ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Археографія в колі інших історичних дисциплін

Археографія

Термін “археографія” давньогрецького походження і в перекладі означає: arсhaios – давній, grapho – пишу; тобто давньописання. Приживлення цього слова в науці мало свою довгу історію досить добре вивчену відомим дослідником Сигізмундом Валком. У словнику французького вченого – візантиніста та лінгвіста XVII ст. Шарля Дюканжа (1610 – 1668) – “Глосаріум” при поясненні слова “антикварій” подається відсилка на твір Ісидора Севільського (жив і працював у Іспанії в м. Севільї близько 560 – 636 рр.) “Етимологія”, в якому автор, згадуючи про писарів, зазначає, що ті з них, які переписували і давні, і нові рукописи називаються “лібраріями” (лат. librarius – переписувач книжок); ті ж, хто переписував лише давні рукописи називаються “антикваріями” (лат. antiquarius – давній писар, дослідник старовини). Ш. Дюканж додав від себе до латинського ще грецький відповідник “антикварія” – “археограф”, тобто переписувач давніх рукописів.

Французький дослідник XVII ст. Шарль Спон у передмові видання “Загальна наука античності” (1685 р.) писав, що науку, яка досліджує минувшину можна назвати археологією або археографією і в подальшому віддає перевагу другому терміну. За Ш. Споном, “археографія” є поясненням і знанням античних пам’яток, за допомогою яких давні прагнули свого часу розповсюджувати релігію, історію, політику та інші мистецтва і науки, а також передати їх нащадкам.

Наприкінці XVII ст. французький вчений Обен Луї Міллєн у праці “Вступ до археології” писав: “Археологія – це знання про все те, що стосується норовів і звичаїв давніх; того, хто володіє такими знаннями, називають археологом, або, що більш прийнято, антикварієм. Однак перша назва більш вживана стосовно тих, хто вивчає норови і звичаї, друга ж – стосовно тих, хто вивчає пам’ятки давнини, цього останнього звуть ще археографом”.

Таке викривлене, на сучасний погляд, уявлення побутувало і у XVIІI – XIX ст. У подальшому в європейській літературі до дослідників старовини почали використовувати термін – “археолог”, а назва “археограф” у цьому сенсі змушена була поступитись власне археології. Термін “археографія” не зник, але наповнився іншим звучанням. Тепер це спеціальна історична дисципліна, яка займається збиранням, опрацюванням і виданням писемних пам’яток давнини. Правда, так є далеко не у всіх країнах, а найперше у деяких слов’янських: Чехія, Болгарія, Росія, Білорусія, Україна, а також частково в Німеччині та Англії. У більшості ж країн археографія у нашому звичному трактуванні має назву едиторство (лат. – еdere – видавати, оголошувати), яке покликане займатися лише підготовкою і виданням історичних джерел. Суперечка про так зване “широке” і “вузьке” трактування археографії триває не одне десятиріччя. Частина дослідників схильна вважати, що археографія повинна займатися всією тріадою: збиранням, опрацюванням і виданням документів – це так зване широке розуміння археографії (М. Тихомиров, С. Валк, В. Черних, І. Поздєєва, Л. Дубровіна, Г. Боряк). Інша частина вчених (М. Селезньов, В. Кондратьєв, В. Хевроліна, В. Козлов, І. Бутич, С. Яковлєв) вважають, що археографія повинна займатися опрацюванням принципів, методів і способів підготовки історичних джерел до друку та їх публікацією – так зване вузьке трактування археографії. Кожна із сторін подала вагомі твердження своєї правоти. Перші звертають увагу на тяглість та комплексність археографічних студій, інші не без резону відзначають, що подальший розвиток архівознавства, яке охоплює і комплектування (збирання), і науково-технічне опрацювання (описування), залишають археографії найперше питання підготовки і видання джерел.

Окрім того, деякі дослідники порушують питання про доцільність введення ще одного уточнюючого терміну. Так, Василь Німчук науку, що досліджує проблеми вивчення й використання джерел нового та новітнього часів пропонує назвати кайнографію (від гр. кайнос – новий), або новографією (від лат. novus – новий), і в цьому є певний сенс, бо термін “археографія” стосовно видання документів ХХ ст. є певним нонсенсом. Противники цього, зокрема Г. Боряк, заперечують, вважаючи що це розриватиме цілісність об’єкта археографії та її предмета.

То яке ж визначення можна дати археографії? Зусиллями колективу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України дано таке визначення: “Археографія – це наука, що займається усім комплексом проблем, пов’язаних із введенням письмових джерел до наукового обігу на етапі їх пошуку і збирання (польова археографія), наукового опису (камеральна археографія) та публікації (едиційна археографія)”.Тим же Інститутом визначені об’єкт та предмет археографії.

Об’єктом української археографії є “вся багатоаспектна писемна спадщина, яка зберігається в архівах, бібліотеках, музеях і охоплює всі сфери української історії, культури та науки всі види і типи документів, будь-коли складених на території України, поза її межами про Україну або складених українцями, які зробили вагомий внесок у розвиток української та світової історії і культури”.

Предметом української археографії є “весь комплекс теоретичних досліджень і науково-практичної діяльності, пов’язаної з введенням історичних джерел (і передовсім рукописних матеріалів та архівних документів) до наукового і суспільного обігу”.

Завдання, які постають перед сучасною українською археографічною наукою окреслені зазначеним Інститутом таким чином:

1. Теоретичне обґрунтування та створення методичного інструментарію української археографії з урахуванням кращих надбань спадщини таких її корифеїв, як В. Антонович, М. Грушевський та інші, а також величезного досвіду світової науки;

2. Визначення основних напрямів науково-інформаційного опрацювання різноманітних за часом та походженням історичних джерел, розробка серії науково-довідкових археографічних видань та створення національного зведеного комп’ютерного банку даних “Архівна та рукописна Україна”;

3. Систематичний розшук джерел з історії України, розпорошених за кордоном та організація повернення їх (або копій з них) на Батьківщину;

4. Реалізація та доопрацювання попередньої концепції едиційної діяльності (публікація джерельної спадщини України в рамках започаткованих та планованих серій) з урахуванням наукових та суспільних потреб і суспільних запитів та наявності потенціалу спеціалістів – археографів у системі установ НАН, Держкомархіву України, Міністерства культури та освітніх закладів;

5. Публікація раритетних праць з питань історіографії та джерелознавчих досліджень видатних вчених минулого;

6. Розробка системи координацій у галузі наукових досліджень та археографічних видань із спорідненими установами різних відомств;

7. Визначення та реалізація першочергових невідкладних заходів щодо підготовки спеціалістів різного профілю у галузі археографічних досліджень.

 

Польова археографія

Польова археографія ґрунтується на двох основних складових – археографічній експедиції та архівній евристиці.

Археоргафічна експедиція – це цілеспрямоване розшукування науковцями давніх рукописів і рукописних книг, а також стародруків. Можна виділити кілька напрямків цієї роботи:

– співпраця із священниками і огляд запасників сільських церков;

– експедиції в села разом із етнографами та музейними працівниками;

– огляд музеїв у селах і райцентрах;

– робота з краєзнавцями та колекціонерами.

Зацікавлення старими рукописами, гербівниками, стародруками з’явилося в Україні близько середини XVIII ст. і мало у своїй основі не останньою чергою практичний момент. Багатьом козацьким старшинам необхідно було довести своє благородне походження, а для цього відшуковували старі привілеї, родинні документи, формували домашні архіви. Значними збірками старих рукописів та рукописних матеріалів диспонували Олександр Безбородько (1747 – 1799), Василь Рубан (1742 –1795), Андріан Чепа (1760 – 1822).

Масовим збирання рукописів та давніх документів стало у ХІХ – на початку ХХ ст. Тоді цим стали цілеспрямовано займатися такі інституції як: Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві (1843 – 1921); Одеське товариство історії і старожитностей (1839 – 1922); Історичне товариство Нестора-літописця в Києві (1879 – 1914); Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1873 – 1939); Історико-філологічне товариство при Харківському університеті (1877 – 1919); Подільське церковне історико – археологічне товариство (1865 – 1921); Таврійська архівна комісія (1887 – 1923); Чернігівська архівна комісія (1896 – 1920); Полтавська архівна комісія (1905 – 1917); Катеринославська архівна комісія (1903 – 1920); Історико-філологічне товариство при Новоросійському університеті (1889 – 1923).

