Формування загальноєвропейської культурної традиції в погляді на культурний розвиток людства

Формування загальноєвропейської культурної традиції в погляді на культурний розвиток людства не має чітких хронологічних меж і, насамперед, пов'язане з епохою Просвітництва, Сучасні дослідження свідчать про те, що загальноєвропейський погляд на культуру не є унікальним, в його основі лежать надбання дослідників з Ірану, Китаю, Індії, Стародавньої Греції та Риму, Візантії. Як виявляється "новітні" ідеї західноєвропейських наукових шкіл XVIII—XIX ст. були висловлені ще в другій половині І тисячоліття до Р. Х.

Загальноприйнято вважати, що теоретичне осмислення людської діяльності та її наслідків було зроблене в античній філософії через антиномії: культура і природа, мораль і політика. Батьком цього процесу вважають Сократа (470-399 p. p. до RX.). Пізніше його ідеї продовжили софісти, кіники, стоїки та епікурійці. Зокрема, першими в межах європейської культурної традиції критиками культури та цивілізації стали кіники, випередивши на тисячоліття ідеї Ж. Ж. Руссо.

Перші спроби окреслити закономірності культурно-історичних процесів пов'язані з іменами Полібія (201-120 p. p. до Р. Х.), Сима Цяня (145-86 p. p. до Р. Х.), Ібн Халдуна (1332-1406 p. p.). Вони задовго до Ш. Монтескє, И. Гердера, А. Сміта окреслили важливі детермінанти людської історії та культури.

Сучасна європейська культурна традиція немислима без фундаментальних досліджень таких вчених, як: Ж. Б. Боссює, Вольтер, Ж. Ж. Руссо,

Г. Е Лессінг, І. Кант, Й. Гердер. Останній підвів підсумок наукових пошуків кінця XVIII — початку XIX ст.

"Благополуччя людини, — писав Й. Гердер, — всюди є індивідуальним благом, кліматичним та органічним дітищем традиції та звички... Безрозсудно гордим було б твердження, що мешканці всіх сторін світу повинні стати європейцями, щоб жити щасливо: хіба ми були б тим, що ми є, поза Європою".

Отже, європейській культурній традиції притаманний погляд, що культура кожного народу є самобутня, унікальна, збагачена досягненнями культур інших народів, історично неповторна, що має право на існування, рівна серед інших, залежна від інших, як і інші від неї.

Аналіз і синтез культурного розвитку народів світу окремих регіонів та цивілізацій завжди містить в собі певні вихідні начала, своєрідні визначальні принципи, за межі яких культура, як правило, не виходить. Це певний життєвий коридор культури, притаманний як невеликим соціальним утворенням, так і цілим регіонам. Більше двох століть передова наукова думка Європи зосереджена, на перший погляд, простому питанні. Якими є засади європейської культури? З якого часу можна вести відлік, щоб в апріорі отримати соціокультурне поле сучасної європейської спільноти?

Вперше це питання поставив німецький філософ Ф. Шеллінг (1775-1854) і визначив два протилежні начала буття і культури. Це немов би два протилежні "Я", які акумулюються у нашій свідомості. Ці начала Ф. Шеллінг розмежував за світосприйняттям та особливістю грецьких богів архаїчної епохи Аполлона і Діоніса.

Аполлон — бог світла і поезії, уособлення красоти форм людського тіла. Його супроводжують дев'ять муз покровительок мистецтв і наук; Евтерпа — ліричної поезії, Кліо — історії, Талія ~ комедії, Мельпомена — трагедії, Терпсіхора — танців, Ерата — любовної поезії, Полігімнія ~ гімнів, Уранія — астрономії, Каліопа— епічної поезії.

Діоніс — мандрівник, вчить людей виноробству, але він, разом з тим, великий гуляка. Влаштовує веселі гульбища-оргії, які греки відносили до класу релігійних містерій. Так, в кінці XVIII ст. в науковий вжиток входять поняття "аполлонійської" та "діонісійської" засад в розвитку європейської культури.

Другий етап в аналізі засад європейської культури пов'язаний з науковою діяльністю Фрідріха Ніцше (1844-1900). У своїй праці "Народження трагедії або елінство і песимізм", що була видана в 1896 році, Ф. Ніцше провів теоретичний аналіз цих двох начал в культурі.

Було б добре, зазначає Ф. Ніцше, якби не тільки шляхом політичного розуміння, а і "шляхом безпосередньої інтуїції" ми прийшли до усвідомлення, що поступовий рух мистецтва пов'язаний з дуальністю аполлонійського та діонісійського начал, подібним чином як народження знаходяться в залежності від жіночої і чоловічої статі.

Продовжуючи цю думку, Ф. Ніцше зазначає, що з двома грецькими божествами Аполлоном і Діонісом пов'язане наше знання про ту величезну протилежність у виникненні і меті, яку ми зустрічаємо у грецькому світі між мистецтвом пластичних образів — аполлонійським і непластичним мистецтвом музики — мистецтвом Діоніса. Ці два дуже різних прагнення, діють поруч, частіше за все, у відкритому протистоянні між собою і, взаємно спонукаючи одне одного до все нових і більш сильних утворень, щоб в них увіковічнити боротьбу названих протилежностей, тільки мабуть об'єднаних загальним словом "мистецтво"; поки нарешті чудодійним метафізичним актом "елінської" волі вони не виявляться з'єднаними в деяку постійну подвійність і в цій подвійності не створять, нарешті, стільки ж діонісійського, скільки ж аполлонійського твору мистецтва — античної трагедії.

P. S. Еллінізм — епоха розповсюдження грецької культури на всій території завойованій Олександром Македонським (323-30-роки до Р. Х.) В цей період відбулася взаємна трансформація грецької і місцевих культур і сформувалась єдина культура Еллінської епохи, яка збереглася навіть після розладу імперії. Про це дивне явище в культурі, коли такі протилежні начала в світобаченні, що асоціювались з Аполлоном і Діонісом привели до створення відносно єдиної соціокультурної спільноти, Ф. Ніцше вважав найбільш головним. В ньому криється генеза європейської культури, її внутрішні сили. Цю дивність античної культури Ф. Ніцше пробує розглянути на порівнянні двох художніх світів сновидіння і сп'яніння. Гарна іллюзія видінь, в створенні яких кожна людина виступає художником, є передумовою усіх пластичних мистецтв, наголошував Ніцше. Щоб іллюзія не вийшла за межі певного життєвого коридору (М. С.), Аполлон — є почуття міри, самообмеження, свобода від диких поривів.

Цитуючи О. Шопенгауера, Ф. Ніцше акцентує увагу на той жах, що охоплює людину, коли вона засумнівається у формах пізнання явищ. "Якщо до цього жаху, — зазначає Ф. Ніцше, — додати блаженне захоплення, що піднімається з надр людини, коли наступає порушення principii induviduationis (закон достатньої основи), то це дає нам розуміння суті діонісійської засади", ... найбільш зрозумілої нам з аналогією "сп'яніння".

Аполлонійське начало у Європейській культурі було і в центрі уваги слов'янських вчених. Найбільш суттєві і глибокі теоретичні засади цього явища ми знаходимо у працях В. Вересаева (1887-1945 р. ж.). Вчений зазначав, що "у душі аполлонійської людини міцно живе... блаженне відчуття безперервного світлого таїнства, яке видимо і невидимо діється навколо неї. А назвати це відчуття щастям, чи життям, чи благом — чи не все одно? Інтелектуальне сумління однієї людини скаже: це живий, самостійно існуючий бог. Інтелектуальне сумління іншої скаже: це лише відомий душевний стан, можливо цілковито оманливий, хоча й блаженним є відчуття міцного зв'язку з цілим". Розмірковуючи над особливостями аполлонійського та діонісійського світосприйняття, відомий спеціаліста галузі культурології проф. П. С. Гуревич зазначає, що "для Ніцше Аполлон є втіленням духу Еллади, грецької класики, синонім мудрості і міри. Грек ранньої стадії елінської історії, грек гомерівської доби сприймав життя по аполлонівськи: він дивився на блискучий світ явиш і приймав його за справжнє життя... "

На думку В. Вересаєва діонісійське начало в культурі полягає в тому, що Діоніс зачіпає душу людини в той час, коли вона застигла в оціпенінні перед безоднею. А у священному, оргійному божевіллі людина ніби "виходить із себе".

Для такого стану світ — містерія. Людина ніби тут і ніби її немає. Втрачається відчуття між реальним і ірреальним, образи звичного матеріального світу набувають інших форм, колективне безумство стає індивідуальним, а індивідуальне колективним, створюється ілюзія єдності душі і тіла. Все значуще до того стає другорядним, мізерним і вже не зачіпає і не гнітить людину, мислення стає пластичним, воно безболісно переходить від одного явища до іншого, не залишаючи якихось установок на діяльність.

Ніцше не був прихильником жодного із начал. Він швидше стояв на позиціях наукового реалізму кінця ХІХст. Незважаючи на те, що в середині другої половини ХІХст. — століття бурхливого, полівимірного розвитку культури (декаденс, кубізм, модернізм тощо), переважало аполлонійське начало, запорукою поступального розвитку культури Ф. Ніцше вважав рівновагу аполлонійського і діонісійського начал в культурному освоєнні світу і його світосприйнятті.

Той же інстинкт, який викликає до життя мистецтво, як доповнення і закінчення буття (зваблююче, спонукаюче), на подальше життя — створив і олімпійський світ, як перетворююче зеркало, поставлене перед собою елінською "волею". Так боги виправдовують людське життя, самі живучи цим життям" — робить висновок Ф. Ніцше.

Увага!Матеріал Д. М. П. В. Означені вище начала Європейської культури — це не істина в останній інстанції. Навіть ті наукові школи, що розвивають аполлонійське і діонісійське начала в культурному розвитку Європи, не завжди виходять з єдиних методологічних позицій. Крім означених вище вчених, над цією проблемою працювали С. Булгаков ("Світло невечірнє"), Романо Гвардіані ("Месія в міфі Одкровенні і політиці... "), Л. Шестов (Potestas clavium) і багато інших Цікавою, наприклад, є сама постановка питання у Л. Шестова. "Копи Адам і Єва гуляли по садах Едема, чи приходила їм думка запитувати про сенс життя? І, якби Адам спитав Єву, звичайно до гріхопадіння, в чому сенс життя, не здалося б їй питання беззмістовним"? Така постановка питання цілком слушна В чому сенс буття Європейської культури? — скажемо ми. Чи запитували греки в чому сенс буття в Аполлона і Діоніса? Вже інший дослідник Романо Гвардіані зазначає

"Христос звільнює від світу, що повністю знаходиться під законом тління і самоповторення. Він дає сенс не безмежно змінному буттю, а вічно актуальному особистому вибору, "... людина звільняється від насилля природи і її наслідків в образах зла, а також, і це ще важливіше, від Л рятівників". Звідси не випливає, що Христос звільняє від інстинкту заради духу. Це значило б, що місце Діоніса, зайняв Аполлон. Греки знали, що Діоніс і Аполлон

- брати, і тому між ними в кінцевому рахунку немає різниці. А дух, носіями якого вони є, Аполлон і Афіна, за християнськими (від автор. М. К.) поняттями знаходиться у владі тих же темних стихій, якими управляють Діоніс і Демитра. Цей "дух" і "природа"

- дві сторони однієї і тієї ж цілісної дійсності світу і відповідного світу людського буття. Христос звільняє їх від тенет для свободи... " В цій доволі великій цитаті автор розкриває трансформацію античних засад, античного начала в європейській культурі в період, коли вона перейшла від політеїзму до християнства