ЛІРИЗМ ПРОЗИ І ПОЕЗІЇ І. О. БУНІНА

Спроможність автора розкривати свій внутрішній світ, емоційний стан залежно від тих чи інших подій або явищ життя, називають ліриз­мом. В цьому розумінні творчість І. О. Буніна напрочуд лірична. Це не дивно, коли йдеться про поезію. Лірика і виникла, і існує з потреби роз­крити свій внутрішній світ. Але у прозі зазвичай увагу зосереджують на подіях, розмірковують над ними, і думка, а не емоції, веде читача у прозі. Бунін ламає традицію. Його твори збуджують у першу чергу почуття. У читача виникає враження, ніби він — німий і незримий свідок подій, конфліктів, які потребують його, читачевої, емоційної оцінки.

Як і в ліриці, у прозі Буніна тем небагато: життя і смерть, любов, при­рода. Й у розкритті цих тем автор дуже відвертий і почуттєвий. Природа збуджує у ліричного героя творів Буніна не просто переживання краси, вона дає поштовх для розвитку його внутрішнього світу. Наприклад, в оповіданні «Антонівські яблука» автор зображує картину занепаду дво­рянського маєтку, який для автора символізує цілу епоху в житті його батьківщини. Автор розуміє, що прогрес неминуче веде до занепаду дворянської культури. Але туга, смуток, які охоплюють його героя,— це не почуття, яке викликає втрата чогось конкретного, це філософський

КЛАС

смуток від плинності часу, від неминучості старіння і вмирання усього пре­красного і, разом із тим, сподівання, що життя безсмертне. Бунін створює саме почуттєві картини. Читач не тільки бачить кольори осіннього саду, чує шум падіння листя, а й відчуває запах антонівських яблук. Усе це народжує в душі читача той же смуток, ту ж печаль і ті ж сподіван­ня, що й у ліричного героя.

У Буніна була своя філософія кохання. Це почуття він сприймав як чудову мить, що веде до трагічного фіналу. Саме так трактується кохан­ня в ліричному циклі новел «Темні алеї». Сама назва циклу створює по­етичний образ, який розкривається протягом усього циклу. Кохання — це темні алеї, де багато несподіваного, таємничого, що не піддається тлу­маченню. Воно може змінити все життя, може його осяяти, інколи тільки наприкінці життя людина розуміє, що випало їй на долю справжнє ко­хання, але вона ним знехтувала. Саме так сталося з героєм новели, яка дала назву всьому циклу. Новела починається описом осінньої дороги, якою їде немолодий, втомлений життям поважний чоловік. На одній станції він зупиняється, щоб змінити коней. У господині заїжджого дво­ру він упізнає дівчину, яку колись кохав. Життя героя склалося зовніш­ньо вдало, але старість він зустрічає внутрішньо спустошеним: жінка зра­дила йому, не виправдав сподівань і син. Надія, господиня заїжджого двору, на все життя зберегла вірність юнацькому коханню. Нова зустріч героїв розкриває їх ставлення до кохання і свого життя. Героїня вірна коханню, але ніколи не зможе простити зради. Герой тільки тепер усвідомив, що за все життя він кохав тільки один раз — її, Надію. Але це усвідомлення при­ходить надто пізно, коли нічого виправити не можна.

Ця новела за своєю будовою нагадує сюжет балади про двох закоха­них, яким не судилося щастя, які запізно зрозуміли, що таке справжнє кохання, які не можуть простити один одного. Читач відчуває цю поетич­ну будову, відображену навіть в описах природи, яка ніби співчуває геро­ям. У фіналі новели читача охоплюють почуття, які, певне, переживає і герой: образу на героя за його неспроможність досягти кохання, смуток, що не склалося щастя.

Ліризм прози Буніна полягає й у створенні особливої атмосфери, що народжує кохання, молодість. В оповіданні «Легке дихання» саме ця ат­мосфера стає предметом дослідження автора. Героїня Оля Мещерська сприймається читачами як втілення юної жіночості, жаги життя, кохан­ня, що робить людину щасливою, дає відчуття тієї самої «легкості поди­ху». Бунін показує, що все це мало сумісне з реальним життям. Після смерті Олі її класна наставниця, яка живе більше мріями, ніж реальні­стю, ходить на її могилу, щоб відчути цей «легкий подих», якого їй так бракує в житті.

У поезії і прозі Бунін виявив себе тонким ліриком, який передає ши­року палітру людських переживань, почуттів, відтворює в образах най-тонші емоції своїх героїв.

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

ОСНОВНІ МОТИВИ ЛІРИКИ А. АХМАТОВОЇ

Пусть когда-нибудь имя мое Прочитают в учебниках дети.

А. Ахматова

Чим живе людина? Напевне, любов’ю. Любов’ю до людей, вірою в майбутнє, надією на краще. Можливо, саме тому, що всі ці супутники любові Анна Ахматова завжди несла в своєму серці, вона і прожила дов­ге життя, людське і творче. Ця чудова талановита жінка донесла до нас літературні досягнення своєї епохи, що постала на перетині двох століть. Тому поетеса увібрала у свою творчість і розвинула надбання і своїх по­передників, і своїх сучасників. І нинішнє покоління захоплюється твор­чістю Анни Ахматової, її вірші дійшли до серця кожного читача.

«Есть три эпохи у воспоминаний»,— сказала Ахматова в одному з віршів. Можливо, це випадковість, але і доля її теж розподіляється на три періоди.

Перший — юний, початковий позначився «Вечором», «Чітками», «Білою зграєю» — творами, такими близькими до надбань поетичної кла­сики XIX століття.

Поезія А. Ахматової виникла в лоні так званого «срібного віку». У час виходу друком її першої поетичної збірки, авторка опинилась серед ве­ликих і яскравих поетів, серед яких були Брюсов і Бальмонт, Бєлий і Со­логуб, Гумільов і Іванов, а згодом — Маяковський, Мандельштам, Цвєтає-ва і Єсенін. Вона черпала з надбань «срібного віку» надзвичайну словесну культуру і дух новаторства.

Лірика Ахматової цього періоду — це лірика кохання. Але тема ко­хання в її творах значно глибша і значиміша за традиційні уявлення, адже не слабкістю особистості позначена вона, а надзвичайною силою волі. Її лірична душа виступає бунтівною і незалежною, а не пригніченою і по­кірною. Тому тінь внутрішнього благородства позначається навіть на стражданнях. Почуття поетеси звернені до різних героїв, злитих в єди­ний образ великого справжнього кохання, не тимчасового і миттєвого, а всеосяжного і внутрішньо необхідного.

Ты, росой окропляющий травы, Вестью душу мою оживи,— Не для страсти, не для забавы, Для великой земной любви. («Эта встреча никем не воспета…»)

Є ще одна неповторна риса інтимної лірики Ахматової цього періо­ду — устами поетеси заговорила жінка, яка з об’єкта поетичного почуття перетворилась на ліричного героя. До того ж інтимна лірика увібрала і риси громадянської поезії. Найбільш популярним в роки Першої світо­вої війни став вірш «Утіха».

КЛАС

Вестей от него не получишь больше,

Не услышишь ты про него.

В объятой пожарами скорбной Польше

Не найдешь могилы его… Її основні поетичні відчуття тих років — відчуття суспільної неста­більності і наближення катастрофи. Уся дореволюційна лірика Анни Ах-матової відбивала драматичну епоху протиріч. І тому не дивно, що відчутні тут нотки жаху привели до пошуків спасіння у релігії, а жорсто­ке самокатування — до думки про моральні обов’язки митця перед су­спільством.

Но не пытайся для себя хранить Тебе дарованное небесами: Осуждены — и это знаем сами — Мы расточать, а не копить.

Иди один и исцеляй слепых, Чтобы узнать в тяжелый час сомненья Учеников злорадное глумленье И равнодушие толпы. («Нам свежесть слов и чувства простоту…»)

Вірш «Мне голос был. Он звал утешно…» — один із найяскравіших творів революційного періоду. Адже тут пристрасно і зрозуміло прозву­чав голос тієї інтелігенції, яка ходила по муках, помилялась, вагалась, шукала, не знаходила, але робила свій вибір: залишилась разом зі своєю країною і своїм народом.

Другий період творчості, який припав на післяреволюційний голод, розруху, коли старе життя зруйнувалося, а нове тільки розпочалось, Анна Ахматова благословила вічну і нову мудрість життя (вірш «Все расхи­щено, предано, продано…»). У віршах збірок «Подорожник» і «Алло Дотіпі» так багато світлих і радісних рядків, що починаєш розуміти: по­шуки нового і цілісного поетеса звершує через громадянські і філософські роздуми. Навіть інтимна лірика цього періоду набула більш духовного характеру. А драматичні тридцяті роки сповнились відчуттям нової тра­гедії — світової війни. На бентежно-суворому фоні війни і особистих по­трясінь Ахматова звертається до фольклорних джерел народного плачу і біблійних мотивів. Ту т відбувся бурхливий сплеск її творчості і вилив­ся у викриття двох великих трагедій — Другої світової війни і війни зло­чинної влади зі своїм народом.

Нет! и не под чуждым небосвободом И не под защитой чуждых крыл — Я была тогда с моим народом, Там, где мой народ, к несчастью, был. («Та к не зря мы вместе бедовали…»)

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Але особисте горе не роз’єднало її з власним народом у роки Великої Вітчизняної. Період евакуації був глибоко філософським. Кінець війни сповнився сонячною радістю і піднесенням.

Пізня поезія стала поезією переосмислення і прощання з минулим.

Розвиток ахматовської поезії впродовж усього життя авторки прохо­див на підґрунті вітчизняної культури. Титулована колись званням «Сафо ХХ століття», Анна Ахматова вписала у Книгу Любові нові сторінки, відзначені найглибшим психологізмом і влучністю.

Поезія Ахматової — невід’ємна частина сучасної російської і світової культури.