ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ЛЕКЦІЯ 9. ВИНИКНЕННЯ ТА ПОЧАТКОВІ ЕТАПИ КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ

 

1. Реформація і генезис культури Нового часу

2. Наукова революгія XVII ст. та формування світоглядних засад культури Нового часу

3. Особливості розвитку художньої культури XVII cm. Бароко та класицизм

 

1. Реформація і генезис культури Нового часу

 

Одним з важливих етапів культурно-історичного розвитку Європи була Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення) — багатоплановий релігійний, соціально-політичний та ідеологічний рух XVI —XVII ст. Він охопив більшість країн Західної та Центральної Європи і був спрямований проти середньовічної Католицької церкви. У вужчому значенні під Реформацією розуміється перегляд основних догматів католицизму, наслідком чого було виникнення нової гілки християнства — протестантизму.

Причини, що викликали Реформацію, — численні та складні. Передусім варто зазначити релігійні чинники — моральне обурення ідеологією і практикою керівництва Римо-католицької церкви, яке на той час багато в чому спотворювало вихідні принципи християнського вчення. Протест проти католицизму мав і суто світський аспект. Йдеться про незадоволення втручанням церковних інстанцій у державні справи, їхню підтримку феодального устрою, цькування світської науки, мистецтва тощо. Церква поступово втрачала авторитет і вплив на суспільство. За умов, коли світська освіченість посідала все більше місце в суспільному житті, церква почала розглядатися як гальмівна сила. Почала піддаватися сумніву й виключна духовна місія церкви. На відміну від церковних традицій та католицької обрядовості все більша увага надавалася внутрішньому світу людини, духовним глибинам людської душі, свободі совісті тощо.

Формально початком Реформації вважається 31 жовтня 1517 p., коли професор богословія Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483—1546 pp.) оприлюднив свої тези проти індульгенцій, тобто відпущення гріхів за гроші, купівлею відповідних церковних листів. Завдяки продажу індульгенцій гріхи відпускались "заочно", а церква відверто збагачувалась. Проте значення тез Лютера виходило далеко за межі індульгенцій, їх вплив був настільки сильним, що зрештою призвів до зміни всієї ситуації у західноєвропейській культурі. Вони привернули увагу до проблеми місця церкви в духовному житті людини.

Лютер доводив, що людина сама без допомоги церкви спроможна подолати схильність до гріха, а гріх не є всесильним. Людина спроможна усвідомити свою гріховність, почати соромитися її і навіть перетворити цей сором на гнів, спрямований проти власного духовного зубожіння, коли вона готова зазнати будь-яке покарання, що звільнить її від гріха. Так виникло вчення про "очищення лише вірою" (sola fide), згідно з яким церковне посередництво стало зайвим. Найнеобхідніше для спасіння душі — щирість віри та релігійного почуття.

Посередництво церкви заперечував також провідний діяч Реформації швейцарський священик Ульрих Цвінглі (1484— 1531 pp.). На християнство він дивився як на моральне вчення, що одухо-творює людську душу. На його думку, абсолютно всі люди наперед визначені до спасіння, але засуджені будуть ті, хто, почувши євангельські істини, знехтував ними.

Ще одну засадничу доктрину Реформації сформулював француз Жан Кальвін (Ковен) (1509—1564 pp.), діяльність якого розгорталась у Швейцарії. Кальвін прагнув до створення стрункої богословської системи. її вихідним пунктом стала віра в абсолютну суверенність Бога й абсолютну гріховність усіх людей. За Каль-віном, первородний гріх повністю розбещує волю людини, тому спасіння цілком залежить від волі Божої. Кальвін висунув концепцію "абсолютного напередвизначення", за якою все заздалегідь визначено, і врятовані будуть не всі люди, а лише певна частина. Проте ніхто нічого не знас про власне призначення, тому обранцем Божим може бути кожна людина. Є лише деякі непрямі натяки, що дають змогу сподіватися на належність до вибраних. Такі ознаки треба шукати в царині професійної діяльності. Життєвий і професійний успіх — ось свідчення можливого спасіння. Отже, у кальвінізмі професія людини — це релігійне покликання, один з найголовніших способів служіння Богові. Навіть сам термін "професія" походить від французького "professio de foi", тобто "сповідання віри".

Однак професійний успіх мусить бути доповнений простим невибагливим побутом та ощадливістю, так званим світським аскетизмом. Накопичення багатства, "скарбів земних" с морально виправданим у тому випадку, коли воно використовується не задля насолод, а лише для подальшого накопичення капіталу та розширення підприємства. Тобто не лише світська діяльність, а й набування грошей отримують релігійну санкцію. Як зазначав відомий німецький філософ та історик Макс Вебер (1864— 1920 pp.), у праці "Протестантська етика та дух капіталізму" (1904 p.), саме протестантизм створив належні релігійні і моральні передумови для первісного накопичення капіталу і виховання таких рис особистості, як працелюбність, ощадливість, чесність, обачність, пунктуальність, підприємливість/ що характеризують типового представника європейської цивілізації.

Саме протестантизм як течія християнства особливу увагу надає людській особистості, звертається до глибин людської суб'єктивності та свободи. У поєднанні із ренесансовим культом творчої особистості протестантська тенденція поклала початок формуванню нового типу особистості, з котрим нерозривно пов'язана новоєвропейська культура.

Проте не варто ототожнювати гуманізм доби Відродження із протестантською етикою доби Реформації. Якщо вони й мали щось спільне, то лише антифеодальну спрямованість, сприяли розкріпаченню людського розуму та почуттів від застарілих догм, але здійснювали це різними шляхами. Ренесанс становить світську елітарну культуру, а Реформація — новий спосіб релігійного світосприйняття, який ґрунтувався "на беззастережній вірі. Ця віра інколи перетворювалась на відвертий обскурантизм (мракобісся та ненависть до науки). Прикладом може бути спалення Кальві-ном іспанського вченого М.Сервета (1509—1553 pp.). Та й самі діячі Реформації були прямо протилежними гуманістам Відродження — чудово освіченим аристократам, витонченим знавцям філософії, поезії та вільних мистецтв. Серед найперших протестантів переважали вихідці з народу, які второвували шлях до успіху завзятою працею та були фанатично стійкими у своїй вірі. Але якщо створена італійськими гуманістами культура (філософські вчення і концепції, літературні і мистецькі твори) була здобутком вузького кола людей, то протестантизм, апелюючи до найголовнішого в свідомості тогочасної людини — віри, сколихнув величезні маси населення, сприяючи тим самим перемозі нового суспільного ладу і нової культури.

( Парадоксальним наслідком релігійної Реформації було створення основ світської культури. Національними мовами почала перекладатися Біблія, що стало потужним імпульсом для розвитку цих національних мов. Почалося формування національних культур. Католицький універсалізм втратив монополію, водночас зменшився вплив церкви. Церковні інституції дедалі сильніше обмежувалися в діяльності державою. Але найголовнішим було те, що людина отримала свободу самостійно мислити, звільнилася від авторитарної опіки церкви. Водночас вона мала релігійну санкцію на право покладатися на власний розум, сумління, моральне почуття, тобто здійснювати індивідуальну свободу вибору.

Саме через людину такого типу Реформація вплинула на розвиток західної цивілізації з її фундаментальними цінностями: ефективною ринковою економікою, громадянським суспільством, демократичною правовою державою, впорядкованим способом життя, духовною культурою.

 

2. Наукова революція xvit ст. та формування світоглядних засад культури Нового часу

 

Для Західної Європи XVII ст. було періодом становлення капіталістичних відносин, а водночас і поширенням нового типу людини, прагматично та раціоналістично налаштованої, ментальність якої поступово звільнялась від надмірного містицизму і релігійного фанатизму середньовічної доби. Саме такі люди на хвилі великих географічних відкрить XV —XVI ст. розпочали колоніальне освоєння європейською метрополією всіх частин світу, саме вони долали і руйнували середньовічну натуральну систему господарювання, жорстку верствову ієрархію феодалізму, підривали панування абсолютизму в політичному устрої і ставали носіями культури, де домінуючою цінністю був уже сам індивідуум, суб'єкт, його влада, його самовідчуття. Так людина проголошувалася царем природи.

В минуле відходив есхатологічний та аскетичний світогляд Середньовіччя, натомість поширювалися антропоцентричні, гедоністичні й оптимістичні настрої. Визначальна роль у зміні світогляд-их парадигм масових народних рухів доби Реформації (XV-перша половина XVI ст.), які знайшли продовження у бурхливому політичному житті XVII ст. Майже півстоліття революційний процес охоплював Англію (1640—1688 pp.), завершилася національно-визвольна війна проти іспанського абсолютизму в Нідерландах (1566—1609 pp.), антифеодальні повстання супроводжували Фронду — суспільний рух у Франції проти абсолютної монархії (1648—1653 pp.). З 1618 р. до 1648 р. Європа була охоплена так званою Тридцятилітньою війною, що була продовженням релігійних війн між католиками і протестантами XVI ст. Релігійні та соціально-політичні рухи, залучаючи до себе великі маси населення і долаючи вузькі кордони дрібних феодальних державних утворень, пришвидшували формування європейських націй, національних держав, а також — національних культур.

Проте поширення нового виду культури лише набувало обертів, позиції абсолютизму та феодалізму в більшості європейських країн залишалися достатньо сильними, в духовній сфері традиційно панувала релігія.

Водночас виробництво стало раціоналізованішим, зросла роль механізмів, а водночас точних прикладних наук. Уряди держав, що прагнули до економічної та військово-політичної експансії, надавали науковим дослідженням усе більшого значення. В Європі виникли перші природничо-наукові товариства. Зокрема, на початку 60-х років остаточно оформилося славетне Лондонське королівське наукове товариство, до якого належало чимало відомих вчених, у тому числі великий англійський фізик, астроном і математик Ісаак Ньютон (1643—1727 pp.). У 1666 р. офіційно оформилася Паризька приррдничо-наукова академія, членами якої, крім французьких вчених, були й іноземці. Найвідоміший з них — нідерландський механік, фізик і математик, перший президент академії Хрістіан Гюйгенс (1629—1695 pp.).

Спільними зусиллями європейських вчених створювались наукові підвалини нового світогляду, отже, і нової секуляризованої культури. У XVII ст. відбулася світоглядна революція, зруйнувалася традиційна картина Всесвіту. В 1610 р. великий італійський фізик, механік і астроном Галілео Галілей (1564—1642 pp.) сконструював зорову трубу і за її допомогою побачив новий неосяжний Всесвіт. Він відкрив чотири супутники Юпітера, гори на Місяці, плями на Сонці, фази Венери тощо. В трактаті "Зоряний вісник" вчений пізніше написав: "Я відкрив міріади зірок, які ніколи раніше не бачили, дійсну природу Чумацького Шляху. Століттями люди спостерігали його світіння, але ніколи не розуміли, чим воно викликано. Чумацький Шлях, або Галактика, складається з міріадів зірок... їх об'єднане світло спричиняє світіння в небі". Отже, традиційному геоцентризмові, започаткованому ще в античну добу Арістотелем та Птоломеєм, було завдано нищівного удару. Геліоцентричність Всесвіту, обґрунтована Коперником, дістала практичне підтвердження. Молодший сучасник Галілея німецький астроном Йоганн Кеплер (1571 — 1630 pp.) узагальнив астрономічні спостереження у математичних формулах, відкрив три закони руху планет, що отримали назву законів Кеплера.

Важливі відкриття, які змушували переглядати традиційні уявлення про будову світу та його природу, були зроблені в хімії, ботаніці, медицині. Так, англійський лікар і природознавець Віль-ям Гарвей (1578—1657 pp.), не відмовляючись від традиційних уявлень про "життєву силу" (дух) організму, зосередив увагу на порівняльній анатомії, відкрив систему кровообігу і довів, що серце є його центром. "Я прагну вивчати і вчити анатомії не з книг, а з анатомування, не з суджень філософів, а з механізму природи", — зазначав він.

Принципове значення для з'ясування світоглядних засад культури Нового часу, яка формувалась у XVII ст., мала проблема методів наукового пізнання. Важливу роль у її розв'язанні відіграв видатний англійський філософ і державний діяч Френсіс Бекон (1561 — 1626 pp.), котрий протиставив догматичній дедукції схоластів новий, індуктивний метод наукового пізнання, що грунтується на раціональному аналізі дослідних даних. "Для наук, — писав він, — варто очікувати добра лише тоді, коли ми будемо підніматися дійсними сходами... від частковостей до менших аксіом, згодом до середніх... і, нарешті, до найзагальпіших". Вчений зробив спробу поєднати емпіричний та раціоналістичний шляхи пізнання, вбачаючи мету науки у "збільшенні влади людини над природою".

У розробці наукових підвалин Нового часу, поширенні математичного природознавства важливе місце належить французькому філософу, фізику і математику Рене Декарту (1596— 1650 pp.), котрий відповідно до вчення Бекона розглядав науку як найважливіше знаряддя панування людини над силами природи. За Декартом, практична користь — кінцева мета справжньої науки. Корисними можуть бути лише вірогідні знання. Поява нового знання починається зі сумнівів у вірогідності існуючих "істин", саме сумніви дають поштовх думці. Декартові належить славетне гасло: "Cogito ergo sum" ("мислю, отже, існую"). Підсумком у науковій революції XVII ст. стало відкриття великого англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона. Вершиною його наукової творчості є праця "Математичні початки натуральної філософії", де узагальнено дослідження попередників і його власні у галузі астрономії й фізики. Йому належать видатні відкриття законів всесвітнього тяжіння, дисперсії світла, він розробив метод диференціального й інтегрального числення. Вихідні принципи нового наукового світогляду, за Ньютоном, можна сфорігулювати так: 1) час і простір мають абсолютний характер, вони існують самі по собі, незалежно від матерії; 2) рух має всезагальний характер; 3) усі явища в світі перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.

Проте, мабуть, найголовнішим загальнокультурним наслідком наукової революції XVII ст. стало перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне. Був відкритий шлях до накопичення нових наукових знань, перетворення науки на вагомий змістовний компонент культури, прискорення процесу становлення цивілізації.

Однак не варто перебільшувати місце наукових знань та гуманістичних цінностей у масовій свідомості. В добу, коли відбувалася наукова революція та поширювався гуманізм, най пишніше розцвів забобон, і в цьому аспекті XV11 ст. виявилося набагато нелюдським, аніж так звані темні віки Середньовіччя. Зокрема, йдеться про переслідування відьом, яких тисячами катували та спалювали у країнах Європи. Так, 1635 р. доктор Бенедикт Кар-пцов (1595—1666 pp.), професор Лейпцизького університету, опублікував працю "Практика судочинства" про проведення відьомських процесів. Ця освічена людина, допустивши, що тортури можуть призводити до фальшивих зізнань, однаково обстоювала їх використання. Доктор Бенедикт дожив до похилого віку й, аналізуючи пройдений шлях, зазначав, що він 53 рази прочитав Біблію, щотижня ходив на причастя і послав на смерть 20 тис. людей. Переслідування відьом породило чимало запитань. Найчастіше історики пов'язують його із патологічними наслідками релігійного конфлікту Реформації. Але їм ще треба пояснити, чому окремі країни та регіони, зокрема Німеччина й Альпи, найзавзя-тіше цькували відьом і чому най ревніші переслідувачі (наприклад, король Яків VIII) належали до найученіших і найхристиянніших людей свого часу. Від папської були 1484 р. аж до кінця XVII ст. відьом ревно цькували майже 300 років, постраждали мільйони невинних.

У XVII ст. поглибилось розмежування між наукою і релігією. Предметом науки стала природа, під якою тепер розумілося все існуюче разом з людиною, все, що можна вивчати емпіричним методом і пояснювати, керуючись аргументами розуму. Всі "кінцеві причини" (causa finalis), які не могли бути об'єктом емпіричного пізнання, виводилися за межі науки. Остання зосереджувала увагу на кількісних характеристиках речей, процесів, рухів. Починалась доба панування механістичного детермінізму, принципи котрого поширювалися не лише на фізичну природу, а навіть на людину і суспільство загалом.

Природничо-наукові відкриття впливали на уми людей, спрямовували їх на критичне переосмислення засад релігійного світогляду. Прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній мирських начал, незалежних від церкви, стало одним :\ напрямів духовного життя XVII ст. Це відобразилось у боротьбі за віротерпимість, свободу совісті, право людини на вибір релігії. Показово, що найпередовіша за соціально-економічним укладом країна Європи того часу — Нідерланди характеризувалась і найбільшою віротерпимістю. Не випадково, що впродовж XVII ст. саме у Нідерландах знаходили притулок вигнанці з інших країн Європи.

Водночас релігія залишалася провідною духовною засадою не лише масової традиційної народної культури, а й науки. Про Бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу. Поширювалася, як і в добу Відродження, концепція "двох істин", розвішався і зміцнювався деїзм, філософи зосереджували увагу на інтелектуальному змісті ідеї Бога, наголошували на розумності створеної ним природи. \\СІ думку деїстів XVII ст., зокрема англійського фізика, хіміка і філософа Роберта Бойля (Ш27—1691 pp.), "космічний механізм", безсумнівно, повинен мати свого надприродного та наймудрішого майстра, який створив його і привів до руху. Для видатного голландського філософа XVII ст. Бенедикта Спінози (1632 — 1677 pp.) Бог — діюча причина всіх речей, але він діє лише за законами власної природи. Більше того, Бог, за Спінозою, — це сама Природа, адже "крім Бога не може бути іншої субстанції". Зазначимо, що з-поміж провідних філософів і науковців XVII ст. не було відвертих атеїстів, таких, які б заперечували саму ідею Бога.

Офіційна релігія і надалі дотримувалась давніх шаблонів. Релігійна мапа Європи істотно не змінилася. Визнані церкви діяли відповідно до суворих державних законів про терпимість і нетерпимість. Належність до офіційної релігії забезпечувала службове просування. Тих, хто не належав до офіційної релігії, якщо й не переслідували активно, то принаймні упосліджували в правах. У католицьких країнах протестанти взагалі не мали громадських прав. Зокрема, французький король Людовик XIV 1685 p. скасував Натський едикт (1598), який передбачав свободу віросповідуван-ня та певні політичні права для протестантів (гугенотів). Усіх французьких гугенотів змусили покинути країну. В протестантських країнах католики зазнавали тих самих утисків. У Великій Британії англійська і шотландська церкви формально заборонили римо-католицизм і протестантські розкольницькі течії. Але поступово масштаби переслідувань зменшувались. В Англії 1689 р. під утиском громадської думки було прийнято закон про толерантність. Пожвавилися релігійні течії, що протистояли офіційно утвердженим церквам. У католицькому світі справжню тривогу викликав квієтизм, засновником якого був Мігель де Моліноса (1628— 1696 pp.). Він сповідував абсолютне підкорення волі Божій аж до цілковитої духовної пасивності. Де Моліноса закінчив життя у римській в'язниці, а його книжку "Духовний проводир" (1675 р.) єзуїти засудили як єретичну. В лютеранському світі до такого самого галасу призвів пієтизм Ф.Шпенера (1635—1705 pp.). Його засновник проголосив, що священницькі функції може виконувати кожен вірний, і запровадив практику утворення побожних гуртків для читання Біблії.

З позицій емпіричного, раціоналістичного світогляду діячі культури намагались розв'язати і проблему людини. Відбувалася переорієнтація суспільних ідеалів, вони ставали прагматичнішими, позбавлялися героїко-романтичного забарвлення. Для масової свідомості ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого стає привабливішим, аніж ідеал лицаря чи ченця-аскета.

Здобутки науки, техніки, торгівлі, мореплавства засвідчували великі можливості розкріпаченого людського розуму, але вже в цю добу стали помітними деякі суперечливі наслідки науково-технічного прогресу та прагматичного світогляду. Зазначимо, однак, що XVII ст. було надто складним за соціальними та духовними процесами і надія на швидку реалізацію гуманістичних ідеалів філософів не простежувалася. В Європі не припинялись масові кровопролиття. На зміну релігійним війнам, які супроводжували Реформацію XVI ст., прийшла не менш кривава і руйнівна Тридцятилітня війна, масовими вбивствами супроводжувались революційні події в Нідерландах, Англії. В реальному житті людина доби становлення капіталістичних відносин демонструвала не стільки шляхетні, скільки "темні" вияви своєї вдачі, керувалася не стільки розумом, скільки егоїстичними інстинктами. Де та межа, за якою необхідна для творчості та нормального людського існування свобода преретворювалася у свавілля агресивних егоїстів, чи можна лише за допомогою розуму приборкати пристрасті та побудувати гуманне суспільство — усі ці питання постали перед мислителями XVII ст. і розв'язувалися неоднозначно. Якщо, скажімо, Декарт дивився у майбутнє людства з оптимізмом, то Гоббс або Спіноза мали протилежну думку.

Так званий трагічний гуманізм, втілений у творчості Шекспіра або Сервантеса, котрі розуміли весь трагізм існування моральної, розумної людини в антигуманному світі, знаходить у XVII ст. послідовників. Одним з них був видатний французький математик, фізик, філософ і релігійний містик Блез Паскаль (1623— 1662 pp.). Уже в 16 років він написав математичний трактат "Досвід теорії конічних перерізів", що отримав високу оцінку наукової громадськості. Він плідно займався дослідженнями в галузі теорії чисел, алгебри, теорії імовірностей, гідростатики. Проте, розчарувавшись у можливостях точних наук, Паскаль звернувся до релігійно-філософської проблематики, став ченцем абатства Пор-Рояль, де працював над славетним філософським твором "Мислі". У ньому науковець звернувся до трагедії людини, покинутої у безмежному космосі. "Це вічне мовчання безбрежних просторів жахає мене", — писав він. Розмірковуючи про непостійність, неспокій, слабкість і водночас велич людини, Паскаль звернувся до образу "мислячого очерету". Щоб зламати, вбити людину, "...зовсім не потрібно зусиль усього Всесвіту; достатньо подиху вітру, краплини води". Однак якщо у "...просторі Всесвіт обіймає та поглинає мене, як точку, в думці, я осягаю його", — зазначав філософ. Паскаль з усією гостротою висунув питання про межі науковості, наголосив на "доказах серця", які відрізняються від "доказів розуму", визначив наперед в умовах панування раціоналізму ірраціоналістичну тенденцію у філософії. На його думку, не наука, а релігія є засобом для ефективного розв'язання суперечностей людського існування. Щоб не впасти у відчай, людині потрібен Бог.

 

3. Особливості розвитку художньої культури XVII ст. Бароко та Класицизм

 

У XVII ст. почала розвиватися художня культура. Поглиблене осмислення дійсності, вироблення і поширення нових жанрових форм характерні для літератури того часу. Століття, початок якого пов'язаний ще з творчістю Шекспіра та Сервантеса, представлене іменами славетних письменників, поетів, драматургів: Лопе де Вега (1562—1635 pp.) та Педро Кальдєрон де ла Барка (1600 — 1681 pp.) в Іспанії, Джон Мільтон (1608—1674 pp.) в Англії, П'єр Корнель (1606-1684 pp.), Жан Расін (1639-1699 pp.) і Мольєр (справж. ім'я — Жан-Батіст Поклен; 1622—1673 pp.) у Франції. Твори тієї доби, неперевершені за художньою цінністю, можна знайти в усіх літературних жанрах — високій трагедії та романі, побутовій комедії та новелі, епічній поемі, ліричному сонеті, оді, сатирі.

Важливу віху залишило XVII ст. в історії музики. Це був період поступового звільнення від культових форм, широкого проникнення в музику світських елементів, зародження й оформлення нових жанрів — опери, ораторії, інструментальної музики. Бурхливо розвивалися гомофонія, що зародилася ще у XVI ст., а також поліфонічні форми, які блискуче втілилися вже у наступному столітті у творчості композиторів Йоганна-Себастьяна Баха (1685 — 1750 pp.) та Георга-Фрідріха Генделя (1685—1759 pp.).

Подібні процеси утвердження нових тенденцій в умовах панування естетики пізнього Ренесансу характерні також для еволюції пластичних мистецтв — малярства, скульптури, графіки, архітектури, декоративно-ужиткового. Важливу роль на цьому етапі відіграв видатний італійський живописець Караваджо (власне, Мі-келанджело Мерізі, 1573—1610 pp.), який вважається одним із засновників реалістичного напряму в європейському малярстві. На початку XVII ст. він написав виняткову за драматичною силою картину "Покладення до гробу". Караваджо був засновником художньої системи монументалізації буденного світу за допомогою світлотіньових контрастів, що отримала назву "караваджизм". Серед його послідовників були: О.Джантілескі в Італії, Х.Тербрюген У Нідерландах, Х.Рібера в Іспанії. Караваджизмом захоплювались П.Рубенс, Д.Веласкес, Рембрандт, Ж. де Латур.

Перша половина XVII ст. — час видатних досягнень у європейському образотворчому мистецтві. У Фландрії в цей час працювали: Пітер Пауль Рубенс (1577—1640 pp.), Антон ван-Дейк (1599-1641 pp.), Якоб Йордане (1593-1678 pp.). в Іспанії — Хусепе Рібера (1591 - 1652 pp.), Франсіско Сурбаран (1598- 1664 pp.), Дієґо Веласкес (1599—1660 pp.), в Голландії — Франс Гальс (1581 — 1666 pp.), Рембрандт Гарменс ван Рейн (1606— 1669 pp.), Якоб Рейсдал (1629-1682 pp.), у Франції — Нікола Пуссен (1594-1665 pp.), Клод Лоррен (1600-1682 pp.).

У тогочасній Італії бурхливо розвивалися скульптура й архітектура, найвищі досягнення яких пов'язані з творчістю Джованні Лоренцо Берніні (1598—1680 pp.) та Франческо Борроміні (1599 — 1667 pp.). Перший — автор колонади площі св.Петра в Римі, відомих скульптурних композицій "Аполлон і Дафна", "Екстазсв.Терези" тощо. Другий брав участь у будівництві палаццо Барберіні в Римі, римських церков Сан Іво, Сан Карло та ін.

Своєрідність мистецтва XVII ст. виразно виявляється у порівнянні з попередньою культурною добою — Ренесансом, притаманним йому пафосом, коли митці прагнули втілити образ гармонійної людини, знайти принципи "чистої", абсолютної краси, ідеалізувати довкілля. Митцям XVII ст. притаманний тверезіший погляд на речі, дійсність постає перед ними в усій гостроті нерозв'язаних конфліктів. Тому загальна картина розвитку мистецтва в цьому столітті вирізняється більшою складністю. Це стосується як змісту художніх творівгтак і особливостей художньої мови. У мистецтві співіснували бунтівний розрив Караваджо з традиціями в ім'я ствердження життєвого, інколи грубого реалізму і раціонально-містичне мистецтво Берніні, надзвичайна чуттєвість образів Рубенса і складна етична проблематика Пуссена, трагізм Рембрандта і багатозначність Веласкеса. Проте серед складних колізій мистецтва XVII ст. простежується загальна тенденція: реальна дійсність в усьому розмаїтті виявів владно вторгалася у художню творчість. Біблійні та міфологічні сюжети ще утримували позиції в мистецтві, але вже набували рис великої життєвої конкретності. З'явилася і нова художня тематика — зображення повсякденного життя приватної людини, світу речей, що оточували її. Якщо в творах майстрів Відродження реальному оточенню людини відводилась підпорядкована роль, то у мистецтві XVII ст. значення середовища, в якому перебуває людина, надзвичайно зросло. Митці ніби намагалися наголосити на його активному характері, показати вплив на людину. Образи стали конкретнішими, динамічнішими, рухливішими, для багатьох з них уже притаманне соціальне забарвлення. Ускладнюється система жанрів. До традиційних біблійно-міфологічних сюжетів, парадних портретів та класичних пейзажів долучилися побутові картини з життя бюргерів і селян, різні види натюрмортів тощо.

Зокрема, нові пошуки в малярстві XVII ст. яскраво втілили у своїй творчості такі великі майстри живопису, як фламандець Пітер Пауль Рубенс та голландець Рембрандт Гарменс ван Рейн.

У творчості Рубенса злилися воєдино художні традиції півдня та півночі Європи, італійського і фламандського живопису. Широко відомі його твори "Союз Землі і Води", "Персей і Андромеда", "Алегорія миру", "Викрадення дочок Левкіппа", "Сусанна та старці", "Суд Париса" та багато ін. Він використав міфологічні сюжети для зображення сильних і прекрасних людей, яким властива духовна могутність. Митець відомий також тонкими в психологічному аспекті портретами Олени Фоурмен, доктора Тульде-на, маркіза Борджіа. Всесвітньо відомий "Портрет камеристки інфанти Ізабелли", що зберігається в Ермітажі.

Рубенс володів високою культурою та широкими знаннями. Глибокий розум, досконале знання основних європейських мов, чарівна вдача допомогли йому стати першокласним дипломатом. Він завжди прагнув протидіяти війні, виступаючи за політику переговорів і взаємопорозуміння.

Визначним і своєрідним явищем культури була творчість геніального голландського художника Рембрандта Гарменса ван Рейна. Новизна його картин полягала в реалістичному зображенні людей з різних верств суспільства, в глибокому відображенні їхнього внутрішнього духовного світу. Він сміливо увів у живопис нові прийоми — сполучення яскравих світлових відблисків та широких глибинних тіней. Загальновідомі його шедеври "Повернення блудного сина", "Данайя", численні портрети. Зазначимо, однак, що творчість Рейна була визнана як досягнення світової культури лише після його смерті.

Світоглядні та моральні суперечності епохи, загострення політичної й ідеологічної боротьби — все це дістало відображення в поширенні та протиборстві двох панівних у XVII ст. художньо-естетичних течій — бароко і класицизму. Терміном "бароко" (італ. barocco — дивний, химерний), введеним швейцарським істориком та філософом Я.Буркхардтом (1818— 1897 pp.) наприкінці ХГХ ст., позначається напрям західноєвропейської культури, що сформувався після кризи Відродження. Для бароко притаманний художній стиль, який характеризується афектованою динамічністю, патетикою, йому властиві театральність, ілюзіонізм, зіткнення фантазії та реальності, широке використання антитез, гіпербол, складних метафор, прагнення у\о екзотики, нечуваного і незвичайного. Бароко увійшло в архітектуру і музику, малярство і літературу, декоративне мистецтво тощо. Воно посідало панівні позиції в культурі Італії, Іспанії, Фландрії, Німеччини, поширювалось у Поль-ші, Україні, Росії.

Зародження бароко пов'язують із творчістю Джованні Лорен-цо Берніні, папського архітектора, який розробив проект третьої частини величної колонади навколо майдану св.Петра у Римі. Будівництво колонади Берніні завершило реконструкцію, що тривала в соборі св.Петра 161 р. і не припинялася впродовж усього періоду Контрреформації. Собор св.Петра — не просто споруда; то був головний храм і символ вірності католицизму, проти якого повстав Лютер. Бароковий стиль в інших видах мистецтва виник саме на хвилі Контрреформації, а затяжна реконструкція собору св.Петра становила центральну культурну подію за доби церковної реформи.

Для бароко притаманні антиномічність, суперечливість у сприйнятті та відображенні світу, здатність "поєднувати непоєднуване" — умовність та натуралістичну конкретність, наївну простоту й ускладненість. Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. Просторові рішення барокових споруд надзвичайно складні, в планах переважають криволінійні обриси. Стіни будівель вигинаються, з них ніби виростають карнизи, фронтони, пілястри, вікна облямовані лиштвами різноманітних форм, ніші прикрашені статуями. Загальне враження пишності та багатства доповнювалося скульптурою, розписами, мармуровою і бронзовою оздобою тощо.

Чимало зразків барокової архітектури збереглося у Львові. Це костьол єзуїтів, споруджений 1610—1630 pp. архітектором Якобо Бріано, Домініканський костьол, збудований за проектом архітектора Яна де Вітте у XVIII ст., королівський арсенал, спорудження якого розпочалося 1634 р. під наглядом інженера-фортифікатора Павла Гродзицького, тощо.

Синтез архітектури, скульптури, живопису в барокових культових спорудах створював чуттєву й емоційну напругу, сприяв піднесенню релігійного почуття.

Одну з найперших теоретичних оцінок культури бароко дав німецький мистецтвознавець Генріх Вельфлін, книгу якого "Ренесанс і бароко" було видано 1888 р. Саме він дійшов висновку, що в подальшому став основою для дослідження естетичних особливостей XVII ст.: "Існує краса цілком ясної, вповні сприйнятної форми, а поряд з нею краса, що ґрунтується якраз на неповному сприйнятті таємничості, яка ніколи цілком не розкриває свого обличчя, на загадковості, яка щомиті набуває іншого вигляду". Бароко прагнуло до "форм, що містили в собі певний елемент неосяжного", до "ясності неясного", закликало душу людини "розчинитись у висотах непомірного і безмежного".

Формування та поширення культури бароко "знаменувало ствердження погляду на життя як на драму. Не випадково вхід до Амстердамського театру в XVII ст. прикрашало гасло: "Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". "Кожна мить життя — крок до смерті", — стверджував імператор Тіт у трагедії Корнеля "Тіт і Береніка". А якщо це так, то треба прикрасити кожну мить життя, зробити її не лише духовно, а й чуттєво насиченою. Тому трагізм барокового світосприймання органічно переплітався з гедонізмом.

Раціоналістам і прагматикам подальших епох була незрозумілою така схильність до вагань між життєлюбством та аскетизмом — одна із визначальних рис барокового світогляду. Земне і духовне, грішне і святе, переплетені в цій культурі, становили яскравий візерунок, що приваблював контрастністю і нібито невнормованою естетичною та моральною свободою. Але фіксуючи подвійність людського буття, наявність в ньому добра і зла, бароко вже розмежовує життєві цінності на елементарні, натуральні, породжені потребами тіла, і вищі, пов'язані із високодуховними прагненнями та бажаннями. Саме духовність проголошувалася єдино надійною основою людського існування. Тілесне, хай і зовні привабливе, — лише тимчасове, тлінне, врешті-решт примарне. На відміну від діячів Ренесансу, які обстоювали цінність усіх людських бажань, доходячи інколи до виправдання аморалізму (Н.Макіавеллі), бароко розмежувало в людині "вище" і "нижче", спрямовуючи її до свідомого самоконтролю та самообмеження. Незважаючи на зовнішній гедонізм, ідеалом культури XVII ст. була аскетична духовність. Бароко ніби вдруге, після Ренесансу, відкриває антику. Але це вже була аскетична антика стоїків. На думку французького дослідника П.Азара, культура бароко була другим Ренесансом, але аскетичнішим, суворішим і до певної міри позбавленим ілюзій, Ренесансом без Рабле й усмішки.

Теорії і практиці бароко у XVII ст. протистояла доктрина класицизму. Цей художньо-естетичний напрям має 300-річну історію з XVI до 30-х років XIX ст., але розквіт класицизму припадав саме на XVII ст. Термін "класицизм" походить від латинського слова "classicus" — зразковий. Однією з його визначальних рис було звернення до зразків і форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Естетика класицизму почала становитися ще в добу пізнього Відродження в Італії, але як цілісна художня система він сформувався і найповніше виявився у Франції XVII ст. в період зміцнення і розквіту абсолютизму. Новий політичний період дав потужний поштовх до пожвавлення громадського життя та розквіту мистецтв. Поширення класицизму у Франції XVII ст. було пов'язане із літературно-драматургічною творчістю П'єра Корнеля (1606

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти