ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ТЕМА ВІЧНОЇ ПАМ’ЯТІ У ВІРШАХ ГІЙОМА АПОЛЛІНЕРА «МІСТ МІРАБО» ТА «ЗАРІЗАНА ГОЛУБКА І ВОДОГРАЙ»

Французький поет Гійом Аполлінер, творчість якого нині стала кла­сикою, жив на межі дев’ятнадцятого, «залізного» століття (за словами О. Блока), і століття двадцятого, насиченого катастрофами і війнами.

Вірші Гійома Аполлінера являють собою дивне поєднання емоційного ліризму і внутрішньої трагічності. Аполлінер — один із перших поетів, кот­рий заторкнув у своїх творах найзвичайнісінькі, на перший погляд, теми і порушив проблеми нового часу. «Складність» аполлінерівської творчості пояснюється не замуреням у туман дійсності, а навпаки — тісним зв’язком із навколишнім, прагненням реагувати на мінливе життя межі століть.

У віршах «Міст Мірабо» та «Зарізана голубка і водограй» поет звер­тається до теми людини і її буття у сучасному світі. У першому творі — це зображення внутрішнього світу людини, її відчуття невмолимого пли­ну часу, і водночас — неугасної надії на вічність кохання, навіть якщо це кохання — спогад. Тема пам’яті звучить і у вірші «Зарізана голубка й во­дограй», але вже не в мінорі, з трагічним забарвленням. Поет згадує своїх друзів і подруг, життя яких забрала війна. Устрашній дійсності війни людина залишається самотньою перед бездонним «кривавим морем», і єдине, що може підтримати її — вічна пам’ять про близьких людей. Море перетворюється на нетлінний фонтан пам’яті.

Книга Аполлінера «Алкогом» була опублікована у 1913 році після трива­лого періоду мовчання поета й об’єднує твори 1898—1913 років. Спочатку Аполлінер замислював свою збірку як «революційний календар у віршах», але цей задум не був втілений. Проте назва книги нагадує про те, що життя ХХ століття, сповненого революціями і війнами, пекуче, як напій вогненного змія.

Поезія «Міст Мірабо», написана приблизно у 1912 році,— одна із знако­вих у збірці. У цьому вірші яскраво виявилося ліричне начало: твір оповідає нам про кохання, яке йде безповоротно, як Сена під паризькими мостами, а також про кохання і надію, що так само безмежні і непоборні, як бурхливі води Сени. У «Мості Мірабо» прості слова й образи в єдності з непристой­ним ритмом, що нагадує ритм народних пісень, справляють потужний лірич­ний вплив. У цьому вірші Аполлінер сприйняв і передав сам дух народних пісень, котрий виявився і в образах, і в поетиці, і в композиції твору. Так, по­вторювані рядки в поезії нагадують приспів у фольклорній пісні:

Хай б’є годинник ніч настає Минають дні, а я ще є

Образ над рікою ненастанно плинного часу, що забирає і радості, і пе­чалі, протиставляється іншому образові — образу сплетених рук, моста кохання над вічністю:


КЛАС



Рука в руці постіймо очі в очі Під мостом рук Вода тече хлюпоче Од вічних поглядів спочити хоче Хоча ліричний герой вірша самотній, його пам’ять про кохання стає джерелом життя і надії:

Любов сплива як та вода бігуча

Любов сплива

Життя хода тягуча

Надія ж невгамовано жагуча

Друга велика поетична збірка Аполлінера — «Каліграми. Вірші Миру і Війни». Переважна частина віршів, що увійшли до збірки, була написана під час війни, тому поет назвав свій витвір «книгою воєнного часу». Частина віршів збірки була набрана у вигляді «каліграм», тобто так, щоб їх текст утворював малюнок-будинок, зірку, скісні лінії дощу... «Каліграми» (чи «іде­ограми») добре «вписувалися» у вірш-плакат, як, наприклад, антивоєнна по­езія «Зарізана голубка і водограй». Потужні струмені фонтана, зображені і поетично, і графічно, символізують скорботу за друзями, які гинуть на фронті, і фонтан крові, що проливається на війні. Як скорботний фонтан, «спогади в небо летять», імена загиблих друзів чути у плюскоті води.

Дівчата-голубки теж знищені війною — і лише у пам’яті поета зали­шились їх «ніжні образи»... Але в каліграмі Аполлінера голубка усе ж злітає у височінь над фонтаном жалоби, над морем крові і сліз. «Зарізана голубка» Аполлінера стала прототипом голубки Пікассо, який створив образ-символ миру.

Вірш «Міст Мірабо» та «Зарізана голубка й водограй» — це не прос­то поетичні спогади, а данина вічній пам’яті, яка може зберегти людське в людині, незважаючи на її самотність у страшній дійсності. Пам’ять про коханих і друзів протистоїть і нестримному часу, і всім руйнівним силам, що прагнуть розірвати зв’язки людини зі світом.

Незважаючи на відлуння печалі і світової скорботи, поезії Аполліне-ра пройняті вірою у світле, незаймане, вічне...

ДУХОВНА І ОБРАЗНА СИЛА ПОЕЗІЇ РІЛЬКЕ

Іноді стає важко зрозуміти, здавалося б, прості слова, неначебто їх сенс сягає за межі досяжного. І не треба навіть напружувати свій мозок, намагаючись второпати, яке призначення вони несуть у собі чи спробу­вати відкрити для себе щось нове зі сказаного. І саме в тому й полягає безмежна сила цих слів, бо вони назавжди залишатимуться вічними.

Вже, познайомившись з поезією Райнер Марією Рільке, було б, ма­буть, трохи дивно, якби з такою міцною й глибокою вірою у вічні понят­тя його вірші не мали б філософського спрямування:

По всьому — це. І це кінець надходить. Та я повинен і осліпши йти.



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


Чому мене примушуєш доводить, Що Ти єси, хоч зник для мене Ти? В його поезії вражає сприйняття ліриком життя, яке настає після смерті, неначе смерть не є реальним кінцем, не є фіналом. Ця думка про­стежується майже в кожному його вірші. Отже, беручи до уваги його став­лення до людського буття, можна з впевненістю стверджувати, що по­етична тематика Рільке доволі насичена питаннями про місце, роль та долю людини в цьому жорстокому світі, де «пітьма горує над усім». Зав­дяки саме такому гострому світосприйняттю поет у змозі відчути та зро­зуміти цей світ екзистенційно:

Ах, чи хто-небудь

ще нам потрібен?..

…почуваєм себе ми не зовсім, як вдома,

в усвідомленім світі… Цим і доводиться той факт, що дуже багато уваги приділяється внутрішньому буттю людини, її душевним переживанням та онтологіч­ним проблемам, проблемам життя й смерті. І на перший план висуваєть­ся фатальна, не здатна щезнути самотність кожної окремої людини в цьому абсурдному світі:

Бездомному вже дому не знайти, Самотній — самоти вже не здолає, Не спатиме, читатиме, листи Писатиме чи вийде в парк брести Алеями, де листя опадає. Не раптово автора привабили саме такі, на перший погляд, дещо не­звичні образи в його ліриці. І далеко не кожен спроможний такими прос­тими та повсякденними словами відобразити на папері те, що вимальову­валося в його уявленні, спробувати розкрити сенс питань, недосяжних і віддалених для людини, яка жодного разу не цікавилася ними, змусити людину тріпотіти й хвилюватися через те, що ми не маємо ні сили, ні будь-якої можливості, щоб розпоряджатися своєю долею, не маємо змоги її зміни­ти. І тут можна навіть провести паралелі, вказати на зв’язок між деякими головними і часто вжитими термінами в поезії Рільке. Слово та Бог. Нада­ючи слову таку владу й силу над людським станом, коли воно може як підви­щити його моральну та духовну красу, так і змусити людину боятися тих слів, що можуть образити, принизити і навіть вбити:

Слова убогі і щоденно вжиті,— я їх люблю, непишні ці слова. Або:

Я так боюсь всіляких людських слів. На все у них є ясний рішенець. Іноді сум за Слова, бо втрачають вони цінність для багатьох:

Давно зужиті всі слова.


КЛАС



Так і влада Бога над людськими долями то лагідна, то жорстоко караю­ча, повна «страшної» справедливості:

Волай, волай!

Можливо, крик долине й приведе

Спасителя сюди…

О Господи, дай кожному його єдину смерть.

Вмирання з кожного життя іде,

тут він кохав, творив і горя мав ущерть. Так само поняття життя та смерті, які в жодному разі не відокремлю­ються одне від одного, а навпаки, наповнюють і немов продовжують одне іншого.

Важко точно визначити, що саме приваблює в поезії Рільке. Мабуть, і цінуємо ми його за те, за що раніше таких поетів знищував тоталітар­ний режим: за «їхню вищість, обраність, духовну аристократичність» та вселюдськість. Такі митці завжди були самотніми в цьому світі, вони най­краще розуміли й космічну самотність кожного з нас.

«ПІСНЯ НАД ПІСНЯМИ» ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМА — ЛІРИЧНИЙ І СИМВОЛІЧНИЙ РОМАН ПРО КОХАННЯ

Розмірковуючи про свої твори, Шолом-Алейхем писав, що сприймає слово «роман» і як художній твір, і як історію кохання. У «Пісні над пісня­ми», як у жодному з інших творів письменника, передане це розуміння роману, адже це оповідь про чаклунство, таїну зародження кохання і про його втрату. Роман Шолом-Алейхема нагадує поему про кохання, багату метафорами і символами. Кожна глава схожа на строфу ліричного вірша. «Юнацький роман» Шолом-Алейхема ліричний, сповнений світлого суму, посмішки, чарівності.

Перед нами — початок юного життя, коли найчарівніші мрії можуть здійснитися — і вже здійснюються у коханні Шимека і Бузі. Але закони світу не збігаються із внутрішніми законами людини, і мрійник Шимек виявляється надто слабким, щоб протистояти їм. Батько Шимека вва­жає, що син його зрадив заповіти давнини, але сам юнак розуміє, що тра­гедія його життя полягає у тому, що він не зміг втримати кохання, котре ще тільки зароджувалося, не звільнив свою царівну.

Твір Шолом-Алейхема має підзаголовок «юнацький роман», адже тема юнацтва, втілена у цьому романі, хвилювала письменника протягом усьо­го його творчого шляху. У «Пісні над піснями» Шолом-Алейхем просте­жує долю своїх головних героїв від їхніх дитячих чарівних ігор і казок, коли почуття кохання лише зароджується, до дорослого життя, прощання з ди­тинством. У фіналі Шолом-Алейхем називає свій твір «істинним, скорбот­ним романом»: кохання-чарівність — то лише останній сонячний промінь дитинства, порівняно з яким усе життя — призахідні сутінки.

Отже, твір Шолом-Алейхема — це роман про роман: ліричний роман про трагічний роман, про нездійсненне кохання.



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


У дитинстві Шимек і Бузя були господарями свого світу: «наш дім — па­лац. Я — принц. Бузя — принцеса... це наше небо, наш вітерець, наші пташки — усе наше, наше, наше!». Вони були з’єднані у ньому, як закохані Соломон та Суламіт у біблійній «Пісні над піснями». Але Бузя уже в дитинстві зіткнулася із жорстокістю світу: батько її утонув, а мати покинула її.

Шимек відчуває ворожість світу, коли дитинство уже в минулому, а ко­хання втрачене: «наш двір уже не виноградник Царя Соломона, що в «Пісні над піснями». Колоди і дошки... вже не кедри і буки... Гора, що за синагогою, вже не гора Ливанська... Куди подівся мій юний, свіжий, яс­ний і світлий світ, мій світ із «Пісні над піснями»?». Навколишній світ втратив своє метафоричне, символічне звучання.

Оповідь ведеться від першої особи, і завдяки особливостям оповіді — зверненням до читача і повторам — читач стає слухачем, майже співбесід­ником автора. Оповідач час від часу повертає нас до початку роману, який був для нього початком, джерелом і прекрасної мрії, і невтоленної печалі,— адже «початок, найпечальніший початок, кращий за найрадісніший кінець».

Символіка і поетична мова роблять роман схожим на ліричний вірш: серед казкових володінь Шимека «великий луг, який тягнеться безкінеч­но, зеленим килимом укритий, жовтими ромашками вкритий, червони­ми квіточками уквітчаний».

Роман пройнятий не лише символікою біблійної «Пісні над пісня­ми», але й фольклорними, авторськими символами: це образи казок із «Тисячі й однієї ночі», які Шимек розповідає Бузі (історії про царівну, країну карликів, політ над хмарами), вогники святкових свічок і пасхальні молитви, символи західного сонця, чарівної гірки. Образ сонця, як і біблійний образ Суламіти, пов’язаний із героїнею роману: «Хмаринка майнула по її прекрасному личку. І мені здається, ніби сонце раптово за-ховалося...Бузя перестала плакати, і вже ожило. Сонце сяяло, як і рані­ше». Образ Бузі, як сонце, освітлює життя ліричного героя, Шимека, але дівчина, ніби сонце, йде за горизонти: в останній частині роману Шимек залишається сам і може лише згадувати про свою ніжну Суламіт.

Мрія про ідеальне кохання залишається нереалізованою, але у фіналі оповідач знову повертається до початку свого роману і свого життя — адже «початок, найпечальніше начало, краще за найрадісніший кінець». Які радощі і печалі не принесе подальша доля герою роману, його чарівна дитяча казка залишиться в його пам’яті.

Ліричний роман Шолом-Алейхема — один із найпоетичніших творів єврейської літератури. «Пісня над піснями» написана прозою, але мова й образи уподібнюють твір до прекрасної пісні про кохання.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти