ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ТЕМА КОХАННЯ У ПОЕЗІЯХ ГАЙНЕ

Осінніми вечорами, коли плачуть небеса й зорі падають на похилені трави, далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться твого серця, заблукавши десь там, у далеких степах, не зали­шивши тобі навіть споминів, а лише гіркі сподівання.

Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій нез­гасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.

Поповнив скарбницю поетичних освідчень у коханні й відомий німець­кий письменник Генріх Гайне в книзі поезій, що принесла йому світову славу. Численні вірші збірки «Книга пісень» були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Цій темі при­свячені перші розділи циклу «Страждання юності», «Сновидіння» і «Пісні».

Поет живе у світі дивних сновидінь. Кожний вірш розділу — це опис тяжкого сну, видінь, що відвідують поета. Усні він бачить «її» — невірну кохану, втрачену назавжди. Буває на її весіллі з іншим:

…бачу я подружжя молоде — Мою любов із церкви гном веде.

Поет продає душу пекельним силам за радість побачення з нею:

Хоч раз її міцно обняти, До серця свого пригорнуть,



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


До болю в уста цілувати, А там уже будь-що-будь!

У сні він бачить її — бліду і холодну, як мармур. Поет заплатив дия­волу страшенну ціну за неї, і ось з’являється вона в супроводі самого ди­явола, який і поєднує поета з його коханою. Повертаючись до неї, поет проходить цвинтарем — із могил виходять привиди, кожний із них — жертва нещасного кохання.

Дійсність і сон, примари і реальність поєднуються в цих віршах.

Поет цілком поринув у свій відчай, але це не скорботна, безнадійна примиреність, а бурхливе почуття. Ніде поет не бачить світлого почи­нання, скрізь безпросвітна темрява.

Кохання в Гайне — сила, що несе неминучу загибель. Сам поет — нещас­ний закоханий, що болісно переживає «її» невірність, одна з численних жертв.

У світі, де живе поет, здається, немає живих справжніх людей. Це при­види і брехливі маски, що приховують підлість і нікчемність. Брехливе, обманливе видіння і сама кохана поета.

Розповідь про гірке нерозділене кохання продовжується у «Піснях».

Вранці я встаю і питаю:

«З’явиться вона?»

А надвечір нарікаю —

не прийшла вона.

Марно я в нічній задумі

Сон до тебе зву,—

В забутті, у мрійнім сумі

Цілий день живу. Ці два розподіли циклу «Страждання юності» мають внутрішню єдність, бо вони варіюють одну й ту ж тему. Ми обертаємося в зачарова­ному колі одних і тих же почуттів і переживань, мотивів і образів.

У циклах «Ліричне інтермеццо» та «Повернення» Гайне знову роз­повів про своє нещасливе кохання, але по-іншому. У цих циклах — істо­рія кохання поета.

Перший вірш «Ліричного інтермеццо» — зав’язка — говорить про те, що в «травні місяці» поет закохався й освідчився «їй» у коханні:

Як в травні місяці сади

Розвинулися зрання,

Тоді в моєму серці

Прокинулось кохання.

Як в травні місяці в садах

Зачулось щебетання,

Я їй своє бажання

Освідчив без вагання. Поет описує блаженний стан закоханості. На все у світі поет дивить­ся закоханими очима,— він навіть починає розуміти мову зірок, а Мадонна в Кельнському соборі здається йому схожою на його кохану.


КЛАС



…Єсть образ у тій святині На шкірі золотій, В мого життя пустині Він промінь найкращий мій. Між ангелами й квітками Мадонну там бачив я, Вона ж очима й устами Достоту — любка моя. Як не полонили поета його любовні переживання, він все ж може по­жартувати: він більше не кохає лілію, троянду, голубку і сонце, він кохає тільки «її».

Тепер не люблю їх — люблю до загину Єдину, безвинну дитину, перлину… Поет говорить із нею про те, як він повезе її в блаженну країну, де вони будуть насолоджуватися своїм щастям.

…Я бачив уві сні, Що ніч в твоєму серці, в глибині, І що його згриза страждань змія, Яка ти нещаслива, бачив я! Незабаром настає катастрофа — вона не кохає його, вона — наречена іншого:

І поки я довго літав, і блукав, І щастя свого по чужинах шукав Коханій моїй урвався терпець, І вона пішла собі під вінець. Поета мучать її зрада, спогади, він впадає у відчай, намагається іро­нізувати над своїм обманутим почуттям, віддається владі видінь, пере­живає все знову в жахливих снах, намагається знайти пояснення тому, що відбулося. Вся ця складна гамма почуттів розгорається перед чита­чем, аж до останнього вірша, в якому поет намагається назавжди забути своє минуле.

Чому труна велика? Скажу вам до ладу: Я в ній своє кохання І біль я покладу.

Герой цього ліричного роману — людина з багатим душевним жит­тям, здатна віддатися пристрасті, але разом із тим позбавлений безпосе­редності й наївності, уміє аналізувати свої почуття.

Її образ описується менше. Зовнішні риси настільки умовні, що не створюють живого образу. Внутрішній образ визначений ще менше — вона невірна кохана — це все, що можна сказати.

У другому ліричному романі поет вводить нас у свою любовну катас­трофу. Твір побудований менш драматично. Під час подорожі поет не­сподівано зустрічається з сім’єю своєї коханої.



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


Коли в дорозі я потрапив До любчиної сім’ї, Впізнали мене сестрички, І батько і мати її.

Він повертається до рідного міста, де розігралася його любовна драма.

Знов прийшов я до того будинку, Де вона присягалась колись, Де кохана зронила сльозинку, Там гадюки тепер завелись.

У серці поета оживають страждання минулого. У думках він знову переживає свою любовну катастрофу.

І ось її дім, коло нього стою І сходи цілую, де мила Ставила ногу маленьку свою, Де сукня її шелестіла.

В його душі запалало нове почуття, та знову приходять нові розчару­вання. Розповідається про короткочасне захоплення дівчиною легкої по­ведінки. Але в думках поет знову й знову повертається до своєї поперед­ньої любовної драми.

Другий «роман» увібрав у себе значно більше «матеріалу», спостере­жень, роздумів. Тут більше описів, прямо не пов’язаних із любовною істо­рією поета, хоча в цілому і це — історія нещасливого кохання.

Це почуття змальовує поет у його розвитку, показує все те, що лежить між вершинами, все, що призводить до накалу, до вибуху. Почуття кохан­ня не подано як щось абсолютне, це сума окремих «відносних» почуттів.

Кохання невичерпне та вічне як саме життя. Попри всі біди, злигодні у світі владарюють чистота, честь, гідність і любов. Різні віки, різні мови… Єдине — кохання…

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ЄДНОСТІ ПРИРОДИ І ЛЮДИНИ В «КРИМСЬКИХ СОНЕТАХ» А. МІЦКЕВИЧА

Сонет… Щось величне і водночас потаємне криється вже навіть в одному цьому слові. Високі почуття і музика звуків. Так уявляється мені сонет. І уяв­лення це не зникає, коли я читаю сонети Петрарки, Шекспіра і Міцкевича.

«Кримські сонети» — це особливі твори. Особливі за своїм звучанням і глибиною думки, особливі за мелодійністю і тематичною розмаїтістю.

Волею долі потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи, в оточенні недругів, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо проявляється у сутності єства ліричного героя його сонетів:

Я так напружив слух, що вчув би в цій землі І голос із Литви.

(«Акерманські степи»)


КЛАС



Вісімнадцять сонетів увійшли до кримського циклу Адама Міцкевича. Усі вони уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від якої він був силоміць відірваний царською поліцією:

О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,

Що спить на дні твоїм під зливами-дощами,

А в супокійну мить рве серце пазурами.

(«На верховині Тарханкут»)

У супроводі своїх п’яти супутників Адам Міцкевич був самотнім, бо двоє з них були служаками вищих щаблів царської таємної поліції, єдина присутня там жінка, Кароліна Собанська — коханка одного з цих посіпак, ще двоє — багаті одеські вельможі. Сонет про яструба — це твір, який відбиває почуття автора під час перебування в такому ворожому гурті. Цей твір не було закінчено Міцкевичем. Але він є ключем до розуміння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор не просто порівнює себе з підбитим птахом, він неначе зливається з ястру­бом, відчуває страшну загрозу від перебування у ворожому середовищі. Становище яструба — це становище висланого з рідної землі Міцкевича:

Нещасний яструб! Бурі його збили З небес, в чужі закинувши краї; Він мокрі пера розгорнув свої, На щогли сівши, зморений, безсилий.

(«Яструб»)

У всіх сонетах Міцкевича кримського періоду висновок — в останніх двох-трьох рядках. В останньому сонеті висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачеві домислити його.

Мені здається, що сонет «Руїни замка в Балаклаві» перегукується з твором Лесі Українки «Царі». Певно, в душі кожного генія є нотка єдності з народом і відповідальності за його долю.

Адам Міцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була не­тривалою і ніяк не позначилася на творчості поета. А друга подорож по­дарувала світові чудовий цикл «Кримських сонетів»:

Чорніє пасмо гір, долину ніч проймає, Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях, І — квітів музика — солодкий ллється пах, Що для ушей мовчить, до серця промовляє.

(«Алушта вночі»)

Як яскраво й образно розповідає поет про красу кримської ночі! Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і чаруючої природи, вловлюєш навіть звуки і запахи, прагнеш дихати одним із поетом по­вітрям і відчувати те, що відчув він, проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму тмяніють, коли автор згадує свою батьківщину:



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


Далекої Литви природа непочата — Грузька драговина, незаймані ліси… Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси, Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата. («Мандрівник») А у сонеті «Аю-Даг» порівнює почуття молодого поета з чорними і грізними спіненими валами хвиль, то ясними, як сніг, то мінливими, як веселка. Але призначення поета в тому, щоб служити людям і не ламати­ся від бурі.

«Кримські сонети» Адам Міцкевич присвятив Пушкіну, якого вва­жав найвизначнішим поетом того часу. Проте ці твори молодого на той час поета вплели найкращу квітку в вінець його безсмертя:

Та лютню ти взяв,— і віхор враз одбіг, Пісні зоставивши, що пам’ять людська з них Вінок безсмертності зів’є тобі на скроні.

(«Аю-Даг»)

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти