ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ЛЕКЦІЯ 14. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

 

1. Етнокультурні проблеми походження українського народу

2. Матеріальна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт)

3. Трипільська культура

4. Духовна культура стародавнього населення України (протонеоліт — епоха бронзи)

5. Культура епохи раннього залізного віку (кіммеріщі, скіфи, сармати)

6. Культура слов'янського населення України

 

1. Етнокультурні проблеми походження українського народу

 

Розв'язуючи проблеми, пов'язані з кожною із національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження. Національну культуру вартувало б розглядати насамперед через історію конкретної держави. Проте, як засвідчує і новітня, і давня історія, політичні кордони, зазвичай, лишаються лише штучними і нестійкими утвореннями. Вони змінюються значно швидше, ніж традиції народів, які закріплені у складному комплексі побутової й соціальної поведінки населення, у його менталітеті, що віддзеркалюється в мові, здобутках матеріальної та духовної культури.

Вагомішим доцільно вважати не політичні, а мовні й територіальні ознаки кожної з культур. Однак розвиток людства призвів до суттєвого розгалуження мов і значної культурної диференційованості народів. Отже, сама мова не могла бути вирішальним чинником у формуванні культури. Вона вбирала весь життєвий досвід народу, сприяла його відтворенню в наступних поколіннях і сама змінювалася в часі й просторі. Незмінним можна було б вважати лише територіальний фактор. Упродовж тисячоліть на планеті змінювалися і клімат, і довколишні ландшафти й у сучасному світі навряд чи можна знайти народ, який за останні тисячоліття хоча б раз не змінив місця проживання, не зазнав асиміляційних впливів від інших народів.

Таким чином, жоден фактор, що визначає нації сучасного світу, не може пояснити самобутність кожної національної культури. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із 'ними зростали їх унікальні культури.

Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас це призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього через нашестя диких і войовничих народів.

За характером українська культура належить до культур слов'янського типу, проте генетична спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не лише культурної, а й етнічної унікальності тубільного населення. Як визнано сучасними вченими, "культурний етногенез стародавнього населення України вирізнявся складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний слов'янин, а відтак і українець — не одвічна біологічна й історична данність, а наслідок тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічнонаціо-нального способу життя та світогляду".

Дослідники українського менталітету одностайно підтверджують його емоційно-почуттєвий характер, "кордоцентричність", що відносно зменшує роль раціонально-вольового компоненту в проявах національного характеру. Українська душа не схильна до такої активно-рефлексивної настанови, як аскеза — послідовне тривале зречення будь-якої втіхи, насолоди життям. Нація попри релігійну формацію душі, а також трагічний історичний досвід, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодення, а не на трансцендентну далечінь.

Мабуть, доречно повністю відкидати споглядально-рефлексивну постанову української психіки. Наявність її підтверджує хоча б багатовікова традиція філософської рефлексії в Україні, зокрема і від учених Києво-Могилянської академії, Г.Сковороди і дотепер. В українському менталітеті виявляється також і позитивне колективне несвідоме начало як довіра до доброї матері-природи. Воно спонукає до вневненої співпраці з нею, що є запорукою активності людини у світі. Звідси дивовижні працездатність і працелюбність українського народу.

Такі фактори формування української душі, як геопсихічний та історичний, поволі змінюються, сприяючи на сучасному етапі активізації вдачі співвітчизників. Наприклад, економічна криза в Україні, боротьба за державну незалежність сприяють саме активній настанові щодо відродження довкілля. Культороморфічний чинник української душі — це послаблений вплив Заходу та певний євразійський вплив з усталеними пасивними настановами світосприйняття. Сьогодні цей останній вплив значно менший. По-перше, він критично переосмислюється, а по-друге, в самій Росії тривають активні перебудовчі процеси.

Мабуть, найцікавіший фактор становлення психіки українця — соціальний феномен "спільноти", "малого гурту", об'єднаного емоційно-почуттєвого, а не "спілки" на підвалинах єдиної мети. Із цим пов'язаний індивідуалізм українців, докорінно відмінний від колективістської психології росіян.

Поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та недопустимості насильства влади — чи не найстійкіший інваріант української душі, а отже, і національного характеру впродовж усієї трагічної історії України. Звідси — непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг до волі.

Отже, Україна отримує довгожадану можливість привести у відповідність організаційні форми політичного життя до національного характеру свого народу. На порядку денному — побудова суверенної держави, що відповідала б традиційним уявленням українців про "Волю, Правду, Долю".

Етнокультурні проблеми походження слов'ян постали перед наукою давно. Тривалий час, переважно в наукових колах про-російської орієнтації, у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграції. Роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися нанівець. Усі набутки українського народу, зокрема в культурі, подавались як випадкове явище, перехідний стан розвитку російської культури. Із такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або заборонений, або не почутий. Наукові розвідки з питання етногенезу слов'ян, зокрема українців, були поодинокими, а з проблем культурогенезу і сьогодні немає жодної ґрунтовної праці.

Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох протилежних теорій походження українського народу — міграційної та автохтонної. Вони мали як своїх прихильників, так і опонентів. Перша з них ґрунтується на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з цією теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони вирушили на південь у віслянсь-кий басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонна, або аборигенна, стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. По історичній вертикалі зміцнювались культури, але етнос залишався той самий. Численні дослідження О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова, Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

Те, що народ на цій території жив і займався матеріальним виробництвом, засвідчують численні писемні, лінгвістичні, археологічні, культурні пам'ятки, а також прямо й опосередковано історичні хроніки стародавніх авторів — Йордана, Прокопія Ке-сарійського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката, Мав-рикія Стратега, Нестора.

Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Зазначимо, що "Повість временних літ" виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про "дунайську епоху" в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М.Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М.Грушевський називає добу українського розвитку (IV —IX ст.н.е.) "чорноморсько-дунайською".

Висувалася також як компромісна гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю.Кухаренко, І.Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І.Ляпушкін — на Прикарпатті; І.Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А.Попов — у нижній течії Дунаю; М.Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря.

Отже, на підставі аналізу пам'яток, джерел, історичних хронік і наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців. Головні з них такі: спільний фізично-етнічний тип; мовний фактор, ґрунтовно досліджений і вивчений мовознавцями, зокрема топоніми і гідроніми; археологічні пам'ятки, які мають спільні риси, характерні тільки для однієї території; основні види господарської діяльності — землеробство і скотарство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі; мистецькі твори, зокрема кераміка, які мають характерні ознаки лише певного географічного ареалу; світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала впродовж тривалого часу в праслов'янських і слов'янських народів.

Усе наведене дає змогу стверджувати, що на території України спостерігалися монолітна єдність культурних процесів, велика щільність населення, територіальне поширення культури. Сформувалася, збереглась і, попри всі негаразди, дійшла до нашого часу мова. її не знищили мігранти, як це трапилося в Європі у першій половині І тис. н.е., коли Рим в ім'я панування латині винищив тубільні мови саллів, іберів, норіків, фракійців та ін.

Основоположником теорії автохтонізму є видатний український археолог В.Хвойка (1850— 1914 pp.). Внаслідок ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні лише території України особливості.

На основі автохтонної теорії вибудував фундаментальну "Історію України-Руси" М.Грушевський. Вона висвітлена в "Нарисі історії України" Д.Дорошенка, працях сучасних істориків М.Артамонова, Б.Рибакова, П.Третьякова, О.Удальцова, М.Брайчевського та ін. Одна з найґрунтовніших праць із проблем походження слов'ян належить відомому українському вченому В.Петрову. Поряд із дослідженням етногенезу він зробив спробу розглянути питання розвитку культурних процесів на територіях, які сьогодні заселяє народ України.

Питання про генетичні витоки української культури на сучасному етапі має неабияке значення і викликає при розв'язанні достатньо гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки. Однак дискусійність багатьох проблем, пов'язаних із витоками вітчизняної культури, зумовлена не лише тенденційністю в їх розв'язанні. Наявність різних наукових концепцій пояснюється браком археологічних даних, інших достовірних джерел інформації, що могли б прояснити картину масштабних історичних подій, котрі відбувалися на теренах сучасної України, а також і тих глобальних історичних процесів, у яких за доби Великого переселення народів брали участь праслов'янські племена. Тому, спираючись лише на історико-філологічні й пов'язані з ними міфологічні дослідження давньої культури і в наших землях, і на широких просторах євразійського материка, науковці поки що не мають змоги дійти одностайної думки щодо історії її виникнення та розвитку в докиївську добу. До цієї низки проблем додається проблема походження й розвитку спільної пракультури власне слов'янських племен, яка також не має однозначного розв'язання.

 

2. Матеріальна культура стародавнього населення україни (палеоліт, мезоліт, неоліт)

 

Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт — стародавній кам'яний вік (1 млн — 11 тис. pp. до н.е.), мезоліт — середній кам'яний вік (10 тис. — 7 тис. pp. до н.е.), неоліт — новий кам'яний вік (6 тис. — 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт — мідно-кам'яний вік (3300-2800 pp. до н.е.), бронзовий вік (2800-1200 pp. до н.е.).

Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на території України в палеоліті — в ашельський час (1 млн — 150 тис.pp. до н.е.). Це засвідчують розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с.Королево на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі суглинкових відкладів простежено вісім культурних горизонтів. Крім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття, переважно у Південних і Південно-Східних Карпатах, уздовж течії Тиси та її притоків. Стоянки людини ашельської доби відомі також у Донбасі (в районі м.Амвросієвка), на Дністрі в с.Лука-Врублівецька, на Житомирщині. Археологи виявили тут ручні рубила та велику кількість крем'яних відщепів, уживаних як знаряддя праці.

Наступний етап історичного розвитку репрезентує так звана мустьєрська епоха, яка датується періодом з 150 до 35 тис. pp. до н.е. В цей час людина інтенсивно заселяє Східну Європу і досягає басейну Десни. На території сучасної України відомо понад 80 мустьєрських пам'яток у Донбасі, Криму, Подністров'ї, Подніпров'ї, на Десні, в Західному та Східному Прикарпатті. Особливо цікаві багатошарові стоянки Молодово І, V (на Дністрі), Кормань IV. На основі знахідок із цих стоянок археологи дослідили найдавніше житло з кісток мамонта і дійшли висновку про виникнення родового ладу.

Заключний етап епохи палеоліту датується періодом від 35 до 10 тис. pp. до н.е. Він характерний різким похолоданням, пов'язаним з останнім великим зледенінням (Валдайським). Змінилися рослинність, тваринний світ. Поряд з формами помірних широт (дикими кіньми, сайгаками, ослами) холодні степи України населяли мамонти, шерстисті носороги, північні олені, вівцебики, песці.

Порівняно з попередніми епохами населення пізнього палеоліту значно зросло. В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Тодішні людські колективи трималися берегів річок. Дослідники вирізняють окремі локальні етнокультурні зони, близькі за рівнем розвитку і соціальною структурою. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини сучасного типу (Homo sapiens), яку за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем.

Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя кроманьйонців. У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних в Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у селах Межиріч на Канівщині та Мізин на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Деякі з цих розмальованих кісток С.Бібіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодово V знайдено музичний інструмент на зразок флейти.

В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тис. років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень.

У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осо-корівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, що виникли внаслідок розпаду общин на невеликі мисливські колективи.

У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Як засвідчують наявні археологічні дані, в мезоліті відбулася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворюювального.

Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини зумовили відповідну перебудову і соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася община, яку називають кланом, або ранньородо-вою общиною. Деякі дослідники (наприклад, М.Бутинов) вважають за можливе говорити про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності.

Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту, котра тривала з VI до III тис. до н.е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами — мисливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються й поширюються нові — скотарство і землеробство. Відтворювальне господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства. Сучасні вчені називають цей етап "неолітичною революцією".

Спричинений новими знаряддями праці, прогрес економіки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їх асортименту. З'явилися нові типи кам'яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічого посуду. Наприкінці неолітичної епохи визначилася певна територіально-господарська спеціалізація. На думку фахівців, Балкано-Дунайський басейн, Кавказ, Передня Азія — це ті регіони, звідки древнє населення України могло запозичити окультурені види зернових, одомашнену велику й дрібну рогату худобу.

На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський і культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга — лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецька (друга зона).

В соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу, що засвідчено, зокрема, матеріалами могильників. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці, а в зоні відтворювального господарства — і на певну територію, тобто землю. В цей період різко зросла і роль сім'ї — генеологічної основи роду. Власність на землю зумовила значний розвиток процесу складання територіальних зв'язків, що, в свою чергу, вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені. Ці нові інститути суспільної структури повною мірою виявляють себе в межах відтворювальної економіки.

 

3. Трипільська культура

 

У IV —III тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва та обробки міді, але й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства — землеробства і тваринництва (скотарства). Найяскравішою археологічною культурою нової епохи була трипільська, пам'ятки якої виявлено в лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Крім неї, дослідники виділяють на території нинішньої України й інші землеробсько-скотарські культури: гу-мельницьку, середньостогівську, лійчастої кераміки, кулястих амфор, кемі-обинську. Поліські райони, як і до цього, населяли мисливсько-риболовецькі племена дніпро-донецької культури та культури ямково-гребінцевої кераміки. Зберігалася нерівномірність соціально-економічного й духовного розвитку згадуваних вище двох культурно-господарських зон.

На початку 90-х років XIX ст. В.Хвойка висунув припущення, що слов'яни і неолітична людність середнього Подніпров'я — це один етнос. Сміливу гіпотезу він підкріпив археологічними розкопками поблизу с.Трипілля (нині Кагарлицький р-н Київської обл.), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва "трипільська культура". За типологічними ознаками ця культура споріднена з культурами дунайського басейну, Балканського півострова, островів Східного Середземномор'я і Малої Азії. Це дає змогу підвести наукову основу для орієнтації і визначення ареалу її впливу на розвиток культур зазначених регіонів.

Трипільська культура датується IV —III тис. до н.е. її характерними особливості такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; хати будувалися каркасні; проміжки між стовпами заплітали лозою й обмазували ззовні та зсередини товстим шаром глини; розміри будівель становили 100 —140 м2; стіни розписували яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом. Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени родини. Помешкання опалювалося піччю, складеною з глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб, отже поселення налічувало близько 500 — 600 осіб. Очолювала таку родину жінка, оскільки, як засвідчують пам'ятки, це був час матріархату. Більшість статуеток, знайдених в ареалі цього періоду, присвячено жінці. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу.

На середньому етапі історичного розвитку племен трипільської культури розміри поселень значно побільшали. Так, у селищі, виявленому поблизу с.Володимирівка на Південному Бузі, налічувалося понад 200 глинобитних будинків, у котрих могли мешкати до 2 тис. осіб. На пізньому етапі істотно зросла чисельність трипільців, і знову ж таки ще більшими стали розміри їхніх поселень. З'являються поселення "гіганти" площею 280 — 400 га з кількістю будинків від 1 до 1,5 тис. Вони відкриті у Південному Побужжі біля сіл Доброводи, Талянки, Майданецьке та ін.

Активне формування трипільської спільності відбувалося на сучасній території України на основі синтезу місцевих і прийшлих елементів. Уже в IV тис. до н.е. осілі трипільці населяли Середнє Подністров'я і басейн Південного Бугу; впродовж другої половини IV—III тис. до н.е. вони просунулися на Верхнє Подністров'я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра і частину території Лівобережжя.

Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство, скотарство. Вимощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Рало із застосуванням тяглової сили великої рогатої худоби різко підвищило загальну культуру землеробства; виникла можливість переходу до перелогової системи землекористування. Хоча трипільці й почали вживати металеві вироби, їхні знаряддя праці загалом зберігали неолітичний характер. Крем'яна індустрія, як і раніше, мала велике значення. В низці районів мешкання трипільців виявлені численні копальні, пов'язані з добуванням кременю, а також спеціальні майданчики на поселеннях, де працювали майстри.

Поряд із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх достатньо високий, за ними певною мірою можна простежити етнічний етап. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Велику кількість посуду трипільці виготовляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи — зображень одомашнених тварин, зокрема кіз і корів. На уламках глиняного посуду залишилися слі ди сонячних символів: хрести, різновиди свастики тощо. Такі вірування отримали назву солярних.

Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час розкопок археологи виявили чималу кількість глиняних фігурок людей, серед яких переважають жіночі зображення на зразок "венер" палеоліту. Вони, радше, уособлювали вірування в духів предків і, передусім, у материнських богів. Однак серед цих фігурок є зображення тварин, що можуть бути свідченням про залишки тотемічних вірувань і про естетичні уподобання трипільців, безпосередньо пов'язані з їх повсякденним побутом. Відомо, що в їх господарстві тварини мали важливе значення. Люди розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу при зорюванні землі, перевезенні врожаю, будівельних матеріалів, а з овечої вовни навчилися виробляти одяг.

Рідкісні знахідки пластики зі зображенням людей, призначення яких не зовсім зрозуміле. Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що так можна забезпечити присутність духів та їх допомогу в повсякденних справах родини. У межах помешкань трапляються також поховані кістки та черепи домашніх тварин: бика, собаки, свині.

Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальший розвиток територіальних зв'язків, відбитих у формах соціального життя. На основі територіальних общин формувалися племена, зароджувалися міжплемінні об'єднання, складалася ієрархічна структура родів, виділялися найзнатніші з них на чолі з визнаними главами — патріархами.

Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом з осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.

Початок епохи металів був позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім'я, а це засвідчує про перехід від материнського до батьківського родового ладу — патріархату.

В другій чверті III тис. до н.е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість — істотне поширення виробів із бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю, — речі з нього використовувались упродовж усього бронзового віку. В ливарній справі з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон).

Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господарства племен бронзового віку були земл'еробство (лісостеп) і скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення великою мірою сприяло зростанню чисельності населення і накопиченню суспільного багатства. Відбулися великі зміни в соціально-політичному житті. Процеси, що зароджувалися ще за епохи неоліту, набули характеру визначальних. Розвиток виробництва і обміну, а також постійна боротьба за території зумовили стійкі консолідаційні тенденції на всіх рівнях суспільної організації, які, поступово набуваючи сили, привели врешті-решт до утворення великих союзів племен на чолі з вождями. Зростання питомої ваги скотарства спричинилося до певного соціально-майнового розшарування серед общинників. Через його відносно невелику — порівняно із землеробством — працездатність чистина чоловічого населення вивільнилася з господарської сфери і спеціалізувалася на грабіжницьких набігах.

Упродовж бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. їхнім археологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівсь-ка, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).

До найбільших об'єднань України на зламі енеоліту та початкового етапу бронзового віку належала давньоямна культурно-історична спільність. У межах України вона займала степове й лісостепове Лівобережжя та Правобережжя. Племена, що входили до її складу, об'єднувалися спільними типами господарства, де переважало скотарство, та поховального обряду (яма під курганом). Крім численних курганів, виявлені сліди тимчасових стоянок пастухів, а також залишки великих поселень. Одне з них, розташоване поблизу с.Михайлівка на Херсонщині, мало потужні кам'яні оборонні стіни. Це був, мабуть, племінний центр.

Найвиразніші етнографічні риси матеріальної культури ямни-ків — глиняний посуд яйцевидної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточковидні шпильки. В низці поховань середини —другої половини III тис. до н.е. відкриті залишки дерев'яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам'яних сокир-молотів. Населення дав-ньоямної культурно-історичної спільності займалося і металообробкою, однак вона не набула великого поширення.

 

На початку II тис. до н.е. місце давньоямної заступила катакомбна культурно-історична спільність (назву отримала від специфічної поховальної конструкції — катакомби, тобто ями з підбоєм). Упродовж першої половини II тис. до н.е. на території Східної Європи (в тому числі й України) відбувалися складні міграційні процеси, чим зумовлювався загальний рухливий спосіб життя. Від катакомбників не залишилося довготривалих поселень: дослідникам відомі лише тимчасові стійбища пастухів. Це засвідчує кочовий характер скотарства, яке становило основу господарства цієї спільності. Водночас велика кількість зброї у похованнях чоловіків — ознака зрослої ролі військової справи.

У другій половині II — на початку І тис. до н.е. степову територію Лівобережної України заселили племена зрубної культури (назва походить від звичаю ховати померлих у дерев'яних зрубах), які при- йшли сюди із Середнього Поволжя. Всі риси їхньої матеріальноїкультури засвідчують про осілий спосіб життя. Поселення (деякі площею до 3 —4 га) розташовувалися на надзаплавних терасах понад річками. Основні господарські заняття зрубників — скотарство і землеробство, а також металообробка (нерозвинута).

Заключна стадія бронзового віку південних районів України загалом позначена завершенням переходу до кочових форм скотарства. Його ефективність дедалі більше зростала внаслідок поліпшення видового складу стада, вдосконалення засобів пересування і використання пасовиськ. Подальшого розвитку набула соціальна структура, яка характеризувалася військово-політичною організацією суспільства, зародженням станово-класових відносин.

Дещо інакше відбувався історичний процес у бронзовому віці в лісостеповій зоні України. Степовики тяжіли до східних районів, а племена Лісостепу підтримували постійний контакт із населенням західних територій. У другій половині III тис. до н.е. — першій половині II тис. до н.е. на величезних просторах Східної та Західної Європи проживали носії культур шнурової кераміки, або бойових сокир. На думку археологів і лінгвістів, вони належали до однієї з груп індоєвропейців — предків слов'ян, балтів і германців. У межах України виділяється кілька культур шнурової кераміки. Найпоширенішою з них була середньодніпровська.

У середині II —початку І тис. до н.е. на основі культур шнурової кераміки склались культури пізнього періоду бронзового віку, в тому числі тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихін-ська. Основу їхньої господарської діяльності становили землеробство, приселищне скотарство, рибальство, мисливство, а також ремісниче виробництво, зокрема бронзоливарне. За темпами соціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, але обидві вони перебували під дією загальних закономірностей, їхні суспільні відносини ґрунтувалися на патріархальній сім'ї та племінній організації.

Бронзовий вік в Україні — завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини на основі екзогамних шлюбних відносин до воєнно-по-тестарних племінних об'єднань. У ньому зародилися і визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин — панівних на наступному історичному етапі.

 

4. Духовна культура стародавнього населення україни (протонеоліт — епоха бронзи)

 

Утвердження найдавнішої системи світогляду

Якісно новим етапом розвитку духовної культури давнини стала епоха протонеоліту. Вона хоча й продовжувала значною мірою традиції мезоліту, але водночас мала риси, притаманні світогляду сучасної людини. Особливо яскраво це виявилося у зразках мистецтва Кам'яної Могили. До протонеолітичного часу на Кам'яній Могилі, крім уже згаданих, належить і частина інших зображень, зокрема пісковикові плитки — чуринги. Було виявлено до 40 таких пісковикових чуринг завдовжки від 5 до 70 см. Майже всі вони за формою нагадували риб різних річкових порід і мали орнамент у вигляді лінійно-геометричних накреслень (іноді з обох боків). Окремі вироби зберегли сліди фарби — червоної (вохри) і чорної (ймовірно, сажі). Деякі лінії підкреслювали особливості форми риб, значення інших поки що не розшифроване, але іноді, на думку В.Даниленка, можна розрізняти зображення жінки, бика, мамонта, птаха.

Культ чуринги передував моделі організованого розчленованого Всесвіту. Ця модель стала одним із виявів уявлень про універсальні закономірності існування природи та суспільства, відомі під назвою "універсального закону", або "закону універсального ко-лобігу". "Закон" найкраще досліджений на прикладі давньоіндійського рити. Поняття кола рити загалом об'єднували насамперед: закон, звичай, порядок; територію, яка підлягала законові; людей (суспільство), підпорядкованих законові; час дії закону (початком часу вважали найвище свято рити — весняний Новий рік, що • водночас символізувало й відродження світу); Всесвіт, який підлягав дії закону та однією з геоцентричних моделей якого був зодіак. За "універсальним законом" все, що відбувалося в суспільстві та природі, почало сприйматися як космос ("порядок"). Така ідея не могла з'явитися поза розвинутою системою світогляду, під якою ми розуміємо цілісну систему поглядів на Всесвіт і суспільство, закономірності їх будови та розвитку. Період виникнення розвинутої системи світогляду давніх індоєвропейців і семітів став протонеоліт. Адже саме тоді формувалися не лише сучасна структура людства, а й розвинуте виробництво (система трудової діяльності, система праці, штучні матеріали, універсальні вузли механізмів, домашнє виробництво, відтворювальне господарство, система транспорту, кілька господарсько-культурних типів, а також використання всіх видів механічного руху, <

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти