2. Основні культурні регіони світу (європейський; далекосхідний; індійський; арабо-мусульманський; тропічно-африканський; латиноамериканський) та їх характерні риси

ЛЕКЦІЯ 3. КУЛЬТУРА ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА

1. Загальна характеристика первісної епохи та її періодизація

2. Расова диференціація людини, її основні ознаки та поширення на землі

3. Виникнення мовних сімей, причини їх формування й еволюція

4. Характеристика первісних форм релігійних вірувань, їх специфіка та особливості

5. Первісне мистецтво, його синкретичний характер, перші здобутки

ЛЕКЦІЯ 4. КУЛЬТУРА ДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

1. Стародавні цивілізації як культурний феномен

2. Особливості культурної еволюції Стародавнього Сходу

3. Досягнення культури месопотамії та Стародавнього Єгипту

4. Своєрідність культурної старовини Індії та Китаю

ЛЕКЦІЯ 5. АНТИЧНА КУЛЬТУРА

1. Особливості античної культури

2. Культура Стародавньої Греції

3. Культура еллінізму

4. Культура Стародавнього Риму

5. Світове значення античної культури. "грецьке диво"

ЛЕКЦІЯ 6. ВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРА

1. Особливості культури Візантії

2. Ранньовізантійська культура

3. Класична візантійська культура

4. Культура пізньої Візантії

5. Світове значення візантійської культурної спадщини

ЛЕКЦІЯ 7. КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1. Теоретичні засади західноєвропейської середньовічної культури

2. Духовна культура західноєвропейського середньовіччя

ЛЕКЦІЯ 8. КУЛЬТУРА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

1. Ренесансний світогляд і культура. неоплатонізм. Гуманізм

2. Періодизація культури Відродження. Ранній Ренесанс

3. Філософські засади високого Відродження. Тенденції синтезу та узагальнення в мистецтві

4. Пізнє Відродження. Модифікація енесансної культури: маньєризм, пантеїзм, макіавеллізм, утопізм

5. Відродження і світовий культурний процес. Витоки Ренесансної культури в Україні

ЛЕКЦІЯ 9. ВИНИКНЕННЯ ТА ПОЧАТКОВІ ЕТАПИ КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ

1. Реформація і генезис культури Нового часу

2. Наукова революція xvit ст. та формування світоглядних засад культури Нового часу

3. Особливості розвитку художньої культури XVII ст. Бароко та Класицизм

ЛЕКЦІЯ 10. ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА

1. Просвітництво як культурно-історичний феномен, його витоки та основні засади

2. Раціоналістична філософія. Енциклопедизм

3. Зростання ролі літератури в житті суспільства

4. Особливості розвитку мистецтва доби просвітництва (архітектура, живопис, музика, театр)

ЛЕКЦІЯ 11. КУЛЬТУРА XIX СТ.

1. Особливості європейської культури

2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм

3. Культурне життя кінця XIX ст.: від натуралізму до символізму

ЛЕКЦІЯ 12. КУЛЬТУРА ХХ СТ.

1. Особливості та загальні тенденції розвитку світової культури

2. Модернізм як специфічний культурний феномен

3. Культурна ситуація після другої світової війни. Феномен культури "протесту"

ЛЕКЦІЯ 13. КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ ПОСТМОДЕРНОЇ ДОБИ

1. Становлення нової цивілізації та його соцюкультурні наслідки

2. Масова культура — феномен постіндустріального суспільства

3. Мистецтво Постмодернізму

ЛЕКЦІЯ 14. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1. Етнокультурні проблеми походження українського народу

2. Матеріальна культура стародавнього населення україни (палеоліт, мезоліт, неоліт)

3. Трипільська культура

4. Духовна культура стародавнього населення україни (протонеоліт — епоха бронзи)

5. Культура епохи раннього залізного віку (кіммерійці, скіфи, сармати)

6. Культура слов'янського населення України

ЛЕКЦІЯ 15. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1. Культура дохристиянської Русі

2. Вплив Християнства на Культуру Київської Русі

ЛЕКЦІЯ 16. КУЛЬТУРА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ РУСІ

1. Соціально-історичні умови розвитку культури Галицько-Волинської Русі та її характерні риси

2. Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво

3. Архітектура, скульптура і малярство

4. Освіта і письменство

ЛЕКЦІЯ 17. КУЛЬТУРНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО РЕНЕСАНСУ (XV-першаполовина XVII ст.)

1. Олельковицький ренесанс

2. Ранній гуманізм в Україні

3. Діяльність культурно-освітніх осередків

4. Братський рух і полемічна література

5. Архітектура й образотворче мистецтво

6. Музика і театр

ЛЕКЦІЯ 18. ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИXVII-КІНЦЯ XVIII СТ.

1. Історичні умови культурного життя українського народу

2. Феномен козацької культури

3. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської Академії

4. Література, театральне мистецтво і музична культура

5. Архітектура. Образотворчо-декоративне та ужиткове мистецтво

ЛЕКЦІЯ 19. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА КІНЦЯ XVIII-ПОЧАТКУ XX СТ.НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

1. Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку української культури

2. Генезис та періодизація національно-культурного відродження в україні наприкінці XVIII-початку XX ст.

3. Дворянський період національно-культурного відродження та його особливості

4. Народницький період національно-культурного відродження

4. Модерністський період національно-культурного відродження та його характерні риси

5. Національно-культурне відродження у Галичині

ЛЕКЦІЯ 20. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У XX СТ. (ПЕРША ПОЛОВИНА)

1. Мистецтво і звичаєвість — рівновеликі частини культури народу

2. Культурні явища початку XX ст.

3. Особливості національно-культурного Відродження

4. Українізація як природне явище і політичне гасло

5. Катастрофа української культури в добу "соцреалізму"

6. Діячі української культури в еміграції

ЛЕКЦІЯ 21. ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В УМОВАХ НОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇРЕАЛЬНОСТІ

Риси нової соціокультурної дійсності
Проблема типології української національної культури

Передмова

Збереження та примноження духовно-культурних традицій кожного народу є запорукою стабільного суспільного розвитку та невід'ємною частиною цивілізаційного поступу. Багата спадщина української духовної культури, що вражає розмаїттям, є складовою та невід'ємною частиною загальнолюдського культурного процесу. її вивчення утверджує національну самоцінність, сприяє усвідомленню українцями своєї ідентичності. Становлення та розвиток української культури — органічна складова світового культурного процесу. Глибоке розуміння власної духовно-культурної автентичності можливе лише через усвідомлення плюралістичності традицій світової культури.

Досвід розбудови Української незалежної держави дає змогу по-новому осмислити реалії національно-культурного розвитку, дати належну оцінку складному процесу української духовної культури, розставити відповідні акценти стосовно найбільш проблемних та цікавих його етапів.

Навчальний посібник "Лекції з історії світової та вітчизняної культури" підготовлений авторським колективом викладачів Львівського національного університету ім. І.Франка й інших вузів Львова на основі багаторічного досвіду викладання нормативного курсу "Історія української та зарубіжної культури", введеного до навчальних, планів Міністерства освіти та науки України. Його концептуальна ідея — гуманістичний характер розвитку та взаємозв'язку світової й української культур. Авторський колектив прагнув допомогти студентській молоді прилучитися до культурної скарбниці людства, національної культури України зокрема. Історія культури українського народу є однією з ланок історії світової цивілізації. Здобутки, особливості та характерні ознаки української національної культури відтворюються на тлі культури інших народів, насамперед європейських, з якими Україна впродовж століть перебуває в тісних контактах та взаєминах.

У навчальному посібнику історія культури простежується як процес поступового духовного самоусвідомлення і збагачення української нації та людства загалом. При висвітленні питань історії світової культури автори головну увагу приділяли подіям та культурним феноменам загальнолюдського значення, які простежуються в культурних епохах античності, західноєвропейського Середньовіччя, Відродження, Просвітництва тощо, проблемам духовної культури українського народу, закономірностям її формування та основним етапам історичного розвитку. Історія української національної культури висвітлена на основі доробку видатних вітчизняних істориків М.Грушевського, Д.Дорошенка, М.Драгоманова. І.Крип'якевича, І.Огієнка, М.Семчишина. Духовна культура України простежується у загальнослов'янському контексті.

У лекційному курсі з'ясовується низка теоретичних питань, зокрема сутність культури, її структура, взаємозв'язок культури з економічними, політичними й іншими суспільними процесами, співвідношення загальнолюдських та національних культурних цінностей, традицій і новацій у культурі. При висвітленні філософсько-культурологічних проблем автори використовували ідеї таких корифеїв світової культурологічної думки, як Й.Хейзінга, О.Шпенглер, А.Тойнбі, М.Бердяев, Е.Фромм, Е.Тайлор, О.Лосєв та ін.

Навчальний посібник ознайомлює студентську молодь з найвагомішими культурними здобутками від первісних часів до наших днів, з'ясовує деякі закономірності світового культурного процесу, основні етапи історичного шляху української культури, її загальнолюдське та світове значення.

Методологічною основою написання підручника слугували принципи науковості, об'єктивності, історизму, толерантності, комплексності та компаративістики.

Вагомий внесок у підготовку другого видання навчального посібника вніс кандидат філософських наук, доцент Шендрик Станіслав Михайлович. Він був не лише автором фундаментальних розділів з історії світової культури, а й генератором ідей щодо побудови всього навчального видання. Віримо, що ці останні лекції талановитого Педагога слугуватимуть вихованню та духовному росту не одного покоління студентської молоді.

ЛЕКЦІЯ 1. Поняття культури

1. Виникнення й історична еволюція, поглядів на культуру в європейській культурологічній думці

2. Сучасне розуміння категорії "культура" її сутність, функції та структура

3. Поняття світової та національної культури

4. Культура і сучасна цивілізація

Слово "культура" останнім часом — одне з найчастіше вживаних. Воно не сходить зі сторінок газет і журналів, вживається у промовах політичних діячів, філософських і наукових трактатах. Уже стали звичними заклики до підвищення культури парламентських і політичних дискусій, відродження духовної і національної культури, зростає неспокій з приводу занепаду загальної культури населення тощо. Мабуть, не існує політичних партій і громадських рухів, що у перспективних програмах не передбачали б заходів, спрямованих на піднесення культури. Проте "культура" — не тільки широко вживане слово, але й важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного знання про суспільство, тим паче на сучасному етапі, коли об'єктивні процеси суспільного розвитку проблематику культури висувають на передній план.

Що ж таке культура? З'ясовуючи зміст цього поняття, на нашу думку, важливо врахувати два моменти: динаміку становлення і розвитку поглядів на культуру в історії філософсько-культурологічної думки та складність змісту культури як феномена суспільного життя.

1. Виникнення й історична еволюція поглядів на культуру в європейській культурологічній думці

Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін існував тільки у словосполученнях, означаючи функцію чогось: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literarum (удосконалення мови) і та ін. У більшості лінгвістів не викликає сумніву, що латинське слово "cultura" походить від "соїеге" у значенні: піклуватися, удосконалювати, шанувати, заселювати. Деякі значення цього слова пізніше трансфор.\гувалися у самостійні поняття: заселення, олюднення — у colonus (колонія), шанування, поклоніння — у cultus (культ). Проте у всіх випадках раннього вживання слова "cultura" воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось (рослин, тварин) і було пов'язане зі землеробством — основою існування античної цивілізації. Наприклад, Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н.е.), автор однієї з перших праць про сільське господарство, яка дійшла до наших днів, назвав свій твір "De agri cultura".

Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Наприклад, у листах римського філософа та державного діяча Ціцерона (106 р. до н.е. — 43 р. до н.е.) "Тускуланські бесіди" (45 р. до н.е.) трапляється вислів "cultura animi autem philosophia est" ("але культура духу є філософією"). На його думку, дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло, по суті, в усі європейські мови, у тому числі слов'янські. Проте на цьому еволюція терміна "культура" не закінчується. У середні віки набуває поширення комплекс значень згаданого слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, — з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово "культура" набуло самостійного наукового значення. Зокрема німецький філософ-просвітитель Й.-Г.Гердер (1744—1803 pp.) у монументальному творі "Ідеї до філософії історії людства" (1784 — 1791 pp.), розгортаючи панораму всесвітньої історії, висунув ідею багатоманітності людських культур і розглядав її як самостійний і важливий феномен буття людства.

Термін "культура" оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу не випадково. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, що сталися на межі Середніх віків і Нового часу, характерні, передусім, початком глибоких перетворень у ставленні людини до природи. Людство починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти "натурі" (природі), а "культурна" європейська людина Нового часу наділяється якостями, що значно відрізняють її від "природної" людини минулого. Перед мислителями постають питання про сутність нового середовища життя, твореного людиною, на противагу природі, характер його впливу на саму людину, про те, злом чи благом є новий, штучно створюваний людьми світ. Виникає потреба у понятті, яке фіксує новий, "неприродний" стан суспільства і людини. Тому термін "культура" як самостійна лексична одиниця формується у прямій опозиції слова "натура" (природа).

Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась, і це не випадково. Адже матеріальне виробництво у ті часи мало переважно традиційний характер, становило собою працю багатомільйонної маси селян та ремісників і не створювало належного простору для творчої активності людини. Натомість духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, незалежним від навколишніх обставин внутрішнім світом філософа або священика, тобто з тим, що підносить людину, робить її досконалішою і сильнішою. Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва. Зокрема, французькі просвітителі М.Ф.Вольтер (1694-1778 pp.), А.Тюрго (1722-1781 pp.), М.Кондорсе* (1743 —1794 pp.) вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Так, Жан Жак Руссо (1712-1778 pp.) протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку. Протиставлення "природної" та "цивілізованої" людини, властиве не лише Руссо, а й декотрим іншим просвітителям, містило в собі усвідомлення гострої суперечності між дійсною природою людини і тими викривленнями, яких вона зазнає. Тому критичне ставлення Руссо до людини, котра перейшла від природного стану до стану культури, не варто трактувати як заклик до повернення назад, у доісторичний первісний стан, назавжди втрачений для людства. Це радше заклик до того, щоб, зауважуючи знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для удосконалення людини. Цікавою видається думка видатного німецького філософа Іммануїла Канта (1724—1804 pp.) про те, що Руссо, по суті, не хотів, аби людина знову повернулась у природний стан, а лише озирнулась назад з того ступеня, на якому вона перебуває тепер.

Викриваючи вади існуючої культури, Руссо та філософи-про-світителі XVII —XVIII ст. не беруть під сумнів основну тезу раціоналістичної культурології: розум становить джерело розвитку і вихідний критерій культури. Переусвідомлення ролі розуму, а водночас і пошук інших підходів до розуміння культури розпочали новий етап розвитку європейської культурологічної думки, що відбувався вже в умовах панування німецької класичної філософії. Як відомо, життя спростувало сподівання просвітителів на торжество розуму і справедливості у суспільстві. Осмислення колізій нової цивілізації ще раз підтвердило істину: для удосконалення (окультур-нення) людини і суспільства розвиток душі має анітрохи не менше значення, ніж розвиток розуму. Сутність культури відтак вбачалася у моральній (І.Кант), естетичній (Ф.Шіллер, брати А. і Ф.Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму), філософській (Г.В.Ф.Гегель) свідомості.

Так, основоположник німецької класичної філософії І.Кант пов'язував основу культури не стільки з розумом, скільки зі сферою моральності. У кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднятися від зумовленого його тварною природою емпіричного чуттєвого існування до морального існування, згідно з яким людина має змогу діяти вільно, досягаючи мети, яку сама ставить перед собою відповідно до вимог морального обов'язку.

На думку великого німецького мислителя, поета і драматурга Йоганна-Фрідріха Шіллера (1759—1805 pp.), завдання культури полягає у розвитку та гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого та розумного, насолоди й обов'язку. Відновити цілісність людини, визволити світ від властивих йому суперечностей, здійснивши тим самим головне завдання культури, може лише мистецтво, яке згладжує колізії між фізичним і духовним життям людини. Якщо просвітительським ідеалом була людина, котра узгоджувала за допомогою розуму свої потреби і дії з вимогами природи, то для Шіллера та інших романтиків ідеалом є геній, який з допомогою художньої уяви творить власне суб'єктивне бачення світу. В полярності цих двох концепцій людини простежується і полярність поглядів на культуру. Культура усвідомлювалась або як абсолютна влада обставин над людиною, що позбавляла її самостійної творчої активності, або як абсолютна свобода індивіда від зовнішніх умов і обставин. І в першому, і в другому випадку культура трактувалась з позиції недіалектичного розв'язати проблеми співвідношення свободи і необхідності, суб'єктивного й об'єктивного.

Великий німецький філософ Г.В.Ф.Гегель (1770—1831 pp.) намагався зняти протиріччя між просвітительським і романтичним трактуванням культури. На його думку, сутність культури визначається не наближенням людини до природи, не суб'єктивними фантазіями геніїв, а наближенням індивіда до світового цілого, яке охоплює і природу, і суспільну історію. Однак внаслідок того, що ця "загальність" є породженням, "інобуттям" світового духу, процес залучення до нього можливий лише у формі філософсько-теоретичної свідомості, тобто через абстрактне, понятійне мислення. "Звичка до цієї абстракції у споживанні, у пізнанні, в знанні та в поведінці й становить культуру (Bildung)", — писав він.

Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект культури. Релігійно налаштовані зарубіжні та вітчизняні філософи дивились на культуру як на засіб, за допомогою якого матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання. Релігія становить квінтесенцію духовності, отже дійсна культура підпорядкована релігійному культу. Наприклад, М.Бердяев (1874—1948 pp.) вважав, що філософія, архітектура, поезія, музика — все це спочатку внутрішньо зосереджене в культі. Культура як духовний феномен протистоїть існуючому об'єктивному світові й символізує дійсне буття духу. "Витоки її сакральні, — писав М.Бердяев. — Навколо храму зародилась вона і в органічний свій період була пов'язана із життям релігійним. Так було у великих стародавніх культурах, в культурі грецькій, в культурі середньовічній, в культурі раннього Відродження. Культура має шляхетне походження. їй передався ієрархічний характер культу. Культура має релігійні Засади".

Соціально-економічна зумовленість культури перебуває в полі зору мислителів, які схилялись до матеріалізму в поглядах на людину й історію людства. Зокрема, представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші — пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України.

Синтезувати матеріалістичне й ідеалістична ставлення до культури важко. Але і перший, і другий напрями, всебічно висвітлюючи складний феномен культури, сприяють збагаченню наших уявлень про культуру і виробленню власного погляду. Окрім того, філософія може бути культурним феноменом лише в усій складності та багатоманітності різних течій, напрямів, шкіл, концепцій. Будь-яка спроба обмежити свідомість людини лише однією філо-софською концепцією через проголошення її єдино "правильною і науковою" спричиняє деформацію духовного світу людини й умертвляє саму концепцію, перетворює її на антикультурний фактор.

Підбиваючи підсумки екскурсу в історію становлення і розвитку уявлень про культуру, зазначимо що поняття культури пройшло складну еволюцію, поступово збагачуючись за змістом.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

2. Сучасне розуміння категорії "культура", її сутність, функції та структура

Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна і сучасній культурології. Американські вчені А.Кребер і К.Клакхон, дослідивши на початку 50-х років минулого століття існуючі культурологічні концепції, виявили всезростаючий інтерес науковців до поняття культури. Наприклад, якщо, за їх підрахунками, з 1871 до 1919 pp. було запропоновано лише сім визначень культури (перше з них належить видатному англійському етнографові Едварду Тайлору (1832—1917 pp.), автору відомої праці "Первісна культура"), то з 1920 до 1950 pp. було вже 157 визначень цього поняття. Пізніше (1964) кількість зібраних Кре-бером та Клакхоном дефініцій досягла 257 і з того часу зросла не менш ніж вдвічі.

Чим можна пояснити таке розмаїття тлумачень? Насамперед тим, що культура репрезентує глибину та невичерпність людського буття, всі аспекти взаємозв'язку людини зі світом. Окрім цього, саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об'єкт вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на культуру, висвітлюються її певні риси. Зокрема можна виділити не менш як три основних наукових підходи: антропологічний, соціологічний і філософський.

Аналізуючи характеристику антропологізму в трактуванні культури, передусім зазначимо, що він зароджується у боротьбі проти європоцентризму і випливає з гуманістичної ідеї про рівноцінність культур, рішуче пориваючи з поділом народів на "культурні" та "некультурні", "історичні" й "неісторичні".

Культурна антропологія зробила значний внесок у розвиток етнографічної науки. Водночас вона мала певну методологічну обмеженість, адже з її позиції важко простежити історію світової культури, виділити культурно-історичні етапи. Більше того, цей підхід взагалі не дає змоги розглядати культуру людства з позиції її цілісності, єдності, тобто як загальнолюдську цінність — вона розпадається на "локальні" культури.

Сутність антропологічної концепції можна проілюструвати деякими визначеннями поняття — культури. Наприклад культура — це "спосіб існування людства, подібно до того як життя — спосіб існування протоплазми"; ("Німецький філософський словник"); "вся повнота діяльності суспільної людини" (А.Кребер); "спосіб життя, якого дотримується спільність або плем'я" (К.Віслер); "спільний спосіб життя, специфічний спосіб пристосування людини до її природного оточення і економічних потреб" {К.Давусон); "все.що створене або модифіковане внаслідок свідомої чи неусвідомленої діяльності двох або більше індивідів, які взаємодіють між собою або взаємозумовлюють поведінку"(77.Сорокін); "все, що створено людиною, хай це будуть матеріальні предмети, зовнішня поведінка, символічна поведінка або соціальна організація" (Л.Бернард).

Неважко зауважити, що в ці визначення, по суті, вводиться вся матеріальна і нематеріальна діяльність людей. Вона стирає межу між поняттями "культура", "спосіб життя людей", "суспільне життя". Не випадково, що в потоці найновіших досліджень з проблем культури подібні визначення порідшали.

На відміну від "антропологічного", для "соціологічного" типу визначень культури характерне її ототожнення з певною стороною життя людини і суспільства. Наведемо такі приклади "соціологічного" підходу до культури: це "винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї і цінності, що успадковуються" (Б.Малиновський); "мова, вірування, естетичні смаки, знання, професійна майстерність і різноманітні звичаї" [А.Радкліфф-Браун); "спільний і прийнятий спосіб мислення" {К.-Г.Юнг); "міцні вірування, цінності та норми поведінки, які організують соціальні зв'язки й уможливлюють спільну інтерпретацію життєвого досвіду" (У.Л.Беккет).

Такі визначення відображають традицію, поширену серед дослідників, яким доводиться чітко розмежовувати об'єкти вивчення, що належать до сфери культури. Отже, культура охоплює не все життя суспільства, а тільки певні його сторони. Водночас із явищами культури існують і вияви антикультурні. Тому історія культури має свій об'єкт, який не збігається з предметом історичної науки загалом.

"Філософський" підхід до культури пов'язаний з високим рівнем абстракції, коли культура розглядається не як синонім суспільства, не як певна частина або сфера суспільного розвитку, а як явище, що вирізняється з процесу лише аналітично. Культура трактується при цьому як "зміст" або "вираження" суспільства. Наприклад: "Культура є відносно постійний нематеріальний зміст життя, який передається у суспільстві за допомогою процесу соціалізації" (Г.Беккер); "культура — це вираження суспільства у формі літератури, мистецтва або мислення"; "культура є символічне вираження, що коріниться у підсвідомому і привноситься у суспільну свідомість, де воно зберігається і залишається в історії" (Д.Реджін).

Філософське тлумачення культури, як і два попередні підходи, має і свої вразливі місця, і певні позитивні моменти. Зокрема, важко отримати конкретне знання про об'єкт, що трактується як певна субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах. Одночасно філософське розуміння культури дає змогу розкрити її як цілісний феномен, а не тільки як сумарність світоглядних, релігійних, моральних, естетичних цінностей. Інша справа, що становить основу цієї цілісності.

Більшість дослідників схильні розглядати культуру як наслідок суспільно корисної діяльності людини. Причому діяльність, спрямована на "культивування", удосконалення чогось, завжди передбачає спільні зусилля. Тобто культура, в істинному розумінні цього слова, ніколи не роз'єднує; навпаки, вона об'єднує людей. Царина культури завжди життєтворча, а не життєруйнівна. З цієї позиції словосполучення "антигуманна культура", що інколи застосовує сучасна публіцистика, втрачає будь-який сенс. Саме гуманізм як цілісна система економічних, політичних, екологічних, моральних, релігійних, естетичних цінностей, спрямованих на всебічний розвиток і удосконалення людства, становить той абсолютний критерій, котрий дає змогу визначити, що у світовій або національній історії належить до дійсно культурних надбань, а що є здобутком хиб і оман.

Культура інтегрує людей у суспільну цілісність. Без неї вивільнюється хаос суперечливих прагнень груп та індивідів, починається процес соціального й індивідуального розкладу. Не слід, мабуть, забувати, що генетична спадкоємність ще не робить індивіда людиною. Він стає людиною лише засвоївши певну соціальну інформацію, накопичену і передану за допомогою культури. Зазначаючи цю місію культури, відомі культурологи Я.Щепанський і Ю.Лотман розуміють під культурою сукупність генетично неспадкоємної інформації в галузі поведінки, яку осягають, зберігають і передають від покоління до покоління.

Отже, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє собою створену людиною "другу природу". Це світ, надбудований над незайманою природою. Іншими словами, культура не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, там існує і культура, безперечно, якщо розуміти під суспільством не будь-яке угруповання людей, а лише таке, що виникає й існує на ґрунті суспільно корисної діяльності. По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. Цінність — це те, що має сенс для людини. Культура — це світ, наповнений людським смислом. Якщо культура завжди є виявом певного рівня розвитку людини, то і сама людина як суб'єкт, носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності. Наші людські якості — це наслідок засвоєння мови, залучення до існуючих в суспільстві цінностей, традицій, оволодіння прийомами та навичками трудової діяльності тощо. Людина, отже, за своєю сутністю — не біологічна, а соціо-культурна істота. Організм, створений біологічно, ще не засвідчує нашої належності до людського роду. Ми стаємо людьми через залучення до культури. Тому, по-третє, культура — це міра людського в людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти. Культура — немовби вищий шар життя на Землі, що виник разом з людиною і розвивається разом з нею, причому цементуючим засобом цієї царини є гуманістичні духовні цінності: потяг до них підносить людину. Саме культура, а не, скажімо, матеріальне виробництво, і становить справжню мету нашої діяльності.

Узагальнюючи основні функції культури, можемо відповісти на питання, яка роль належить культурі в історії людства та в житті окремої людини.

Передусім культура забезпечує акумуляцію (збереження та накопичення) соціального досвіду у вигляді знань, навичок, різних духовних і матеріальних цінностей, норм людського співжиття, звичаїв, традицій тощо. У цьому відношенні культура становить собою "пам'ять" окремої нації (якщо йдеться про національні культури) або загальнолюдську "пам'ять" (якщо ми звертаємося до скарбниці світової культури).

Наступна фундаментальна функція культури полягає у трансляції соціального досвіду, тобто його передаванні від покоління до покоління, що забезпечує безперервність людської історії, поступ людства.

Нарешті культура була і залишається середовищем, в якому відбувається розвиток, удосконалення одухотворення людини, соціалізація людської особистості, тобто залучення індивіда до системи цінностей, що визначальні для певної спільноти, нації, людства. Людина є творінням культури і водночас її творцем. Накопичення культури — це поступ людини на шляху до Істини, Добра та Краси.

Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та творчості зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної діяльності та характеризує цю діяльність з погляду її впливу на розвиток людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва; культура побуту; культура топосу, тобто місця проживання (помешкання, будинки, села, міста); культура ставлення до власного тіла та ін.

Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних цінностей. З-поміж них зазвичай вирізняють міфологію, релігію, філософію, науку, мистецтво, мораль, право. Зокрема відомий соціолог XX ст. професор Гарвардського університету П.Сорокін (1889—1968 pp.), досліджуючи динаміку культурних процесів, вирізняв в царині культури три системи: Істини (релігія, філософія, наука); Краси (витончені мистецтва); Добра (мораль, право). Український філософ і громадський діяч М.ІІІлемкевич у відомій праці "Загублена українська людина" вирізняє такі складові частини духовної культури: релігію, мистецький образ (мистецтво) та науку. На його думку, справа духовної культури полягає у тому, щоб встановити "порядок у первіснім душевнім хаосі, надати ясні форми природному станові душі..., зорганізувати духовність".

Зазначимо, що поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У реальному житті матеріальне та духовне взаємозв'язані, не можуть існувати одне без одного. Скажімо, розвиток техніки передбачає наявність відповідних наукових знань, а до<

Предыдущая12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Следующая