ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Генеза суспільного осмислення культури та основні культурологічні школи

мислення культури можна розглядати на двох рівнях. Осмислення самого поняття "культура" та осмислення культури як сумарного поля матеріальних і духовних цінностей, в якому відбувається самореалізація людини. Насамперед, осмислення поняття "культура", яке вперше зустрічається в праці Марка Порція Катона "De agri cultura". Уже в цей період культуру розуміють дещо ширше, ніж аграрна культура. Зокрема, в листах Цицерона (римський філософ, державний діяч, 106-43 р. до Р. Х.) читаємо: "cultura animi autem philosophiaest", що в перекладі "філософія

- є культурою душі (духу)". З розвитком суспільних відносин під культурою розуміють освіченість, вихованість людини. Паралельно з цим культура сприймається в широкому соціальному розумінні. Зокрема, в середньовіччі на побутовому рівні культура асоціюється з нормами міського життя, в епоху Відродження — з гуманістичними ідеалами, в епоху Просвітництва

- з духовним життям. Як наукове поняття "культура" завдячує добі Нового Часу, коли людство починає усвідомлювати рівні своєї самореалізації в детермінантному полі культури.

Першу спробу структуризувати усвідомлення культури на рівні теоретичного знання зробили американські антропологи А. Кребер, К. Клакхон в праці "Культура. Критичний огляд концепцій і дефініцій". Вони розглянули біля 300 визначень культури і звели їх в шість відносно самостійних груп. Серед слов'янських вчених найбільш вдало і аргументовано інтерпретацію ідей А. Кребера і К. Клакхона подав Л. Г. Іонін (Ионин Л. Г. Социология культуры. М. , 1996.). В інтерпретації Л. Г. Іоніна американські дослідники виділяють:

> описові визначення, в яких культура складається із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв, ... здібностей і навиків, засвоєних людиною;

> історичні визначення. В них культура подається як соціально успадкований комплекс способів життєдіяльності і переконань, що складає тканину нашого життя;

> нормативні визначення, в яких можна виділити два рівці. Перший рівень — за основу береться ідея способу життя (спосіб життя, який сповідує община, вважається культурою). Другий рівень

зорієнтований на ідеали і цінності (культура — це матеріальні і соціальні цінності, культура — це вихід надлишкової енергії);

> психологічні визначення. В них культура виступає соціологічним означенням для навченої поведінки, чи формою звичної поведінки;

> структурні визначення. Культура визначається як організована повторювальна реакція суспільства, або культура — як поєднання навченої поведінки та її результатів, що передаються по спадковості членам даного суспільства;

> генетичні визначення — культура як ім'я для особливого порядку чи класу фонеменів, речей і явищ, що залежать від розумових здібностей.

Беручи до уваги, що означена фундаментальна робота американських авторів побачила світ в 1952 році, в ній не враховані досягнення природничих і гуманітарних наук другої половини XX ст. Тому Л. Г. Іонін подає авторське розуміння культури. Найбільш широке, наближене до сучасності визначення культури ми знаходимо в роботі Орлової Е. А. (Орлова Э. А. Динамика культуры и целеполагающая активность человека. // Морфология культуры. Структура и динамика. — М. , 1994.). В цій праці культура визначається як "все те, що створено людьми, ... як сукупність норм, як символічний аспект сучасного життя і діяльності людей, як технології адаптації людини до довкілля, як способи трансляції соціально значимої інформації... ". З врахуванням досягнень сучасної науки корелює визначення подане Б. Єрасовим (Ерасов Б. С. Социальная культурология. — М. , 1996.).

В широкому розумінні поняття "культура людської спільноти" слід розглядати не з позиції існування його самого, а з позиції існування певного феномена, який пізніше отримує назву "культура".

Суспільне осмислення культури не співпадає з її науковим аналізом, який формується у XVII — XVIII ст. Якщо користуватися сучасним визначенням культури, то зародження суспільства було зародженням культури. Тому більш коректно говорити про три етапи наукового осмислення культури. Етап суспільного самоусвідомлення індивідів, що охоплює період від первинного суспільства до першого століття до Р. Х. , етап існування світоглядних систем, які не окреслювались поняттям культури, етап зародження та розвитку численних культурологічних

концепцій з першої половини XIX ст.

В первісному суспільстві людина не виділяла себе із природи, її мислення носило синкретичний характер, поведінка детермінувалася системою табу та іншими формами первісних вірувань як тотемізм, анімізм, магія, фетишизм.

Увага!Сучасні дослідження фізиків, біологів, хіміків, генетиків, математиків свідчать про наявність раціональних начал в первісних формах вірувань. Навіть в більш пізніх історичних документах: Епос про Гільгамеша, Веди, Тексти пірамід, рукописи Мертвого моря (випадково знайдені пастухом-бедуїном в кінці першої половини XX ст) зустрічаємо ідеї притаманні первісним формам вірувань.

Формування ранньокласових держав вимагало іншої форми самоусвідомлення. Такою формою стала міфологія, яка з розвитком тогочасного суспільства склалася в струнку систему, що детермінувала життя. Однак, розвиток матеріального виробництва вимагав природничих знань та загальнофілософських узагальнень. Останні починають формуватись у Стародавньому Єгипті (астрономія, математика, письмо, медицина, тощо). Використовуючи їх, найближчі сусіди єгиптян, стародавні греки

уже на цілком іншій світській основі.

Засоби виробництва, створені в першій чверті І тисячоліття, вимагали нового способу виробництва. Ним став феодальний устрій, який, в свою чергу, міг існувати тільки на основі єдиної чіткої культурологічної концепції, яка давала б відповіді на основні питання буття. Такою концепцією стало християнство.

Увага!Християнство стало першою теологічною закінченою культурологічною концепцією, що давала відповіді на всі питання природничого та суспільного розвитку.

Зародження нових суспільних відносин в надрах феодалізму, переростання ремесла в мануфактуру в XV — XVI ст. , технічні ! досягнення в матеріальному виробництві вимагали нових теоретичних узагальнень. Теологія уже на той час гальмувала суспільний розвиток. Виникла соціальна потреба в принципово нових світоглядних ідеях. Вони започаткувались в епоху Реформації(XVII ст.) та Просвітництва (XVIII

ст.). В цей історичний період культурний розвиток став полівимірним, він уже не міг вписатися в якусь одну концепцію, що сприяло становленню багатьох концепцій з проблем культури.

Культурологічні концепції, що виникли в епоху Нового Часу, розглядали культуру як духовний феномен, в якому самореалізувались здібності окремої людини. Ідея не нова, вона постулювалась ще у філософських школах античності і яскраво проявилася в період Відродження. Ідеї просвітництва та примату (переваги) розуму над природним сприяли формуванню функціонально-культурологічних шкіл із своїми традиціями, концепціями, а часто і догмами.

Теоретичне осмислення культури, як виду людської діяльності, започатковане у працях таких філософів Античної Європи, як: Сократ, Антісфен, Діоген Сінопський, Кратет Фіванський (вони творили у V-III ст. до Р. Х.). Але не тільки європейська філософська думка ставить теоретичні питання. Китайський історик Сима Цянь, який був сучасником Полібія (ІІ-І ст. до Р. Х.), намагається з'ясувати сутністні сили цивілізації, виділяючи найсуттєвіші фази: руйнація — процвітання — занепад. Полібій на півстоліття раніше прийшов до аналогічного висновку, про те, що розвиток суспільства підпорядкований діалектичній зміні форм державного устрою і коловороту явищ та природи. Отже, культурно-історичний процес не що інше, як рух по колу.

Як зазначалось вище, початок І тисячоліття був ознаменований поширенням християнства, яке доповнювалося вченням Заратустри. Це дозволило в IV-V ст. нашого часу Августину Блаженному висунути ідею про два рівні буття: земне і небесне. Не зважаючи на велику наукову значимість такого підходу, в ньому культурний розвиток був не полі-, а монолінійним.

Іслам, як світоглядна система, сформувався більш як на півтисячоліття пізніше, однак концепції, висунуті його представниками, вражають досконалістю і системністю. В XIV — на початку XV ст. автор праці "Мукаддима" — арабський історик Ібн Халдун (Абу-Зейд Абд ар-Рахман бну Мухамед Ібн Халдун) висловив ряд теоретичних припущень про генезу культурно-історичного процесу та соціально-економічного життя. Практично Ібн Халдун вперше серед вчених світу окреслив детермінантне поле культури, а саме: рушійні сили і закономірності: географічні і природні фактори; матеріальне виробництво. Ідеї,

висловлені Ібн Халдуном, заново були відкриті в кінці XVI—на початку

XVII ст. Ібн Халдун, як і Леонардо да Вінчі, випередили свій час більш як на два століття. Значення праці Ібн Халдуна полягає в тому, що вона є методологією наукового дослідження. Автор використовує форму явища як необхідний елемент для дослідження змісту, вияснення внутрішніх причин, які постійно "розкручують" соціальну систему, переводячи її із одного "агрегатного" стану в інший. З позицій сьогодення можна дискутувати, чому Ібн Халдун в суспільному розвитку виділив такі три етапи: дикунство — сільське життя — міське життя. Інших не було! Але Ібн Халдун висловив геніальну гіпотезу про п'ять фаз розвитку, про те, що людська історія та культура безпосередньо корелюють з географічним середовищем, кліматом і господарською діяльністю. Іншими словами—всі народи рівні. їх розвиток не зумовлений кольором шкіри, розрізом очей, особливостями тілобудови. Ця ідея, як не дивно, є актуальною і сьогодні.

Європейська наукова думка XVII ст. розглядала культурний розвиток у двох зрізах, а саме: виділення системи детермінант, в яких розвивається суспільство (Ш. Монтескє) та виділення основних зрізів розвитку в циклічному коловороті зміни соціальних спільнот, способів їх самоорганізації(Дж. Віко). Зрозуміло, що концепція Дж. Віко повторювала і доповнювала ідеї, висловлені Ібн Халдуном. В цей період були поширеними і теологічні концепції розвитку суспільних відносин.

Окреме місце у формуванні європейської культурологічної думки займає діяльність великих європейських просвітителів: Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Г. Е. Лессінга, І. Канта, Й. Г. Гердера. їх діяльність співпала із завершенням першої наукової та початком технічних революцій, коли європейська суспільна думка була вражена силою розуму і освіти. Просвітництво як культурологічна течія декілька десятиліть впливало на формування суспільної думки, яку справедливо називають просвітительським раціоналізмом. Французькі просвітителі стояли на позиціях природного ідеалу цінностей. Заслуга Й. Гердера полягає в тому, що він спробував подолати обмеженість раціоналізму просвітників. У своїй фундаментальній праці "Ідеї до філософської історії людства" він виводить людську історію з еволюції природи. Праця Й. Гердера носить природничо-суспільний характер і співзвучна ідеям Реріха та Вернадського, висловлених у XX ст. Й. Гердер описує світобудову.

рослинний і тваринний світ, кліматичні зони, історію народів і їх культуру. И. Гердеру належить декілька унікальних ідей про "монадність" світової культури, конкретно-історичні принципи її аналізу, національні культурні організми.

Посилена увага до культури сприяла створенню в Німеччині гуртків, членами яких стали відомі філософи, поети, художники, мовознавці, представники природничих наук. Течія дістала назву німецького романтизму. Романтики в певній мірі заперечували ідея* просвітництва, вважали міф змістовним об'єднуючим елементом історії і природи, виступали за створення нової міфології. Романтизм як культурологічна течія охоплює другу половину XVIII — початок XIX ст. Це був період переоцінки можливостей буржуазного способу виробництва, початок його хронологічно-кризового розвитку. Тому не випадковим виявився заклик представників романтизму до феодальних відносин.

Як відомо, ЙТердер неодноразово вказував на месіанську роль слов'янських народів. У суспільній свідомості тогочасної Росії поширеною була ідея протистояння культур Заходу і Сходу, що запозичена у німецьких романтиків. Все це сприяло формуванню світогляду слов'янофілів, які висловили думку про особливе становище Росіїв Європі.

Продовженням цього процесу стали культурологічні теорії М. Данилевського, К. Леонтьева, М. Страхова. Привнісши ідеї природничих наук у культурно-історичну проблематику, М. Я. Данилевський запропонував концепцію полілінійного і замкнутого розвитку культур. У праці М. Я. Данилевського "Росія і Європа" під сумнів ставиться європоцентристська концепція культури, постулюється її полівимірний розвиток. Данилевський висунув оригінальну гіпотезу про три фази розвитку: етнографічну, державну, цивілізаційну. Практично у всіх наступних дослідників культури ми знаходимо посилання на роботу цього вченого. На першій фазі, вважав М. Я. Данилевський, формується самобутній етнічно-родовий склад. Дослідження сучасної науки підтвердили що геніальну здогадку. Зокрема, як вважають ряд вчених, індивіди різних етносів ведуть себе по-різному в одних і тих же екстремальних ситуаціях. М. Я. Данилевський вважав, що в цей період складається особливе міфологічне начало, яке визначає весь подальший розвиток даної соціальної спільноти. За М. Я. Данилевським формування культурно-історичного типу індивідів завершується в період створення незалежної

держави. Сьогодні більшість вчених піддають критичному аналізу фазу цивілізації, коли розтрачується набутий культурний потенціал, відбувається занепад і її загибель. Навіть такі класичні приклади як цивілізації Майя, Інків, Ацтеків, Античність, Візантія не завжди і не у всьому вписуються у запропоновану концепцію. Критичному переосмисленню слід піддати ідеї М. Я. Данилевського про відсутність загальнолюдської культури, шкідливість запозичень з інших культурно-історичних типів.

Увага!Теорія культурно-історичних типів була схвально сприйнята такими дослідниками як: К. Бестужев-Рюмін, К. Леонтьєв, М. Страхов. Вони дотримувались консервативних поглядів, які заперечувалися ліберальною інтелігенцією (М. Кареєв, П. Мілюков, В. Соловйов).

Культурно-історична концепція "Євразійства" у 20-х роках XX ст. продовжила теоретичні пошуки слов'янофілів. Слід зазначити, що в об'єднання євразійців, створене на початку 20-х років минулого століття, входили Цветаева, Вернадський, Савицький та інші. Найбільшу цікавість сьогодні становлять дослідження Вернадського, який обгрунтував ідею "місцерозвитку", коли соціально-історичне середовище і географічне розташування спільноти діють як єдине ціле, але навіть в межах одного географічного регіону створюють певні зони (авт.) полівимірного розвитку культури. Складні соціально-економічні, політичні та духовні колізії першої чверті XX ст. паралельно з передумовами майбутньої науково-технічної революції примусили багатьох вчених глибоко проаналізувати культурний розвиток людства, щоб визначити можливі прогностичні шляхи його еволюції. В цей період виникають дві принципово нові концепції: локальних культур та локальних цивілізацій, запропоновані відповідно О. Шпенглером та А. Тойнбі. Праця О. Шпенглера "Занепад Заходу" стала своєрідним філософським бестселером. Автор заперечував існування загальнолюдської культури. Людство для О. Шпенглера було "порожнім словом", "зоологічним явищем". Для О. Шпенглера культура — це живий організм, що помирає в межах тисячі років, залишаючи після себе форму — цивілізацію. Автор 12-томної праці "Дослідження історії" А. Тойнбі чітко наслідує емпіричний підхід. Він розмежовує історію людства на локальні цивілізації — "монади". А. Тойнбі постійно повертався до всіх своїх попередніх робіт, мав мужність відмовитись і переглянути запропоновані схеми розвитку. Зокрема, якщо j

в перших 10-и томах він виділив 21 цивілізацію, то у 12-у томі він подає лише 13. А. Тойнбі, виділяючи дві основні сфери людського буття: економічну і політичну, підпорядковує їх "духовному началу", покладаючи в основу цивілізаційного поділу релігійну приналежність.

Полівимірний розвиток культури, в основі якого лежить освоєння матеріального світу, дає можливість сам о реалізації своїх здібностей кожним індивідом. Зокрема—нові форми організації співжиття, — стали передумовою формування нових культурологічних концепцій у другій половині XX ст. До них відноситься концепція засновника раціовіталізму Хосе Ортеги-і-Гассета, що протиставляє духовну еліту масам, науку — культурі тощо.

Диференціація країн за рівнем розвитку, масове набуття незалежності колишніми колоніями в 60-х роках, формування системи країн "третього світу", зростання самосвідомості їх населення сприяли появі концепцій "чорної самосвідомості", панарабізму, пантсоркізму, індеанізму, негритюду. Зрозуміло, що формування нового інформаційного суспільства ставить щораз більше і більше проблем, на які людство не в змозі дати адекватні відповіді. А тому в науковій літературі проблеми культури займають сьогодні третину гуманітарних досліджень.

Серед цих досліджень значне місце займає проблема співвідношення культури і цивілізіції. Якщо поняття "культура" е складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному, то поняття "цивілізація" в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культурології. Діалектична взаємодія понять "культура" і "цивілізація", філософський аналіз сутністних зв'язків, наукове прогнозування розвитку "цієї пари" на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час увага до їх співвідношення чи не є найбільшою, ніж до усіх питань культурології разом узятих.

Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків. Антична, Візантійська, Західна цивілізація. Що ж це таке? Який зміст ми вкладаємо у термін "сучасна цивілізація"? На початку XXI ст. важко відшукати вченого, який міг би дати відповідь на усі ці питання.

Термінологічний словник дає наступне означення цього поняття. Цивілізація (лат. civil is — громадянський, державний):

1) форма існування істот, наділених розумом;

2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних

досягнень суспільства;

3) ступінь розвитку матеріальної і духовної культуры;

4) процес становлення громадянського суспільства;

5) відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.

Автори термінологічного словника справедливо зазначають, що однозначного трактування цивілізації не існує, спочатку термін використовувався для означення епохи, якій передували дикунство і варварство. Ш

На побутовому рівні під терміном "цивілізація" розуміється найвищий ступінь у розвитку певної спільноти. В унікальному науковому дослідженні "Занепад Заходу" О. Шпенглер, заперечуючи існування загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура — це є певний "живий організм" з тривалістю життя біля 1000 років. Після наступає "смерть" і залишається форма-цівілізація. Такий підхід щодо попередніх соціально-культурних утворень цілком виправданий. Однак, коли ми говоримо про сучасну цивілізацію, то О. Шпенглер вважав, що з початком нового тисячоліття закінчиться "фастівський вік культури" і залишиться лише європейська цивілізація. Аналізуючи розвиток західноєвропейських спільнот, автор "Занепаду Заходу" розглядає імперіалізм як чисту цівілізацію, а на основі аналізу його формування робить висновок, що перехід до нової форми цивілізації означає добровільну відмову від демократичних принципів.

Означене теоретичне протиріччя було в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі. У 12-титомній роботі "Дослідження історії" А. Тойнбі структуризує історію людства на локальні цивілізації. У своєму розвитку вони вписуються в концепцію коловороту, а в основі їх структуризації визначальним виступає релігійна приналежність, якій підпорядковані такі сфери буття, як політика і економіка.

Посилений інтерес до проблеми співвідношення цивілізації і культури був пов'язаний із початком науково-технічної революції. У другій половині XX ст. досліджуються питання рушійних сил цивілізації, способів взаємодії різких цивілізацій, засади формування загальнолюдської цивілізації. Дослідження французького етнолога і соціолога Леві-Строса (1908-1991рр.), американського етнографа А. Кребера (1876-1960р. р.) сприяли чіткому формуванню ідеї висловленої О. Шпенглером про те,

що фундаментальні форми притаманні кожній культурі проявляються > стилі цивілізації.

Увага!Стиль в культурі — це, насамперед, спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і співжиття.

Стиль цивілізації — системне явище тому, що у своєму розвитку цивілізація може охопити декілька культурно-історичних стилів. Зокрема, Візантія виникає в період романського стилю, а занепадає в період розквіту готичного. Дати означення стилів таких цивілізацій, як: Єгипетська, Стародавньо-Грецька, ацтеків чи інків досить складно.

Дослідження останньої чверті XX ст. дещо розширили наукові уявлення про цивілізацію. Сьогодні можна говорити, що полівимірна культура європейських народів зустрілася з новим системним утворенням — сучасна західна цивілізація. Цінності цього системного утворення є ширшими, ніж цінності окремих спільнот. Ряд із них зачіпають етнічно-родові особливості народів, національні інтереси.

Національні культури західноєвропейських країн самореалізуються не стільки у власному соціокультурному полі, скільки в полі культури об'єднаної Європи. Питання співвідношення власних культурних детермінант окремих народів (територія, спосіб світобачення, релігія тощо) із загальнообов'язковими детермінантами спільного європейського дому уже не стільки питання культурології, скільки політики, міжнародного права тощо.

Малодослідженим залишаються співвідношення благ сучасної цивілізації і культури. Ряд вчених вважають, що сучасні блага цивілізації в майбутньому можуть обернутися катастрофою для усієї культури. Окремі "блага цивілізації" (нова система моральних норм, правила поведінки тощо) різко протирічать традиціям національних культур народів, що сповідують іслам. Не все гаразд з цього приводу і у європейському домі. Зрозуміло, що дотримання традицій не означає їх консервацію. Однак, ряд тенденцій у розвитку сучасної західноєвропейської цивілізації зачіпає етнічно-родові особливості народів, стирає межу між національними і загальноцивілізаційними елементами у розвитку культури. Це викликає від'ємну соціальну реакцію у великих мас населення (антиглобалістський рух).

Поняття наукової школи завжди тісно пов'язане з особливостями розвитку окремих народів, рівнем культурного освоєння ними

навколишнього світу, історичними традиціями розвитку науки та наявністю груп людей (вчених), що професійно займаються науковими дослідженнями. Як змістовний термін поняття "наукова школа" з'являється у XX ст. і воно пов'язане з бурхливим розвитком природничих наук та групами вчених, які започаткували нові напрямки досліджень, окреслили їх етапи, досягай конкретних суспільно значимих результатів, підготували молодих науковців, які продовжили дослідження і доведення висунутих раніше ідей та гіпотез.

Як і в усіх галузях науки, культурологічні школи почали формуватись у XX ст. на основі всієї палітри попередніх знань і досліджень в галузі культури, нових тенденцій у розвитку світової спільноти, пов'язаних з різким зростанням темпів культурного освоєння світу. Ряд відомих вчених, праці яких заслужили світове визнання, спробували створити всезагальну теорію культури. Зрозуміло, що не могло бути мови про єдину точку зору. Різні об'єднання вчених як за фахом, так (за місцем праці, висували свої наукові парадигми сучасної культурології.

На сьогодні поняття "культурологічна школа" можна розглядати в широкому та вузькому сенсі, в класичному чи посткласичному її розумінні. В найбільш широкому розумінні палітра думок науковців світу з приводу науки культурології важко піддається систематизації. У вузькому розумінні ми можемо брати за основу ідеї невеликої групи визначних вчених культурологів і розглядати їх бачення предмету. В класичному розумінні слід виділити групи вчених, що продовжують традиції Л.. Уайта, О. Шпенглера, А. Тойнбі, які започаткували авторське бачення культури і культурології як науки про неї.

Загальнотеоретичні основи нової науки культурології були закладені Леслі Уайтом у 40-ві роки минулого століття. Досить цікавою є думка Л. Уайта про те, що культурологія являє собою якісно більш високу сходинку досягнень людини, ніж інші суспільні науки. З точки зору розуміння культури як всього, що створено штучно, то такий погляд є І цілком закономірним і обгрунтованим. Ідеї, викладені Л. Уайтом в працях "Наука про культуру" (1945р.), "Еволюція культури" (1959р.), "Поняття культури" (1973р.), свідчать про системне бачення автором предмету, його структури і значення серед інших гуманітарних дисціплін. Геній Уайта полягав в тому, що він, задовго до переходу людської цивілізації? інформаційне суспільство, виділив його майбутні детермінанти (символи,

технології, енергетика). Поділивши культуру на три підсистеми (технологічна, соціальна, ідеологічна), він на перше місце поставив технологію як найширшу природничу і суспільну категорію. Він першим зрозумів, що розвиток культури XX ст. визначається наукою і технікою, яка на сьогодні сама стала "істотою розумною" і поза волею індивідів диктує свою програму дій. За Л.. Уайтом культура просувається вперед співмірно із зростанням освоєної людиною енергії, з ефективністю її використання і управління нею. Незважаючи на те, що сьогодні серед вчених-суспільствознавців ця точка зору піддається критиці, кінець XX ст. — початок XXI ст. дає підстави стверджувати, що Л. Уайт з багатьох питань сучасності мав рацію.

Увага!Д. М. П. В. В роботах українських вчених XX ст. зустрічається два підходи до класифікації!' культурологічних шкіл. Одні автори беруть за основу класифікацію подану у словнику "Культурология. XX век. " Словарь. 1997. Інші — посилаючись на монографічну літературу, в основу класифікації беруть ідеї з фундаментальних наук.

Школи культурологи (коротка класифікація за словником "Культурология. XX век. " Словарь. 1997).

* Американська антропологічна школа. В її межах діє три напрямки: історичний (Боас, Кребер, Уісслер, Лоці); етно-психологічний (Кардинер, Бенедикт, Мід та ін.); культурно-еволюційний (Уайт, Салінс, Сервіс, Стюарт). Особливість школи — прагнення до цілісного, комплексного аналізу людини як істоти дуальної (біологічне і соціальне начала), із виділенням культури як самостійного феномена історії. Дослідженням охоплена більшість регіонів землі, зібраний великий музейний матеріал. Школа притримується широкого використання культурної спадщини.

* Культурно-еволюційна шкала. Основний напрям — неоеволюціонізм, що сформувався в 60-ті роки (Д. Ф. Аберле, Р. Н. Адамс, М. К. Оплер, М. Д. Салінс). Теоретична основа школи — культурологія Л. Уайта (ідеї моделювання як спосіб вивчення культури).

* Школа "анналів" ("нова історична наука"). Напрям виник у Франції в наслідок об'єднання науковців навколо журналів: "Аннали" (1929 — 1939), "Аннали соціальної і економічної історії" (1939- 1941), "Аннали соціальної історії" (1941 — 1945), неперіодичний журнал 'Збірник соціальної

історії", "Аннали. Економіка. Суспільство. Цивілізації" (1945 — 1994), з 1994 року—"Аннали. Історія. Соціальні науки". Ідея прихильників цього напрямку — замінити класичну "історію — розповідь" "історією — проблемою", створити "тотальну" історію, в якій описувалися б всі суспільства і зв'язки.

* Тартусько-московська школа. Напрям в російській семіотиці, лінгвістиці, літературоведенні, культурології. Виникла на початку 60-х років як наслідок об'єднання двох дослідницьких груп викладачів і студентів кафедри російської літератури університету в м. Тарту (Естонія) та групи московських лінгвістів і філологів, що мали спільний інтерес до проблематики побудови знакових систем в людському спілкуванні. Школа була зосереджена на прикладних питаннях семіотичного аналізу, взявши за основу ідею про структурну єдність усіх мов.

Ф Амстердамська шкода. Пізній еволюціоністський напрям в західній етнології. Розвивалась в Данії (перша половина XX ст.). Основна увага була зосереджена на порівняльно-історичній типологізації культурних явищ. Представники Амстердамської школи Х. Нібур, Т. С. ван дер Бей, Й. Фаренфорт розглядали просторові і часові варіанти таких явищ, як: війна, рабство, первісні вірування.

* Антропогеографічна школа. Заснована німецьким географом Ратцелем. Мета — дослідження відносин між людиною і довкіллям. Історія зводилась до міграції народів. З науково-історичної точки зору формування школи стало наслідком переходу від еволюціонізму до теорії культурних кіл. Основні елементи вчення: "ідея форми", уявлення про "кола форми", "принцип контінуітета".

* Духовно-історична школа. Напрям в німецькому літературоведенні, що виник на межі XIX — XX ст. Сформувалась на основі ідей "філософії життя" Ніцше і Дільтея ("розуміння", "досягнення") Школа вивчала типологію світоглядів і особистостей поетів. При цьому типи "життя" розглядались як рівноправні (цінністно).

* Культурно-історична школа. Перша половина XX ст. , напрям в західній культурній антропології. Склалась на хвилі критики окремих положень еволюціонізму. Методологічною основою систематизації досліджуваного матеріалу історичних етнічних культур став диффузіонізм — напрям, що спирався на пояснення культурної динаміки через пронеси розповсюдження інновацій- Всяка культурна форма виникає один

раз як інновація, а далі відбувається трансформація, перейняття її іншими культурами.

* Расово-антропологічна школа (антропосоціологія). Друга половина XIX — початок XX ст. Основна ідея — вирішальний вплив расового фактору на історичний і культурний розвиток народів. Сформувалась на хвилі популярності вчення Дарвіна про природній відбір. Расово-антропологічна школа орієнтувалась на позитивістський ідеал науковості, не позбулася модного в цей період механістизму і біологізму, подавала не завжди науково обгрунтовані положення.

*Монографічна література в більшості випадків притримується дещо іншої класифікації і на перший план висуває суспільно-історичну школу, яка продовжує найбільш давні класичні традиції і бере свій початок від Канта, Гегеля, Гумбольдта. Об'єднує в основному істориків, філософів, теологів. Основні праці цієї школи були підготовлені О. Шпенглером, А Тойнбі, М. Данилевським. Німецький історик і філософ О. Шпенглер (1880 — 1936) автор сенсаційної роботи "Захід Європи", не маючи університетської освіти (закінчив середню школу), став геніальним філософом самоучкою. В 1911 році залишає посаду вчителя гімназії і декілька років в маленькій квартирі (Мюнхен) пише книжку про долю європейської культури в контексті світової історії. Тільки в 20-ті роки книжка була видана 32 рази багатьма мовами світу. О. Шпенглер — класик цивілізаційного підходу в історії, моли історичними суб'єктами виступають не окремі народи, а їх багатовікові утворення об'єднані спільною духовною культурою. О. Шпенглер був послідовним критиком європоцентризму, вважав Європу уже приреченою на вимирання. Як зазначалось вище, він розглядав Європу, як послідовність культур подібних певному "організму", не подібному на інших. Кожний із таких культурних "організмів" має свій термін життя — приблизно 1000 років. Гинучи, кожна з таких культур вироджується в цивілізацію. Англійський історик і соціолог, автор 12-ти томного "Дослідження історії" А. Тойнбі (1889 — 1975) під впливом ідей О. Шпенглера спробував уяснити розвиток людства в коловороті цивілізацій. А. Тойнбі досконало знав світову культуру, закінчив Оксфордський університет і Археологічну школу в Афінах, був політичним діячем. На початку своєї наукової кар'єри А. Тойнбі розглядав історію як сукупність цивілізацій, що розвиваються (як паралельно, так і послідовно). Вони мало корелюють між собою, але проходять через

однакові етапи: піднесення, зламу, розпаду, загибелі. Пізніше А. Тойнбі робить висновок, що всі культури — гілки єдиного "дерева історії", а всесвітньоісторичний розвиток відбувається від локальних культурних спільнот до єдиної загальнолюдської культури. Природодослідник, соціолог М. Данилевський (1822 — 1885) започаткував ідеї, які пізніше були розвинуті західною наукою. Погляди М. Данилевського, висловлені ним на півстоліття раніше від ідей О. Шпенглера і А. Тойнбі, співпадають з ними за основними фундаментальними напрямками культурного розвитку людства. Так, будучи ідеологом пансловізму (течія, що проголосила єдність слов'янських народів), в своїй роботі "Росія і Європа* (1869 p.), М. Данилевський обгрунтував ідею культурно-історичних типів, які, подібно до живих організмів, знаходяться в постійній боротьбі. Цикл життя таких утворень М. Данилевський поділяв на чотири періоди загальною тривалістю біля 1500 р. Причому 500 років він виділив на підготовчий етнографічний період. Відкидаючи існування світової культури, він виділяв 10 культурно-історчних типів, що вичерпали можливості свого розвитку.

* Натуралістична ткала. Головна риса — довести біологічні обумовленість культури. Культура є пристосуванням людини до оточуючого середовища, так само як і пристосованість у тваринному світі. Ідеї школи перекликаються з ідеями соціального дарвінізму, ідеями натуралістичної школи корелює "функціональна теорія культури" сформульована Б. Маліновським. Однак основні ідейні засади школи були подані З. Фрейдом (1856 — 1939). Австрійський невропатолог З. Фрейд переніс психоаналіз на галузь етнографії, історії та релігії, біографії людей. Ідеї З. Фрейда: культура є проекція індивідуальної психіки на суспільний екран. В праці "Незадоволення культурою" (1930р.) З. Фрейд висуває ідею, що перенасичення культурою пригнічує людину, викликає захворювання. Не випадково, З. Фрейд вважається ідейним наставником теперішньої сексуальної революції. Послідовником З. Фрейда був К. Г. Юнг (1875 — 1961), швейцарський психолог і теоретик культури. Його ідеї перегукуються з гегелівським "світовим духом" і "світовим розумом", пошуком національної душі окремих етносів, що проводив у свої дослідженнях Гумбольдт. Ряд послідовників З. Фрейда, таких як К. Лоренц, Н. Тінборген, К. Фріш, вивчаючи поведінку тварин, екстраполюючи її на людину, розробили теорію інстинктивних засад

людської культури.

* Соціологічна школа. її представники вважають, що джерела і пояснення феномена культури криються не в історії, психіці, біології чи навіть божественному розвитку людського духу, а в суспільній природі і організації людства. Представником цього напрямку в культурології справедливо вважають автора книги "Замітки до визначення культури" (1948) англоамериканського поета Т. Еліота(1888-1965). Під культурою він розумів спосіб життя певного народу і вважав, що сучасна цивілізація пригнічує в людині творчі засади. Щоб зберегти животворну енергію людства слід підтримати культурну еліту. При цьому Т. Еліот ділив суспільство на духовну еліту і неосвічену масу. Ідеї Т. Еліота знаходять своє продовження в працях Пітерима Сорокіна, професора Петербурзького, а пізніше Гарвардського університетів. Сорокін підкреслював існування нерозривного зв'язку між соціальними про<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти