ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Становлення української культурологи

Культурологія як наука склалася у XX ст. Цьому процесові передував довготривалий історичний етап формування культурологічної думки адекватної тому чи іншому культурному періодові.

В сучасній науці прийнято вважати, що культурологічна думка — це, насамперед, продукт свідомого створення певної концепції, в якій узагальнено культурний розвиток і дані відповіді на фундаментальні питання буття.

Однак, зауважимо, що людство виникло задовго до появи перших наукових шкіл, які і стали наслідком тривалого історичного розвитку людської спільноти.

Отже, розвиток культурологічної думки при аналізі пізньосформованих народностей, держав (до них відноситься й Україна) слід розглядати на двох рівнях:

Такий підхід до аналізу проблеми формування культурологи є науково обгрунтованим в силу двох причин. Насамперед, формування будь-якої науки в національно-географічних межах видувається на грані накопичення знань не стільки про розвиток всього світу, скільки про свій власний дім. Для одних країн власні знання збереглися у формі історичних творів, для інших—у формі спогадів дослідників із суміжних регіонів. Але загальновластивою ознакою для усіх спільнот є знання, що накопичені в духовній сфері етносу, різні за формою і змістом, усні перекази. Як зазначалось вище, для формування системних уявлень про розвиток світу і місце людини в ньому, наявність наукових шкіл є не обов'язковою. Людство без них обходилося більше п'яти тисяч років, а окремі племена збереглися до середини XX ст. Знання про світ існували в усній формі. Вони складали певну систему.

Увага!На побутовому, локальному рівні кожне плем'я, етнос мали свою власну концепцію світу. Розбіжності у поглядах членів племені приводили до його поділу. Таке явище притаманне всій історії розвитку людства. Протиріччя в межах однієї форми вірувань приводило до соціального поділу цілих народів.

Форми світогляду

Як відомо з історії, усі форми світосприйняття (від первісних до сучасних) були властиві й українському етносу з тими чи іншими особливостями, які відрізняли його серед інших народів світу.

Аналіз історичних документів, залишків матеріальної культури, археологічних матеріалів та матеріалів етнографічних експедицій

свідчить про те, що світобачення предків нинішніх українців було втілене в образі світового дерева. По вертикалі на ньому були розміщені царства неба, землі, підземелля, а по горизонталі — весь природній світ з його особливостями. Схід сонця, його захід по правій та лівій руці; північ та південь: лице — тім'я. Цей поділ був пов'язаний із чотирьма порами року. Зелене та сухе дерево асоціювалися із життям та смертю. Основним елементами світобудови, її рушійною силою виступали такі протилежні начала, як: життя та смерть, вогонь та вода, суша та море, день та ніч тощо.

У цій системі світобачення Всесвіт брав свій початок від частин тіла Першолюдини. В усних переказах, перших писемних документах можна зустріти цю ідею. Зокрема, у Золотослові вона присутня у декількох місцях (Золотослов. К. , 1988. С. 149).

У морі вода — моя кровонька,

У лузі трава — моя косонька,

В полі ягоди — мої сльозоньки,

В морі рибонька — біле тілонько. До сьогодні збереглися пам'ятки матеріальної культури орнаментовані солярними символами. Науковці вважають, що Сонце для предків нинішніх українців символізувало жіноче начало, Місяць — чоловіче. Розписи на давніх українських писанках містять космогонічні мотиви. У згорнутому (фізичний термін) вигляді всесвіт уявлявся у вигляді яйця. Цікавою з цього приводу є декількатисячна колекція писанок, що зберігаються у музеї Інституту народознавства НАН України у Львові. З давніх давен і до сьогодні в замовленні "від вроку", як головний елемент, використовується вода. В західних областях України — вода і вогонь. Однак, кінцевий текст зняття "вроку" містить в основному звертання до води (Волинська обл. , авт.).

Як відомо, у період зародження і утвердження в Європі християнства, Україна перебувала в лоні язичницьких уявлень про розвиток світу. Існує ієрархічна система богів, яка нагадує міфологічний світогляд античної Греції та Риму. Однак, міфологічний світогляд українців містив ряд суттєвих відмінностей. Особливою і унікальною є система прилучення до міфології. Обряди і дійства є соціально-дієвими, такими, що спрямовані на певні форми діяльності спільноти протягом відносно тривалого періоду: весна, літо, осінь, зима. Спільність міфологічного світогляду в

різних князівствах Давньоруської держави ще не означала соціальну спільність. Незважаючи на відносну структурну єдність полівимірноі і системи вірувань українців, за своїм змістом остання мала територіальні і відмінності.

Зрозуміло, що тогочасна Давньоруська держава не була осторонь соціальних процесів, що відбувалися в Європі. На цей час тут склалася могутня Візантійська імперія. IX—X століття у розвитку Візантії стали століттями нового культурного піднесення. В цей період завершився процес формування сакральної символіки, наближення мистецтва до віри, нового переосмислення античної спадщини. В науці відбувається її реструктуризація за предметом свого дослідження. Набуті знання з політики, історії, географії, медицини та інших наук зводяться в енциклопедії. У суспільній свідомості формується культ винятковості візантійців, різко зростає місіонерська діяльність візантійської церкви, остаточно формуються сутністні відмінності між православ'ям і католицизмом.

Не менш особливим у ІХ-Х ст. був розвиток західноєвропейської культури. Зокрема, в освіті відбувається поділ на природничі і гуманітарні науки (квадріум, трівіум), розвивається романський стиль в архітектурі, сакральний світогляд стає домінуючим.

Оточуючі Давньоруську державу землі і народи, які в них проживають, відмовившись від міфологічного світогляду, за більш як шість віків (з IV ст.) зробили гігантський крок вперед. В основі цього поступального розвитку лежали монотеїзм (християнство) і нова | феодальна система відносин. Перед князями українських земель постала ! дилема: об'єднатися навколо єдиної світоглядної ідеї, чи бути знищеними як у міжусобних війнах, так і своїми сусідами. Першим це зрозумів князь Володимир, який у 988 році де-юре охрестив Київську Русь. Вибір був зроблений на користь Візантії в силу багатьох причин. Насамперед, за візантійським обрядом уже були хрещені княгиня Ольга та інші князі Давньоруської держави. Візантія (релігія) відносно толерантно ставилася до язичницької культури, православні ієрархи не зазіхали на князівську владу. Це та інші особливості православ'я дозволили об'єднати землі Давньоруської держави, зміцнити одноосібну князівську владу, забезпечували швидкий розвиток феодальних відносин. В історії Київської Русі розпочався відносно короткий, але плідний період розвитку нового світобачення — християнства.

Увага!Християнство, на відміну від язичництва, давало відповіді на фундаментальні питання буття: "Що є людина?", "Яке її походження?", "Що е світ і як він розвивається?", "Яка перспектива розвитку?@ та інші. Для Київської Русі це був доленосний крок вперед Християнство для українців стало загальновизнаною системою поглядів, культурологічною концепцією української спільноти. Аналіз історичних документів свідчить, що з цього періоду, на рівні

окремих українських дослідників, почався процес теоретичного

переосмислення буття і формування власних культурологічних поглядів

в рамках християнської теологи.

В релігійній формі світогляду цього періоду (Х-ХІ ст.) втілені важливі

соціальні ідеї.

У творі "Слово про Закон і благодать" митрополит Іларіон задовго до Ібн Халдуна виступив проти богообраності будь-якого народу, створення вселенських імперій. Цікаво, що Іларіон вбачає основну причину хрещення Київської Русі не в могутній Візантії, соціально-політичних інтересах, а в Божому натхненні.

В культурології важливе місце посідає теоретичний аналіз впливу на розвиток культури таких соціальних утворень, як: етнос, мова, влада. Автори "Повісті временных літ" (чернець Нестор, ігумен Сильвестр) роблять першу спробу пояснити походження влади, закладають підвалини норманівської теорії (добровільне запрошення князювати на Русь варягів). В "Повісті врєменних літ" вперше проглядаються елементи чисто світського (з критичним ставленням до релігії*) культурологічного світогляду. Кінець XI — XII століття були чи не найскладнішими в культурному, соціально-політичному розвитку Київської Русі. Однак,

започаткований в X ст. , процес світського осмислення історії народу ми знаходимо в таких історичних пам'ятках як: "Поученія Володимири Мономаха", "Слово Даниїла Заточника", "Слово о полку Ігоревім". Хоч ці джерела межують на вістрі історичних та художніх творів, викладені в них ідеї мають історично-науковий інтерес. Зокрема, тут аналізуються такі складові культури як суспільна та особиста мораль, правосуддя, критерії суспільної значимості людини (розум чи багатство), особливості етносу русичів (свобода, мужність, єдність). Занепад Київської Русі в кінці першої половини ХIII ст. , незакінчений процес формування української народності не став на заваді. Український народ продовжує жити в новому культурологічному полі, усвідомлюючи себе як щось неподільне, що має право на свою державу.

Якщо в Європі феодальна форма відносин уже вичерпала свої можливості, а західноєвропейське середньовіччя стояло на порозі епохи Реформації таких її ідеалів як гуманізм та справедливість, то Україна довгий період (XIV — XVI ст.) була під впливом литовських, польських феодалів, турків, татар. Не випадково, ряд вчених вважають, що це був період культурологічного штилю. Навіть ті скупі історичні джерела, що дійшли до нас (Галицько-Волинський літопис ХIII ст.), документи народів, що межували з Україною, свідчать про протилежне.

Виникнення козацтва у південно-східних степах України, хвиля повстань під проводом Косинського, Наливайка, Острянина, Павлика, Трясила були наслідком ще не до кінця сформованого, але визначеного нового світобачення.

Увага!Уже в цей період на побутовому рівні в українців була своя соціально-політична (читай культурологічна) думка, яка у свідомості українців сформувала власну концепцію свого розвитку. Без цього боротьба українського народу за своє визволення була б неможливою.

Можна вважати, що в XVI — XVIII ст. закладається фундамент формування української культурологічної думки в її європейському розумінні. Україна не була осторонь європейського шляху. Процеси, що мали місце в Європі — Реформація, Просвітництво безпосередньо віддзеркалилися в соціально-культурному розвитку України. Братський рух, українська полемічна література (ідеї рівності, демократії, гуманізму), діяльність Л. Барановича, І. Гізеля, І. Гілятовського формування наукового центру розвитку української культурної думки,

яким стала Київська Академія, підвели підсумок багатовіковому самобутньому розвитку українського народу, створили умови для критично-наукового осмислення своєї історії, місця в ній людини. Останнє особливо стосується діяльності Г. Сковороди. Українська культурологія, акцентуючи увагу на тому, що Г. Сковорода "не бачив" національних проблем розвитку України, випускає з поля свого зору його наукові погляди. Однак, навіть за формальним означенням предмету, "культурологія" не може зробити крок вперед, не відштовхуючись від спадщини цього вченого. Григорій Савич на століття випередив західноєвропейських дослідників у поглядах на працю ("Сродна праця") та внутрішній світ людини ("Філософія серця").

Цікаво! Багато сьогоднішніх "новітніх" ідей належать не нам, а тим, чия значимість в історії українського народу не до кінця усвідомлена. "Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами, як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва — відхили лише вхід у душу свою" — думка Г. Сковороди, яка іншими словами окреслює модний сучасний термін: "Самореалізація індивіда в полі культури!". Системне, наукове дослідження української культури розпочалося в першій половині XIX ст. Його особливість — створення груп (товариств) науковців, які започаткували "Перший етап" дослідження "Український народ — унікальне явище як і його культура". Українська інтелігенція започатковує концепцію національної самобутності, що було першим кроком до визнання власної нації. Але цей процес зупинився, бо, як справедливо зауважує О. Субтельний, діячі української культури були ще далекими від політики.

Отже, виникнення власної концепції культурно-історичного розвитку України вчені-культурологи пов'язують з утворенням Кирило-Мифодієвського братства (1846-1847 p. p.). Його засновники: професор Київського університету, історик Микола Костомаров, чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Число членів — до 50-ти чоловік (існують різні оцінки, яку вітчизняній, так і в зарубіжній літературі). До братства входили П. Куліш, Т. Шевченко, студенти, поміщики, чиновники, вчителі. За 14 місяців існування братство підготувало ряд положень, свої програми, провело декілька філософських і політичних дискусій. Основні ідеї братства були викладені у його статуті та у праці М. Косто-

марова "Закон Божий" (Книга буття українського народу), у відозвах "До братів-українців", "До братів-росіян", "До братів-поляків". Крім того ідейні засади братства чітко прослідковувались і в таких наукових роботах М. Костомарова, як "Мысли об истории Малороссии"; "Две русские народности", "Словянская мифология" та працях П. Куліша "Повесть об украинском народе", поемі "Україна".

Проводячи паралель з культурологічними дослідженнями західноєвропейських вчених початку XIX ст. , слід сказати, що документи Кирило-Мифодіївського братства містили ряд фундаментальних положень про генезу культурно-історичного процесу. Постулювались рівні права усіх народів, національна самобутність українців, право недержавну та політичну самостійність, розвиток власної мови, культури тощо. Вперше в науковій літературі були окреслені соціокультурні детермінанти українського етносу — демократизм, волелюбність, віротерпимість, поетичність, які сучасна українська наука значно розширила.

Як данину історичним обставинам слід розглядати ідеї братства про створення "Союзу слов'янських республік". Однак, аналіз статуту братства швидше свідчить, що це була ідея як інваріант розвитку. Як зазначено в документах, створення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною і столицею в Києві є кінцевою метою цього об'єднання. "Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах". Зазначимо, що у членів братства не було єдиної думки про першочергові та другорядні завдання. Найбільше розуміння першочерговості проблем було притаманне Т. Шевченку, який вимагав соціального і національного звільнення українців. Тоді як П. Куліш відстоював розв'язання проблем розвитку української культури, інші члени братства — "пропаганду", моральний приклад.

Увага!У 1847 р. (березень) член братства О. Петров (студент Київського університету) доніс царській охороні про братство. Організатори братства були арештовані і вже у травні засуджені. Зокрема, М. Костомаров та П. Куліш — один рік заслання вглиб Росії Т Шевченка "постригли в солдати" на 10 років. Власноручно до вироку цар Микола І дописав:" под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать".

Такий вирок був не випадковим. Царський уряд достеменно знав рівень історичної обізнаності Т. Шевченка, його розуміння національно-визвольних рухів як на Україні, так і поза її межами. Завдяки діяльності Т. Шевченка в Україні все настирливіше заявляли про себе сепаративні тенденції. Однак, як вважають деякі вчені, комплекс державної неповноцінності не дозволив українцям у цей період самоутвердити свою власну державу.

Інші члени братства (Костомаров, Куліш, Білозерський) після відбуття покарання редагували перший український літературно-художній та історико-публіцистичний журнал "Основа". За кордоном цю діяльність продовжували такі відомі постаті, як: С. Подолинський, М. Павлик і М. Драгоманов, видаючи у Швейцарії журнал українською мовою "Громада".

Розвиток культурологічної думки у другій половині XIX ст. характеризується двома взаємовиключаючими тенденціями. З одного боку різке зростання інтересу до української культури в усіх прошарках населення, що посилює літературну та наукову діяльність літераторів та вчених. З іншого — опосередковані або і нормативні заходи влади на придушення самосвідомості населення. В цей час відкривається Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства, яке за короткий період (1873-1876 p. p.) видало два томи "Записок", два томи "Исторических песен малорусского народа", "Малорусские народные предания", три томи творів М. Максимовича. Етнографія та історія України вивчається Архівними комісіями, що діють у Чернігові, Полтаві, Катеринограді та інших містах. Частина прогресивно налаштованих українських вчених переїздить до Західної України. У Львові сформувались товариства "Галицько-Руська Матиця", "Собор руських вчених", "Товариство імені Т. Шевченка", "Просвіта", гімназійні товариства "Січ" і "Сокіл" та "Руська трійця".

Отже, в другій половині XIX ст. був напрацьований великий емпіричний матеріал, що вимагав свого культурологічного узагальнення.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти