ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


СУПЕРЕЧЛИВИЙ ОБРАЗ АННИ КАРЕНІНОЇ

Чи є в світі людина, яка залишилась би байдужою, читаючи роман «Анна Кареніна»? Думаю, що ні. Адже мова йде не лише про долю жінки. Мова йде про історію країни, бо роман Л. М. Толстого є відбитком цілої епохи російського життя. Тут і мораль світського суспільства, і життя низів, блиск салонів і занепад села. І на цьому фоні — яскрава, неорди­нарна особистість, яка прагне щастя.

Класики минулого не раз зверталися до образу жінки в літературі. Не можна не згадати Катерину з «Грози» і Ларису з «Безприданниці» Островського, Ніну з чехівської «Чайки». Ус і вони боряться за своє щастя і протистоять суспільству. Але образ Анни Кареніної — особли­вий. Жінка, яка за соціальним становищем стоїть на вищому суспіль­ному щаблі. Здавалось би, чого не вистачало їй? Вона освічена, врод­лива, багата, має вагу в світі, нею захоплюються, до її порад прислухаються. Але вона нещасна в подружньому житті, вона самот­ня у своїй сім’ї. Можливо, що доля Анни Кареніної склалась би по-іншому, якби її сім’я була щасливою.

Безумовно, перші рядки роману «Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастлива по-своему» можна цілком віднести до сім’ї Кареніних. А хіба можна бути щасливою з чоло­віком, який не живе, а грає роль, що живе, адже: «Переноситься мыслью и чувством в другое существо было душевное действие, чуждое Алексею Александровичу. Он считал это душевное действие вредным и опасным». Саме цей стан душі Кареніна став причиною багатьох драматичних ви­падків. А навколо буяло життя, якого так прагла Анна. Можливо, тому, що Анна не любила Кареніна, вона всю свою любов перенесла на сина, а доньку від коханого Вронського не любила. Єдиною опорою Анни є її кохання до Вронського, але згодом це кохання змінюється: «Моя любовь… все делается страстнее и себялюбивее, а его все гаснет, и гаснет, и вот от­чего мы расходимся. И помочь этому нельзя».

На початку твору Анна говорить Доллі про потребу прощення в ім’я збереження сім’ї, а у власному житті вона руйнує свою сім’ю.

Але доля Анни звершується у пориві щирих, правдивих і справжніх почуттів, де немає ні найменшої брехні.

Справжній характер Анни першою зрозуміла Кіті. Адже Анна «не по­хожа была на светскую даму». У ній не було нічого напускного. Лєвін


КЛАС



також бачить її справжній характер: «Левин все время любовался ею — и красотой ее, и умом, образованностью, и вместе простотой и задушев­ностью». А внутрішнє життя Анни Кареніної було сповнене величезної напруги. У неї були свої затаєні мрії і бажання про незалежність і про те, де можна докласти своїх сил.

Анна шукає в собі причину того, що Вронський змінився у ставленні до неї. І в той же час в хвилини розпачу звинувачує його в усьому, що відбулося.

Навіть її кохання перетворюється на жорстокість, призводить до су­перечки з усіма, зі світом, із життям: «…и я накажу его и избавлюсь от всех и от себя».

Суперечливість образу Анни Кареніної полягала вже в тому, що життя її розгорталось у двох напрямках: те, що було в сім’ї, і те, що було поза сім’єю. Анна відчувала, що «счастье возможно только при строгом исполнении закона добра», а вона намагалась побудувати його на нещасті близьких їй людей. Проте бунтарський характер її не визнавав нічого смиренного: «…она знала вперед, что помощь религии возможна только под условием отрече­ния от того, что составляло для нее весь смысл жизни».

Анна зреклася свого звичного способу життя. «Все ложь, все обман, все зло»,— говорить вона напередодні загибелі. Ус і питання було вирішено не­гативно, і це вбило її волю до життя. Вона втратила моральну опору.

Безумовно, навіть смерть героїні можна розглядати по-різному: і як душевну силу, і як слабкість. Але головним залишається те, що Анна Ка-реніна з усіма її високими моральними поривами вступила в протиріччя із загальновизнаним стереотипом свого середовища і своєї епохи. А за звичайними формами людських стосунків Л. М. Толстой розкрив цілісну натуру і завжди злободенні проблеми людських відносин, які вражають своєю глибиною і таємничістю.

НОВАТОРСТВО ЧЕХОВА-ДРАМАТУРГА

(За п’єсою «Чайка») 17 жовтня 1896 року на сцені імператорського Олександрійського театру в Петербурзі відбулася прем’єра вистави «Чайка» за п’єсою А. Че­хова. У головних ролях були зайняті провідні актори, а Ніну грала сама В. Коміссаржевська. А. П. Чехов, на той час уже відомий і визнаний про­заїк, був незадоволений тим, що він бачив на репетиціях, і не дуже очіку­вав успіху. Але дійсність перевершила його найгірші очікування. Прем’єра «Чайки» увійшла в історію театру як нечуваний провал. Чехов вирішив більше ніколи не ставити цю п’єсу і не звертатись до драматургії. Але лише через два роки і ця сама «Чайка» стане чи не найбільшим успіхом Чехо­ва, а його драматургічний талант знайде таких палких шанувальників, що виникне навіть поняття «театр» Чехова. Чому ж так склалася сценіч­на доля «Чайки»? Відповідь проста: п’єсу не зрозуміли. Не зрозуміли глядачі, які звикли до напруженого драматичного сюжету. Не зрозуміли



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


актори і постановники, тому що п’єса вимагала нових принципів акторсь­кої гри, нових форм організації сценічної дії.

«Чайка» Чехова була надто новаторська, а традиційний театр ХІХ століття не мав засобів, щоб донести до глядача художні відкриття Чехова-драматурга. Це зрозуміли засновники нового художнього театру К. Станіславський і В. Немирович-Данченко. Саме вони розкрили одну з таємниць цієї п’єси: за побутовими подробицями, за випадковими, не­сподіваними репліками вони побачили і сценічно відтворили небачений до цього у драматургічному творі ліризм.

Новаторство «Чайки» виявилося у першу чергу в тому, що вона бу­дувалася не на гостросюжетній драматичній дії, а на глибокому психоло­гічному аналізі характерів. Чехов-письменник відкрив трагедію буден­ності. Чехов-драматург показав цю трагедію в сценічних образах, художньо вірогідних, психологічно точних. Він зображує не події, а людей, чия поведінка, життєва позиція стає чинником певних подій. Про сценічну дію Чехов говорив так: «Хай на сцені все буде так само склад­но і разом з тим так просто, як і в житті. Люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їхнє щастя та розбивається їхнє життя».

Зовнішньо яскраві сценічні дії не приваблюють Чехова. Наприклад, у п’єсі є щонайменше два епізоди, які в традиційній драматургії були б обіграні. Перший — спроба Треплева покінчити життя самогубством після провалу його вистави і «зради» Ніни. Другий — самогубство Треплева у фіналі п’єси.

Чехов же виносить ці сценічно «вигідні» епізоди за сцену. Така відмо­ва від ефектних сцен була підкорена авторському задуму: показати ха­рактери людей, їхні стосунки, проблеми, що виникають через непорозу­міння між людьми.

Усіх без винятку героїв Чехов об’єднує в єдину систему, де кожен має своє завдання у творчому задумі автора. Тому він уникає зовнішніх ефектів, а примушує уважно слідкувати за всіма героями. Мова кожного персонажа має «підтекст», який надає всій п’єсі багатство змісту, худож­ню правдивість і переконливість. Особливу роль у чеховських п’єсах відіграють паузи. Вони ніби доповнюють підтекст і виникають тоді, коли герої не можуть і не хочуть говорити про найпотаємніше. У третій дії, наприклад, Ніна і Тригорін прощаються перед від’їздом. Ніна дарує йому медальйон на згадку. Тригорін обіцяє пам’ятати дівчину такою, якою по­бачив її вперше. «Ми розмовляли … ще тоді на лаві лежала біла чайка». Ніна задумливо повторює: «Да, чайка». Пауза. «Більше нам говорити не можна, сюди ідуть». Пауза допомагає зосередитись на образі чайки. Гля­дач під час паузи пригадує попередню розмову героїв, коли Тригорін за­нотував у записник «сюжет для невеликого оповідання» про дівчину, що походом згубив «один чоловік». Але весь багатомірний зміст розмови ге­роїв з’ясовується значно пізніше. Пауза створює певну емоційну напругу, глядач ніби очікує, що герої пояснять, розкриють щось дуже важливе,


КЛАС



а цього не відбувається. І глядач сам повинен домислити, що приховується за цим мовчанням.

Читачі п’єс Чехова особливу увагу приділяють авторським ремаркам, бо вони теж відіграють важливу роль у розумінні всього, що відбувається у п’єсі, створюють особливу атмосферу. Ось сцена Треплева і Ніни. Ре­марка: входить без капелюха, з рушницею і вбитою чайкою. Він кладе чайку біля ніг Ніни. Чому Чехову важливо, що Треплев без капелюха? Подальша розмова пояснює це. «Я мав підлість вбити сьогодні цю чай­ку», «Скоро так само я вб’ю самого себе». Читач розуміє, що щось дуже важливе для Треплева гине, можливо, гине його мрія. Можливо, гине чи­ста і довірлива Ніна. Тут не можна стояти в капелюсі.

У цьому теж виявилося чеховське новаторство. Герої не говорять про найпотаємніше, але читач розуміє їх.

«Чайка», як і всі великі п’єси Чехова, за жанром, визначеним авто­ром,— комедія. За традиційним визначенням це швидше трагедія або дра­ма, тобто драматургічний твір, де розкриваються нерозв’язані моральні проблеми, що призводять до загибелі персонажів. Називаючи свій твір комедією, Чехов ніби підкреслює, що «головна героїня» його п’єси — бу­денність, яка марнує кращі людські почуття і стосунки, яка руйнує осо­бистість і робить характери дріб’язковими, майже комічними. Таким по­стає перед нами відомий письменник Тригорін. Він не сприймає життя серцем з усіма його радощами і трагедіями, а робиться лише стороннім спостерігачем, і все, що відбувається навколо і з ним, для нього лише «сю­жет для невеликого оповідання». Така Аркадіна, талановита актриса, що може передати на сцені будь-які високі почуття, а в буденному житті їй шкода грошей навіть для сина і брата, вона байдужа до всього, крім влас­ного успіху. Невипадково Треплев у своїй останній репліці, коли вже ви­рішив покінчити життя самогубством, говорить про те, що маму може засмутити зустріч із Ніною. Він ніби не вірить, що його смерть мати сприй­ме трагічно. Такими жертвами буденності є й інші персонажі п’єси.

Сценічна доля «Чайки» не дуже багата. Її не часто, порівняно з інши­ми п’єсами Чехова, ставили у театрах. Новаторські пошуки Чехова-дра­матурга більш завершено втілились у таких п’єсах: «Три сестри», «Виш­невий сад», «Дядя Ваня». І все ж не випадково на кулісі Московського художнього театру, який відкрив Чехова-драматурга, зображена чайка. Ця п’єса була тим самим «першим птахом», що приніс оновлення, весну російської драматургії.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти