ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


УЧИТЕЛІ ПАНА ЖУРДЕНА. ЯКИМИ Я ЇХ БАЧУ?

(За комедією Мольєра «Міщанин-шляхтич»)

Триста днів на рік ми проводимо у школі, і кожного дня по 5—6 годин поруч із нами люди, які терплять наші пустощі, грубість, не­свідомість, несправедливість.

Учитель! І відразу бачиш перед очами людину, яка схилилася над учнівськими зошитами. Для того щоб провести урок та розказати нам навіть щось просте, учитель повинен багато знати, багато читати, усе життя вчитися, працювати над собою.

Я думаю, у житті кожного з нас був справжній учитель, для якого го­ловне — дати знання своїм учням. Тому і вдячні ми саме тим учителям, які бажають нам добра, борються з нами за те, щоб ми отримали знання.

А які ж учителі були в головного героя комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич» пана Журдена? Що було головним для них?

Пан Журден — міщанин, він прагне стати шляхетним дворянином. Для цього він і вчиться, наймає учителів музики, танців, філософії,


КЛАС



фехтування. У тому, що людина хоче здобути освіту, немає нічого поганого. Коли ми читаємо сцени навчання Журдена, бачимо, що герой «нічогісінько не тямить», але з іншого боку, Журден хоче вчитися, навіть шкодує, що його батьки не дали йому справжньої освіти. Журден «…з радістю б дозволив відшмагати себе отут при всіх.., аби тільки знати все те, чого вчать у школі».

Як же учителі пана Журдена ставляться до його бажання вчитися? Учи­телі знають справжню ціну пану Журдену:

Учитель музики. Він справді нічогісінько не тямить, зате добре пла­тить, а це тепер найголовніше.

…Розуміння мистецтва в нього в гаманці, а похвала його — червінці, і цей міщанин-неук, як бачите, платить нам далеко краще.

Тобто, головне для учителів те, що Журден має гроші, його гаманець — легка здобич для них.

А чого можуть навчити учителі, які дбають не про знання, а тільки про гроші? Ті науки, яких учать Журдена учителі, навряд чи йому зна­добляться. Я б не хотіла вчитися в таких учителів, як у пана Журдена.

ФАНТАСТИЧНЕ ТА РЕАЛЬНЕ В БАЛАДІ Й. В. ҐЕТЕ «ВІЛЬШАНИЙ КОРОЛЬ»

Здавна люди схилялися перед явищами природи, відчували забобон­ний страх перед ворожими її виявами. Балада Й. В. Ґете «Вільшаний ко­роль» написана в романтичному стилі за мотивами народної пісні.

Батько везе хворого сина через ліс, а тому вважається, що дитину кли­че Вільшаний король, або Лісовий король. Хлопчик марить, і туман йому видається страшним бороданем, який пропонує піти з ним на узбережжя в сади погратися. Шепіт листя нагадує хворому вмовляння підступного короля, а верби «в імлі нічній» — королівнами, що «до пісні й танцю в полі зійшлись».

Хвороба мучить малого, тисне, а йому здається, що то «лісовий» де­мон «хапає і мучить, злий!»

Балада, відповідно до жанру, закінчується трагічно. Батько приїхав додому, але «син покинув навіки світ».

Вітер, туман, ніч, вільха та верба символізують у творі ворожі до лю­дини сили, а діалог між батьком і сином роблять його напруженим, дра­матичним. На жаль, людина не всесильна і не може інколи допомогти своєму ближньому, тому викликає глибоке співчуття.

Так фантастичні уявлення переплелися з реальними подіями та уявою поета і втілилися у чудовій баладі.

СУТЬ ПРОТИСТОЯННЯ ФАУСТА І МЕФІСТОФЕЛЯ У ТРАГЕДІЇ Й. В. ҐЕТЕ «ФАУСТ»

Творчість Йоганна Вольфганга Ґете — найвище досягнення світової літератури Просвітництва, своєрідний підсумок усього, що було



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


створено «віком розуму», а «Фауст» — найвище досягнення самого письмен­ника. Його часто називають поетичним заповітом письменника людству.

В основу сюжету покладено старовинну легенду про вченого, що уклав угоду з дияволом, але Ґете суттєво переробляє сюжет, ставить пи­тання, актуальні для його часу, а, як виявилось, вічні. Головна проблема книги визначена ще в пролозі: це одвічні філософські питання «що таке людина», «в чому її суть». Фауст покликаний вирішити спір між Госпо­дом і Мефістофелем. Він пізнав книжну премудрість, але не зміг знайти відповіді на одвічні філософські питання.

Суть протистояння Фауста і Мефістофеля в тому, що для людини го­ловне: фізичне чи духовне, матеріальне чи ідеальне, моральність чи ду­ховний занепад. У цьому протистоянні Ґете показав свою впевненість у можливостях людини, її розуму, високий моральний потенціал.

Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таєм­ниці, дати найвищу насолоду, і якщо розум Фауста відмовиться бороти­ся в суперечностях, якщо хоча б одну миттєвість він визначить як абсо­лютну істину, Мефістофель забирає його душу. Пошуки істини Фауст робить метою свого життя, вони протікають у постійних суперечках із Мефістофелем, адже в героїв принципово різні точки зору на людину.

Найвищу насолоду, найвище щастя людині дає кохання. Це одне з пер­ших випробувань-спокус, якому підлягає Фауст. Мефістофель сподіваєть­ся, що таким чином розбудить хтиву пристрасть Фауста, примусить за­бути про високий обов’язок людини. Але любовна історія розгортається зовсім не так, як планував чорт. Фауст і Маргарита щиро і палко покоха­ли один одного, але відчувають складність і трагічність ситуації, в якій опинилися. Можливо, тому Фауст, хоча душа його захоплена,— він кохає Маргариту, не може сказати: «Зупинись, миттєвість!» Доля Маргарити трагічна: вона не тільки покинута коханим, вона вбила свою народжену дитину, ховаючись від суду людського, але кара не минула її.

Останнє побачення Фауста і Маргарити — одна із найтрагічних сто­рінок світової поезії. Людський осуд, страждання від скоєних гріхів позба­вили Маргариту розуму. Коли Фауст з’являється в темниці, де перебуває приречена до страти Маргарита, вона наспівує дитячі пісеньки й лякаєть­ся кожного звуку. Вона не впізнає Фауста, не вірить своєму щастю, що може бути врятована від страти. Вона говорить Фаусту про те, що немає гіршої долі, ніж вештатися з хворою совістю, і відмовляється покинути темницю. Фауст поривається залишитися з коханою, але дівчина проганяє його. Ме-фістофель, який скрізь супроводжує Фауста, дивлячись на Маргариту, каже, що вона буде на тому світі, як велика грішниця, засуджена. Але голос згори виправляє Мефістофеля: «Врятована». Образ Маргарити з’являється у по­емі ще один раз, у фіналі. Душа Фауста після його смерті зустрічається з душею Маргарити, яка супроводжує його на небесах.

Історія кохання Фауста і Маргарити доводить читачеві, що людина сама відповідає за свої вчинки. Совість і сумління, як би зневажливо не


КЛАС



ставився до них Мефістофель, притаманні людині. А порушення мораль­них законів призводить до трагедії.

Історія Фауста і Маргарити найяскравіша. Ус і інші спокуси, які про­понує Мефістофель Фаусту, не справляють на читача такого сильного враження. Фауст захоплюється природою, кохається з найвідомішими жінками в історії людства, але насолода красою не заспокоює Фауста.

Остання надія Фауста — це суспільна боротьба. Уже старий, знесиле­ний, герой мріє, що «вільний народ буде жити на вільній землі», але він не бачить, що Мефістофель глузує з нього: навколо Фауста в землі пор­паються не будівельники, а злі духи. Картина вільного народу, яка постає в його уяві, видається йому настільки грандіозною, що він міг би зупини­ти цю миттєвість. Життя покидає його, він падає, Мефістофель радіє, що зможе заволодіти душею Фауста, але в останню мить ангели забирають душу великого Фауста.

На думку Ґете, життя Фауста виправдане саме тому, що він знайшов шлях до спасіння своєї душі. І хоча цей шлях дуже довгий і важкий, лю­дина повинна іти ним попри всі спокуси «мефістофелів».

«ЛЮБОВ! БЛАЖЕНСТВО! СЕРЦЕ! БОГ!»

(Тема кохання в трагедії Ґете «Фауст»)

Жодного великого митця не оминуло його кохання. Та й хіба тільки митця? Людині взагалі властиво любити. А кохання — це вінець любові. Просто кохання простої людини проходить непомітно для оточення, а ко­хання неординарної особистості уособлює вічність і безсмертя. Тож при-родньо, що кохання Йоганна Вольфганга Ґете не пройшло непомітно, а ви­лилось у творчості.

А оскільки трагедія «Фауст» створювалася протягом тривалого часу, то її автор переживав у ці роки багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Кетхен Шенкопф і зречення його задля вря­тування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху жит­тєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фре-деріка Бріон — і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з юною Христіаною Вульпіус, яка стала матір’ю його сина.

Отже, історія з Маргаритою у трагедії «Фауст» — це сповідь юності. Усе своє життя Ґете вважав, що «Вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї». На цьому підґрунті розгортаються шукан­ня Фаустом найвищої миті, на цьому підґрунті визрівають його сумлін­ня щодо виходу з вічного замкненого кола:

Я рвуся від жаги до насолоди, і в насолоді я жаги жадаю.

Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона — символ молодості і краси, простоти і невинності, чут­ливості і ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження,



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, йому властива психологічна витонченість і жертовність.

Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита була в його житті лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може.

Ґете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до страти своєї дитини. Тому вона божеволіє. Але образ її цільний у своїй само­відданості і невинності. Навіть небо змилостивилося над нею.

Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом:

Крізь маску цю побачила вона Мого ума приховану могутність.

Але це ж можна сказати і про Фауста, в холодному погляді якого Мар­гарита побачила приреченість кохання.

Це кохання земне.

Але Фауст спромігся на кохання містичне: поринаючи за межі про­стору і часу, вихоплює з-поміж античних героїв образи Паріса і прекрас­ної Гелени. Гелена виявилася для Фауста недосяжною, як сама краса.

Його страждання за Геленою інші — він прагне недосяжного. І хоча про Гелену він говорить: «Хто взнав її — без неї жить не може!» — проте навряд чи ці почуття можна назвати коханням. І навіть поява Евфоріо-на — сина Фауста і Гелени — стає феєричним видінням, схожим на сон.

А справжнє кохання, яке уособлювала Маргарита, здатне на прощен­ня. І в уже іншому світі вона лине назустріч Фаустові так, як колись — щаслива.

«Я ТОЇ СИЛИ ЧАСТЬ, ЩО РОБИТЬ ЛИШ ДОБРО, БАЖАЮЧИ ЛИШ ЗЛОГО»

(Образ Мефістофеля у трагедії Ґете «Фауст») Протягом усієї своєї історії людство намагалося зрозуміти навко­лишній світ, пояснити природні явища і сутність буття. Достатньо згада­ти біблійну оповідь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пізнання, праці алхіміків епохи Відродження, направлені на винахід «філософського каменя», за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото і здобути «еліксир життя», що повертає молодість і здоров’я.

Але саме в епоху Відродження людина пройнялася вірою у свою все­могутність, що викликало новий вибух церковної диктатури і вилилось у вогнища інквізиції, направлених на вияв і знищення демонів. Тоді з’я­вилось безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгія Фауста, яка у безлічі перекладів стала духовно рідною цілій Європі.

Але Фауст був героєм саме для Ґете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років. За цю трагедію, яка стала символом усього життя


КЛАС



письменника, Ґете брався в передсмертні хвилини: під час тяжкої хвороби в дев’ятнадцять років, після хвороби і короткочасної сліпоти на п’ятдесят першому році і на сімдесят п’ятому, коли боявся, що не встигне завершити рукопис. Можливо, тому кінець трагедії і став своєрідною сповіддю поета перед життям. Адже геній Ґете було визнано за життя, тому для нього «ме­тою життя є саме життя». І ось саме цьому життю він підводить фаустівсь-кий висновок: «Не може вічність поглинути мої діла, мої труди». А оскіль­ки Фаут жив у поетові, то він і змінювався разом із Ґете. Дев’ятнадцятирічний поет передав своєму героєві тривоги власної юної душі і визначив його в о­собистому лірично-драматичному плані. Можна навіть розглядати твір як автобіографічний, бо в ньому відбилася духовна еволюція автора. Герой Ґете пройшов самотній шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним ішла тінь Мефістофеля, як його внутрішній голос, як його друге «я»:

У мене в грудях дві душі живуть, Між себе вкрай несхожі і ворожі. Одна впилась жадливо в світ земний І розкошує в нім в любовній млості, А друга рветься в тузі огневій У неба рідні високості.

І тут з’являється Мефістофель як посланець духа землі. Власне, дру­ге «я» Фауста стає зримим. Мефістофель уособлює всі пориви Фауста, його прагнення до повноти життя. Фауст готовий віддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: «Спинися, мить! Прекрасна ти!». Але саме Мефістофель є уособленням усього зла, яке живе в Фаусті. Отже, коли Фауст живе пориванням,— він із Мефістофелем заодно, а коли його об­лягають сумління,— він розходиться з Мефістофелем, як із чимось по­творним і ганебним. Ґетівський Мефістофель завжди різний, суперечли­вий, то привабливий, то відразливий.

Навіть індивідуалізм Фауста плекається мефістофельськими мето­дами. Спочатку це виявляється у коханні (загибель обдуреної Маргари-ти, містичне кохання античної Гелени), а згодом — у пануванні (смерть старих Філемона і Бавкіди, які стерегли свій дзвін). Мефістофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корінням — у цьо­му ж його суть. Власне кажучи, Фауст подолав духа заперечення і зневі­ри творчою працею, в якій Мефістофель не бачить смислу, вважаючи пе­ремогу за собою. Для Мефістофеля вся міра життя людини в тому, щоб поставити на її душі печать. У боротьбі за душу людини Мефістофель постає метушливим і розгубленим. А сцена його несамовитої боротьби з трояндами сповнена іронії і глибокого смислу, адже, забувши вже про душу Фауста, він висловлює власні невідомі почуття до ангелів:

Та чимось чужим душа моя обнята: Мені до мислі ті любесенькі хлоп’ята, І їх клясти не маю вже снаги…



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


Отже, друге «я» Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчості і безсмертям людської думки. І людство живе фаустівською вірою в людину: «Слід моїх днів земного життя не кане у ві­ках».

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти