ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ЛЕКЦІЯ 7. КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 

1. Теоретичні засади Західноєвропейської середньовічної культури

2. Духовна культура Західноєвропейського Середньовіччя

 

1. Теоретичні засади західноєвропейської середньовічної культури

 

Середньовіччя — закономірний культурно-історичний період розвитку людства. "Середніми віками" назвали цей період гуманісти кінця Ху ст. Письменники Відродження вважали Середньовіччя надто похмурим у зіставленні з культурою античності. Певна зміна поглядів відбулася у другій половині XVIII ст., коли спочатку в Англії, а згодом у Німеччині та Франції пробудився інтерес до середньовічної культурної спадщини. В культурі Середніх віків відкривали національне минуле, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи.

Середні віки — доба зародження націй, активізації їхнього суспільного й культурного життя, становлення літератури національними мовами. У певному відношенні тоді створювалось духовне підґрунтя сучасної цивілізації. Згідно з науковими дослідженнями, середньовічній культурі притаманні значні духовні досягнення, глибина змісту і суперечності.

Культура західноєвропейського Середньовіччя охоплює майже тисячоліття від падіння Римської імперії, з яким і настав кінець "класичної давності", до Нового часу. Соціальні передумови середньовічного суспільства визрівали в середовищі Римської імперії разом з посиленням ролі християнства, котре при Константані І (285 — 337 pp.) утворило союз церкви та держави. Звідси розпочалося світове визнання християнської релігії.

Під середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби феодалізму; стосовно країн Західної Європи цей період охоплює V —XV ст.

Феодальні відносини складалися в Західній Європі впродовж V —XI ст. Утворення ранньофеодальної Франкської держави (виникла у V ст. на частині території колишньої Західної Римської імперії), пов'язане із завоюванням Галлії" королем салічних франків Хлодвігом І (бл. 466 — 511 pp.). Франкська держава внаслідок завоювань Карла Великого (742 — 814 pp.) об'єднувала майже всю Західну та частину Центральної Європи. Карл Великий став імператором, його коронував у Римі 800 р. Папа Лев III. Імперія проіснувала недовго: згідно з угодою 843 p., укладеною у м.Вердені онуками Карла Великого, вона була розділена на три частини: францію (назва з'явилася у X ст.), Німеччину й Італію, що поклало початок існуванню цих країн.

Становлення феодальних відносин у країнах Західної Європи відбувалося нерівномірно: у Франції та Італії — впродовж IX —XI ст., Німеччині та Скандинавських країнах — до середини XI ст. Норманські завоювання Англії 1066 р. активізували процеси феодалізації у цій країні. До кінця XI ст. у Західній Європі завершився поділ суспільства на землевласників-феодалів (сеньйорів) та феодально залежних селян [сервів).

Феодальні відносини характеризує поєднання верховної влади, у тому числі політичної, із землеволодінням, певна умовність земельної власності, васальна ієрархія тощо.

У XI —XIII ст. із розвитком міст, ремесел, торгівлі відбуваються зміни в духовному житті західноєвропейського суспільства. Міста Західної Європи внаслідок тривалої боротьби завойовували самоуправління (магдебурзьке право). За ним (вперше введено у XIII ст. у німецькому М.Магдебург) міста частково звільнялися від влади центральної адміністрації та феодалів. Магдебурзьке право зумовило суттєві відмінності західноєвропейського феодалізму від візантійського і загалом східного.

Важливий чинник розвитку середньовічної культури становить релігія та її суспільний інститут — церква. У 1054 р. відбулось розмежування християнських церков на Західну — Римо-католи-цьку та Східну — Православну. Передумовою цього став розподіл у IV ст. єдиної Римської імперії на Західну та Східну (Візантію), поява у кожній з них самостійних релігійних центрів, що претендували на пріоритетне становище у християнському світі.

Християнство у феодальній Західній Європі визначало філософсько-ідеологічні засади нового суспільного ладу, постало його політичною доктриною, системою права і моральним вченням. Під впливом християнства відбувалася консолідація Римо-католицької церкви. В історичному розвитку — від ранніх общин до ідеології католицизму на Заході — християнство наслідувало різні філософські й релігійні традиції, успадковані від попередніх культур. З метою утвердження папської влади Римо-католицька церква ши-

Галлія — земля галлів (галлами римляни називали кельтів), власне сучасна Франція, Західна Швейцарія та Бельгія.

У ранньому Середньовіччі офіційну ідеологію католицизму зумовив аскетизм. Вже в II —III ст. отці церкви у писаннях з'ясовували відношення християнства до античної (язичницької) культури. Спрямування ранньохристиянської філософії на заперечення античної культури інколи переростало у тенденцію заперечення всіх форм художньої діяльності. Зокрема, Терту-лліан (160 —бл. 220 pp.) ототожнював мистецтво з язичництвом, заняття живописом, скульптурою, театральні видовища вважав ідолопоклонством, а в працях "Апологія, або Захист християн від поганства" та "Спростування єретиків" проповідував кінець світу і строгий аскетизм.

У пізньому Середньовіччі поширювалися погляди Климента Александрійського (бл. 150 — 215 pp.) та Орігена (бл. 185 — 254 pp.), які заперечували художню діяльність поза християнськими ідеями. Утверджуючи нову релігію, Оріген здійснив перше порівняльне видання тексту Старого Завіту, де зіставив оригінал єврейською мовою та різні переклади, підготував коментарі до усіх книгБіблії, написав працю "Про основні положення християнства". Він активно пропагував аскетизм, розробив власну теологічну систему, що сприяла розвитку теології наступних епох.

Одним з перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій (354 — 430 pp.), християнський теолог, представник західної патристики. ВГн пройшов глибоку ідейну еволюцію від захоплення маніхейством та скептицизмом до визнання християнства і проповідування аскетизму.

До здобутків Августина належить дослідження проблем, повз які пройшла антична думка, зокрема розглянута динаміка людської особистості та динаміка загальнолюдської історії. Першій присвячена автобіографічна праця "Сповідь" (13 книг), де він неупе-реджено, з глибоким психологічним самоаналізом дослідив суперечливий процес становлення особистості, обґрунтував необхідність Божественної Благодаті.

Проблема містично осмисленої діалектики історії відображена у трактаті Августина "Про град Божий" (22 книги). Тут висвітлені події, пов'язані зі завоюванням 410 р. Риму ордами вестготського короля Аларіха (бл. 370 — 410 pp.). Автор полемізує з язичниками, котрі звинувачували християнство у зруйнуванні античного світу, розглянув два протилежні види людської спільноти: "град земний", тобто державність, в основі якої міститься "любов до себе", і "град Божий" — духовну спільність, основу якої становить "любов до Бога". "Град Божий" не тотожний ідеалу теократії, в дусі котрого інтерпретували вчення Августина середньовічні схоласти. Він різко критикував "каїнівський" дух імперії, завойовницькі прагнення римлян, які, натомість, засуджували насилля стосовно себе. Витоки причин насильства Августин вбачав у гріховності людини.

Достатньо суперечливе ставлення Августина до античного мистецтва. У "Сповіді" він наголосив, що споглядання античних творів викликає в нього найглибші земні почуття: його захоплює пластика античної скульптури, антична поезія й музика, що вважалось гріховним з погляду нової релігії і вимагало каяття. Оцінка Августином видовищних мистецтв, у тому числі театрального, є певним наслідуванням положень "ідеальної держави" Платона (427 — 457 pp. до н.е.). Августин пов'язував причини аморальних виявів у римлян з поширенням видовищ, якими вони надто захоплювалися, тому в його духовний "град Божий" (як і в платонівську "ідеальну державу") видовища не допускалися.

Усвідомлюючи неможливість повного заперечення краси цього світу, оскільки Бог створив його прекрасним, Августин намагався знайти вихід з такого протиріччя в теоріях прекрасного піфагорейців і неоплатоніків.

Згідно з теоретичними положеннями піфагорейців, Августин визначив красу як гармонію та порядок. Його захопила проблема вираження краси в числах, числові пропорції він вбачав у архітектурі й музиці, намагався пристосувати ці мистецтва до християнського культу.

Незважаючи на те що офіційно у своїй ортодоксії християнство всіляко відмежовувалося від античності, в церковній практиці воно трансформувало і містифікувало багато символів — образів античної культури. В християнській символіці легко простежуються запозичення із давньосхідної та грецької міфології, а також із пов'язаної з ними іконографії. Відомі факти знищення па-леохристиянами давніх статуй або переробки їх відповідно до вимог аскетичних норм своєї віри. У символічних образах інших культур християнство намагалося знайти "подібні" або "неподібні" вияви сутності Бога.

У Символі Віри в православ'ї та католицизмі сформульовані основні принципи християнства — вчення про триєдиного Бога: Бог-Отець, Бог-Син, Дух Святий.

Для вираження нового вчення в символах-знаках були створені образні аналоги: око, агнець, голуб. У давньому світі голуб означав невинність та покірність, тому його вважали символом Христа і зішестя на нього Святого Духу. У живописі, мозаїках, рельєфах зображення голуба вказує на апостолів, членів християнських общин, а також на звільнену від оков тіла ("клітки") людську душу.

Згідно з твердженням отців церкви, що "Бог промовляє багатомовно та багатозначно", створювалася символіка "реальна" і "умоглядна", абстрактна. До останньої належить символіка світла, яка набула в християнстві особливого естетичного значення.

Історична традиція світла, що сходить від солярного Божества, сягає найглибших шарів східної й античної міфології.

Іудейсько-елліністичний філософ Філон Александрійський (бл. 21 р. до н.е. — 41 р. н.е.), якого називали "батьком християнства", зазначив: Бог — це першооснова, що "несе світло", або "духовне Сонце", втілення абсолютного добра, знання, краси. Світле начало в античній культурі пов'язане з образом сонцесяйного Аполлона, носія знання й розуму. Пізньоантична традиція, з її спрямованістю до містики, трансформувала цей антропоморфний символ, вилучила з нього образ боголюдини та перетворила в містичний символ божественно-прекрасного. Неоплатонізм утвердив розуміння краси як світла сонця, зірниці, блиск золота.

За традицією неоплатонізму, Августин розглядає красу як світло. Світлоносність краси, спорідненість світла з душею віруючої людини постає не'від'ємною рисою християнського вчення. Краса-світло втілюється у середньовічних церковних мозаїках, вітражах, окладах ікон тощо. Але на відміну від Платона та засновника неоплатонізму Плотіна (204 — 270 pp.), котрі вищою красою визнавали ідею, Августин вищою красою визнавав Бога. Так склалася відома августинівська традиція, за якою земна краса — це лише відблиск Божественної.

Августин остаточно утвердив у християнстві неоплатонівську ідею гріховності тілесного буття людини. Створена ним система поглядів надовго визначила політику Католицької церкви у галузі культури. Августин став незаперечним авторитетом у теології та філософії Середньовіччя майже до появи Фоми Аквінського.

Християнський мислитель кінця V — початку VI ст. Псевдо-Діо-нісій Ареопагіт поєднав неоплатонівський символізм із соціальною проблематикою. На відміну від містичного історизму Августина (церква — "град Божий"), в Ареопагіта церква — ідеальна людська спільнота. Це передусім світова ієрархія людей, які безпосередньо продовжують ієрархію ангелів, відображення позаземного чистого світла у чистих дзеркалах, що передають промінь один одному. Обґрунтована Ареопагітом система естетичного сприйняття світу як ієрархії сяючого світла спричинила всебічний вплив на середньовічну культуру. На Заході його погляди набули поширення у IX ст., їх впливу зазнав середньовічний західний філософ Еріугена (Іоанн Скот, бл. 810 — 877 pp.) та ін.

У християнській символіці золото стало матеріальним носієм світла, уречевленою Божественною ясністю, оскільки вважається чистим і нетлінним, так само як чистим та нетлінним є божественний дух. Божественне світло — сяючий німб навколо голови Бога-Отця, Христа, Богородиці, святих. Наприклад, німецький вчений Альберт Магнус (Великий, бл. 1193 — бл. 1280 pp.) обґрунтував 12 символічних позначень Богородиці, пов'язаних зі сонячним світлом.

Поряд із золотим носієм Божественного начала вважається скло, яке пропускає це світло. Такий символ світлоносної речовини зберігає значущість для всієї християнської традиції, але по-різному матеріалізується у церковному мистецтві Візантії та Заходу. Якщо Візантія розробляє мозаїку, Захід створює вітраж. У мозаїці скло смальти і блиск золота непрозорі. Навпаки, у вітражі домінує саме прозорість скла, що надає особливої урочистості цим творам монументально-ужиткового мистецтва, які широко використовувалися в художньому оформленні інтер'єра середньовічних храмів.

Створювані християнством символи строго відповідають основним догматам віри. Використовуючись у богослужебних ритуалах та повсякденному житті віруючих, вони сприяють пропаганді християнського віровчення.

В культурному становленні західноєвропейського Середньовіччя відбилася діяльність чернецтва, біля витоків якого стояв Бенедикт Нурсійський (бл. 480 — після 547 pp.), котрий заснував 529 р. на горі Монте-Кассіно (Південна Італія) знаменитий монастир бенедиктинців. Статут монастиря, за яким ченці зобов'язувалися систематично вивчати богословську літературу, вважався взірцем для західноєвропейського чернецтва впродовж Середньовіччя. Орден бенедиктинців сприяв поширенню в країнах Заходу досягнень італійського землеробства та садівництва, розповсюджував книги і так пропагував культуру.

 

2. Духовна культура західноєвропейського середньовіччя

 

В ранньому Середньовіччі (VI —VIII ст.) у більшості країн Західної Європи ще зберігалися традиції античної духовної культури. Перший систематичний виклад різних галузей знань здійснив римський вчений-енциклопедист, автор майже 600 наукових праць Марк Терентій Варрон (116 р. до н.е. — 27 р. до н.е.). В дев'я-титомній енциклопедії "Дисципліни" він розглянув "сім вільних мистецтв" (septem artes liberates) — граматику, риторику, діалектику, музику, арифметику, геометрію, астрономію і долучив до них медицину й архітектуру, наголошуючи на їх практичному значенні для людини. Грецька освіта знайшла себе у середньовічних галузях знань, що було безпосередньою заслугою Варрона. З "Дисциплінами" Варрона так чи інакше пов'язані пізніші праці, які аналізують "сім вільних мистецтв". З-поміж них — дев'ятитомна енциклопедія "Шлюб Філології та Меркурія" римського письменника Марціана Капелли (бл. першої половини V ст.). Написана поетично-прозовим стилем, вона своєрідно зображувала "сім вільних мистецтв" у алегоричних образах юних наречених. Пізніше ці алегорії були широко відображені в образотворчому мистецтві та поезії.

Відомий пізньоримський філософ і політичний діяч Боецій (бл. 480 — 524 pp.) намагався поєднати принципи античного світосприйняття з християнськими, зазначив важливість "семи вільних мистецтв" для шкільної освіти. Серед численних праць Боеція — дослідження у галузях схоластичної логіки, богослов'я, арифметики, теорії поезії та музики. Він перекладав латинською мовою грецьких філософів, зокрема Арістотєля і Порфирія. Праця останнього "Вступ" (до вчення Арістотєля про категорії) дала поштовх середньовічним дискусіям з приводу універсалій. Людина високої освіченості, Боецій був радником короля остготів Теодоріха Великого (454 — 526 pp.), який проводив політику зближення з франками, вандалами, вестготами й особливо римлянами, для чого доручав військові посади готам, а цивільні — знатним римлянам. Наприклад, посаду консула обіймав видатний римський політичний діяч і письменник Кассіодор (бл. 490 — 583 pp.). Ця політика Теодоріха зазнала невдачі, а серед численних жертв опинився і Боецій. Перебуваючи у в'язниці, він написав філософсько-елегіч-ну поему "Утішання філософією". Вона перекладена багатьма мовами й увійшла до скарбниці світової філософської літератури, а втілений у ній символ "утішниці" — образ прекрасної жінки, був запозичений у Середні віки як літературний прообраз низки творів, зокрема Беатріче у збірці "Нове життя" Дайте Аліг'єрі (1265-1321 pp.).

Праці Боеція широко використовувалися в середньовічній системі освіти. Особливої популярності набули трактати "Про Трійцю" та "Утішання Філософією", пізніше їх коментували видатні мислителі Середньовіччя Еріугена та Фома Аквінський. "Утішання філософією" стало однією з найпоширеніших латинських книг Середньовіччя, яка вплинула на становлення національних європейських культур — англійської, провансальської, італійської тощо.

Як і Боецій, семизначну систему шкільних наук пропагував Кассіодор. Він розділив "сім вільних мистецтв" на дві групи: тривіум (граматику, риторику, логіку) та квадривіум (арифметику, геометрію, музику, астрономію), виклав основи духовної та світської освіти у підручнику під назвою "Інституції". Основну увагу приділяв удосконаленню універсальної духовної освіти, а світську вважав можливою лише для кращого розуміння Писання. На підвищення знань ченців спрямовувалась здійснена Кассіодором реформа бенедиктинського ордена, за якою переписування книг визначено одним з головних положень чернецького статуту. Важливим історичним джерелом стали написана ним "Хроніка від сотворіння світу до 519 р." та "Історія готів", де він віддав належне римлянам і готам, чим сприяв примиренню обох народів.

До найвидатніших посередників між античною культурою та Середньовіччям належить вчений, латинський письменник з Іспанії Ісидор Севільський (бл. 570 — 636 pp.), який підготував перший енциклопедичний словник Середньовіччя під назвою "Етимології" (або "Начала"). Концептуально укладання словника визначає принцип "етимології', тобто виведення значення слова з його кореня. Ісидор достатньо довільно трактував поняття з астрономії, космографії, географії та ін. Це викликало критичне ставлення до нього представників науки. Важливими документами з історії германських народів є написана Ісидором "Хроніка", присвячена вестготам, та історія вандалів.

У період раннього Середньовіччя школи, що діяли при соборах та монастирях, формально культивували "сім вільних мистецтв", орієнтуючись на ті знання, які вимагало феодальне суспільство. В школах домінували латинське богослужіння, латинська мова з елементами літературної освіти (клас "граматики"), необхідні для засвоєння Писання.

В нових соціальних умовах варварські володарі надавали майже магічного значення письмовим документам-дипломам*, що засвідчували права землеволодіння. Школа навчала мистецтву написання офіційних актів у класі "риторики". Спадщина дипломів, яку її залишила Західна Європа V —VIII ст., зокрема Меро-вінгська Галлія, Лангобардська Італія, Вестготська Іспанія та Англія, — цінні юридичні пам'ятки ранньофеодальної культури. Вони започаткували "правди" — кодекси раннього феодалізму, що містили головно перелік штрафів за різні порушення норм суспільного життя. Найраніші "правди" — Бургундська та Вестготська — з'явилися у V ст. Вони писалися на латині з пізнішими доповненнями тією чи іншою варварською мовою.

Збереженню та поширенню латинської літератури сприяли монастирі Гіберії (антична назва Ірландії), у ранньому Середньовіччі збереглася і її друга давня назва — "Великі острови Океану". Тут було започатковане своєрідне письмо, в якому поєднувалися латинські слова з грецькими закінченнями, латинські рукописи писалися грецькими літерами. Визначну пам'ятку грецько-ірландської культури становить ірландське Євангеліє VIII ст.

Під тиском варварства філософи, клірики, ченці покидали "Острів вчених та святих", здійснюючи паломництво на європейський континент. Ірландський чернець і місіонер Колумбан (бл. 543 — 625 pp.) заснував 614 р. у Північній Італії монастир Боббіо, що став великим науковим центром. При монастирі діяли бібліотека і скрипторій, де переписувалися рукописи, складалися коментарі до творів античних авторів — Вергілія, Горація та ін. З ініціативи ірландців у VII ст. засновано три відомі майстерні письма Європи — в Італії, Франції, Швейцарії.

Першим енциклопедистом заальпійського Заходу вважається англосаксонський письменник Бєда, прозваний Поважним (679 — 735 pp.). Найвідоміші його твори — "Церковна історія англійського народу", закінчена до 731 p., і трактат про літочислення в історії, де вперше використано числення "від народження Христа". Такий відлік світової історії увів 525 р. римський монах Діонісій Малий,, який за дату народження Христа прийняв 25 грудня 753 р. від заснування Риму. Запроваджене ним літочислення, приблизно з 1000 p., широко визнане на Заході.

В IX ст. у середньовічних школах утвердилося викладання двох циклів предметів. У початкових класах — тривіум, три науки про слово (граматика, риторика, діалектика), старших — квад-ривіум, чотири науки про числа (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Зміст навчання, як і окремих предметів, визначався вимогами церкви.

Певне піднесення феодально-церковної культури пов'язане з активною діяльністю Карла Великого та його послідовників щодо відродження культури й освіти в антично-християнському дусі. В історіографії XIX ст. ця діяльність отримала назву "каролінг-ського Відродження".

На чолі з Карлом Великим була створена "Академія" за античним взірцем, де працювали запрошені ним вчені, письменники, художники, представники різних народів — англосакси, бавари, ірландці, лангобарди. Тут досліджували і вивчали проблеми культури, науки, шкільної освіти, здійснювали спроби відновлення класичної латині, переписували та виправляли античні латинські тексти, що сприяло збереженню багатьох творів античних авторів. З метою підвищення культури переписування рукописів було введено чітке письмо (так званий каролінгський мінускул), яке стало основою написання латинських літер. Одну з перших шкіл, де навчали такому письму, відкрив у м.Турі вчений Алкуїн родом з "Островів Океану". Розвивалося мистецтво оформлення книги, рукописи почали прикрашати мініатюрами та заставками.

У Каролінгську епоху були створені вагомі історичні, літературні, науково-теологічні та інші праці. Історик Павло Діакон (бл. 720 — 799 pp.), лангобард за походженням, написав "Історію лангобардів", використав міфи і легенди свого народу, античні та середньовічні джерела. Під впливом античності розвинувся новий вид літератури — художня "біографія імператора". Кращим твором цього напряму вважається "Життєпис Карла Великого" відомого франкського вченого Ейнгарда (770 — 841 pp.). Він поєднав у блискучій формі власні споглядання з чіткими біографічними схемами (послідовним зображенням приватного життя, сімейних відносин, дипломатичних зв'язків, культурних досягнень тощо). Таку схему розробив римський письменник Гай Свєтоній (бл. 70 — бл. 140 pp.), автор знаменитих життєписів 12 цезарів.

За часів Карла Великого започаткована традиція записів німецької пісні, яка продовжувалася і при його спадкоємцях. Зокрема, з IX ст. відомі записи окремих сказань "Про Дітріха Бернського" (короля Теодоріха Великого) та деяких пісень, які згодом увійшли до німецького героїчного епосу "Пісня про Нібе-лунгів".

Завершив Каролінгську епоху на Заході видатний ірландський філософ Іоганн Скотт Еріугена, прозваний "Гегелем IX століття". Норманські нашестя на Ірландію змусили його переселитися в Галлію (Францію), де при дворі Карла Лисого, покровителя наук, він здобув славу вченого-теоретика. Еріугена у філософських працях "Про розподіл природи" й інших утверджував свободу думки, розглядав релігію як тотожну філософію, доводив примат розуму перед авторитетом церкви. Він намагався синтезувати неоплатонівську філософію та християнство, за що пізніше його оголосили єретиком, а твори публічно спалили.

Період X —XI ст., відомий у західному світі як військовий феодалізм, позначений розвитком романського будівництва. Масивні кам'яні "орлині гнізда" на скелях, похмурі храми з укріпленими стінами, захисні споруди численних монастирів — характерні споруди войовничої Європи того часу.

Романський художній стиль передусім виявився в архітектурі й домінував у X —XII ст. Архітектурна масивність найбільше виражена у німецьких соборах (Шпейєрському, Майнцському), декоративна пишність — в Італії, де сформувався своєрідний пі-зано-романський та романо-тосканський стиль (храми Пізи, Флоренції), які становлять виняток з єдиного романського цілого. У французькому романському зодчестві простежувалася рівновага Цих рис.

З-поміж визначних споруд романського стилю — замок Та-уер у Лондоні (XI ст., Англія), собор Санкт-Петер у Вормсі (1170 —1240 pp., Німеччина), церква Нотр-Дам ля Гранд у Пуатьє (кінець XI ст., Франція), баптистерій у Пармі (XI ст., Італія) та ін.

На початку XII ст. на Заході зародився широкий рух хрестоносців. Численні рицарські походи відображені у хроніках хрестоносців, зокрема "Діянні богачерез французів" Г.Ноланського, "Діянні франків та інших подорожніх до Єрусалиму" невідомого автора, який засудив користолюбство баронів. У Іспанії утверджується сім'я Роже-де-Тоені, Північну Італію та Сіцілію захоплюють представники династії Р.Гвіскарді, дружини Вільгельма Завойовника з "благословіння папства" підкорюють Англію.

В Західній Європі XI —XII ст. відбувалися глибокі соціально-культурні зміни. Міська революція порушила замкненість економічного та духовного життя. Виникли корпорації (цехи), які набули пріоритетного значення в розвитку економічних- відносин, досягли високого політичного суверенітету в структурі міської влади.

Закономірно розвивалася міська готична культура. Готичний художній стиль поступово витісняв романський. Німецьке готичне зодчество, яке майже на століття відстало від французького, довго зберігає суворість колишнього романського стилю і в період розквіту залишається художньо менш привабливим, ніж французьке. Лише собори Кельна, Оренбурга та Страсбурга становлять виняток. Готика Англії вирізняється величчю. В Італії церкви Ассізі, Флоренції, Сієни й Орвієто вражають "неготичними" особливостями. Храми за Альпами побудовано з сірого мармуру, італійські — зі світлого, з чергуванням святкових білих, чорних, іноді червоних кольорів. Скульптури італійських храмів набагато бідніші та (особливо всередині) мало пов'язані з готичним ансамблем. Найвідоміші споруди готичного стилю — собор Паризької богоматері Нотр-Дам де Парі (1163—1257 pp., Франція), собор у Даремі (бл. ИЗО р., Англія), собор у м. Орвієто (1310 р., Італія). Готичні собори — своєрід

ний синтез мистецтв при домінуванні архітектури. Вони виконують подвійну функцію:

релігійну та світську. Собор був центром і окрасою міста, символом його процвітання, могутності. Конструкція собору, як і логіка поєднання у ньому різних мистецтв, відповідали

тогочасним ідеологічно-філософським тлумаченням "системи Всесвіту". Все мало символічний характер та багатозначність. Дві основні форми церковних споруд — кругла і хрестоподібна, символізували довершеність. Однак хрестоподібний план будівлі — це не лише зображення розп'яття Христа. Важливо те, що форма, заснована на квадраті, значала чотири головні напрями, символізуючі Всесвіт. І в тому, і в іншому випадку церква уособлювала мікрокосм.

У релігійних обрядах використовувалися елементи театралізації. Наприклад, спроби драматизувати історію життя та воскресіння Христа зумовили виникнення так званих містерій, які поступово відділилися від канонічної, літургійної драми і з-під склепінь собору вийшли на міські вулиці й площі, набуваючи довільних форм виконання та поєднуючись із різноманітними традиціями народної творчості.

У середньовічній Західній Європі ще в X ст. почав складатися інститут народних мандрівних співців і акторів. Ця традиція сформувалася під впливом пізньоімператорського Риму, де були популярними мандрівні актори — міми та гістрігони, які розігрували народні фарси та водили потішних тварин. У середньовічній Франції — це жонглери, в Іспанії — хулгари, у Німеччині — шпільмани. Згодом під впливом церкви жонглери та шпільмани розділилися на потішників (тобто виразників народної культури) та виконавців високих жанрів — епосу і духовних релігійних віршів. Світська влада й аскетично налаштована церква вороже ставилися до мандрівних акторів, їх позбавляли права спадкоємності, не допускали До причастя, відмовляли у християнському похованні тощо.

Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська культура. Намагання торгово-ремісничої верхівки розвинених міст продемонструвати самостійність зумовило створення на початку XII ст. латинських шкіл на противагу соборним і монастирським. Латинські школи, які передбачали значно ширшу освіту, дали початок так званим іуманітарним гімназіям, де основу навчання становило вивчення грецької та латинської мов і літератури. Згодом частина гімназій розвинулася в університети. До другої половини XIX ст. гуманітарні гімназії були домінуючим середнім навчальним закладом, закінчення якого давало змогу вступити до університету. Середньовічні латинські школи широко використовували спадщину античної освіти.

До нашого часу на Заході (як і в інших країнах світу) збереглися з різними модифікаціями усі три ступені античного навчального процесу — елементарна, середня та вища школа.

Вищі школи, де здобували освіту й займалися наукою, в арабських країнах та Візантії існували з VIII —IX ст. У Західній Європі перший університет (лат. universitas — сукупність) засновано у Болоньї (Італія) в XI ст. Структура і звичаї середньовічних університетів певною .мірою нагадували корпорації та цехи, зокрема італійські, звідки до нас дійшла назва ректор (лат. rector — начальник цеху). Тогочасні університети вважались об'єднанням тих, хто навчає (учителів), і тих, хто навчається (студентів).

У Болонському університеті діяв Статут, визнаний міською владою, уряд, звід правил і суд. Університет був незалежним від міської та королівської влади майже в усіх питаннях внутрішнього життя і частково у'зовнішніх справах. Досягти такої автономності прагнули й інші університети Європи.

Ініціаторами заснування університетів виступали міщани, міська влада, король або духовенство. В XIII ст. склалася традиція, згідно з якою право на відкриття університету надавав Папа або цісар. У середньовічних університетах домінували теологічні науки, тому основне керівництво ними здійснювало переважно духовенство.

Виникли університети в Англії — Оксфордський (заснований у XII ст.); Франції — Паризький (1215 p.); Іспанії — Сіена (1240 p.); Італії (Вінченца — 1205 р.); Падуя — 1222 p., Неаполь — 1224 р., Рим — 1303 р.) та ін. Кембріджський університет лише 1318 р. отримав від Папи Іоанна XXII право називатися університетом, хоча школа, його попередниця, існувала з 1209 р.

Західноєвропейські університети відрізнялися соціально-політичними й ідейними позиціями їх засновників і керівництва. Демократизм — характерна ознака Болонського та Падуанського університетів. Значна увага приділялася світським наукам. Згідно зі Статутом, здійснювалося виборне управління, в якому широкі права надавалися студентам. Представники інших країн, що тут навчалися, мали право обиратися на керівні посади. Наприклад, ректором Болонського університету в 1481 — 1482 pp. був Юрій Дрогобич (бл. 1450— 1494 pp.), українець за походженням. Для порівняння: в Сорбонні перевага надавалася богослов'ю, ректора обирала рада професорської колегії, права студентів були обмеженими.

У середньовічних університетах традиційно діяли чотири факультети. На артистичному {підготовчому) вступники опановували латинь — мову католицької церкви, науки й освіти, вивчали "вільні мистецтва"; після засвоєння граматики, риторики, основ діалектики студент отримував ступінь бакалавра мистецтв, після засвоєння арифметики, геометрії, астрономії, теорії музики — ступінь магістра мистецтв. Після закінчення артистичного факультету дозволялося вступати на інші факультети — богословський, медичний, юридичний. У навчальних закладах Західної Європи домінувала схоластика (лат. schola — школа), вид релігійної філософії, для якої характерне принципове впорядкування теології. Теологи зосереджували увагу на співвідношенні віри і знання. Головним завданням науки вони вважали вміння оперувати поняттями формальної логіки.

Позицій крайнього теологічного раціоналізму дотримувався англійський схоласт Ансельм Кентерберійський (1033— 1109 pp.), який утверджував віру передумовою раціонального знання {"вірую, щоб розуміти").

Іншу позицію {"розумію, щоб вірити") обстоював П'єр Абеляр (1079—1142 pp.), видатний французький філософ, теолог і письменник. У творах "Так і ні", "Вступ до теології", "Етика", "Діалектика" він висловлював думку про користь світських знань, передусім античної філософії »для пошуку істини, необхідність підходити до пізнання кожної речі з різних, навіть протилежних поглядів, утверджував пріоритет розуму, логіки, досвіду над сліпою вірою та доказовістю авторитетами; 1113 р. він відкрив власну школу, яка набула широкого визнання. Автобіографічна праця П.Абеляра "Історія моїх бідувань", де він всебічно проаналізував своє життя, розповідав про наукові пошуки і переслідування церковників, про кохання до чарівної Елоізи, учениці, згодом дружини та їх відхід у монастир (1119), приклад високої духовності, глибини думки і палких людських почуттів.

З ім'ям Абеляра пов'язують поширення вільнодумства. Його ідеї наслідували учні, зокрема Г.Коншський.

Вперше протилежні позиції схоласти виявили у філософських дискусіях з приводу загальних понять {універсалій). Представники реалізму (тут більш виражена платонівська лінія) стверджували, Що загальні поняття існують самостійно, поза речами і передують їм як у світі, так і в пізнанні. Представники номіналізму (ідеї Арістотеля співіснували з елементами емпіризму), заперечували самостійне існування універсалів і визнавали лише одиничні речі.

Церква в особі бургундського теолога-містика, реаліста Б.Клер-воського (1090— 1153 pp.) засудила вільнодумство ПАбеляра, Г. Коптського й інших прихильників неофіційної схоластики. Ці дискусії виражали потреби часу і зумовили дві тенденції розвитку готичної культури — спіритуалізм (лат. spirituals — духовний, spiritus — душа, дух) і натуралізм.

Синтез середньовічного світогляду намагалися здійснити схоласти Паризького університету — Альберт Магнус та його учні Ульріх Страсбурзький і Фома Аквінський. Використовуючи ідеї Арістотеля, вони інтерпретували його в потрібному дусі.

Відомий ідеолог католицизму, домініканський чернець Фома Аквінський (1225—1274 pp.) у творі "Сума теології" намагався підвести підсумок середньовічного схоластичного мислення й умоглядної естетики. Він визначав красу як те,' то викликає задоволення при чуттєвому спогляданні закінченістю форм і як те, що має числову пропорцію та блиск. Наприклад, в естетиці відбилося вчення філософського реалізму про первинність понять стосовно речей. Позиція Фоми Аквінського була деяким пом'якшенням реалізму, допускала існування понять не окремо від речей, а лише в них самих і в людській свідомості. У питаннях мистецтва він поділяв арістотелівську традицію, згідно з якою мистецтво — це наслідування природи. В світлі пізньосередньо-вічної філософії він стверджував, що мистецтво <

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти