ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ЛЕКЦІЯ 16. КУЛЬТУРА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ РУСІ

 

1. Соціально-історичні умови розвитку культури Таліщько-Болинської Русі та її характерні риси

2. Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво

3. Архітектура, скульптура і малярство

4. Освіта і письменство

 

1. Соціально-історичні умови розвитку культури Галицько-Волинської Русі та її характерні риси

 

Культура Галицько-Волинської Русі — одна з найяскравіших сторінок в історії української культури. Одним з перших звернувся до її дослідження Д.Зубрицький, який у 1852—1855 pp. опублікував наукову розвідку "История древняго Галичско-руського княжества" у 3 частинах. У Львові 1863 р. була видана праця І.Ша-раневича "Історія Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453". Дослідник провів ґрунтовні археологічні розкопки у Галичі, велику увагу приділив вивченню топоніміки західноукраїнських земель, глибоко проаналізував Галицько-Волин-ський літопис. Багато архівних пам'яток, грамот часів Галицько-Волинської Русі описав учений-джерелознавець А.Петрушевич. Глибоким знавцем західноукраїнського іконопису цієї доби був І.Свєнціцький. Він започаткував колекцію Національного музею у Львові, патроном якого став митрополит А.Шептицький. Ґрунтовні дослідження культури Галицько-Волинської Русі належать М.Грушевському, М.Возняку, І.Крин'якевичу, Б.Грекову, В.Пічеті, В.Пашуто, Я.Кісю, Я.Ісаєвичу. Про стійкий інтерес до цієї теми свідчать і численні публікації, що з'явилися останніми роками у вигляді монографічних досліджень і статей у журналах "Пам'ятки України", "Українська культура", "Дзвін".

Розглянемо основні риси культурного феномену, який пов'язаний з добою існування Галицько-Волинської Русі.

Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною і культурною наступницею. Впродовж кількох століть вона, за словами М.Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою. Образ "багатого Волиня — красного Галича" зберігся у старовинних літописах, історичних джерелах, народних переказах. Наприкінці .XIV ст. митрополит Кипріян так описує землю Волинську: "Тогда бо бяше въ своей чести и времени земля Волинская, всяким оби-лієм і славою преимуща, аще ньші по многих ратехъ и не такова".

Вже в VI — VII ст. на широких просторах між ріками Горинем і Вепром утворилося об'єднання слов'янських племен на чолі з дулібами. В ньо>гу вбачають один із виявів початкового етапу фор>гування державності у східних слов'ян. Однак про подальший розвиток племінних утворень на Волині й у Прикарпатті збереглося небагато відомостей. Не пізніше ніж у X ст. на більшу частину цих земель поширився вплив Київської Русі, а з 981 р. Червенські міста та Перемишльська земля остаточно увійшли до складу Київської держави. В середині XII ст. у Волинському князівстві покладено початок місцевій династії. її родоначальником став онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич. Галицькому князівству довелося обстоювати своє право на існування у кривавих війнах з половцями, Польщею, Угорщиною. Найвищого розквіту воно досягло при сині Володимира Ярославові Осмомислі, батькові оспіваної у "Слові о полку Ігоревім" Ярославни.

Після смерті Ярослава Осмомисла Галицьке князівство 1199 р. перейшло у володіння волинського князя Романа Мстиславича, внаслідок чого утворилося Галицько-Волинське князівство. Землі, підвладні великому князю Роману, простяглися від Дніпра до Сяну, від рубежів Литви до нижнього Подунав'я.

Смерть Романа стала початком тривалої смути. Галицько-Волин-ське князівство розпалося на дрібні володіння, загострилися боярські усобиці. У внутрішні суперечки боярства з князями почали втягуватися польські й угорські феодали. Лише після того, як опір бояр було зламано, Данило Романович 123? р. остаточно укріпився у Галичі, а в 1239—1240 pp., напередодні нашестя Батия — й у Києві.

Після смерті Данила Галицького (1264) його сини значно розширили свої володіння, приєднавши до них на певний час Люблінську землю і частину Закарпаття. Проте постійне протистояння Золотій Орді, суперечки між боярством і князями поступово знесилювали державу, чим скористалися сильніші сусіди. У другій половині XIV ст. галицькі землі захопила Польща, яка остаточно закріпилася тут 1387 p., а волинські бояри визнали владу литовського князя Любарта Гедиминовича.

Галицько-Волинська Русь — край переважно землеробський, більшість її населення займалася сільським господарством. Водночас важливою галуззю було й солеваріння. З Галицько-Волинсь-кої Русі вивозили також хліб, віск, хутра, деякі ремісничі вироби.

Галицько-Волинська Русь стала важливим центром міжнародної торгівлі. Через Галич, Володимир-Волинський, Перемишль проходили торгові шляхи на землі Київської Русі, а також до найбільших міст Сходу — Багдада, Самарканда і навіть Пекіна.

Князі заохочували і підтримували міжнародну торгівлю, розуміючи, що це сприятиме збагаченню їхніх земель. Роман Мстис-лавич, Данило Романович, Володимир Василькович дозволяли поселятися у своїх містах іноземцям. Зокрема, у Львові в другій половині XIII ст. існували колонії вірмен і німців, у Володимирі-Волинському, крім корінного населення, жили також "немци і сурозці, і новгородці, Ь жидове". Такі колонії були і в Луцьку, Галичі та інших містах, про що пише, зокрема, поет XVI ст. С.Ф.Кльонович:

Тут, залишивши вітчизну, навік оселились вірмени, Давній, уславлений рід вільних і чесних мужів, їхні священики тут, із пишним начинням церковним, Тут за обрядом своїм храм збудували вони.

Поет не випадково згадує про специфіку релігійного життя на Підкарпатті.

В історії Галицько-Волинської Русі у зв'язку з певними історичними обставинами релігійному питанню належала особлива роль, що позначилося на подальшому розвитку культури західноукраїнських земель.

Західноукраїнські землі, які межували з традиційно католицькими державами — Польщею, Чехією, Угорщиною, — мали тісні контакти з Західною церквою. У багатьох містах Галицько-Волинської Русі поряд з православними жили "латиняни", існували "лядські божниці" (католицькі храми).

Відомо, що католицькі місіонери проводили активну проповідницьку діяльність на східнослов'янських землях. Буллою від 1232 р. Папа Григорій IX затвердив кількох "єпископів без постійної кафедри" із ченців-домініканців, які повинні були вивчити можливість створення католицького єпископату на руських землях. Домініканці стали посередниками у тривалих і складних переговорах Папи з князем Данилом, що мали на меті створення коаліції європейських держав. За допомогою цього політичного маневру князь мав намір захистити свої землі від нападів Тевтонського ордену і створити загальнохристиянський союз проти татар.

У 1248 р. Данило перервав переговори з Папою, однак 1252 р. вони відновилися. У Дрогочині 1254 р. князь прийняв від папських послів королівську корону, про що Іпатіївський літопис повідомляє: "Опіза же приде, венец неся, обещаваяся, яко помощь имети ти от Папи. Одинако же не хотящу, и убеди его мати его, и Болеслав, и Семовит и бояре Лядские, рекуще дабы приял венец, а мі есьмы на помощь противу поганым. Он же венец от Бога прия, от Церкви святых апостол и от стола святого Петра, и от отца своего Папы Некентія".

У 1299 р. грек Максим, "не терпя насилия татарського, остави митрополію, иже в Киеве", и "седе в Володимери и со всем кліром своїм".

Перенесення митрополичого уряду до Володимира-на-Клязьмі стало причиною спроб Лева Даниловича створити окрему митрополію у Галичі. На зламі 1302—1303 pp., за Юрія Львовича, цю митрополію було затверджено. (Створення Галицької митрополії, безсумнівно, сприяло піднесенню авторитету Галицько-Волинської Русі не лише у церковному, а й у політичному житті. Галицька митрополія з деякими перервами проіснувала до 1391 р. або 1401 р.

Особливості історичного розвитку Галицько-Волинської Русі визначаються також широкими зв'язками з іншими землями України, державами Східної та Західної Європи.

Традиційно міцними були її зв'язки з Києвом, що пояснюється потребами економічного життя і політичними інтересами княжих династій. Про це, зокрема, свідчить те, що Київський літопис наводить точні відомості про події на Волині й у Галичині, а Галицько-Волинський літопис — про події у Київській землі. Зі західних земель вийшли київські митрополити — Йоасаф, Кирило, Петро. На галицько-волинських теренах знайшли притулок утікачі зі спустошеного татарами Києва.

Спільність історичної долі сприяла тісним культурним зв'язкам із сусідніми білоруськими землями. Тісні зв'язки були також з Новгородом. Відомі, наприклад, не лише численні спільні військові походи з новгородцями, а й факти поселення новгородців у Володимирі-Волинському. Міцні взаємини тривали між Галицько-Волинською Руссю та Суздалем.

Традиційні культурні зв'язки Галицько-Волинської Русі й Угорщини. З історії відомо, що неодноразово їх правлячі династії з'єднувалися шлюбами. Так, Лев Данилович був одружений з донькою угорського короля Бели IV.

Багатовікову історію мають українсько-польські відносини на ниві політичного, економічного й культурного життя.

Глибини віків сягають культурні зв'язки України та Італії. Простежуються також усталені українсько-німецькі культурні зв'язки, про що нагадує, наприклад, побудований німецькими колоністами у Львові костьол Марії Сніжної — одна з нечисленних пам'яток готичного мистецтва в Україні.

Традиції культурного спілкування з'єднували Галицько-Волин-ську Русь і Чехію. Відомо, наприклад, що при дворі Юрія II було кілька вихідців із Чехії, окремі з них обіймали високі посади. Вихідці ж з України здобували освіту у Празькому Карловому університеті.

Значний внесок у культурний розвиток українських земель зробили й вихідці з Вірменії, з-поміж яких були талановиті зодчі, живописці та ремісники.

Становлячи своєрідний місток між Заходом і Сходом Європи, Галицько-Волинська Русь виробила особливий стиль життя, характерний толерантністю, відкритістю до інших культур і народів, здатністю запозичувати їх надбання, не втрачаючи при цьому індивідуальності. На думку українського філософа М.Шлемкевича, тут сформувався особливий тип українця (його "душевно-расова відміна"), який поєднав "могутню і прекрасну" стихійність, емоційність, ірраціоналізм, притаманний Сходу, з розумовою дисципліною, тверезістю, раціоналізмом Заходу, який обрав для себе "римську дорогу". Для прикладу назвемо князів, оспіваних "Словом про Ігорів похід" — Ігоря Святославича, його брата Буй-Тур Всеволода і порівняємо з королем Данилом. Отже, з одного боку — князі, серця яких заполонила "жадоба і тужне бажання" голову свою приклонити, але шоломом напитись блакитного Дону. Мотиви їх, за Шлемкевичем, ірраціональні — "жадоба і тужне бажання"; цілі — прекрасно романтичні. З іншого боку, "маємо боротьбу короля Данила, вперту, непохитну, хоч без вітхненних і романтичних первнів". Боротьба Данила реалістична: при потребі він п'є кумис, поданий рукою татарина, проте ні на мить не полишає думки визволитись від впливів ворога. "Є щось західницьке в тому славному князеві, щось характерно вперте, але без романтики, без особливого вітхнення навіть у великих задумах, як в ідеї хрестоносного походу Європи проти татар".

Незважаючи на ці відмінності, західне й східне українство не можна уявляти як два світи, розділені якоюсь непрохідною залізною завісою. "Життя тягле, і немає в ньому раптових перескоків, тільки повільні переходи", — з цим твердженням дослідника не можна не погодитись.

 

2. Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво

 

Численні літературні та історичні джерела, матеріали археологічних розкопок, етнографічних експедицій засвідчують про високий рівень розвитку ремесел у Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного та ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських землях. Традиційне ремесло й ужиткове мистецтво збагачувалось досвідченими майстрами, які приходили на ці землі з розгромлених татарами східних князівств. На нових місцях вони розвивали ті художні традиції, які склались у Київській Русі. Значну роль у цьому процесі відігравали й іноземні майстри, зокрема німці, поляки, вірмени.

Давні традиції на всіх руських землях мала художня обробка дерева.

Ще у стародавній Русі широко застосовувався дерев'яний посуд. У письмових джерелах згадуються дерев'яні миски, хлібниці, сіль-ниці, ложки та інші побутові речі; називаються також меблі — лави, ліжко, ларець (скриня), полиця.

Широко використовувалось дерево і для виготовлення культових речей — хрестів, розп'ять, згодом іконостасів.

Руські майстри здавна володіли різними техніками прикрашання дерев'яних виробів. Однією з таких прикрас була інкрустація, коли в поверхню виробу врізають пластинки або куски різного матеріалу — деревини інших порід, золота, срібла, перламутру. Широко використовувалась інтарсія — композиції з різноколірної деревини. Та найпоширенішим і улюбленим видом художньої обробки деревини було різьблення. Цією технікою й донині віртуозно володіють гуцульські майстри. Яскравою самобутністю славляться вироби яворівських різьбярів.

Свої традиції у Галицько-Волинській Русі мало і ливарництво.

Про велику майстерність давньоруських зброярів свідчать рядки "Слова о полку Ігоревім", де розповідається про "мечі харалужні", якими були озброєні воїни Романа Мстиславича.

Тривалий час історикам не вдавалось переконливо пояснити значення цього терміна. Дослідження львівських археологів показали, що околиці волинського селища Харалуг були великим центром чорної металургії ще від скіфських часів. Очевидно, саме тут і виготовлялися "харалужні мечі" або, принаймні, метал для них.

Славились майстерністю ливарники дзвонів. Унікальною пам'яткою українського ливарницького мистецтва є дзвін, відлитий майстром Яковом Скорою для дзвіниці собору св.Юра у Львові 1341 р. Для храмів ливарники виготовляли також свічники, світильники, хрести, розп'яття, ікони. Часто такі ікони складалися, їх можна було закривати і з кожного боку вони мали зображення святих. В Олеському замку зберігається одна з найстаріших ікон такого зразка — "Благовіщення", датована XI ст. Ця ікона знайдена у с.Бовшів Івано-Франківської області.

Майстерно відливали ремісники маленькі натільні іконки і енколпіони — хрестики, всередині яких містились мощі святих. У Львівському історичному музеї зберігається колекція високохудожніх хрестиків-енколпіонів XII ст.

Давні традиції в Галицько-Волинській Русі має ювелірне мистецтво.

Ще в добу неоліту (V —III ст. до н.е.) на території сучасної України зародилось гончарство. Висока культура ранньослов'ян-ських гончарів стала тією основою, на якій розвиїгулось мистецтво кераміки Київської та Галицько-Волинської Русі.

Найпоширенішим видом керамічної продукції були кухонні горщики. Виготовлялися також миски, макітри, глеки, полумиски, черпаки, світильники, рукомийники, скарбнички, іграшки. Посуд і предмети побуту прикрашали різноманітними орнаментами. Поширеною технікою орнаментування було заглиблене пластичне декорування загостреним інструментом — гребінцем, штампом або пальцевдавлюванням.

Для оздоблення гончарних виробів застосовували також техніку поливи. Таке склоподібне покриття підсилювало світлотіньовий ефект декорування.

Поширеною на Галицько-Волинській Русі була й чорна, або задимлена, закурена кераміка. її корені сягають II тис. до н.е. Нині секрет виготовлення цієї кераміки зберігають майстри з Гавареччини — села між Олеськом і Білим Каменем на Золочівщині Львівської області. »

У багатьох містах Галицько-Волинської Русі розвивається будівельна кераміка. Стіни й долівки храмів та житлових будинків нерідко вистелювали фігурними керамічними плитками, вкритими емалевою поливою жовтого, синього, зеленого, коричневого кольорів. Особливо цікаві зразки таких плиток знайдені під час археологічних розкопок Галича у 1940 — 1941 pp. у князівській частині міста — на Золотому Току.

Улюбленим видом декоративно-ужиткового мистецтва в Україні з давніх часів було ткацтво. Літописи X — ХНІ ст. містяться вказівки щодо виробництва тканин з льону й конопель, які згадуються під назвою "узчина", "товстина", "ярич". З X ст. є згадки про сукно, з якого шили свити й опанчі. З вовняних тканин згадується також сірячина — грубе сукно натурального кольору вовни, з якої шили верхній одяг — сіряки.

З 907 р. трапляються згадки про побутування ще одного виду ткацьких виробів — килимів. Вони виступають як приналежність поховальних обрядів. Перша згадка про килим пов'язана з похороном князя Олега. За словами літописця, тіло вбитого Олега поклали "на коврє".

Одним з найдавніших осередків килимарства на Львівщині вважалося селище Глиняни Золочівського району. Глинянські килими, які значною мірою нагадують давні зразки, викликають захоплення оригінальністю художньої композиції, високою технікою виконання.

Полісся славилося незвичайним лляним полотном — серпанком, дуже тонким, прозорим. Для цього вирощували особливі сорти льону з тонким і невисоким стеблом. З добре вичесаного льону пряли нитку товщиною з волосину.

Народні майстри виробляли не лише багато різних типів тканин, а й надавали їм своєрідного стилю, завдяки чому руська тканина посіла особливе місце серед тканин інших народів середньовічної Європи. Зокрема, в італійському каталозі тканин XIII ст. згадується "руська" тканина. Про неї йдеться і в пізніших джерелах — етнографічних описах, записках іноземних мандрівників і вчених, які відвідували Україну. Так, посол Франції Гільбер Ланоа, котрий 1421 р. побував у Львові, Судовій Вишні, Белзі, Луцьку, Кам'янці, у своїх спогадах називає з-поміж подарунків, що отримав від польського короля і литовського великого князя, "руську постіль" і "руські вишивані рушники".

 

3. Архітектура, скульптура і малярство

 

Давню історію мають архітектурні традиції західноукраїнських земель. Вони складались упродовж віків на основі національної культури давніх слов'ян, культурного спілкування з іншими народами Східної та Західної Європи, а також мусульманського Сходу.

Про поселення на території Галицько-Волинської Русі можна скласти уявлення на основі матеріалів археологічних розкопок, які проводились у Володимирі-Волинському, Луцьку, Галичі, Звенигороде Пліснеську.

Окрасою Галицько-Волинської Русі було столичне місто Володимир, яке дістало назву від Володимира Великого. Оцінюючи стратегічне значення Володимира, хан Бурундай 1259 р. наказав не тільки спалити його стіни, а й розкопати оборонні вали.

Улюбленим містом Володимира Васильковича був Любомль. Тут він побудував кам'яну церкву св.Юрія, прикрасив її іконами, подарував срібний посуд, дорогоцінні тканини, дзвони "чудного гласу", богослужебні книги.

Величчю славився і Лучеськ — Луцьк, окрасою якого вважався князівський замок, що височів на острові між ріками Стир і Глушець. Давню і славну історію має м.Холм — серце Холмщи-ни і Підляшшя. Деякі дослідники вважають, що місто заснував 1237 р. князь Данило, який зробив Холм своєю столицею. Укріплення Холма, побудовані за особливою технологією, були такі міцні, що ординці не могли їх подолати.

Під час походу Володимира Великого на "ляхи" 981 р. вперше згадується Перемишль. Він слугував столицею Рюрикові та Володарю Ростиславичам, Володимиркові та Святославу Ігоревичу, мав велике торговельне значення.

З кінця IX ст. існувало м.Галич, яке вперше згадується в Києво-Печерському патерику в зв'язку з подіями 1098 р. Центр міста був розташований на високій горі й укріплювався двома рядами ровів і валів. Архітектурою вирізняється комплекс княжих палацових будівель, церква св.Пантелеймона, соборна церква Успения Пресвятої Богородиці та інші храми.

Початок історії Львова — міста, яке заснував Данило Романович і назвав на честь сина Лева, датується 1256 р.

Архітектурною домінантою багатьох давньоруських міст, як і міст середньовічної Європи, були замки і храми.

Руські літописи повідомляють, що після хрещення Русі Володимир Великий "повеле рубити церквы". Перші храми Київської Русі, очевидно, були дерев'яними. Такі дерев'яні храми споруджувались у Києві. З дерева було збудовано і храм на честь хрестителя Русі у заснованому ним Володимирі-Волинському.

Дерев'яні храми вирізнялися простотою композиції, не мали зовні пишних прикрас — відповідно до вчення християнської церкви про марність зовнішньої краси й істинність краси внутрішньої, душевної істинного християнина. Естетичний ефект досягався витонченістю зовнішніх обрисів храмів.

З часів Ярослава Мудрого в Україні розвивалась і мурована храмова архітектура.

З середини XII ст. почалася формуватися галицька архітектурна школа, характерна самостійним творчим напрямом.

Близькість Галича до країн Західної Європи зумовила освоєння певних художніх прийомів, сформованих там. Так, у типах споруд і в характері білокам'яного різьблення можна простежити вплив романської архітектури сусідніх країн — Угорщини, Польщі, Моравії. Ці впливи виявились і в застосуванні кольорових вітражів у інтер'єрах.

Вплив київської традиції позначився на архітектурі Володимира. Найзначнішою його архітектурною пам'яткою є Мстиславів, або Успенський собор (1160), який, за твердженням дослідників, нагадує Кирилівську церкву у Києві. Собор зберігся до нашого часу, хоч його первісний вигляд змінили численні перебудови. Галицький літопис повідомляв про цей храм: "В лето 6668 (1160) князь Мстислав Изяславич подписа святую церковь в Володимирі Волинском и украси ю дивно".

Повідомляв літопис і про зведену Данилом Галицьким у Холмі церкву Іоанна Златоустого, пошкоджену пожежею 1259 р. її склепіння, як зазначено в літописі, трималося на чотирьох стовпах, зверху прикрашених зображеннями людських голів. Самі склепіння покривали лазур'ю і золотими зірками. Вівтарні вікна мали "римські стекла" — вітражі. Помост храму відливали з міді й олова, портали дверей складали з білого галицького і зеленого холмського каменю і прикрашали різьбленням "хитреця" Авдія — холмського майстра.

Перша згадка про львівську церкву св.Миколая датується 1292 р. Вона постала під горою Будельницею на колишньому Волинському тракті. Припускають, що ця церква була родинною усипальницею князів.

Миколаївська церква не має прямих аналогів у давньоруському будівництві. В її об'ємно-плановому вирішенні багато спільного з українськими п'ятикамерними дерев'яними храмами. Це одна з неповторних і самобутніх архітектурних споруд на терені давньої Галичини.

За князя Лева Даниловича у Львові було споруджено й Онуф-ріївську церкву, яка внаслідок багатьох перебудов втратила первісний вигляд. До давньоруського періоду належить також П'ят-ницька церква, костьоли Іоанна Хрестителя та Марії Сніжної. На архітектурі двох останніх помітний вплив готики.

Поряд з культовою архітектурою у Галицько-Волинській Русі розвивалось і будівництво оборонних споруд. До наших днів збереглися залишки башт, стін, які були їх складовою частиною. Споруджувались і фортеці. Одна з найдавніших — Кременецька, зведена на неприступній горі з вапняка, яка досягає 1328 м над рівнем моря і домінує не лише над ущелиною, де розташоване місто, а й над усією гористою місцевістю. Руські літописи вперше згадують про неї під 1226 р. У 1240 р. Кременець обложили татари, проте взяти його не змогли. У 1261 р. князь Василько повинен був, згідно з умовами угоди з татарами, "разметать" фортецю. До наших часів збереглися лише залишки фортеці, побудованої на цьому місці в XVI ст.

Нерідко оборонну функцію виконували феодальні замки. Один з таких замків — Луцький, збудований князем Любартом-Дмитрієм між 1337 і 1383 pp. на пагорбі, майже повністю омивався річкою Малий Глушець. З південно» сторони, де пагорб не омивала річка, був проритий рів, і потрапити до замку можна було лише за допомогою підйомного моста. Цей замок мав назву Великого, або Верхнього. Дещо збоку від нього стоїть замок, який називався Малим. Це широка кам'яна будівля з товстими стінами і вежею поряд.

Понад шість століть налічує історія Олеського замку (нині — Бродівський район Львівської області). Уперше цей замок згадується в історичних джерелах 1327 р. Ця дата наводить на думку, що замок побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича — Андрієм або Левом. Як вважають, городище на узгір'ї серед боліт, на місці якого згодом постала фортеця-замок, було закладене втікачами з Пліснеська, розташованого за 10 км від Олеська. У 1241 р. на Пліснеськ напали загони Батия, знищили його, а населення, рятуючись, подалося в ці місця. Олеський замок, що стояв на межі Волині й Галичини, в середині XIV ст. опинився на кордоні Литви та Польщі. З цього приводу між державами точилася безперервна боротьба, однак майже півстоліття Олеська фортеця була неприступною для польських магнатів.

У XII ст. помітним явищем стала міграція українських майстрів на сусідні землі, де вони виконували різні замовлення. Збереглися відомості про перебування галицьких майстрів на теренах Володимиро-Суздальського князівства. На північно-руських землях вони брали участь у спорудженні храму Покрови-на-Нерлі під Володимиром-на-Клязьмі (1165), Дмитріївського Собору у Володимирі-Суздальському (1193—1197) та Георгіївського собору в Юр'єві-Польському (1230-1234).

Через посередництво Галича й Волині культурні впливи Русі поширювались і в країнах Центральної та Західної Європи.

Початки української скульптури губляться у глибині віків. З певністю можна стверджувати, що скульптура на українських землях існувала ще в дохристиянську добу. Скульптурними були зображення давніх язичницьких богів. У X ст. Володимир Великий встановив такі ідоли "на дворі теремному" в Києві у роки своєї першої релігійної реформи. Однак після запровадження християнства кругла скульптура не набула в Русі дальшого розвитку. Натомість достатньо поширеним став рельєф — форма, яка відповідала, з одного боку, східнохристиянській концепції декорування храмів, з іншого — віковим традиціям різьблення, які існували на руських землях.

Яскравим зразком скульптури Галицько-Волинської Русі є шиферний рельеф, ХНІ ст., який зображає св.Дмитрія. Нині він зберігається у Кам'янець-Подільському музеї.

Під час археологічних розкопок у с.Крилосі було виявлено рельєф, що колись прикрашав церкву Успення. Рельєф зображає дракона, з пащі якого виростає пишна гілка. Фігура дракона сповнена динаміки, він ніби летить у повітрі, мов загроза всюдисущому злу. Тло скульптурного рельефа глибоке, і в окремих частинах фігура дракона переходить у повний об'єм. Церква Успення збудована 1535 р. з матеріалу зруйнованого Успенського собору Ярослава Осмомисла, і фрагмент давнішого рельєфа потрапив у стіну оновленої будівлі.

Найхарактернішою скульптурною пам'яткою Галицько-Волинської Русі є оздоблення пишного романського порталу церкви с в. Пантелеймона в Галичі. Довкола порталу — ціла анфілада пілястрів і колонок, а вгорі на їх капітелях простягся характерний романський фріз з акантового листя.

Вирізнялось пишністю і скульптурне оздоблення собору в Холмі, проте до наших часів воно не збереглося. Судячи з опису, це була типова різьба романського стилю з різнокольорових мармурів — різьба багата, з орнаментальними та фігурними сюжетами, її творцем став "великий хитрець Авдій". Це перше ім'я майстра скульптури, якого знає історія українського мистецтва.

Яскраву сторінку у розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства, яке також сягає корінням найдавніших часів. Воно розвивалось у традиційних для Середньовіччя формах станкового (мініатюра, іконопис) і монументального (фрески) живопису.

Своєрідним видом малярського мистецтва було прикрашання рукописних книг мініатюрами (ініціалами, заставками та ін.). Проте вже з другої половини XI ст. простежується звернення митців до місцевої художньої традиції, реалій власного життя. У книгах XI ст. на мініатюрах можна побачити зображення не лише відомих руських князів, а й простих людей. Нерідко мініатюри зображають сцени сільської праці, розваг. У XII —XIII ст. виникли цикли сюжетів, які ілюструють історичні розповіді.

Особливе місце серед книжкового оздоблення доби Київської Русі посідають п'ять мініатюр так званого Кодексу Гертруди (або Трірської Псалтирі). Ці мініатюри виконано в другій половині XI ст. як доповнення до Псалтирі, що належала Гертруді — дружині князя Ізяслава. Нині ця пам'ятка зберігається у м.Чівідале у Північній Італії. Думки дослідників стосовно місця їх виконання не збігаються. Деякі вважають, що ці мініатюри виконані у Києві, інші — на Волині, в Луцьку або Володимирі, ще інші — в монастирі Якова у Регенсбурзі на Дунаї між 1078—1087 pp. Мініатюри Трірської Псалтирі цікаві тим, що вони містять портретні зображення руського князя Ярополка, його матері та дружини.

Високий рівень мистецтва мініатюри у Галицько-Волинській Русі засвідчує оздоблення Добрилового Євангелія (1164), Галицького Євангелія (початок ХШ ст.).

Станковий живопис Галицько-Волинської Русі широко представлений і творами іконопису, кращі зразки якого увійшли до скарбниці не лише українського, а й усього європейського мистецтва.

Зразками для руських іконописців слугували візантійські ікони. Водночас зазначимо, що вітчизняне іконописне мистецтво не просто наслідувало візантійські зразки. Відомо, що вже на межі XI —XII ст. сформувалась Київська іконописна школа. Виникли осередки іконописання і на західноукраїнських землях. Одним з них, на думку дослідників, був Спаський монастир поблизу Великих Мостів (Львівщина).

В іконописі, як і в інших видах давньоруського образотворчого мистецтва, відобразились провідні етичні й естетичні норми того часу. Майстри живопису виявляли глибокий інтерес до внутрішнього світу людини, намагаючись відтворити його засобами іконописання. Як "видимий образ невидимого світу" ікона водночас своєрідно тюв'язана з реаліями земного життя, його болями, стражданнями і радостями. З цього погляду цікаво простежити певну закономірність поширення іконописних сюжетів в ту чи іншу добу. Так, у XIII — XIV ст. найпопулярнішими стають образи святих заступників. Такою заступницею часто виступає Богородиця, зокрема знаменита Богородиця в Луцьку. Ця ікона, виявлена у 1962 p., нині зберігається у Державному музеї українського образотворчого мистецтва у Києві. Відомий дослідник українського іконопису Д.Степовик так визначає художню цінність цієї ікони: "Силою драматизму, особливо переданого через сумний вираз очей, вона не має собі рівних серед Богородичних образів цього типу". Сумний лик Марії вписано у багатокутник з дев'ятьма сторонами. Коричнево-червоний плащ-мафорій загинається зразу ж за ритмом кутів. За чіткістю рельєфу це зображення нагадує різьбу по дереву або карбування по металу. Одяг маленького Ісуса, зокрема сорочка, прикрашений вишитими квітами, що засвідчує проникнення народної орнаментики в мистецтво іконопису.

Поширеним у цей час стало й зображення Богородиці-Покрови. У Київському державному музеї українського образотворчого мистецтва зберігається "Покрова" ХНІ ст. з Галича. На відміну від інших ікон на цю тему, галицька Богородиця зображена з немовлям Ісусом на лоні, а дугоподібний покров над нею нагадує завісу, зображену на іконі в Константинопольському Влахернсько-му храмі. Очевидно, галицький іконописець був ознайомлений з візантійською пам'яткою, і це дало поштовх до створення власної іконографії Покрови, культ якої асоціювався з ідеєю захисту від зовнішніх ворогів.

Надзвичайно популярними були ікони св.Миколая, котрого здавна вшановували як покровителя і заступника всіх гнаних, сірих і убогих. Його зображали у золотавих або білих ризах як пастиря, котрий благословляє віруючих і проповідує слово Боже. В руках він зазвичай тримає Святе Письмо або Божественну Літургію.

Однією з тематичних ліній в іконописанні Галицько-Волинської Русі став образ святих мучеників і мучениць — Дмитрія, Фрола і Лавра, Бориса та Гліба. Однак, напевно, найпопулярнішим образом цієї трагічної й героїчної доби був образ воїна-захисника св.Юрія Змієборця. Відома пам'ятка XIV ст. — ікона "Юрій Змієборець" із с.Станилі поблизу Дрогобича.

На іконі зображено стрункого юнака на здибленому коні, у панцирі та кіноварно-червоноі\гу плащі. Списом у високо піднятій правій руці він вражає розпластаного крилатого дракона. Домінують три кольори: золоте тло, чорний кінь, червоні чобіт і плащ. Це традиційні барви для творення символічного змісту і декоративного ефекту. Лаконічна і строга композиція, стримані кольори на пригашеному вохристому тлі, чіткість силуету, суворе напруження на обличчі героя, динамізм сюжету — все це підносить зображення до рівня символу перемоги добра над злом, правди над кривдою.

Мистецтвознавці наголошують на тих рисах, які відрізняють руське іконописання від візантійського і засвідчують його самобутній розвиток. Зокрема, відхід від площинності та внесення в ікону легкої об'ємності, що досягнуто чітким окресленням на тлі лику, постаті, одягу. Це створює у глядача своєрідне розуміння співвідношення матеріального та духовного начал: святий образ матеріалізований і ніби наближений до глядача. В цьому — вияв філософського змісту ікони, віра в існування невидимого духовного світу поруч з реальним.

До наших днів майже не збереглося творів вітчизняного монументального фрескового живопису, хоча літературні джерела, матеріали археологічних розкопок дають підставу стверджувати, що у Галицько-Волинській Русі він також досягнув високого рівня. Так, літописці повідомляють, що у 1160 р. за дорученням Мстислава Ізяславовича був розписаний щойно споруджений собор у Володимирі-Волинському. В тому ж місті Володимир Василькович "списа святого Дмитрія всего", а в Любомлі "списа всі три олтаря і шия вся списана бысть".

Високий рівень монументального живопису часів Галицько-Волинської Русі засвідчує і те, що Xrv —XV ст. західноукраїнські майстри виконували монументальні розписи у Польші. Збереглись їхні розписи в Сандомирі (30-ті роки XIII ст.); Кракові — каплиця св.Хреста на Вавелі (1470 p.); костьолі у Вислиці (XIV ст.). Фрески Замкової капели у Любліні на замовлення короля Ягайла виконала група малярів, яку очолював майстер Андрій з Волині.

Єдиним пам'ятником, який дає уявлення про розвиток фрескового живопису на землях колишнього Галицько-Волинського князівства, є Вірменський собор у Львові. Саме тут під час реставрації, проведеної на початку XIX ст., було відкрито фрагменти фресок XIV —XV ст. Це, зокрема, зображення Іоанна Богослова з Прохором, Христа-Пантократора, а також портрет Акопа (Якова) з Кафи — ктитора, про якого згадують документи 1363 р.

 

4. Освіта і письменство

 

Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула ті традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі.

Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова.

Значними центрами тогочасної освіти були Володимир, де при княжому дворі писався літопис, створювались блискучі твори рицарської поезії, які прославляли подвиги князів; Галич, де на початку XIII ст. жив "премудрий книжник" Тимофій; Перемишль, звідки походив уславлений співець Митуса; Холм, відомий як визначний культурний центр. Особливою славою користувався Полонинський монастир. Його очолював ігумен Григорій, "чоловік святий, якого не було перед тим і по ньому не буде", та мо<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти