Ренесанс — перехідна епоха від середньовічної культури до культури Нового часу. Він у точному розумінні слова стосується лише Італії XV —XVI ст. Відроджувачами почали називати себе італійці епохи Ренесансу, які надзвичайно високо цінували досягнення античної культури.

Нова епоха трансформувалась, орієнтуючись на відродження античного стилю мислення і чуттєвості. Звідси, власне, і започаткована назва Ренесанс, або Відродження.

Філософський і культурний зміст поняття "ренесанс" трактується як своєрідне, відмінне від середньовічного ставлення до античності, зокрема відродження античних уявлень про людину. Ренесанс охоплює близько чотирьох століть, хронологічно XIII — XVI ст. Розвиток ренесансної культури, витоки якої пов'язані з Італією, зумовлює розклад феодальних і становлення ранньокапі-талістичних суспільних відносин.

Соціальну основу Відродження визначає піднесення італійських вільних міст-комун, які внаслідок розвитку ремісничого виробництва і зручного географічного розташування активно прилучалися до торгівлі між Європою та Сходом. Флоренція, Генуя, Венеція, інші міста Італії стали для всієї Європи взірцем свободи і винахідливості. Утверджувалося нове розуміння світу, зв'язків природи, суспільства і людини. Відбувалося становлення нового типу особистості — розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності, розмаїття внутрішнього світу.

Істотну характеристику Ренесансу становить відродження античного мислення і науки. Безумовно, цією характеристикою Ренесанс не вичерпується. На відміну від середньовічної культури — це світська культура і водночас світогляд, що визнавав пріоритетними земні уподобання людини.

Принципово новим для ренесансної епохи було піднесення значення краси, насамперед краси чуттєвої. Глибоке пізнання природи, людини, космосу характерне майже для всіх представників Відродження.

Практичного значення набула різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, зокрема математиці, пріоритет якої визнавався в античності й Середньовіччі. Леонардо да Вінчі був не лише великим художником, а й здійснював наукові дослідження у галузі математики, механіки, фізики. Альбрехт Дюрер відомий як живописець, гравер, скульптор, архітектор, теоретик мистецтва і, крім того, винахідник системи фортифікації.

Для ренесансної культури властиве стихійне самоутвердження людської особистості в її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження простежувалися спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до прогресу. В філософському плані спроби обґрунтування такого синтетичного світосприймання пов'язувались із неоплатонізмом, який і визначив теоретичні засади ренесансного світогляду.

Відомі три основні історичні типи неоплатонізму — античний, середньовічний і ренесансний.

Античний неоплатонізм органічно поєднував ідеї Платона й Арістотеля, згідно з якими досконала краса — це зорово і загалом чуттєво сприйманий космос. Тобто античний неоплатонізм надмірно споглядальний.

Середньовічний неоплатонізм (християнський) виник на ґрунті глибокого віровчення про абсолютну особистість. На таких засадах середньовічний неоплатонізм пояснював не лише природу, природну людину, космос, а насамперед теоретично доводив сутність абсолютної особистості, що існує вище від природи, світу і є творцем будь-якого буття та життя з нічого. Найвищою красою вважався Бог і створений ним світ. Відтак середньовічний неоплатонізм — надмірно теологічний.

Ренесансний неоплатонізм не задовольнявся античним політеїзмом та середньовічним монотеїзмом. Згідно з головним постулатом неоплатонізму Відродження, людська особистість бере на себе функції божества. Але ця особистість абсолютна не в своєму надсвітовому існуванні, а у вияві творчих здібностей. Тому неоплатонізм Відродження передусім антропоцент-ричний.

Ренесансний неоплатонізм вихідним першообразом розглядав тілесну оформленість людської особистості, яка математично обчислена, проте становить предмет самоцінного естетичного задоволення. Звідси проблеми пропорції, симетрії, числових канонів, ритму, перспективи, гармонії, що зумовлюють розуміння краси. Дослідженню цих проблем приділяли значну увагу майже всі митці Відродження.

Отже, чуттєвий космос, єдиний і надсвітовий Бог, творець світу й особово-тілесна окрема людина — три моделі розуміння світу, людини і мистецтва, які розглядалися на засадах неоплатонізму.

В ренесансному неоплатонізмі першочергове значення має гуманістичний зміст. Загалом Відродження — це теорія і практика гуманізму. Ренесансний гуманізм обґрунтовує новий ідеал людини — творчої особистості, здатної до самопізнання, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і перетворити себе.

Не випадково в добу Відродження майже зникає відмінність між наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку називали "мистецтвом") та художньою фантазією. Інженер і митець — не лише умілець, технік (античність чи Середні віки), а й Майстер Творець.

Гуманізм Ренесансу — типова свідомість, для якої характерні вільнодумство та світський індивідуалізм.

Поняття "гуманізм" (лат. humanus — людський, людяний) філософська література трактує у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вузькому — прогресивна течія західноєвропейської культури доби Відродження, спрямована 'На утвердження поваги, гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального становища: городяни, які вивчали філософію, а також поети і художники. Об'єкт їх вивчення становила людина й усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти, котрі значною мірою визначали духовний клімат доби.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу простежується не лише єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331-1404 pp.).

Утвердженню гуманістичних ідей сприяла діяльність Платонів-ської Академії у Флоренції (1459—1521 pp.). Відомо, що Платон 387 р. до н.е. заснував давньогрецьку філософську школу, яка згодом дістала назву Платонівська Академія (за іменем міфічного героя Академа, на честь котрого названо місцевість поблизу Афін, де засновано школу). Платонівську Академію очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433—1499 pp.). Він вважав, що для досконалого пізнання ідей Платона потрібно опанувати вчення Арістотеля. М.Фічіно переклав латинською мовою твори Платона, інших античних філософів і письменників. До складу Академії належали люди різні за соціальним положенням і фахом, — духовні особи, світські діячі, митці, республіканські правителі та ін.

Італійські гуманісти розробляли методологію практичної життєдіяльності людини. Ідеї гуманістів вплинули на діячів Католицької церкви. Наприклад, до гуманістів належали кардинал М.Кузанський, Е.Пікколоміні — Папа Пій II та ін. Серед представників папства були високоосвічені люди, які увійшли в історію Відродження як меценати і покровителі видатних митців.

Гуманісти приділяли увагу вивченню стародавніх мов, започаткували нову наукову галузь — класичну філологію, одну з най-ранніших різновидів філології, яка значно розвинулась у наступних століттях.

У межах нового світогляду розвивалась гуманістична історіографія. З гуманістичних позицій історики Відродження переглянули теологічну періодизацію історії. Відтоді, зокрема після виходу праці Ф.Бйондо "Історія з часу занепаду Римської імперії", виник поділ історії на давню, середньовічну і нову.

Характерні риси гуманістичного світогляду були властиві педагогічній та просвітницькій діяльності гуманістів. У середині XV ст. німецький винахідник Й.Гутенберг (1406—1468 pp.) започаткував книгодрукування в Європі, що сприяло поширенню гуманістичних ідей. У 1440—1450 pp. він видавав у Страсбурзі та Майнці книги навчального і популярного характеру. Найвідоміше його видання — Біблія у двох томах.

Діяльність Й.Гутенберга була відома і в Україні. Т.Шевченко згадував його у повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали", I.Франко — у статті "Метод і задачі історії літератури".

Гуманісти критикували середньовічну схоластику, однак зробили виняток для Боеція — "батька схоластики", високо оцінюючи внесок філософа у збереження античної спадщини, за відродження якої самі боролись. Схоластичній системі освіти гуманісти протиставили виховання, яке розвиває людину розумово, фізично й морально. Достатньо згадати лише педагогічні ідеї Л.Бруні, Е.Пікколоміні та ін. Гуманісти виходили з того, що в процесі виховання й навчання діти мають набувати здатності мислити, пізнавати навколишній світ. Отже, педагогічна діяльність повинна брати до уваги особливості дитячого віку, індивідуалізувати виховання і навчання, позбутися тілесних покарань учнів.

Італійський гуманіст Вітторіо де Фельтре прагнув втілити у практику прогресивні педагогічні ідеї. З цією метою він організував 1424 р. школу під назвою "Будинок радості", але такі школи на той час були рідкістю.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу зумовила естетичний вимір усіх сфер суспільного життя — політики, придворного життя, побуту, повсякденного спілкування тощо. Художньо витончене співжиття особливо вирізняло Платонівську Академію наприкінці XV ст. В академістів існував своєрідний культ "вченої дружби". Поширеними формами спілкування були диспути, філософське листування, турніри, карнавали, обмін квітами, віршами, мадригалами.

Подібна естетизація суспільного життя відсутня в європейській культурі до і після Ренесансу, що засвідчує відсутність обмеженого, вузького практицизму в діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини — homo universal — ідеал цілісної гармонійно розвиненої особистості.

Ренесансний гуманізм зумовив розвиток мистецтва. Основним об'єктом зображення в мистецтві стала людина, творчість якої гуманісти розглядали як найвищу цінність і мету буття.

Гуманізм — головна культурна течія Ренесансу. Це особливий тип гуманізму з характерним для нього філософсько-міфологічним, поетичним і навіть особистісним вільнодумством. Однак гуманізм Відродження, незважаючи на його прогресивність, був водночас непослідовним і суперечливим. Наголосимо на історичній трансформації різноманітних культурних явищ Ренесансу, передусім втіленні глибокої людяності в мистецтві, науці, моралі, психології, і наявності так званої зворотної сторони — титанізму. Саме стихійно-земний індивідуалізм об'єднував ці, на перший погляд, несумісні явища.

Об'єктивний науковий аналіз вимагає розглядати стихійний ренесансний індивідуалізм загалом, що дає змогу усвідомити непе-ресічність культури Ренесансу (гуманістичний зміст), як і наявності у ній відповідних побутових типів.

Поширений побутовий тип Ренесансу становить пригодництво і навіть прямий авантюризм. Авантюрний роман (франц. aventur — пригода) вирізняє гострий динамічний сюжет із незвичайними подіями, несподіваними пригодами і таємницями. Яскравий приклад — поема в октавах "Несамовитий Орландо", найвидатніший твір італійського поета Лудовіко Аріосто (1474—1533 pp.). Багатоплановий сюжет вміщує тематику французького героїчного епосу, цикл куртуазних романів, античну поезію. В поемі відбилися певні ідеї доби Відродження — життєрадісність, культ краси, кохання, релігійний скептицизм.

Твори Л.Аріосто були відомі в Україні. Т.Шевченко згадує про нього в повісті "Варнак". М.Дашкевич у розвідці "Малоруська й інші бурлескні (жартівливі) "Ене'їди" (1898 р.) порівнював "Ене-їду" Котляревського з поезією Л.Аріосто і "Похвалою Глупоті" Е.Роттердамського.

Міський тип ренесансної культури (французькі фабльо, німецькі шванки, ренесансна новела) характерний натуралістичним зображенням заповзятливого героя з плебейських низів. Йому

притаманні енергійність, практицизм, глибоко сатиричне висміювання недоліків тогочасного суспільства, критичне відношення до духовенства. Антицерковність становила дійсно ренесансну ідею, відображену в численних літературних творах, що знаходила широкий вияв у побуті.

Водночас побутова практика алхімії, астрології, магії та нескінченна марновірність охопили майже всі верстви тогочасного ренесансного суспільства. Такі явища засвідчували не стільки неосвіченість, скільки індивідуалістичні спроби оволодіти таємничими силами природи.

Загалом гуманістичні ідеї доби Відродження становили суттєву опозицію феодалізму, сприяли утвердженню принципів демократії.

2. Періодизація культури Відродження. Ранній Ренесанс

Тенденції Відродження виявляються у IX —XII ст. Період, що передував Відродженню, процес визрівання його культури в пізньому Середньовіччі, дістав назву "Передвідродження".

Визначальні ознаки Передвідродження: актуалізація античної спадщини, пробудження інтересу до людської особистості, певних аспектів реального світу. Витоки цих уявлень, пов'язані із середньовічним світоглядом, передусім Візантії XI —XII ст., згодом поширилися на південнослов'янські країни — Сербію, Македонію, Болгарію, а також Грузію та Вірменію.

Передвідродження у Східній та Південно-Східній Європі не переросло у Відродження внаслідок несприятливих історичних умов, монголо-татарського й османського завоювання.

У XIII —XV ст. Передвідродження охопило Західну Європу, безпосередньо передуючи Відродженню. Найраніше Передвідродження виявилося в культурі Італії, де набуло класичних форм, а період XIII —першої половини XIV ст. дістав назву "Проторенесанс". Цей термін увів у науковий обіг швейцарський історик Я.Буркхардт (1818-1897 pp.).

Становлення культури Проторенесансу відбувалось на засадах різнорідних художньо-стильових елементів: романських, візантійських, готичних і класичних (античних). Проторенесанс знаменував відхід від символіко-алегоричних тенденцій художньої системи Середньовіччя та початок переорієнтації мистецтва на зображення реального світу і людини.

До яскравих представників Передвідродження належать англійський поет, основоположник англійської національної літератури Д.Чосер (1340—1400 pp.), французький поет, автор творів антиаскетичного сатиричного спрямування Ф.Війон (1431 р. — після 1463 p.), нідерландський живописець і мініатюрист Я.Ван Ейк (1390-1441 pp.) та ін.

У теоретичних пошуках і художній практиці митців XIV ст. важливого значення набула філософія номіналізму. її видатний представник — англійський вчений У.Оккам (бл. 1285—1349 pp.) вперше відокремив мистецтво від релігії, трактуючи естетичний предмет як самостійний і оригінальний.

Середньовічний філософ і теолог Фома Аквінський (1225 pp. або 1226—1274 pp.) вважав, що естетичний предмет існує як предмет споглядання у вигляді чистої форми, тому його осягнення не потребує жодних зусиль, бажання чи волі. Він виділяв три складові ознаки краси: цільність (досконалість), пропорції (її співзвучність) і ясність. Сутність краси, за Фомою Аквінсь-ким, становить її пластична відповідність як наслідок ясності розуму.

Номіналізм і«пов'язаний з ним алегоризм та тенденції матеріально-пластичного розуміння феномена краси були спробами певною мірою наблизити об'єктивну дійсність до людини, зробити її іманентною людині.

Центрами італійського Проторенесансу стали великі торгові міста, насамперед Флоренція, вже на той час економічно незалежна і політично самостійна. У 1293 р. була прийнята перша демократична Конституція Італії — "Встановлення справедливості". Тоді вперше людську особистість почали визначати не за соціальним походженням, як це вважалося прийнятним у феодальних державах, а за її власними індивідуальними якостями.

Характерні риси гуманістичного світогляду проторенесансної Італії простежуються в літературі, передусім творчості видатного поета-гуманіста Данте Аліг'єрі* (1265—1321 pp.). Збірка його сонетів і прози "Нове життя", укладена 1293 p., — перший автобіографічний твір європейської літератури. Найвидатніший твір Данте — поема "Божественна комедія" (1307—1321 pp., видана 1502 p.), написана в поширеній у середньовічній літературі формі "видіння".

Назву "божественна" ("прекрасна") запропонував 1360 р. Джо-ванні Боккаччо — перший біограф Данте. В трьох частинах поеми — "Пекло", "Чистилище", "Рай" Данте відтворив уявну мандрівку в потойбічному світі, здійснену ним разом із римським поетом Вергілієм (70—19 pp. до н.е.). Поема відображає середньовічне світосприйняття і є певним прологом до культури і мистецтва Відродження. Уявна мандрівка поетів розпочиналася оглядом пекла. За Данте, пекло — лійкоподібна прірва, яка звужуючись, сягає центра Землі. Тут зображено знамениті Дантові "кола пекла", їх дев'ять; вісім пов'язані з персоналіями або реаліями античної міфології (Лімб, Мінос, Цербер, Плутос, Мінотавр, Коціт та ін.). У найближчому до Землі колі пекла (Лімб) перебувають душі немовлят, які померли неохрещеними; добродійні мужі давності (у тому числі Адам і вітхозавітні праведники). Вони жили до появи Христа і залишились язичниками, їхні гріхи несвідомі, тому і страждання найменші. Восьме коло поділено на дев'ять ровів, де страждають у муках хабарники, лукаві, злодії, віщуни та ін. Найнижче, дев'яте, коло має назву Коціт (льодове озеро; в мусульманській міфології найнижче пекло — льодове). Коціт має чотири пояси, де поміщені різні зрадники (наприклад, біблійний братовбивця Каїн); нижче — три пащі Люцифера роздирають особливо низьких грішників, тих, хто посягнув на освячену Богом царську владу (Брута з Касієм, які убили Юлія Цезаря; Іуду, що зрадив Христа).

Чистилище Дайте розташував посеред Океану (на Півдні), воно має вигляд великої гори зі зрізаною вершиною, на якій розташований Земний Рай (за біблійною легендою Сад Едема, де спершу "мешкали Адам і Єва, був на Землі). Нижня частина гори — пе-редчистилище, а верхня, як і пекло, поділена на кола, їх число сім', на небесах розташована третя частина Всесвіту — рай. Відповідно рай також поділено на небеса (поверхи): перше — небо Місяця, за ним небеса інших світил — Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера, Сатурна; восьме — небо зірок, дев'яте небо — першодвигун, який рухає всі небеса; десяте — найвище небо, Емпірей (грец. empyros — вогняний, полум'яний), вічно нерухоме/тут місце перебування Бога. Здійснений Данте поділ неба на СІМ сфер відображає тогочасні уявлення про будову Всесвіту, які містили відомості про п'ять планет (Меркурій, Венера, Марс, Юпітер, Сатурн) і два світила (Сонце і Місяць).

В оточенні Данте буАо чимало талановитих митців, однак легенда міцно поєднала два імені — Данте і Джотто.

З творчістю італійського художника, скульптора і архітектора Джотто ді Бондоне (1266 p., або 1267 — 1337 pp.), пов'язана нова реалістична концепція живопису. Вона ґрунтується на двох головних принципах: перспективного передання тривимірного простору і об'ємної трактовки пластичної фігури.

Відкриттям Джотто як архітектора і живописця стало нове бачення інтер'єра. Прикладом може бути фреска капели дель Арена (церква Марії Милосердної у Падуї). В євангельських сюжетах з життя Марії і Христа художник відтворив людські риси. Навіть зовні його герої не подібні до безтілесних образів середньовічного мистецтва. На картинах Джотто людина наділена рисами гідності, мужності, благородства, доброти.

Зовсім іншого, нового значення набуває у Джотто колорит'. Тобто колорит — уже не лише відображення небесного символу божества (що властиво середньовічному живопису), а й дає змогу підсилити реальну доказовість, пластичну об'ємність фігур і предметів, виділити головних героїв, виявити ідейний зміст композиції. Однак найголовніше досягнення Джотто становить нове розуміння особистості, утвердження високих моральних принципів людини.

Широкого визнання набула творчість Франческо Петрарки (1304—1374 pp.) — італійського поета, філософа і вченого, якого справедливо вважають першим гуманістом Європи. Становлення гуманістичного світогляду Ф.Петрарки відбувалось під впливом античної спадщини, передусім творчості Ціцерона. Філософські трактати "Про презирство до світу" і більшість художніх творів Ф.Петрарка написав латинською мовою. Одним з важливих напрямів діяльності він вважав очищення латинської мови і відродження давнього красномовства.

Основний італомовний твір поета — збірка "Канцоньєре" ("Книга пісень"). Значну частину її становлять вірші про кохання до Лаури де Саді, яке Ф.Петрарка проніс через усе життя, а також вірші на політичні та клерикальні теми. Ця збірка започаткувала європейську ліричну поезію Нового часу, зумовила літературну течію — петраркізм, що значно поширилась у поезії доби Відродження.

Моральні й духовні засади світосприйняття поета певною мірою ґрунтувались на ідеях платонізму і неоплатонізму. В сонетах Петрарка оспівував кохання, а в трактатах розмірковував про владу розуму і традиції. Однак сонети виявили протиріччя трактатів, і кохання до Лаури стало об'єктом найсуворішого осуду в бесідах "Про презирство до світу". Внаслідок цього краса людини становить нижчу фазу порівняно з красою божества. Петрарка так і не зміг примирити це протиріччя раціонально або побороти його впродовж всього життя.

Різнобічна творча діяльність Петрарки" посідає чільне місце в історії світової культури.

Вагомий внесок у розвиток італійської літератури зробив видатний письменник-гуманіст Джованні Боккаччо (1313—1375 pp.).

Продовжуючи традиції Данте і Петрарки, він розвивав італійську літературну мову на народній основі. В поемі "Ф'єзоланські німфи", задум якої підказаний "Метаморфозами" Овідія, він прославляв природні людські почуття, а його повість "Ф'яметта" вважається першим психологічним твором у західноєвропейській літературі.

Найвизначніший твір Боккаччо — "Декамерон" (1350— 1353 pp., виданий 1471 p.), який заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру.

Погляди Боккаччо на мистецтво найпослідовніше викладені у творі "Генеалогія богів", де зіставляються поезія і філософія. Саме цей твір дає змогу вважати письменника одним із засновників вільної світської поетики.

Загалом XIV ст. вирізняє дух іманентно-суб'єктивного самоутвердження людини. Художня предметність відділяється від священної історії, набуваючи самодостатнього значення. Відбувається підготовка так званого періоду Раннього Ренесансу (італійська назва — Кватроченто). Хронологічно Ранній Ренесанс визначається по-різному, приблизно 1420—1500 pp. На перший план тут висувається яскраво виражена вільна людська особистість, що обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємно, тривимірно, тобто виступає в усій матеріальній тілесності. І — що не менш важливо — набувають самостійності види мистецтва живопис і скульптура, відокремлюючись від архітектури, з якою раніше становили одне ціле.

Зачинателями Раннього Відродження прийнято вважати Ма-заччо, Донателло та Брунеллескі, які належали до флорентійської школи митців.

Творчість видатного італійського художника Мазаччо (1401 — 1428 pp.) характерна подоланням традицій готики, застосуванням світлотіньового моделювання, розробки нової перспективи. Пошуки, що почали лише простежуватися у творах Джотто, набули у Мазаччо закінченої системи, яка згодом стала всезагальним надбанням. Мазаччо і його сучасники обґрунтовували свої дослідження у галузі перспективи законами оптики і математики, що дало змогу створювати у тривимірному просторі складні, багатофігурні композиції, ввести до живопису пейзаж, архітектуру тощо. Нові досягнення перспективи зближували людину з довкіллям. На перший план мистецтвознавці висувають у творчості Мазаччо зображення людини гідної і впевненої у собі, втілення у релігійних сценах життєвих гуманістичних ідеалів.

Творчість італійського скульптора Донателло" (1386—1466 pp.) припадає на першу половину XV ст., коли історично відходять традиції готики й утверджується в Середній Італії стиль Раннього Ренесансу.

У 1430 р. Донателло завершив найвизначніший твір — бронзову статую "Давид". Подібно до грецьких богів і героїв, Давида зображено голим; його образ сповнений внутрішньої гармонії, поєднує високі духовні ознаки особистості — благородство і велич душі.

На замовлення цеху зброярів Донателло виконав статую "Святий Георгій" (покровителя воїнів). Створений скульптором образ молодого воїна став романтичним символом Флоренції. Відомий італійський архітектор, живописець і теоретик мистецтва Джордже Вазарі' (1511 — 1574 pp.) писав, що в жодній скульптурі не знайти стільки життя, в жодному мармурі стільки одухотвореності, скільки природа й мистецтво втілили у цей твір Донателло.

Привертає увагу кінна статуя кондотьєра Гаттамелати, встановлена 1453 р. перед собором Сант-Антоніо у Падуї. За походженням Гаттамелата — син булочника, який став одним із знаменитих полководців того часу. Перебуваючи на військовій службі у Венеціанській республіці, він не зазнав жодної поразки. Донателло уславив непереможного героя, котрий не знає, "якого кольору страх". Це — типовий представник епохи Відродження, коли суспільне положення людини значною мірою визначалося її здібностями, власним зусиллями, ініціативою, розумом і знаннями. Мистецтво Донателло найповніше відобразило демократичні та гуманістичні ідеали періоду Кватроченто.

Основоположником архітектурного стилю Раннього Ренесансу став Філіппо Брунеллескі (1377—1446 pp.) — італійський архітектор, скульптор, вчений, один із творців теорії перспективи. Збудований за його проектом купол Флорентійського собору {1420 — 1436 pp.) мав виняткове суспільне та ідейно-художнє значення. Купол домінував над містом і вперше виконував пріоритетну функцію у зовнішньому вигляді будівлі, сприймався як величний світський пам'ятник, приклад торжества людського розуму.

Завершує перший етап Ренесансу творчість Леона-Баттіста Альберті (1404— 1472 pp.) — італійського архітектора, вченого, письменника і музиканта. Для утвердження в архітектурі стилю Відродження важливе значення мали його теоретичні трактати "Про живопис", "Про статую", особливо "10 книг про будівництво", які вважалися своєрідною архітектурно-будівельною енциклопедією XV ст. Сміливими експериментальними рішеннями вирізняються архітектурні споруди Л.-Б.Альберті, з-поміж них — Палаццо Ручеллаї у Флоренції (1446—1451 pp.), церкви Сан-Франческо у Ріміні (1447 — 1468 pp.), Санта-Марія Новелла у Флоренції (1456—1470 pp.).

У теоретичних трактатах митець велику увагу приділяв аналізу проблеми краси і гармонії. На його думку, краса — це ідеальна модель естетично довершеного. Реалізацією краси став твір мистецтва. Закони природи почали виражатися певними числами; абсолютне і первинне начало природи — гармонія, а краса — ідеальний образ числа й ідеальний взірець для художника.

Творчість Альберті засвідчує те, як на засадах тисячолітнього неоплатонізму виникала тенденція структурно-математичних побудувань, простої та ясної естетики краси, заснованої на математично упорядкованій чуттєвості.

3. Філософські засади високого Відродження. Тенденції синтезу та узагальнення в мистецтві

Період Високого Відродження тривав у Середній Італії близько трьох десятиліть (кінець XV ст.— 1530 p.). Однак в історичному відношенні, як і за масштабами створених художніх цінностей, цей період характеризує особливий вплив на розвиток світової культури. Італійське тогочасне суспільство вирізняло контрастне поєднання високого художнього піднесення, з одного боку, та різкого економічного і політичного спаду — з іншого. В умовах жорсткої кризи виділялися чотири міста-держави, які визначали політичний стан Італії: Флоренція, Венеція, Мілан і Папська область. їхні правителі протистояли єдності Італії (найбільше — папський Рим). Внаслідок таких суперечностей війська французького короля Карла VIII, що вторг-лися в Італію 1494 p., майже не зазнали опору. Лише об'єднавшись у союзі з германським імператором та Іспанією, правителі італійських держав змогли 1495 р. витіснити французів. Але після цього значна частина країни опинилася залежною від Іспанії. Почався так званий період італійських війн, що завершився у середині XVI ст. майже повним захопленням країни Іспанією.

Проте у 'цей складний період і виявилися невичерпні можливості ренесансної Італії. Боротьба за прогресивні ідеали Відродження сягнула найвищого рівня. Загроза поневолення країни викликала бурхливе піднесення національної самосвідомості. Люди, які раніше вважали себе підданими Флоренції або Мілану, після навали французьких та іспанських армій відчули себе громадянами всієї Італії.

Філософсько-естетичні засади Високого Відродження визначають передусім наукові ідеї М.Кузанського, Л.Валли, П.Помнонацці.

Микола Кузанський (1401 — 1464 pp.) — один з найвидатніших мислителів не лише епохи Ренесансу, а загалом усієї нової та новітньої європейської філософії. Він походив з простої сім'ї і досягнула високого соціального становища, був папським кардиналом та єпископом. Уже лише це мало б спонукати його стати прихильником католицької ортодоксії. Однак філософська, суспільно-політична і церковна діяльність мислителя значною мірою сприяла секуляризації, що назрівала.

Головними естетичними принципами життя М.Кузанський вважав світло і красу, будуючи естетику світла на динаміці відношення абсолютного і конкретного. Абсолют, або Бог, є добро, світло й краса в нескінченності своєї невичерпної простоти.

Звільнення від тисячолітніх ідей сотвореності людини виявилось у критичному ставленні М.Кузанського до схоластики і християнських авторитетів. Філософ переніс головні атрибути абсолюта на "іншого Бога", "людського бога", нескінченність, виражену в нескінченному процесі пізнання і творчій активності. Трактат "Про вчене незнання" {"De docta ignorantia", 1440 p.) вміщує основні ідеї М.Кузанського: вчення про "збіг протилежностей", взаємозв'язок природних явищ, нескінченний Всесвіт і людину як мікрокосм, абсолютний і обмежений максимум. Розвиваючи ці ідеї, він посилався на досвід Псевдо-Діонісія, а вираз docta ignorantia запозичив у Августина. Зміст цього виразу, незважаючи на складність перекладу сучасними мовами, переважно трактовано як просвітлене, мудре, знаюче незнання.

Найголовніше досягнення філософії М.Кузанського становить вчення про "збіг протилежностей', розроблене у двох аспектах:

онтологічному (нескінченне буття знімає всі суперечності кінцевих речей) і гносеологічному (збіг протилежностей не можна осягнути за допомогою понять, які стосуються кінцевих об'єктів). Онтологічний і гносеологічний аспекти сутнісно взаємозв'язані: нескінченне буття вміщує всі протилежності й передбачає нетрадиційний спосіб пізнання — вчене незнання. За М.Кузанським, дійсне знання осягається як вчене незнання, тому для найдопи-тливішої людини не буде досконалішого осягнення, ніж виявити найвищу мудрість стосовно власного незнання; кожен стане ще вченішим, коли повніше побачить своє незнання.

Концепцію людини М.Кузанський загалом обґрунтував відповідно до гуманістичних положень доби Відродження. Аналізуючи Проблему творчості людини, він дійшов висновку: якщо Бог с творчість, а людина сотворена за образом Бога, то і людині властива творчість. І хоча у цих міркуваннях певною мірою збережена ортодоксія, проте творча сутність людини вже проголошена. Згодом італійський філософ Дж.Піко делла Мірандола подолав середньовічну ортодоксію, обґрунтував гуманістичну ідею безмежного самоудосконалення людини ("Промова про гідність людини", 1463 р.). За його трактуванням, якщо Бог є творцем самого себе, а людина сотворена за образом і подобою Бога, то і людина здатна творити сама себе. А відтак, творчі можливості людини безмежні, людина є мікрокосм ("малий світ"), вона здатна пізнавати нескінченний світ природи — макрокосм ("великий світ").

Творчість Миколи Казанського позначилась на розвитку філософської думки наступних історичних періодів. Аналіз філософської спадщини М.Казанського здійснили О.Лосєв, В.Асмус, В.Соколов, З.Тажурізіна.

Поступовий відхід від середньовічної ортодоксії характерний для італійського філософа-гуманіста Лоренцо Валли (1407— 1457 pp.). Він прагнув пояснити існування єдиного, нескінченного матеріального світу, виходячи з його власної основи, незалежно від Бога, спираючись на атомістичну концепцію.

Італійський філософ П'єтро Помпонацці (1462—1525 pp.) обстоював матеріалістичне вчення про зв'язок мислення з чуттєвим сприйняттям природних явищ, визнавав об'єктивні закономірності розвитку природи. Він проповідував вчення про так звану двоїсту істину", заперечував безсмертя душі (твір "Про безсмертя душі", 1516).

Філософські ідеї М.Кузанського, Л.Валли та П.Помпонацці суттєво вплинули на розвиток художнього світосприймання періоду Ренесансу.

Творчість італійських філософів-гуманістів визначала найголовніша гуманістична ідея: необхідність докорінної зміни суспільної свідомості, її основоположних засад. Головними об'єктами пізнання постають природа і людина на відміну від божества, яке пантеїстично розчиняється у матеріальному світі, — божество є радше те, що "перебуває у речах" [Дж.Брупо); Бог — "скрізь і ніде" (М.Кузанський). Відбулося закономірне зміщення акцентів у всіх галузях духовного життя — філософії, науці, етичних і естетичних ідеалах, мистецтві. Відтак божественне перетворюється у людське.

Проміжне становище між Раннім і Високим Ренесансом посідала творчість видатного італійського художника Сандро Ботічел-лі (1445—1510 pp.). Його картини "Весна", "Народження Венери", малюнки до "Божественної комедії" Дайте вирізняли витонченість, поетичність, натхненність образів. У його творах відсутня міфологія як така. "Весна" у зображенні митця — високий духовний ідеал, сучасне і майбутнє в єдиному образі, сповненому рухливості й схвильованості.

Порівняно з мистецтвом Кватроченто образи Високого Відродження характеризує масштабність. В архітектурі, скульптурі, живописі почали з'являтися визначні твори великих форм, зокрема ватиканські станці Рафаеля, "Давид" і Сикстинський плафон Мікеланджело та ін.

Мистецтву Високого Ренесансу притаманні тенденції синтезу й узагальнення. В творах художників провідним став збірний ідеальний образ ідеально прекрасної людини, досконалої фізично і духовно. Особливо виразно виявився ренесансний антропоцентризм. Основним об'єктом художнього втілення став образ окремої людської особистості. Образ колективу, людських мас залишився поза увагою митців.

Значного розвитку досягла художня теорія. Митці прагнули вичерпно виявити можливості кожного виду мистецтва. Зокрема, Леонардо да Вінчі доводив перевагу живопису перед іншими видами мистецтва, а Мікеланджело надавав перевагу скульптурі. Питання теорії мистецтва тісно пов'язувалися з гуманістичними ідеями, насамперед з ідеалом досконалої особистості.

Високий Ренесанс змінив співвідношення локальних художніх шкіл Італії Особлива роль у розвитку мистецтва належала Флоренції (тоді Італійська республіка). Ллє на зламі XV —XVI ст. провідним центром Італії став Рим. На відміну від таких великих промислових і торгових <

Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Следующая