Виникають нові види будівель: театри, стадіони. По праву найвеличнішою спорудою, в якій виявились фундаментальні риси античної архітектури, вважається центральний храм афінського Акрополя – Парфенон, храм Афіни-Парфенос, Афіни-Діви (архітектори Іктін і Каллікрат, 447-438 роки до Р.Х.). Це периптер, оточений 46 колонами 10-метрової висоти, в ньому об'єдналися риси дорійського й іонійського ордерів. Бездоганна пропорційність, співвіднесення всіх частин, велична простота Парфенону вражають та захоплюють.

А в Стародавньому Римі почали використовувати аркові конструкції з бетону, які давали змогу будувати величні споруди: форуми, тріумфальні арки. Ці споруди, хоч і використовували традиції давньогрецької архітектури, все ж таки втілювали не стільки ідею гармонії й краси, скільки утверджували військову непереможність та велич римської імперії. Грандіозний цирк, названий згодом Колізеєм (від латинського слова „колосеум” – колосальний), будувався протягом 75-82 років. У плані Колізей являє собою еліпс, у центрі якого знаходиться арена, де відбувалися гладіаторські бої і цькування звірів. Довкола арени були розташовані місця для глядачів: мармурові крісла для патриціїв, ряди дерев'яних сидінь вгорі та галерея для біднішої публіки. Колізей уміщав понад 50 тисяч глядачів. Основу його конструкції становлять склепіння й ордерна аркада, що стала важливим елементом римського зодчества.

Визначний трактат Вітрувія „Десять книг про архітектуру”, написаний у другій половині І ст. до Р.Х., заклав основи теоретичної архітектури.

У середні віки архітектура стає провідним видом мистецтва, сформувавши протягом століть романський і готичний стилі.

У спорудах романського стилю(від лат. – римський) простежувались деякі ознаки римської архітектури. Релігійні споруди відрізнялися монументальністю, широким використанням напівкруглих арок і склепінь, що спиралися на колони. В цілому романські будівлі мали оборонне призначення, а звідси їх деяка приземкуватість, похмурість і важкість форм.

На зміну романському стилю в Європі ХІІІ-ІV ст. прийшов готичний (від італ. – готський, варварський). У лініях готичних соборів, що стрімко злітали догори, втілювався релігійний порив служіння Богові. Вертикальність композицій, органічний зв'язок архітектури й скульптури, стрільчасті арки, продовгасті прорізні вікна, прикрашені різнокольоровими вітражами, – ось характерні ознаки готичної споруди, образно названої Віктором Гюго „кам'яною симфонією”.

Найбільш відомою готичною спорудою став собор Паризької Богоматері (Нотр Дам де Парі). Будівництво собору розпочалося у 1163 р., а завершилося в середині XIII ст. Вражають масштаби цього колоса – 9000 чоловік уміщувала п'ятинефна базиліка під час святкових церемоній.

Архітектура Відродження розвинула на новій основі форми античності, у кращих зразках пам'яток ренесансної архітектури втілено ідеї Гармонії і Краси, якими пронизана вся культура цієї епохи. Відштовхуючись від античної ордерної системи, будівничі Відродження створюють нові архітектурні ансамблі. В них перемагають „земні”, центрично організовані горизонталі, які приходять на зміну готичній вертикалі. Найважливіші досягнення ренесансної архітектури монументально втілені у творчості італійських архітекторів Ф. Брунеллескі, Д. Браманте й А. Палладіо.

Стиль бароко(від італ. – примхливий, дивний) розвивається в Європі з кінця XVI до XVIII ст., в епоху становлення національних держав, утвердження абсолютизму. Охопивши всі види мистецтва, найбільш могутньо він проявився в архітектурі та образотворчому мистецтві. Величавість і стриманість Відродження, гармонійні об'єми змінюються динамізмом форм, асиметрією, перенасиченням декоративних мотивів. Будуються нові типи палаців, грандіозні садово-паркові ансамблі. Інтер'єр барокової церкви як місце пишного театралізованого обряду католицької церкви демонструє синтез усіх видів мистецтва. Стиль бароко знайшов своє цікаве, неповторне виявлення в багатьох національних школах, у тому числі й на теренах України, діставши назву „українське” або „козацьке” бароко.

Франція вважається батьківщиною класицизму, стилю мистецтва XVII – початку XIX ст. Утвердившись у драматургії Корнеля, Расіна як пануюча літературна течія, що визнавалася королівським двором, класицизм у архітектурі вимагав математично вивірених рівновагою об'ємів, статичності, що створювала б відчуття надійності та спокою. У XVIII ст. класицизм був пов'язаний з Просвітництвом, підпорядковуючись ідеям філософського раціоналізму, уявленням про розумне влаштування світу, прагнув чіткої організованості логічних, зрозумілих і лаконічних художніх образів.

З кожною новою епохою відбувалося ускладнення стилів, що було пов'язане зі зростанням взаємодії різних шкіл, національних традицій, індивідуальних манер. Уже на межі ХVІІІ-ХІХ ст. розглядати історію мистецтв як зміну стилів стало проблематично, адже розвиток мистецтва не вкладався в рамки зміни одного стилю іншим. XIX століття, що завершувало добу Нового часу, породило стиль „еклектика”, який дозволяв використовувати всі елементи традиційних стилів.

У XX ст. будівництво велося новими індустріальними засобами з використанням невідомих до того часу матеріалів та конструкцій. Це відкривало широкі можливості пошуку засобів виразності, що з успіхом робили видатні архітектори XX ст. (Корбюзьє, Гропіус), але породжувало і складні проблеми масового будівництва.

Грандіозне збільшення кількості міських жителів, перепланування й територій згідно з вимогами НТП примушувало архітекторів шукати форми, оптимальні як за функціональним, так і за об'ємно-просторовим рішенням. Своєрідною відповіддю на заклик нової культурної доби став „хмарочос”. Саме таку назву отримали висотні, в декілька десятків поверхів, будівлі. Їх виникнення у 80-их роках XIX ст. було пов'язане з появою нової техніки, ліфтів та сталевих каркасів.

Батьківщиною цієї нової архітектурної форми вважається Америка. Саме там, в місті Чикаго, у 1891 році архітектори Данієл Бернхем і Джон Уеллборн Рут успішно розв’язали проблему нестачі земельних ділянок для адміністративних будівель, звівши перший в історії архітектури багатоповерховий будинок. Проте не менш гострою була ще одна проблема – яку форму надати новим будівлям: повинні вони бути вищі й більші, при цьому зберігаючи пропорції звичайних будинків, чи їх силует повинен бути зовсім іншим. Відомі чиказькі архітектори Ліс Саллівен та Джон Уеллборн Рут виступали прихильниками нової форми, яка б могла підкреслити висоту будівлі. А ось нью-йоркський архітектор Ричард Морріс Хант був прихильником консервативного підходу, вважаючи, що будівлі можуть бути високими, але обов'язково повинні враховувати історичні традиції, котрі склалися.

Уже у 20-их роках у Нью-Йорку виросло нове покоління американських висотних будівель, яке у руслі розвитку архітектурних стилів можна вважати основою золотого віку висотних конструкцій. Наслідуючи форми знаменитого 55-поверхового „Вулворт-білдінгу”, збудованого у 1913 році за проектом Касса Гілберта, архітектори стали підкреслювати висоту в поєднанні з традиційними формами минулого, піклуючись не лише про економію площі, але й емоційно-естетичний компонент сприйняття. Будівлі баштового типу, завдяки витонченим пропорціям та декоративним додаткам чудово вписувалися в загальний силует міста і тим самим на довгі десятиріччя завоювали право визначати новий образ великих міст практично в усіх країнах світу.

Своєрідним символом Нью-Йорка були й дві башти Центру міжнародної торгівлі (110 поверхів, 412 м.), збудовані у 1971-1973 роках, які трагічно припинили своє існування 11 вересня 2001 року. Події цього дня назавжди ввійдуть в історію, ще раз продемонструвавши, який складний момент переживає зараз людство. Час небувалого технічного прогресу, швидких темпів зростання виробництва разом з тим є часом і найтрагічніших випробувань у царині Духу. Неодноразово робляться спроби зруйнувати ідеали гуманізму, морально-етичні засади соціального прогресу. Ситуація „екзистенціального вакууму”, в яку раз за разом потрапляє людина сучасної епохи, примушує шукати нетрадиційних та дійових шляхів у пізнанні й одухотворенні суспільства, особистості, спираючись на глибинні основи буття: традицію, віру, мораль, творчість. Ця епоха відкриває і не бачені в минулому можливості потужного впливу мистецтва на особистість, утверджує важливість феноменів художньої культури, яким технократичне мислення відводить другорядну роль у житті суспільства. Проте життя повністю підтвердило справедливість афоризму „Vita brevis, ars lоngа” (Життя коротке, мистецтво вічне). Допоки живе людина, мистецтво буде існувати, буде стояти на сторожі духовних надбань людства, утверджувати гуманістичні ідеали.

Мистецтво було, є і буде надійним порадником та розрадником людини.

Отже, художня культура – складне, багатошарове утворення, яке об'єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати й систему заходів для створення, збереження й розповсюдження художніх цінностей, виховання творчих кадрів та глядацької аудиторії.

Мистецтво – це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі. Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу – головний критерій приналежності до різних видів мистецтва.

Мистецтво, як одна з найважливіших складових культури, проявляє себе в різноманітті конкретних видів художньої творчості, кількість і складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.

Вид мистецтва – це реальні форми художньо-творчої діяльності, що різняться перш за все способом утілення художнього змісту, специфікою творення художнього образу.

Значення художньої культури у сучасному світі неухильно зростає, оскільки протистояти явищам бездуховності, зневаги до мистецьких надбань людства можна лише шляхом удосконалення творчих потенцій суспільства, усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей і розуміння перспективи гуманітарного розвою культури.

Предыдущая 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 121314 15 16 17 Следующая