ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


СУЧАСНА СТЕНДАЛЮ ФРАНЦІЯ В РОМАНІ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Роман Стендаля «Червоне і чорне», що є одним із перших визначних зразків реалізму XIX століття і приніс письменникові всесвітню славу,— дзеркало, не затьмарене часом, із яким письменник ішов великим шля­хом сучасного йому життя.

А яким же було це життя? Якою була Франція в 20-х роках минулого століття, про які розповів нам автор? Хто керував країною, яким було суспільство, як жив народ?



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


20-ті роки — це роки панування Карла Х (1824—1830), який здавна мріяв про відновлення французького середньовіччя, про часи, коли трон володаря оточували лицарі. І він це здійснив, коли прийшов до влади. Придворні свята та розваги, виїзди Карла Х до різних міст Франції ви­значалися великою кількістю придворних, духівництва, прислужників, що імітували старовину. Короля не цікавило, скільки все це коштувало і хто за все розплачувався. Головними для нього були авторитет, престиж, схилення перед його ім’ям, отримання від життя задоволень і насолоди. Стендаль дуже яскраво про це розповів у своєму романі, особливо коли описав відвідування королем містечка Вер’єра й абатства Бре-ле-О.

«З раннього ранку в неділю тисячі селян з навколишніх гір заполо­нили вулиці Вер’єра. При наближенні короля гримнули дзвони, почала стріляти старенька іспанська гармата. Почесна варта рушила назустріч процесії. Усі захоплювалися розкішними небесно-блакитними мундира­ми зі срібними еполетами — формою, у якій почесні вартові красувалися ще сім років тому». «В Бре-ле-О священики влаштували цілий хресний хід. У маленькій капличці для короля тільки на вівтарі палало ледве не тисяча свічок. Увечері в місті Вер’єрі було влаштовано ілюмінацію, а се­лянам роздали десять тисяч пляшок вина. Одна тільки церемонія в Бре-ле-О коштувала три тисячі вісімсот франків».

На які ж соціальні класи, сили спирався Карл Х за свого правління? Здебільшого на дворян і духівництво. Було відновлено таємну організацію єзуїтів, яка скрізь допомагала римо-католицькій церкві. Але після Вели­кої французької революції, в роки Директорії та Імперії, виріс і зміцнів ще один клас — клас буржуазії, не рахуватися з яким король не міг. Тому в країні виникла палата депутатів, куди ввійшли і представники буржу­азії. Селянство і дрібний люд міст після революції отримав назву четвер­того стану.

Що ж собою являли ці класи? Яку роль вони відігравали у прогре­сивному розвитку країни? Чим займалися, чим захоплювалися?

Хочеться відразу ж підкреслити, що за часів Стендаля французи не­гласно ще поділялися на «порядних» і «знехтуваних». Порядний, шанов­ний означало багатий. Якщо ти бідний, виходить, ти ніщо, непорядний.

Щоб читач міг краще розібратися в усій цій складній соціально-по­літичній системі, Стендаль розгорнув події роману в трьох містах — у Вер’єрі, Безансоні й Парижі, тобто в провінції, семінарії та столиці.

Познайомимося спочатку з поважними, порядними людьми цих ви­щеназваних міст.

Управляє Вер’єром пан де Реналь, самовдоволений і зарозумілий дво­рянин, для якого головне — родовитість, тобто походження, і гроші. Усі таланти цієї людини зводяться до того, щоб змушувати всякого, хто йому винний, платити собі з найбільшою акуратністю, а самому зі своїми бор­гами тягти якомога довше. Він уважав, що всі йому заздрять. Звичайно, не без підстави. Він прекрасно оздобив свій розкішний міський будинок,


КЛАС



під дахом якого провів ніч король. Дуже непогано підновив мер міста й свій замок у Вержі.

Як же жив народ у місті? Чи добре управляв містом пан де Реналь? У романі згадуються в’язниця, лікарня й притулок для бідних, які було соромно показати перевіряючому чиновнику з Парижа пану Апперу.

Зате під владою пана де Реналя процвітали такі, як Вально, що уособ­лював клас буржуазії. Пан Вально, директор притулку для бідних, на­хабний і безсоромний від природи, нажив собі багатство, нічим не нехту­ючи, не рахуючись ні з якими приниженнями. Він царює в місті «вкупі із завзятими дурнями із середовища крамарів, з першокласними невігласа­ми із середовища суддівських людей, із запеклими шарлатанами із сере­довища лікарів».

Поважні жителі були здебільшого роялістами, прихильниками мо­нархії, але підтримували відносини і з лібералами. І ті, й інші мали по­требу одне в одному — одним потрібні були вигідні місця, посади, іншим потрібні були голоси на виборах. Гроші, прибуток — ось мета життя поважних людей міста. «Від їхнього багатства пахло крадени­ми грошима», у їхніх взаєминах «було щось мерзенне». І ось ці люди, «ці дурні, яким випало щастя народитися знатними, багатими і по­мірними», створювали громадську думку. Горе тому, хто від них відрізнявся!»

Можливо, ліберали були ближче до народу й піклувалися про ньо­го? Звернемося до тексту. Знову зустріч короля з мешканцями Вер’єра. «І раптом у почесній варті всі помітили Жульєна, сина теслі». Обурен­ню «порядних» людей не було межі. Особливо обурювалися ліберали, які, з ранку до вечора сидячи в кафе, говорили про рівність і волю.

«У Вер’єрському суспільстві,— робить висновок Стендаль,— процві­тали лицемірство, заздрість, злоба, протекціонізм, користолюбство, праг­нення до збагачення, марнославство. «А щоб якось утриматися на місці, всі ці шахраї (про яких згадувалося вище) змушені були шукати союз із конгрегацією».

Що ж собою являло французьке духівництво? Адже воно було і є по­середником між Богом і людьми, повинно вчити добру, любові, безкорис­ливості, честі. Вирушимо разом із Стендалем до Безансона, у духовну семінарію, яку Жульєн, головний герой роману, назвав «пеклом земним, в’язницею».

«Із часів Вольтера французька церква зрозуміла, що справжні її воро­ги — це книги. Покірність — вища за все в її очах». Священики викорі­нювали будь-яку живу думку. Люди, на їхній погляд, повинні не розмір­ковувати, а сліпо виконувати те, що вимагає церква й держава. За часів правління Карла Х набирає чинності закон про святотатство, що засу­джував на смерть за атеїзм.

Не цуралася церква й грошей. Що більше людина жертвувала на різні церковні потреби, то більше почесною і благонадійною вона вважалася.



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


Наприкінці роману пан де Реналь через невеликі підношення церкві став уважатися якобінцем і втратив посаду мера, а пан Вально, щедрий на руку, став бароном і мером міста Вер’єра.

Церква заохочувала доноси, наклепи. У семінарії за всіма сте­жили «фіскали» абата Кастанеда, майбутніх пасторів народу вчи­ли «продавати місця в раю» і домагатися парафії з багатими підношеннями.

І серед духівництва процвітали лицемірство й низькопоклонни­цтво. Так, наймогутніший у Безансоні абат де Фрілер, що міг «висвячувати й скидати префектів», розбагатів і домігся посади стар­шого вікарія завдяки тому, що вмів забавляти безансонського єпис­копа. У єпископа був дуже слабкий зір, а він жагуче любив рибу. Абат де Фрілер вибирав кісточки з риби, що подавали його високопрео­священству.

І ось Париж, «центр різних інтриг і лицемірства!». Світське су­спільство, суспільство обраних людей подано родиною маркіза де Ла-Моля і його салоном. Зовні холодних, шанобливих, люб’язних, вихова­них людей Стендаль назвав суспільством «безмовних сановників і всіляких інтриганів із сумнівною репутацією».

Для маркізи де Ла-Моль, наприклад, головне в людині, гідне пова­ги,— це «мати у своєму роді предків, що брали участь у хрестових похо­дах», тобто родовите походження.

Розумний, передбачливий маркіз де Ла-Моль у першу чергу думає про свої розваги, а вже потім про справи, що зводилися в нього до збільшення прибутків і до одержання посади міністра.

Для цього суспільства найхарактернішим є зарозумілість, пихатість, марнославство, пересиченість життям, презирство до тих, хто не такий, як вони. «Заради розваги вони могли принижувати людей, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів». «У розмовах не при­пускалося ніяких жартів тільки над Господом Богом, над духівництвом, над поважними людьми... Не припускалося ніяких схвальних відгуків про Беранже, Вольтера, Руссо...», про те, що хоч трохи нагадувало вільно­думство. «Найменша жива думка здавалася брутальністю». Це було не життя, а «існування, наскрізь пройняте честолюбством, бажанням спра­вити враження в суспільстві». Тобто в Парижі було те ж саме, що й у Вер’єрі та Безансоні. Сучасна письменникові дійсність була буден­на, сіра й зовсім не героїчна. Усе купувалось і продавалось — «титул ба­рона, титул віконта...»

Які ж люди в минулому були небажаними в суспільстві «порядних людей»? Чесні й віддані своїй справі абати Шелан і Пірар, лісоторговець Фуке, якобінець граф Альтаміра, простолюдин Жульєн — мислячі, сміливі люди з почуттям власної гідності, «мужні й благородні».

Така була сучасна Стендалю Франція. А свій час письменник назвав «звироднілим, нудним століттям, пройнятим підлістю і страхом».


КЛАС



© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти