ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ПОЕМА ВЕРҐІЛІЯ «ЕНЕЇДА» ЯК ЛІТЕРАТУРНА ОБРОБКА РИМСЬКИХ ЛЕГЕНД ПРО ТРОЯНЦЯ ЕНЕЯ

Як відомо, Верґілій написав свою славнозвісну «Енеїду» за ініціати­вою Августа. Він бажав у найурочистішій формі прославити імперію Августа, бо був її щирим прибічником. Грандіозне зростання Римської імперії потребувало для себе як історичного, так і ідеологічного підґрун­тя. Але самих історичних фактів у подібних випадках буває замало. Тут завжди на допомогу приходить міфологія, роль якої в тому й полягає, щоб звичайну історію перетворити на диво. Таким міфологічним обґрунту­ванням усієї римської історії й є та концепція, яку використав Верґілій у своїй поемі. Він не був її винахідником, а лише свого роду реформато­ром, а головне — її талановитим виразником. Мотив прибуття Енея до Італії зустрічається ще у грецького лірика VI ст. до н. е. Стесихора. Римські епіки та історики теж не відставали в цьому від греків, і майже кожний із них віддавав данину цій легенді.

Основними джерелами міфів, з яких черпав сюжети Верґілій, воче­видь були перш за все «Іліада» й «Одіссея» Гомера, а також давньо­грецький кіклічний епос, зокрема троянський цикл, що примикав до «Іліа-ди» й «Одіссеї». Нема сумніву, що Верґілій наслідував саме Гомера, він запозичує масу окремих слів, виразів і навіть цілих епізодів, відрізняю­чись від його простоти величезною психологічною складністю та нервоз­ністю. Першу половину «Енеїди» цілком можна назвати наслідуванням «Одіссеї», другу ж — «Іліади».

Звернемося до головного героя поеми — Енея. Уже в «Іліаді» Гомера, а також в його гімнах до Афродіти Еней — виходець однієї з гілок троян­ського роду й найвідважніший воїн після Гектора, син троянця Анхіса



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


й Венери (Афродіти). Міф про Енея був відомий римлянам вже близько 500 р. до Р. Х. від етрусків. У V ст. він згадується в грецькій літературі як засновник Риму. Пізніше, виходячи з хронології, між діяннями Енея та заснуванням Риму було включено період правління династії албанських царів. Еней вважався міфічним родоначальником римлян, які у зв’язку з цим іноді звалися енеадами, зокрема, рід Юліїв, що бере свою назву від імені сина Енея Юла.

Але прослідкуємо за сюжетом, як саме міфи та легенди переплелися в тісній канві подій поеми.

Перші шість пісень поеми присвячені подорожуванням Енея від Трої до Італії, подальші шість — війнам Енея в Італії з місцевими племенами.

Перша пісня розповідає нам про морську бурю та переслідування Енея Юноною, яка є заступницею Дідони, а за римською міфологією, богинею шлюбу, материнства і жінок взагалі. Але Еней під захистом іншої богині — Венери, своєї матері. Прибувши до Карфагена, Еней зустрічає її цари­цю — Дідону. Її образ, характер, поведінку Верґілій будує, керуючись різ­ними міфами про цей персонаж. За римською міфологією, вона — цари­ця, засновниця Карфагена, дочка царя Бона, вдова жерця Геракла Акербаса, якого вбив брат Дідони Пігмаліон, щоб захопити його багатства. За міфа­ми, Дідона, захопивши скарби, зі своїми супутниками втекла до Африки й зупинилася коло фінікійської колонії Утіка. Місцевий берберський цар Ярба пожалував їй трохи землі — скільки займе шкура вола. Хитра Дідона, порізавши цю шкуру на вузькі смужки, обклала ними значний шматок землі й заснувала місто-фортецю Карфаген. Цитадель міста так і називалась: Бірса («шкура»).

Але повернімося до Енея. Дідона влаштувала бенкет, і на ньому Еней розповідає про загибель Трої. Уйого розповіді Верґілій поєднав легенди про дерев’яного коня, якого ахейці залишили біля воріт Трої з найкра­щими воїнами всередині, і про грецького шпигуна Синона, і про Лаокоо-на, якого вбили змії. Верґілій дуже вдало опрацював ці міфи, детально вималював події.

Тікаючи з Трої разом із сином та дружиною, Еней рятує свого хворо­го батька Анхіса. Тут Верґілій узяв міф про володарів зарданів, онука Ас-сарана, брат якого Ід був дідом троянського царя Пріама. Під чарами Зевса Афродіта закохалася в красеня Анхіса, від якого й народила нашого ге­роя Енея. За те, що Анхіс розповів людям про кохання богині, він був уражений ударом блискавки й паралізований. Тому й не дивно, що Еней виніс його з палаючої Трої на спині.

Славнозвісним є епізод зустрічі Енея з Сивіллою та відвідання ними загробного світу. Приїхавши до Італії, Еней зустрічає в храмі Аполлона в Кумах Сивіллу. Угрецькій міфології це — пророчиця, що в екстазі пе­редбачає майбутнє (особливо нещастя). Первісно Сивілла (Сибілла) — власне ім’я однієї з провидиць. За традицією, першою Сивіллою, від якої отримали своє ім’я всі інші, була троянка, дочка Дардана й Несо.


КЛАС



Еней разом із Сивіллою спускаються до підземного царства, щоб дізна­тися від померлого Анхіса пророцтво про майбутнє. Підземний світ у Ве-рґілія зображений дуже детально. Тут переплітаються грецькі й римські міфи, легенди, а особливо їхні персонажі — різноманітні міфічні чудовись­ка, такі як Цербер, Титани, кентаври та інші. В Аїді ми бачимо пекельні ріки, через які душі померлих перевозить міфічний Харон.

Зображення Верґілієм пекла настільки образне, яскраве, цілісне, що захоплювало багатьох літературних митців різних епох. Одним із найяс­кравіших прикладів наслідування цього епізоду є пекло в «Божественній комедії» Данте, який у свої провідники вибрав саме Верґілія.

«Енеїда» не була закінчена Верґілієм, у ній немає зображення тих подій, що трапилися після війни троянців і рутулів.

Уся міфологія, однак, не подана в «Енеїді» повністю, бо заснування Риму віднесено до майбутнього й подаються тільки пророцтва.

Верґілій використав увесь арсенал греко-римської міфології, щоб ство­рити пишні шати для нової влади. Але його безсумнівний талант зробив твір безсмертним, про що свідчать численні його наслідування, перекла­ди, переспіви, незгасаючий інтерес до його творчості безмежної кількості шанувальників, бо він зробив дуже вагомий внесок як в античну, так і у світову літературу.

АЛЕГОРИЧНИЙ ЗМІСТ І ГУМАНІСТИЧНЕ СПРЯМУВАННЯ «БОЖЕСТВЕННОЇ КОМЕДІЇ» ДАНТЕ

«Божественна комедія» — найвидатніше творіння італійського поета Данте Аліг’єрі — увійшла в історію культури як найвище досягнення мис­тецтва Середньовіччя і водночас твір, що відобразив кризу світогляду цієї доби і неминучість нового гуманістичного світосприймання Відродження.

У творчості жодного з митців Середньовіччя не відобразились особ­ливості цієї доби в історії людства так повно і яскраво, як у Данте. Саме його життя стало символом життя середньовічної людини-мислителя, людини-митця, що прагне справедливості. Через політичні пристрасті, що палали у рідній поетові Флоренції, Данте став вигнанцем. Майже двад­цять років він прагнув повернутися на батьківщину, де був приречений на страту. За кілька років до смерті Данте уряд Флоренції оголосив амністію політичним вигнанцям, якщо вони зречуться своїх поглядів. Данте не погодився, і його вдруге прирекли на смерть, за життя поета цей вирок не скасували. Роки вигнання були найбільш плідними у творчості Данте, десять із них він віддав створенню «Божественної комедії».

Автор «Божественної комедії», Данте Аліг’єрі, прожив складне жит­тя, сповнене великих пристрастей, страждань, геніальних творчих злетів.

Жанр «комедії» був популярний у Середньовіччі, так називали твір із сумним початком і щасливим кінцем, написаний народною мовою. Нащадки дали їй назву «божественна», маючи на увазі її художню досконалість і красу. Мета, яку ставив перед собою автор,— відвернути



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


людину від гріха. Це і є справжній сюжет «Комедії»: відкриття людиною всесвітньої гармонії через подолання гріховності, суспільного й політич­ного хаосу земного, матеріального світу. Цій меті підкоряється компози­ція твору. Він складається з трьох частин: «Пекло», «Чистилище», «Рай». Кожна частина має 33 пісні, і з першою вступною вся поема складається зі 100 пісень. У композиції поеми Данте використовує християнську сим­воліку чисел. Число 3 найхарактерніше у християнській символіці, саме воно втілює гармонію. Цю ідею він розкриває не тільки в кількості час­тин, а й у будові вірша: «Комедія» написана тривіршами (терцинами).

Твір має алегоричний зміст: абстрактні поняття, думки автор вира­жає через конкретні образи й події. Сам образ поета має алегоричний характер, він символізує душу людини, яка шукає істини. Його мандри по пеклу і чистилищу треба розуміти як шлях до справжньої віри попри спокуси й випробування.

Уже початок «Комедії» розкриває неоднозначність змісту твору. Блу­каючи в «темному лісі» і втративши надію знайти «просту дорогу», Дан­те намагається піднятися на гору, якою «кінчалася ота долина». Темний ліс — це і алегорія обставин життя самого Данте, і політична ситуація в Італії того часу тощо. Пагорб — царство гармонії і справедливості. Спо­чатку Данте здається, що піднятися в гору буде дуже легко, але йому зу­стрічаються різні перешкоди: пантера, що є алегорією зрадництва, лев — гордість і тиранія, вовчиця — жадоба і егоїзм. У пекло поета супрово­джує Верґілій. Цей римський поет-язичник є алегорія розуму. Коли Дан­те спускається в пекло, задихається від сірчаного диму, не в змозі винес­ти тих страждань, що побачив, його підтримує Верґілій (алегорія зрозу­міла: у тяжких випробуваннях і стражданнях душу повинен підтримувати розум). Образ Беатріче символізує кохання, яке підносить людину, розкриває безмежну любов Бога до людей.

Гуманістичний пафос поеми полягає в тому, що Данте вперше в серед­ньовічній літературі оцінює людину відповідно до її земного життя. 9 кіл пекла, які проходить поет, відбивають його ставлення до людських при­страстей. У першому колі він зустрічає нехрещених немовлят і славних язичників, вони не страждають, а тільки тужать, тому що в християнсько­му світі їм немає місця в раю. У другому колі він бачить Паоло і Франчес­ку, закоханих, які і в пеклі не хочуть розлучатися. Поет співчуває їм, і в цьому теж виявився гуманістичний пафос: середньовічна література не знала співчуття до грішників. В останньому, дев’ятому колі, поет бачить графа Уголіно, це політичний діяч, який зрадив своїх однодумців, за це, на думку Данте, він має покарання аж на самому дні пекла. Але навіть такий грішник викликає співчуття поета. За зраду Уголіно і його дітей заточили у Пізанську вежу, де вони померли страшною голодною смертю. Данте за­суджує Уголіно-зрадника, але співчуває Уголіно-батьку.

Поема «Божественна комедія» глибоко національна, а Данте виступає як патріот Італії, але її значення ще в Середньовіччі вийшло за межі


КЛАС



національного, вона відобразила моральні здобутки свого часу й підготува­ла появу світогляду Відродження.

«ТОРГУЄ ТОЙ ДРІБНИМИ ПОЧУТТЯМИ, ХТО СЕРЦЕ ВСІМ НА ПОКАЗ ВІДКРИВА»

(В. Шекспір)

Людські почуття… Дрібні вони чи високі, але вони керують людиною та її вчинками. Самі почуття дають духовну поживу людині, збагачують її чи принижують. Адже і велич людини вимірюється не зростом і стату­рою, а силою її почуттів. І навіть почуття власної значимості і людської гідності властиві, на жаль, не всім людям.

Але варто віддати належне епосі Відродження, яка збагатила людину такими шедеврами, які висвітили справжню силу людських почуттів.

Розглядаючи твори Вільяма Шекспіра, розумієш, якою глибиною дум­ки керувався драматург, зображуючи людські почуття. Здається, що сам він міг проникнутися почуттями своїх героїв. І герої вони не за назвою, а через надзвичайну силу, яку їм дано автором. Але кожний персонаж Шекспіра сприймається у нерозривній єдності зі своєю епохою. Здаєть­ся, що для трагедії «Ромео і Джульєта» було достатньо самих лише по­чуттів, але автор зобразив і місто-державу Верону, і протиборство сімей, і вуличні бої, і бали, і молодіжні вечірки.

Але герої Шекспіра, незалежно від місця і часу,— це його сучасники. Навіть образи античних персонажів несуть відбиток епохи Відродження. І цей відби­ток проявляється саме у почуттях. Хоча корені конфліктів, в яких перебува­ють герої, є соціальними, проте трагедії цих героїв суто людські. Людська ве­лич — у вічному протиріччі з людськими вадами і недоліками. Хіба що Макбета можна зарахувати до злодіїв, а всі останні — просто люди. Але важливо, що тягар, який лежить на душі у кожного персонажа, він несе по-своєму.

І нерідко сімейна драма стає драмою цілої держави. Це ми спостері­гаємо і в «Гамлеті», і в «Королі Лірі». І людські пристрасті, які виника­ють у палаці короля Ліра, захоплюють усіх дійових осіб, не щадять ні бать­ка, ні брата, ні сестри, ні чоловіка. Війна не на життя, а на смерть стирає і старечу сивину, і квітучу молодість.

Сутність людини, її місце в житті і її вага в суспільстві — ось у чому ця трагедія.

Справа в тому, що герої твору порушили закони, за якими відбуваються усі суспільні зв’язки, за якими діти підкоряються батькам, а батьки турбу­ються про них, за якими піддані підкоряються королю, а король турбується про них. У трагедії «Король Лір» батько виганяє з дому дочку, дві інші вига­няють з дому батька, одна сестра труїть іншу, найменша дочка йде війною на власну батьківщину. Те саме відбувається і з підданими, де Глостер виганяє сина, а незаконний син катує батька. Але є у творі й інші почуття. Корделія не принижує своєї гідності підлабузництвом до батька, привселюдно зізна­ючись йому у своїх почуттях, які вважає цілковито інтимними. І тому вона



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


залишається вигнанницею. Корделія, Едгар, Кент, королівський блазень — люди, сповнені розуміння, внутрішнього благородства і людських прав.

Два полярних світи, один — вигнанців, інший — багатства і влади, здобу­тих улесливою торгівлею почуттями Гонерильї, Регани, Корнуола і Едмонда.

Світ сильних і багатих не вибачає тим, хто повстає проти нього. А лю­дина тільки ціною власного горя і власних випробувань приходить до вис­новку, що немає нічого ціннішого за життя.

Іншими почуттями проймається Галілей із однойменної трегадеії. Його почуття кровної помсти зливаються з глибокими роздумами про життя і смерть, добро і зло, силу і слабкість людини, боротьбу розуму і справедливості проти зла, що панує в світі. Але трагедія розкриває не лише долю принца Данії, а і долі інших персонажів, з якими він взаємодіє. Це знову ж таки представники двох ворожих таборів. Причому, і Гамлет, і другорядні персонажі виявляють себе в дії.

Кожне слово Гамлета б’є в точку і зриває маски. Цей твір Шекспіра вважається одним із кращих філософських творів у всій світовій літера­турі, а філософія ця виражається у боротьбі і переживанні героїв.

Так, як і в трагедії «Король Лір», влада в «Гамлеті» належить жа­люгідній людині — королю Клавдію, який скоїв злочин — убив рідного брата, але він розпоряджається долями підданих. Поряд із ним його пер­ший міністр Полоній. Ось хто торгує своїми почуттями, угідливо служа­чи спочатку одному королю, потім іншому. Характерними рисами По-лонія є рабська угідливість і паскудство. Характерною рисою трагедії Шекспіра є те, що автор прирікає на загибель не лише негативних персо­нажів, а і сповнених найпрекрасніших гуманістичних рис. Але в цьому трагізм життя, який тільки підсилює віру автора в це життя і в людину.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти