Європейське Просвітництво як генератор цивілізаційних засад

Просвітництво — доба філософів, соціологів, економістів, літераторів, які досить радикально вплинули па духовні орієнтири Європи і стали ідеологами буржуазно-демократичних змін. Просвітники виступали проти абсолютизму і втручання церкви у політичне життя, проти станових привілеїв, кріпосництва; обстоювали рівність усіх людей, загальне право на освіту і культуру, свободу совісті (релігійної). Запорукою прогресу вважали поширення знань, культури, ідей добра і справедливості. Підґрунтям нових ідей було усвідомлення залежності звичаїв від соціального середовища, а також віра в те, що ідеальне суспільство можна створити шляхом виховання народу (а також "освіченими" монархами: листування Вольтера з Катериною II мало саме таку мету).

Просвітництво як інтелектуальний рух розпочалося у Великій Британії. Саме тут ідеї виховні, ідеї "якості" людини посідають чільне місце у міркуваннях усіх філософів і мислителів XVII—XVIII ст. Людина па цей час уже виокремилася із свого соціального стану, стала самоцінною й могла вільно визначати власну долю. При цьому вона втратила ту захищеність, котру мала раніше в межах гільдії, цеху, ордену, "двору" тощо. Незалежна, активна, діяльна, заповзятлива людина стає водночас морально і соціально відповідальним суб'єктом діяльності. Той ідеал людини, що ство рило Відродження, було переглянуто у напрямі буржуазного утилітаризму. Так, у трактаті Г. Пічема "Досконалий джентльмен" постає тип "зразкової людини" — досить прозаїчної і такої, яка передусім дбає про "користь". У цьому прикладі дидактичної літератури (поширеної в добу Просвітництві) є перелік знань, якими має оволодіти джентльмен, і акцентується увага на реальній потребі цих знань для людини. Не був байдужим до педагогічних ідей і Дж. Локк. Саме він створив образ "ділової людини", котра вміє досягати успіху в своїх справах х поєднувати особистий інтерес з громадським" Водночас Дж. Локк піддав сумніву корисність мистецтва як засобу виховання: "... ми мало бачили, щоб хтось відкрив золоті чи срібні рудники на Парнасі.., щоб хтось примножив своє успадковане майно за рахунок зібраних там плодів". Грація, вважав він, полягає у відповідності манер і вчинків природним властивостям душі, а умовності й етикет суперечать вільному і природному вихованню. Крім права на освіту і культуру, Дж. Локк та Т. Гоббс оголосили приватну власність і свободу теж "природними правами" людини. Англійська філософія проклала дорогу французькому і німецькому Просвітництву, представленому Вольте ром, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Ж. Д'Ламбером, К. Гельвецієм (Франція), А. Баумгартеном, Й. Вінкельманом, Г.Е. Лессітом (Німеччина) та ін. На відміну від Дж. Локка, більшість згаданих просвітителів надавала великого значення культурному розвитку людини і відводила у цій справі велику роль мистецтву.

В естетичних ученнях цього часу (вперше введено термін "естетика" — так Баумгартен назвав науку про" почуттєве пізнання) мистецтво розглядалось як можлива підойма історичних перетворень. Виховання" насамперед естетичне, розуміли ширше, ніж просто навчання мистецтву чи підготовку до його сприйняття, його трактували як засіб прилучення до культури взагалі. К. Гельвецій вважав, що геніальність притаманна всім людям і пробудити її може мистецтво через яскраві і сильні почуття. Щоправда, Ж.-Ж. Руссо — автор учення про "народну державу" рівних і вільних людей — не поділяв такого тлумачення культури, оскільки вважав, що мистецтво є частиною порочної, розбещеної цивілізації та знаходив істинні взірці доброго смаку у природі ("Еміль, або Про виховання")" Високий пафос виховного значення мистецтва проймає всі твори Д. Дідро, хоча при цьому він має на увазі суто дидактичний, напучувальний його аспект. Турбота про освіту народу дала поштовх величезній праці зі складання "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", яку він виконав разом з іншими просвітниками.

Утвердження просвітницьких ідей в Європі йшло від імені третього стану. Це підтвердила Велика французька буржуазна революція — дискусія про освіту в Національних і Законодавчих зборах велася в дусі проголошених просвітниками гасел свободи, рівності і братерства.

Серед російських просвітників відомі О. Радищев, декабристи, П. Чаадаєв, М. Станкевич, Т. Грановський, які великого значення надавали освіті народу та європеїзації життя в Росії. Ідеї європейського Просвітництва мали значний резонанс в Україні. Ще в другій половині XVIII ст. українські просвітники Г. Сковорода і Я. Ковельський висунули утопію суспільства, побудованого на засадах загальної рівності, та тезу залежності щастя людини від праці відповідно до її природних нахилів. Вирішальне значення освіти народу для розвитку суспільства обстоювали засновник Харківського університету В. Каразін та перший ректор цього самого університету І. Рижський, професор Львівського університету П. Лодій, українські письменники І. Котляревський і М. Шашкевич.

Доба Просвітництва цікаво виявилася у художній культурі. Оригінальним твором став роман "Робінзон Крузо" француза Д. Дефо, який знайшов новий і досить актуальний для буржуазної свідомості тип людини, яка "всім завдячує сама собі". Шедеврами світової літератури стали сатиричні твори англійця Дж. Свіфта ("Казка бочки", "Мандри Гулівера"), які хоч і алегорично, але дошкульно висміяли політичні порядки, ворогуючі релігійні табори і партії, "чисту науку", здичавілих від жадібності людей. Інший англієць — Г. Філдінг — писав такі гострі п'єси-памфлети, що в Англії запровадили театральну цензуру. Висміюванням вад, особливо лицемірства, уславився і драматург "веселої комедії" Р.Б. Шерідан.

Популярністю у глядача користувалася комедія звичаїв, одним із яскравих авторів якої був італійський драматург К. Гольдоні ("Господиня готелю", "Слуга двох панів", "Хитра вдовиця" та ін.), і комедія масок (комедія дель арте) — італійський народний театр XVI—XVIII ст., вистави якого ґрунтувалися иа імпровізаціях акторів, що розігрували певний сценарій. Більшість з героїв грала в масках, що уособлювали відповідні типи характерів. Маски мали збірне, узагальнювальне, інколи навіть символічне значення. Так, об'єкти висміювання — купець Панталоне, дворянин Капітан, псевдовчений Лікар, слуги — Бригелла, Пульчінелла, Арлекін, Коломбо, а також закохані — виражали позитивні тенденції. Комедія масок була сповнена життєрадісності, вільнодумства, опозиційного духу, злободенності. Спектакль насичувався буфонадою, музикою, співом, танками, використовувалися народні говірки. Театр цей виступав у Франції, Австралії, Іспанії, Англії та інших країнах. Із середини XVII ст. почався занепад комедії масок, однак її традиції і далі використовували драматурги і постановники наступних епох. Наприклад, у ф'ябах К. Гоцці теж надавалася перевага маскам комедії дель арте, хоча він і наповнював їх значним злободенним змістом, а також сильними пристрастями.

Художник Ж.-Б. Шарден уже в руслі нових ідей звернувся до естетики голландського реалізму ("Мідний казан", "Праля", "Жінка, що мне каструлі"), прославляючи справді бюргерські цінності. Ж.Б. Грез — теж співець скромного побуту третього стану — близький до сентименталізму та живописної дидактики ("Сільські заручини", "Плоди поганого виховання" та ін.). Один з етапів розвитку просвітницького мистецтва XVIII ст. — сентименталізм — протиставляв класицизму з його холодно-раціоналістичними правилами і канонами поезію почуття і природи, зображення внутрішніх переживань людини, часто з надмірною чутливістю. Найвідоміший представник сентименталізму в Англії — Л, Стерн, автор "Сентиментальної подорожі", яка дала назву всьому напряму; у Франції - Ж.-Ж. Руссо ("Нова Елоїза", "Сповідь"); у Німеччині до сентименталізму близькими були Жан Поль (Іоганн Фрідріх Ріхтер), деякі письменники "Бурі і натиску"; в Росії — М.М. Карамзін (повість "Бідна Ліза"), В.О. Жуковський (в ранніх творах), в Україні — Г.Ф. Квітка-Основ'яненко ("Малоросійські повісті" та ін.). Яскравим виявом сентименталізму в живописі стала творчість українського художника В.Л. Боровиковського, який другу половину життя провів у Петербурзі. Його жіночі портрети 90-х років XVIII ст. (портрети Лопухіної, Арсеньєвої, Лабзіної та ін.) пройняті мрійливим елегійним настроєм, ніжною задумливістю.

9.3. XIX ст.: на завершенні "фаустівської культури"

XIX ст. здається довшим, ніж попередні, оскільки його вирізняє надзвичайний соціальний та духовний динамізм — наполеонівські війни, зміна старих режимів в Європі; насичена новими теоріями ідейна атмосфера. Діалектика Г. Гегеля, еволюційна теорія Ч.Дарвіна внесли в картину світу ідею постійного руху, оновлення, розвитку. Парадигма XIX ст. — гідронімічні образи: ріки, течії, колообігів, тиховоддя (література невипадково надає перевагу роману, який показує плин людського життя з його витоками, бистринами, вирами, берегами). Кінець XVIII — перша половина XIX ст. —"свято" філософії (німецька класична філософія, Ієнський гурток, "Буря та натиск"), але домінуюче місце у суспільній свідомості посідає мораль: по-перше, кожна філософська доктрина містить певний моральний модус; по-друге, па пертий план виходять соціальні проблеми і найбільш загальна з них — конфлікт людини і суспільства, що виявляється в різних аспектах: суперечність суспільного і приватного інтересів, відчуженість людипи від різних сфер власного буття, злидні і темрява народу, проблеми, що виникли від "розлучення" з традиціоналістськими устоями ("батьки і діти", боротьба жінок за свої права, криза масової релігійності).

Нове, буржуазне суспільство було організоване набагато краще, ніж феодальне, але зовсім не схоже на те царство Розуму, яке обіцяли просвітники. Цей новий соціальний і духовний досвід породив індивідуалістичну культуру, змістом якої є людина (часто сам художник) та її проблеми. Мистецтво вчилося виражати найтонші душевні порухи, рефлексивність, самотність, важкий хрест моральної відповідальності, непорозуміння, тягар забобонів, духовний вакуум тощо. Однак це програма па століття, па початку ж XIX ст. з'явився гетевський "Фауст": безмежне поривання вперед і критичний сумнів, скепсис. Чому дратувала нова дійсність? Очевидно, що дратував передусім людський типаж, що запанував, адже "новий європеєць" тепер прагнув практичного успіху (вужче — "вигоди"). Головним мотивом його діяльності був індивідуальний інтерес. Цей торжествуючий індивідуалізм (як принцип моралі він цілком прогресивний для тієї доби, коли рушієм прогресу стала вільна конкуренція, боротьба за лідерство, прибуток) закріплений законодавчо в "Декларації прав людини і громадянина". Все це може вітати кожен свідомий громадянин, але реальне життя — таке сіре, таке заземлене.

Романтизм: культ "генія" і "героя"

Філософське обґрунтування романтизму зробила група німецьких філософів кінця ХVIII— початку XIX ст., що належала до Ієнського гуртка. Серед них: Ф. і А. Шлегелі, Новаліс, Ф.Е. Шлеєрмахер, Ф.В. Шеллінг. У всіх ранніх романтиків головним був інтерес до всього, що перебуває у становленні, розвитку. Ф. Шлегель розглядав весь світ, природу і людину як вічну творчість. Культ розкутого людського духу і творчої свободи, культ вічного оновлення і в світі речей, і в світі думки, культ "генія" і "героя" — такі філософські підвалини романтизму, закладені Ієнським гуртком. Особистість з її напруженим духовним життям стала центральною проблемою романтизму, а пізнання світу — самопізнанням. Мікросвіт людини сприймався як модель макросвіту, що пояснює феномен творців національного міфу в добу романтизму: Дж.Г. Байрон в Англії, А. Міцкевич у Польщі, Т.Г. Шевченко в Україні, О.С. Пушкін у Росії.

Романтизм як світовідчуття виник як реакція на раціоналізацію суспільної свідомості, він прийшов на зміну ідеології Просвітництва ("Горе з розуму" стверджував О. Грибоєдов, а його герой Чацький атакував фамусівський спосіб упорядкованого позаособистісного міщанського існування). За своїм змістом романтизм став бунтом проти відчуженості і перетворення великої, як вважали з часів Відродження, людини на пересічну приватну особу. Звідси романтична теорія "генія" як вищого вияву людини та культ "героя" як основної рушійної сили історії. Всі герої романтичної літератури незвичайні та яскраві. їм властивий напружений індивідуалізм: романтику немає місця у суспільстві, він — громадянин світу і відлюдник одночасно (самотня людська постать чи навіть дерево на тлі природи у Е. Делакруа). Героя Дж.Г. Байрона переповнює світова скорбота — розчарування, він шукає недосяжного, але коли повертається в осоружну дійсність, на нього чекає крах. Романтичне переживання ірраціональності буття відобразилося у популярних образах потвор, як втіленні дисгармонійності світу (Квазімодо у В. Гюго, карлик Цахес у Е.Т.А. Гофмана). Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості.

Романтизм як напрям у мистецтві виявився дуже плідним. Пошукам загальнолюдського об'єктивно "прекрасного" ідеалу, врівноваженим канонам класицизму романтики протиставили яскраву національну та індивідуальну самобутність, багатство людських характерів і почуттів. Вони протиставили прозі життя поезію надзвичайного, екзотичного світу. З протиставлення сильних почуттів та ідеальних поривань героя вбогій та ворожій навколишній дійсності випливали характерні мотиви трагічного розладу з життям, гірка насмішка над невідповідністю мрій та реальності, захоплення стихією природи, в якій знаходять відгук переживання героя, тяга до далекого від сучасної цивілізації устрою життя. Важливого значення романтична естетика надавала іронії як універсальному засобу піднесення над суперечністю ідеалу та життя. Творчий метод романтиків характеризувався тяжінням до виключних характерів і обставин. Романтизм пробудив інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, традицій, історії мови і культури.

Романтичні риси простежуються у творчості майже всіх великих художників першої половини XIX ст. Основними жанрами в літературі стали драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, де втрачається межа між епосом і лірикою, та літературна казка лірико-філософського або фантастичного змісту. Казка стала одним з найулюбленіших жанрів у німецьких романтиків. Поет Ф. Новаліс хотів зупинити час, зберегти навіки старовинні замки, патріархальні звичаї ("Генріх фон Офтердінген"). Брати Я. і В. Грімм записали і літературно опрацювали народні казки, що набули всесвітньої слави. Е.Т.А. Гофман створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті та романи ("Життєва філософія кота Мурра", "Крихітка Цахес" тощо). Французькими романтиками є Ф. Шатобріан, Жорж Санд і головний теоретик романтизму В. Гюго. Він вважав драму нецікавою, якщо вона, наче плоске дзеркало, просто відображає сіру нудьгу життя; драма має бути "дзеркалом, що концентрує, перетворює мигтіння на світло, а світло — на полум'я!"* В. Гюго не приваблював образ буржуа, надто розважливий і бездушний, його герої ("Рюї Блаз", "Марія Тюдор", "Знедолених", "93-го року" та ін.) — сильні благородні особи, непересічні характери, готові на подвиг і самопожертву.

Англійський романтизм презентують герої Дж.Г. Байрона ("Корсар", "Каїн", "Манфред", "Чайльд-Гарольд"), які кидають виклик суспільству, що узаконило деспотію та тиранію, утиски і приниження. Всі вони тираноборці (відгук епохи революцій). Люди бурхливих, титанічних пристрастей, бунтівники — герої А. Міцкевича, Т. Шевченка, М. Лєрмонтова, III. Петефі, Ф. Купера. Наприкінці XIX і на початку XX ст. виникла нова хвиля романтизму (неоромантизм), представлена такими широко відомими письменниками, як англійці Р. Стівенсон, Дж. Конрад, А. Конан-Дойл, американець Дж. Лондон та ін. їх творам властива виняткова напруга почуттів і переживань, світла мрія про подвиг, мужність і воля. Автори ведуть своїх героїв на простір океанів, у тропічні країни, дикі острови (Дж. Конрад, Р. Стівенсон), у суворі випробування крайньої Півночі (Дж. Лондон) або в "джунглі" цивілізованого світу (А. Конан-Дойл). Це романтика конкретних випробувань.

У живописі для романтиків характерні збуджений гарячковий колорит, сильні кольорові контрасти, експресивний малюнок. Першим був Т. Жеріко — майстер героїчних сюжетів ("Плот Медузи" та ін.). Вождем романтизму у Франції став Е. Делакруа ("Різня на Хіосі", "Свобода па барикадах"), творам якого властивий істинний драматизм. До романтиків також належать майстри жанрового та пейзажного живопису бідермаєру, прерафаеліти, У. Тернер у Великій Британії та ін.

Романтизм — один з найяскравіших періодів історії музики, час розквіту народно-побутової, фантастичної, романтико-героїчної опери, програмної симфонії, концертної увертюри, симфонічної поеми, романсу, балади, пісні тощо. Романтизм значно збагатив гармонійну мову, інструментовку, надавши музичній формі більшу свободу і гнучкість. У цей час творили такі композитори, як Ф. Шуберт, Ф. Шопен, Ф. Ліст, Г. Берліоз, Р. Шуман, молодий Р. Вагнер. У театрі було створено нову школу гри, що базувалася на уяві, почутті, сценічному переживанні, введено у спектакль жваву, емоційну мову, стрімкий жест, історичну і побутову виправданість декорацій, костюмів, масових сцен.