ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Культурологічні праці видатних діячів української культури

У попередньому параграфі акцентувалася увага на науковій діяльності таких видатних дослідників української культури XIX ст. як П. Куліш М. Костомаров. До цієї кагорти вчених слід віднести й діяльність І. Нечуя-Левицького з його дослідженням "Світогляд українського народу в прикладі до сучасності". Однак, справедливим є зауваження дослідників української культури про те, що ми маємо не троє чи четверо науковців, а цілу плеяду як відомих, так і невідомих імен, що творили фундамент української культурологи.

Найбільш відомою постаттю цього періоду був Михайло Драгоманов (1841-1895 pp.). Народився М. Драгоманов у м. Гадячі (Полтавщина). Йому належать такі роботи як: "Исторические песни малорусского народа" (співавтор В. Антонович), "Нові українські пісні про громадські справи", "Малорусские народные предания и рассказы" та інші. М. Драгоманов критично оцінює науковий соціалізм, вважає, що історична роль належить селянству, у всіх соціальних процесах перевагу надає еволюції, майбутню державу уявляє як федеративний союз вільних общин. Історія суспільства, на думку М. Драгоманова, — це результат розвитку політичних і моральних ідей. Прогресивний розвиток суспільства обґрунтовувався ним як об'єктивно закономірний, що дозволяло пізнати його внутрішні мотиви та виробити програми дій. Як історик, досконало вивчивши культурний розвиток Античної Європи, вчений робить важливий науковий висновок про те, що ідеї на певному етапі можуть випереджувати реальні форми суспільної діяльності, а історичний прогрес пов'язаний не з двома, а з трьома чинниками: виробничі відносини, продуктивні сили, міра людської свободи.

Менш відомою широкому загалу є діяльність Сергія Подолинського (1850-1891 pp.). Основні наукові погляди опубліковані в українському політичному журналі "Громада", що видавався у Женеві на початку 60-х років XIX ст. Під впливом ідей М. Драгоманова С. Подолинський розглядає суспільно-історичний процес як закономірно-прогресивний, трельований зміною політичного ладу. Вирішальною силою суспільного прогресу вважав боротьбу народних мас. Самобутність України вбачав в особливостях селянського устрою. Він різко виступав проти тези, що

війна запобігає утворенню надлишку населення і збільшує добробут людей, що залишилися.

Значну увагу культурологічній проблематиці приділив О. Терлецький (1850-1902 pp.). Він був соратником І. Франка. Народився на Станіславщині. Метою прогресу вважав соціалізм, а історія суспільства — це закономірний політичний (владний, авт.) процес. В зміні політичних структур сповідував еволюційний шлях, в засобах досягнення мети був романтиком, просвітителем епохи класицизму, "... замість гарматі ми будемо боротися наукою, замість гетьманів поставимо людей науки і вільного слова". Основні свої ідеї в концентрованому вигляді подав у статті "Лихо на Буковині".

Не вдаючись до глибокого аналізу змісту наукових праць зазначимо, що в розвитку української культурологічної думки помітний слід залишили П. Ліницький (1839—1906 pp.) — професор Київської духовної академії, автор дослідження "Критический обзор правовых взглядов и размышлений о разных видах общественной деятельности и начал общественного благоустройства"; К. Левицький — автор праці "Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підставі споминів".

Якщо попередні дослідники в аналізі суспільних процесів виходили з культурно-історичного розвитку, то В. Липинський (1882—1931 pp.) був філософом в історії українського народу та істориком в його філософії. Досліджуючи зміст традицій, він висуває досить своєрідне поняття нації та незвичайне означення "українця". Аналізуючи мораль, він зазначає, що вона сосновою "сили й авторитету". Найбільш науково обгрунтована праця В Липинського — "Листи до братів хліборобів", в якій зазначено, що без власної української держави не може бути української нації, а без української нації не може бути на українській землі людського громадського життя.

Видатне місце в українській культурології посідає діяльність Михайла Грушевського (1886-1934 рр.). В десятитомній "Історії України-Руси" вперше в українській науці подано системно-історичний розвиток культури. Вивчення історії культури та культурологічних теорій подається автором з позиції історичного розвитку народу. На його думку, культурі належить визначальна роль на межових етапах історії. В працях "Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці", "Ілюстрована історія України", енциклопедії "Украинский народ в прошлом

и настоящем", "Історія української літератури", "З історії релігійної думки на Україні" (всього понад 2 тисячі праць) автор розробляє українську ідею в контексті загальноєвропейської культурної традиції.

Понад тисяча праць, дві третини з яких присвячені розвитку культури, належать перу І. Огієнка (1882-1973 рр.). Культуролог, історик, філософ, письменник, громадський, політичний і духовний діяч. Людина виключної обдарованості і енциклопедичних знань. В кількатомній історії, "Наша літературна мова", "Історія українського друкарства", "Дохристиянські вірування українського народу", "Візантія й Україна" та інших автор аналізує особливі риси українців, виводить з них визначальні тенденції їх розвитку.

Найбільш значимою постаттю в українській культурології постає І. Франка. Прикро, що на побутовому! рівні його ім'я асоціюється з декількома творами. І. Франко — великий вчений європейського рівня. За підрахунками науковців його науково-літературна спадщина перевищує 100 томів. Йому належить цілісна концепція української культури, подана як філософсько-світоглядна система, фундаментальна праця "Історія української літератури від початку українського письменства до І. Котляревського". Аналізуючи генезу літератури через розвиток духовної і матеріальної культури, І. Франко послідовно простежує процес формування суспільного (цивілізаційного) типу українця. Виходячи з гіпотези пріоритету економічних відносин, втор доводить, що духовний переворот настає за переворотом економічним. Палітра соціально-філософських, культурологічних досліджень І. Франка виявилась настільки великою, а висловлені ідеї прогностичними, що до сьогодні ми не можемо опанувати його творчу спадщину. І. Франко бачив перспективу "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпірний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайкращій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися" (Т. 45. — С. 404).

Перша чверть XX століття в історії розвитку української культурологічної думки була особливою. Від її розвою в межах літературно-мистецьких угрупувань в 20-і роки до повного фізичного знищення

української інтелігенції — носія і суб'єкта цієї думки у 40-х роках. Видана у 1937 р. "Історія української культури" за редакцією І. Крип'якевича зберігалася у спецфондах і стала відомою широкому загалу читачів лише після проголошення України незалежною державою. Оригінальна наукова робота А. Козаченка "Українська культура, її минувщина і сучасність", видана у 1931 році також не побачила читача. Неперевершене за повнотою двотомне видання "Українських народних дум", що належить перу К. М. Грушевської(21. 06. 1900-30. 03. 1943.) було невідоме широкому колу науковців. (Термін "Дума" вперше вжитий в польських джерелах XVI ct. для означення поетичних українських творів).

Увага!Додатковий матеріал. Катерина Михайлівна Грушевська — донька М. Грушевського, навчалася у Київському та Женевському університетах, студіювала культуру в Українському соціологічному університеті у Відні. Арештована у 1938 році, померла у Темлазі 1943р. Перший том її праць опублікований у 1927 році, другий — у 1931р. Томи перевидані у 2004 році. Із серйозних робіт, виданих невеликим тиражем (до 10 тисяч) слід відзначити монографію М. Марченка "Історія української культури. З найдавніших часів до середини XVII ст. ", видану у 1961 р. Однак, автор в силу політичних причин, виводить історію українського народу з XV ст. , періоду "наростання симпатій" до Московщини.

Плідною була робота вчених, які опинилися в еміграції. За кордоном були створені більше десяти дослідницьких закладів з проблем розвитку української культури, історії, держави тощо. Серед них: Бібліотека ім. С. Петлюри в Парижі, музей визвольної боротьби в Празі (закритий в 1948 р.), Союз українських журналістів і письменників на чужині у Відні, Українська господарська академія (УГА) у м. Подєбради неподалік від Праги (закрита у 1945р.), Українське воєнно-історичне товариство у м. Каліші (Польща), потім у Варшаві (закрите у 1939р.), Українське педагогічне, Українське правниче товариства, Українське товариство прихильників книги, Український академічний комітету Празі (усі закриті у 1940р.), Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова. Український інститут громадознавства у Празі (закриті у 1934р.), Український соціологічний інститут у Відні (закритий у 1924р.). Десятки дослідницьких закладів були створені у Канаді, США інших країнах світу. На сьогодні поза межами України проживає понад 13 млн. українців. Вони об'єднані у майже 30 політичних партій та громадських організаціях,

мають свої регіональні і науково-дослідні заклади. Зокрема, у США — відділення наукового товариства ім. Т. Шевченка, дослідницько-видавниче об'єднання "Пролог", Східноєвропейський дослідницький інститут ім. В. Липинського, відділення Української вільної академії наук, Український науковий інститут Гарвардської о університету, Український соціологічний інститут, Українська академія мистецтва і науки, Українська наукова фундація, Українсько-Американська асоціація університетських професорів, Українське академічне видавництво, Американська асоціація українознавства, Українське історичне товариство, Інформаційна служба "Смолоскип" та інші.

Науковцями української діаспори видані сотні монографій, опубліковані тисячі наукових статей з історії розвитку української культури та теоретичних основ культурології. Серед найбільш значимих робіт — "Українська культура" (1940р.), "Енциклопедія українознавства" (1949р.), Тисяча років української культури" (1985р.).

Сьогодні в Інститутах НАН України, навчальних закладах формуються наукові школи українських культурологів, які, узагальнивши історичні надбання української культурологічної думки, досліджують нові проблеми в її розвитку.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти