окрім міських чи урбаністських, відносять також ландшафти техногенні, сільськогосподарські. Особливості формування і структури техногенного ландшафтуобумовлені виробничою діяльністю людини, зв'язаною з використанням потужних технічних засобів.

Дія на компоненти ландшафту може бути прямою (механічне порушення земель при видобутку корисних копалин відкритим способом; порушення рослинності; затоплення земель при створенні

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти