У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988—990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було створено пантеон.

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії — на відміну від західноєвропейських країн — церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто.

Володимир хрестився сам (згідно з «Повістю временних літ» ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило — зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) — до Воскресіння Ісуса Христа і т. д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в «нижчі духи». Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051). У XIII столітті на Русі було біля 50 монастирів, з них 17 — у самому Києві.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів — церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією — найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

Освіта і писемність на Україні в ХІV-ХVІ ст. Діяльність Острозької колегії. Братські школи.

Центрами освіти були монастирі, єпархії, що дбали про розвиток письма, виходячи з потреб церкви. Вищого навчального закладу у XIV — XV ст. в Україні ще не було. Основою освіти була книга, і українські прогресивні діячі не шкодували матеріальних статків і охоче комплектували бібліотеки з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Центрами освіти і книгописання в XIV—XVI ст. були монастирі, зокрема Києво-Печерська лавра, Дерманський, Унівський, Зим-ненський та інші. Українська література в XIV—XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку, в наступні періоди на перший план виходить перекладна література, що пробуджувала патріотичні почуття у зв'язку із засиллям латинської культури. Оригінальне письменство XIV ст. «перебувало в стані застою», це пояснюється характером компіляцій і наслідування, які спостерігаються у збірниках «Золотий ланцюг», «Ізмарагд», «Златоуст», «Толкова Палея», «Четы-Мінеї», що містили чимало світських елементів.

Острозьку академію відкрив у 1576 р. волинський магнат князь Костянтин Острозький в Острозі. В Острозькій академії викладали знамениті “сім вільних мистецтв”, тобто предмети “Тривіуму” (граматика, риторика, діалектика) та “квадривіуму” (арифметика, геометрів, музика, астрономія). У ній училися не тільки шляхетські діти, а й селянські. Про педагогічні успіхи академії свідчать імена її славетних вихованців, таких як гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, учений та письменник Мелетій Смотрицький, українські культурно-освітні діячі Іван Борецький та Дмитро Самозванець. Острозька академія і заснована при ній у 1581 р. друкарня згуртувала потужні науково-літературні сили, репрезентувала високий науковий злет української педагогічної науки. Академічна друкарня випустила понад 30 книг. Після смерті Костянтина Острозького (1608 р.) його сни Януш полонізувався й не бажав продовжувати благородної справи свого батька. У 1624 р. академія занепала.

Бра́тські шко́ли – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. Спочатку Б.Ш. мали характер греко-слов’янських із слов’янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова (Б.Ш. називали також грецькими). Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Програмою навчання більшість Б.Ш. відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). В деяких Б.Ш. викладали православне богослів’я і знайомили (з полемічною метою) з католицьким богослів’ям. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Навчання грамоти ділилося на три етапи: вивчення азбуки, робота з часословом і псалтирем. У Львівській братській школі працювали такі видатні вчені, як Лаврентій та Стефан Зизанії, І.Борецький та інші. Значну підтримку надавав школі гетьман П.Сагайдачний. Київську братську школу створили 1615 р. за зразком статуту Львівської. У школі викладали видатні вчені 17 ст. Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський. Восени 1631 р. виникла Лаврська школа, заснована П.Могилою. Тут на вищому рівні вивчали граматику, риторику, діалектику, геометрію, музику, астрономію, історію. У 1632 р. внаслідок об’єднання з Лаврською школою утворилася Києво-Могилянська колегія (пізніше – академія).

Полемічна література

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу. Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".

Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.

Отже, українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.

Серед відомих полемістів є Максим Грек, старець Артемій, Іван Вишенський.

Твори І. Вишенського виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Вишенський усього написав 16 творів, із яких - 13 послань. Найвідоміший його твір: "Послання до єпископів..."

Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.

1 2 3 456