Значна кількість рукописів та стародавніх документів осіла у приватних колекціонерів, тому що таке збирання на той час стало певною модою. Особливо уславилися колекції Дениса Зубрицького (1777 – 1862), Зигмунта Радзимінського (1843 – 1928), Антонія Ролле (1830 – 1894) та інших.

У ХХ ст., особливо у його першій половині, зі збиранням документів було важко (з огляду на війни та революції), радше можна говорити про втрати. Ситуація дещо покращилася після Другої світової війни. Щойно в 1965 р. ЦДІА України у Києві здійснив першу археографічну експедицію. Тоді ж , у 60-х рр., кілька експедицій здійснили працівники ЦДІА України у Львові.

Значно більше експедицій, особливо з 70 -х рр., здійснювали наукові центри Москви і Ленінграда (Санкт-Петербурга). З початку 70-х рр. серію експедицій в Україну провели працівники бібліотеки АН СРСР з Ленінграда (М. Бубнов, І. Мартинов, Н. Карасьова, К. Кукушкіна, А. Пореш), відвідавши одинадцять областей (Вінницьку, Житомирську, Київську, Одеську, Чернівецьку, Чернігівську, Сумську, Дніпропетровську, Запорізьку, Донецьку, Луганську). Було виявлено близько 70 екземплярів рукописів (найбільше у Вінницькій та Київській областях). Періоду XVI – XVIII ст. стосувалися 9 рукописів.

З початку 70-х рр. пильну увагу польовій археографії почала приділяти кафедра джерелознавства історії СРСР Московського університету і найперше І. Поздєєва, яка запропонувала поділ польової археографії на два етапи – “стратегію” і “тактику”. “Стратегія” мала визначати підготовчу роботу, а “тактика” власне виїзди “в поле”. При цьому особливо враховувалися потенційні можливості регіонів майбутніх пошуків. Під час екпедицій велися щоденники, детальне анкетування знахідок та максимально можливі аудіо-, фото- та відеозйомки. Перша експедиція І. Поздєєвої в Україну відбулася в 1973 р., наступна – в 1974 р. на Вінниччину, а третя – в 1975 р. по території Вінничини та Хмельниччини. Під час цих експедицій було виявлено близько двох тисяч книг (стародруків та рукописів) за період XVI – початку XX ст.

З другої половини 90-х рр. ХХ ст. археографічні експедиції почали здійснювати і працівники Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Ряд експедицій по території Правобережної України, починаючи з 1998 р., здійснив Сергій Таранець, який досліджував старообрядські поселення. Під час експедиційної роботи досліднику вдалося зробити сотні фотознімків храмів, жител, одягу старообрядців, зафіксувати близько 300 стародруків та рукописів. Починаючи з 2001 р., під керівництвом Анатолія Бойка, ряд вдалих експедицій здійснили вчені Запорізького відділення Інституту української археографії. Зібрано величезний корпус джерел усної історії. Особливо плідною виявилася робота у селі Мала Білозерка, наслідком якої став друк історії цього села та виявлення і публікації “Історії…” Василя Рубеля. Готуються до друку кілька випусків матеріалів археографічно-етнографічної експедиції Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького. Запорізькими вченими розроблена також методика проведення експедицій.

Архівна евристика за родоначальника має бібліографічну евристику, одним із кращих знавців якої був П. Н. Берков (1897 – 1969) [автор книги “Библиографическая эвристика: к теории и методике библиографических разысканий”. Москва, 1960]. Визначення П. Н. Беркова щодо бібліографічної евристики за суттю і духом підходить і для архівної евристики: “…це сукупність теоретичних і практичних знань, що стосуються прийомів віднаходження будь-якого книжкового матеріалу або окремих його елементів”. Термін “архівна евристика” з’явився в одній із статей Б. М. Кочакова (1937 р.). У 60-70-х рр. тематику “архівної евристики” плідно опрацьовував ленінградський архівознавець Л. Є. Шепелєв, опублікувавши книги: “Работа исследователя над архивными документами” (Москва, 1966) та “Архивные разыскания и исследования” (Москва, 1971).

Архівна евристика передбачає виявлення документів, рукописів тощо та їх реєстрацію, систематизацію і класифікацію. За певних обставин архівні документи можуть бути не описаними і не зафіксованими в науково-довідковому апараті архівної установи, а отже, невідомими дослідникам, які просто не знають про їхнє існування. На щастя, таких документів не так уже багато і з кожним роком стає щораз менше. Аби розпочата архівна евристика була вдалою і максимально швидкою, доцільно звернутися до:

1) спеціальних бібліографічних покажчиків з архівознавства:

– Гроссман Ю. М., Кутик В. Н. Справочник научного работника. Архивы, документы, исследователь. Львов, 1983.

– Каталог архивоведческой литературы: 1917 – 1959. Москва, 1961. (і наст.)

2) довідники архівів України та колишнього СРСР:

– Архівні установи України: Довідник. К., 2000 (2-ге вид.К., 2005. Т.1: Державні архіви);

– Kennedy Grimsted P. Archives and Manuscript Respositories in the USSR: Ukraine and Moldavia. Princeton, 1988. – B. 1: Ganeral bibliography and Institutional Directory.

3) путівники по архівах та рукописних відділах бібліотек:

– Центральний державний історичний архів України, м. Львів: Путівник. Львів; Київ, 2001.

– Особові архівні фонди Інституту рукопису ЦНБ України ім. В. Вернадського: Путівник. К., 2002.

– Гуменюк Є. М., Баб’як П. Г., Дзьобан О. О. Особисті архівні фонди відділу рукописів ЛНБ ім. В. Стефаника АН УРСР: Анотований покажчик. Львів, 1977.

Основними етапами роботи дослідника під час архівної евристики можуть бути, зокрема, такі:

– вивчення літератури предмета та друкованих джерел;

– ознайомлення з фондами архіву та їх описами;

– ознайомлення з наявністю або відсутністю опублікованих чи рукописних подокументних описів архівних справ (див. наприклад: Володимирський гродський суд: Подокументні описи актових книг. Справи 1. – 5 (1566 – 1570 рр.). К., 2002. Вип.1;

– опрацьовуючи поаркушно архівні справи, доцільно робити виписки та фіксування не лише матеріалу, що безпосередньо стосується вибраної теми, але й того, який інколи є супутнім до опрацьовуваної тематики. В подальшому такий матеріал може знадобитися при коментуванні опублікованих документів;

– важливі документи копіюються повністю, або замовляються їх мікрофільм чи ксерокопія;

– для оперативнішої праці в архіві необхідно використовувати наявні заголовки-регести документів, хоча необхідно бути пильним, тому що вони не завжди точно і повно відображають зміст документів.

 

Камеральна археографія

Камеральна археографія займається найперше науковим описом джерел та складанням довідників і покажчиків. До сфери камеральної археографії належить: джерелознавчий аналіз писемного джерела, створення системи його наукового опису та інформаційна подача опису в наукових виданнях та інформаційних системах. Об’єктом опису може бути окремий документ, група документів, рукописна книга.

Опис окремого документа

Найбільш зримо такий опис можна показати на прикладі пергаментних документів (грамот, універсалів), які є закінченим цілим. Суть цього опису полягає у якнайповнішій передачі даних внутрішньої і зовнішньої критики документа.

Можна виділити такі елементи опису:

1) дата: складається з трьох компонентів: року, місяця і дня; перший і третій компонент подаються арабськими цифрами, назви місяців у родовому відмінку словами (1780 р., квітня 15);

2) місце складання документа: подається назва міста, села чи іншої місцевості, на території якої складався і видавався документ;

3) анотація (регест) змісту документа – короткий зміст та обставини появи документа;

4) автентичність документа – оригінал, копія, фальсифікат;

5) мова – вказується мова, якою складений документ, якщо їх кілька, то вони перелічуються;

6) розмір аркуша документа – висота і ширина в сантиметрах, а також висота загортки;

7) відомості про наявність ініціальних літер, хрисмонів та художніх компонентів документа;

8) оригінальні підписи експонентів документа та додаткові (супутні) написи, нотатки на лицевій та зворотній стороні документа. Додаткові написи фіксуються мовою оригіналу, а також зазначається наявність чи відсутність печаток. Окремо подаються написи на лицевій і зворотній стороні та на загортці;

9) опис печатки – характер печатки, їх кількість, форма, матеріал, розмір, спосіб кріплення, стан збереження печаток та їх кріплень, зображення на печатках; відсутність печатки теж зазначається;

10) стан збереження документа вказується у тих випадках, коли є пошкодження – подертий, почорнілий, є дірки, дуже вицвілий, “згаслий” текст;

11) легенда – вказується місце збереження документа.

 

Опис групи документів

Опис групи документів можна поділити на кілька підвидів:

тематична група документів (наприклад: Хроніка селянського руху на Україні (1569 – 1647) // Селянський рух на Україні. 1569 – 1647 рр.: Збірник документів і матеріалів. К., 1993. С. 366 – 481);

видова група документів (наприклад: Каталог документів з історії Києва XV – XIX ст. К., 1982);

пофондові довідники (наприклад: Архів Запорізької Січі: Опис матеріалів. К., 1931; Архів Коша Запорізької Січі: Опис справ. 1713 – 1776: Видання. друге, доповнене і виправлене. К., 1994; Микола Федорович Сумцов: Опис документальних матеріалів особистого фонду № 794. 1876 – 1921 рр. К., 1965);

міжархівні довідники (наприклад: Національний реєстр втрачених та переміщених архівних фондів. К., 2006; Реєстр розсекречених архівних фондівУкраїни: Міжархівний довідник. К., 2005. Т. 2, кн.1 (компакт-диск).

Опис рукописних книг

Ще на початку ХХ ст. описування рукописів мало назву “археологія рукописних пам’яток”, а обговорення доповідей з цієї тематики слухались на археологічних з’їздах. Робота над виявленням пам’яток рукописної книжності в ХІХ ст. розглядалась як бібліографічна і бібліологічна діяльність, метою якої було укладання покажчиків рукописних і книжкових зібрань. Однак практичний досвід засвідчив, що на відміну від друкованої книги, опис якої не становить особливих труднощів, опис рукописної книги набагато складніший.

Одним з перших, хто заклав підвалини наукового опису рукописної книги, був Володимир Перетц (1870 – 1935), який розпочав займатися уніфікацією наукового опису книг, визначенням основних атрибутів рукописів для складання методики археографічного аналізу. Виділені вченим в одній із праць, що вийшла друком 1905 р., 14 пунктів опису лягли в основу сучасної практики опису рукописної книги. Зрештою, саме поняття наукового “опису” рукописів як методу наукового пізнання було введено до наукового обігу цим вченим. У подальшому, аж до кінця 30-х – 40-х рр., більшість здійснюваних описів робились, як тоді казали і писали – “за Перетцом”. Деякі зауваження до цих пунктів В. Перетца зробив у статті “Як описувати рукописи (методологічно-критичні уваги)” (1932 р.) Іван Огієнко.

Певний вклад у науково-практичне складання описів рукописів вніс Павло Попов (1890 – 1971). Описуванням рукописів XI – XV ст. плідно займався Микола Геппенер (1901 – 1971). Підсумком роботи вченого стала праця “Слов’янські рукописи XI – XІV ст., що зберігаються у фондах Відділу рукописів НБ ім. В. Вернадського АН УРСР” (1969).У подальшому значний внесок у розвиток камеральної археографічної традиції опису рукописів зробили Геннадій Боряк, Микола Візир, Любов Дубровіна, Євген Гуменюк, Олександр Дзьобан, Віра Свєнціцька.

Певним підсумком у справі уніфікації системи опису була підготовка та вихід у світ капітальної праці “Сводный каталог славяно-русских рукописных книг, хранящихся в СССР. XI – XІІІ вв.” (Москва, 1984). Цей каталог став квінтесенцією роботи багатьох колективів, підсумований, зокрема, Л. Жуковською та Н. Шеламановою, і пропонував 17 параметрів опису (при цьому були враховані напрацювання таких знавців цієї тематики, як Д. Ліхачов та М. Тіхоміров). У 1989 р. зусиллями вчених Уральського університету побачили світ методичні рекомендації описування книг з метою комп’ютеризації цього процесу, які пропонували 24 рубрики опису.

На сучасному етапі питаннями наукового опису рукописних книг займається нещодавно виокремлена із археографії наука – кодикографія (фактично одна із підструктурних одиниць археографії), якою плідно займається київська дослідниця Любов Дубровіна. У своїй ґрунтовній монографії “Кодикологія та кодикографія української рукописної книги” (1992) дослідниця дала таке визначення кодикографії, а саме: “це спеціальна наука, яка вивчає характер, методи та види описів рукописної книги як інформаційно-культурологічної системи на основі всіх складових її частин, що відображають її форму, зміст та долю, а також передбачає галузь науково-практичної діяльності по створенню узагальнюючих (чи універсальних) систем (каталогів, покажчиків, довідників, автоматизованих інформаційних систем) обліково-охоронного та науково-інформаційного описів рукописної книги.”

Щодо терміну “опис”, то Л. Дубровіна виділяє два види: розпізнавальний та аналітичний. Опис розпізнавальний обумовлений необхідністю оперативного залучення джерела в науковий обіг і орієнтується на широкий загал спеціалістів. Зразками таких описів є переліки, покажчики, списки, інвентарні описи рукописних книг. Аналітичний опис передбачає дві основні форми подачі матеріалу у каталожному або науково-дослідницькому варіанті, залежно від мети опису.

Археографічний опис рукописної книги каталожного типу близький до бібліографічного опису стародруків, але, зважаючи на характер рукописної продукції, він є ширшим і водночас складнішим. Каталожний археографічний опис орієнтований на надання багатоаспектної інформації про рукописну книгу і ним може послуговуватися широке коло дослідників: літературознавці, філологи, філософи, історики.

Науково-дослідницький варіант археографічного опису рукописної книги складніший, поглибленіший і орієнтується на комплексне історико-кодикологічне дослідження, яке піддає рукописну книгу найскрупульознішому аналізу. Окрім того, археографічні описи різних за видом джерел повинні відрізнятися з урахуванням специфічних особливостей цих джерел. Обмеження системи археографічного опису універсальними ознаками неминуче, тому що воно диктується необхідністю виділення загальних закономірностей інформаційного відображення писемного джерела за допомогою сучасної системи комунікації (тобто йдеться про покажчики, каталоги, довідники тощо).

Зважаючи на те, що, мабуть, кращим знавцем цього питання в Україні є Л. Дубровіна, подаємо запропоновані дослідницею рубрики (позиції) археографічного опису рукописної книги:

1. Збереження: країна, місце, сховище, шифри.

2. Ідентифікація: автор, назва рукопису (біблія, псалтир, часослов, хроніка, літопис).

3. Класифікація за змістом: біблейські книги, богослужбові із зазначенням ритуалу, полемічно-догматичні, історико-літописні, музичні, природничо-наукові.

4. Склад рукопису: кількість частин із зазначенням аркушів, наявність вторинного тексту (глоси , анотації, коментарі, резюме).

5. Мова: основна, вкраплення інших мов, мова вторинного тексту (вставки, приписки, коментарі, доповнення).

6. Локалізація: місце написання, скрипторій.

7. Датування: дата створення рукопису (століття, десятиліття, точна дата), хибна дата.

8. Стан: вигляд (без початку і кінця, повний, незавершений, пошкоджений, уривок тощо), збереженість (аркушів, оправи, оздоблення, блоку).

9. Обсяг: кількість аркушів основного тексту, загальна кількість аркушів.

10. Розмір: формат, склад зошитів, розмір аркушів, нумерація, сигнатура.

11. Матеріал рукопису: вид матеріалу (папірус, папір, пергамент), філіграні.

12. Матеріал письма: чорнило, олівець, кіновар.

13. Організація сторінки: розліновка рядка (кількість рядків, колонок), спосіб розліновки (металевим стержнем, чорнилом), поле тексту (розміри: висота, ширина).

14. Організація тексту: рубрикація тексту (кольором, формою, заголовком, колонтитулом, ініціалами, кінцівками, позначками на полях), структура (присвята, передмова, розділи основного тексту, епілог).

15. Письмо: алфавіт (кирилиця, глаголиця, латинка), тип письма (устав, півустав, скоропис), кількість почерків, пунктуація (знаки розділові, надрядкові), правопис.

16. Оправа: характер оправи (первісна, непервісна, реставрована, використана оправа з іншого рукопису), датування (століття, точна дата), розмір (довжина, ширина), матеріал кришок (дерево, картон, шкіра), тип покриття (суцільний, комбінований), матеріал покриття та колір (шкіра, папір, тканина), фурнітура (застібки, зав’язки, ланцюжки), оздоблення (тиснення, рисунок, аплікація, гравіровка по шкірі).

17. Оздоблення рукопису: в’язь (лігатури, підпорядкування одної літери іншій, включення однієї літери в іншу), ініціали (рослинний, плетений, зооморфний, антропоморфний, сюжетний), заставки за формою (геометричні, плетінчаті, стрічкові, архітектурно-композиційні), заставки за стилем (старовізантійський, балканський), кінцівки, мініатюри (загальна кількість, опис у довільній формі, місце розташування на сторінці), гравюри (загальна кількість, сторінки).

18. Зміст: перелік текстів, лакуни (пропуски), довідкові розділи, вторинний текст (доповнення).

19. Творці кодексу: редактор, укладач, коментатор, перекладач, переписувач, ілюмінатор, палітурник.

20. Історія побутування: замовник, власник, вкладник, читач, власницькі знаки, локалізація.

21. Мікротексти вторинного рівня: записи творців кодексу, записи, що стосуються історії кодексу (власницькі, купівлі-продажу, історичні, молитовні, фольклорні, побутові, випадкові).

22. Вивчення та використання рукопису: надходження на зберігання (дата та звідки), опрацювання (дата та виконавці), бібліографія (за умови її наявності), укладач опису.

Окремо варто зауважити, що Л. Дубровіна цілком резонно акцентує увагу на потребі розрізняти поняття рукопис і рукописна книга. Остання – за визначенням дослідниці – це “окремий вид комплексного історичного джерела, який створювався у сукупності зовнішньої та внутрішньої книжної форми і змісту на основі єдиних за походженням та призначенням ідеї, структури, технології, мистецтва, а також єдиної мети, яка обумовлюється його соціальними функціями”.

Едиційна археографія

Останній етап археографічної тріади – едиційний, тобто видавничий, публікаторський. Він включає такі основні компоненти:

– типи, види і форми видань історичних джерел;

– вибір теми публікації;

– принципи виявлення і відбирання документів;

– емендація текстів;

– археографічне оформлення;

– науково довідковий апарат;

– додатки та ілюстрації.

 

Типи видань

Тип видання визначається його призначенням. В останній розробці Василя Німчука, випущеній Інститутом української археографії та джерелознавства (1995), виділено такі типи видань: академічний; науково-критичний; популярний (масові видання і шкільні видання). Зазначені типи видань, на думку В. Німчука, передбачають нижченаведені основні параметри.

Академічний тип видання

1) автентичність, тобто справжність, першоджерельність тексту пам’ятки. Для наративних джерел (літописи, щоденники, мемуари, тощо) залучаються всі відомі копії, списки, редакції того чи іншого джерела. Для наукових творів авторський текст встановлюється на основі аналізу рукописних та машинописних автографів чистових і чорнових, авторських коректур, виправлень, першодруків.

2) вичерпну повноту автентичних матеріалів, що стосуються видаваного джерела: остаточний (авторський) основний текст, списки, чернетки, виправлення, зображення тощо. В академічному зібранні творів автора друкуються всі, без винятку, закінчені й незакінчені тексти, усі його дарчі написи на рукописах, друках тощо;

3) до академічного видання можна включати також твори, належність яких видаваному авторі викликає сумнів – вони подаються окремо від автентичних текстів і коментуються;

4) у примітках, коментарях чи в окремій рубриці подаються дані про втрачені тексти автора, або редакції і списки джерела, що публікується;

5) допускається публікація реконструйованих текстів;

6) емендація (передача) тексту здійснюється за правилами публікації джерел наукового класу; рукописи відтворюються дипломатичним або дипломатично-критичним методом;

7) до видання додається довідниковий матеріал, який за своєю суттю є науково-дослідницьким:

· археографічне обстеження з фіксацією даних про сучасне й колишнє місце зберігання, сховище, шифр, формат, оправу, обсяг тощо;

· текстологічне дослідження, в якому наводиться історія тексту, результати вивчення автографів, чернеток, копій, списків, варіантів тощо, встановлюється протограф, аналізуються помилки, виявляються вставки інтерполяції, глоси і тому подібне;

· доцільно включати візуальні документи (рисунки, фотографії);

· рекомендується також додавати дослідження про життєвий і творчий шлях автора, або значення твору для епохи, з якої він походить;

· коментарі – історичний, історико-культурний, лінгвістичний, текстовий;

· покажчики: іменний, географічний, термінологічний, предметний тощо;

· словник застарілих, маловживаних, діалектних, іншомовних слів;

· бібліографія наукової літератури;

· інформація про упорядників видання.

 

Популярний тип видання

До цього типу видань належать так звані масові видання та навчальні.

Масові видання передбачають:

1) автентичність тексту джерела, базою якого є академічні та науково-критичні публікації цього джерела (не подаються варіанти, редакції, тощо);

2) за доцільне визнається потреба публікацій тих джерел і творів, з якими варто ознайомити широкий загал суспільства;

3) текст джерела передається за правилами публікацій популярного класу;

4) визнається доцільним подавати коментарі, примітки, які допоможуть непідготовленому читачеві краще зрозуміти опублікований текст;

5) обов’язково додаються словники застарілих, рідковживаних, діалектних, іншомовних слів;

6) доцільною визнається подача супроводжуючої статті, в якій розкривається значення матеріалу, що публікується, подається найбільш необхідна інформація;

7) варто подавати ілюстративний матеріал (фотографії, рисунки, карти тощо);

Навчальні (шкільні) видання передбачають:

1) автентичність або адекватність тексту повинна базуватись на академічному чи науково-критичному виданнях;

2) відбір текстів проводиться відповідно до вимог навчальних програм, а також і для потреб позакласного читання;

3) до видань додаються словники та коментарі;

4) публікація супроводжується короткою вступною статтею про видання, джерело чи твір;

5) подаються ілюстрації.

 

Види видань

Вид видання визначається завданням і складом джерел. Виділяють такі види видань:

· корпусні: передбачають повне, вичерпне видання джерел до певної теми. Прикладами таких видань можуть бути: Кирило-Мефодіївське товариство: Збірник документів і матеріалів: У 3 т. К., 1990. Т. 1 – 3; Книга Київського підкоморського суду (1588 – 1644). К., 1991; Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. К., 1992.

· пофондові: документи з одного фонду або його частини. Прикладами таких видань можуть бути: Кременецький земський суд: Описи активних книг. К., 1959 –-1965. Вип. 1 – 3, Володимирський гродський суд: Подокументні описи актових книг. К., 2002. Вип. 1: Справи 1 – 5; Руська (Волинська) метрика: Регестри документів коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства). 1569 – 673. К., 2002.

· тематичні: документи з певної теми безвідносно втяті з одного чи багатьох фондів ( вперше зведені під “єдиним дахом”). Таких видань є найбільше: Соціальна боротьба в місті Львові в XVI – XVIІІ ст.: Збірник документів. Львів, 1961; Гайдамацький рух на Україні в XVIII cт.: Збірник документів. К., 1970; Торгівля на Україні XVI – середина XVII ст.: Волинь, Надніпрянщина К., 1990; Національні відносини в Україні у XX ст.: Збірник документів і матеріалів К., 1994;

· видання документів одного різновиду. Прикладами такого виду видань можуть бути: Листи Івана Сірка. К, 1995; У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до Кирила Студинського (1891 – 1941). К., 1993;

· видання документів однієї особи. Характерними виданнями цього виду можуть бути: Документи Богдана Хмельницького. К., 1998; Універсали Івана Мазепи (1687 – 1709). Київ; Львів, 2002. Скоропадський П. Спогади. Київ; Філадельфія, 1995;

· видання одного документа. Зазвичай, це видання особливо важливих документів, які мають суспільно-політичне значення, або ж приурочених до якогось ювілею. Наприклад: Przywilej lokacyjny Zamoscia z 1580 roku. Lublin, 1980; 1596 – 1996. Берестейська унія. Документи ЦДІА України м. Львів. – Львів, 1997.

Форма видань

Форма видань характеризується обсягом публікації. Виділяють такі форми видань:

· серія: це найперше багатотомні видання. До них належать: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Росии. СПб., 1863 – 1892. Т. 1 – 15; Архив Юго-Западной Росии. К., 1859 – 1914. Т. 1 – 35; Akta grodzkie i ziemskie. Lwów, 1868 – 1915. – Т. 1 – 25; Archiwum książąt Lubartowiczów-Sanguszków. Lwów, 1887 – 1910. Т. 1 – 7.

· окремий збірник – це фактично тематичні збірники, а також однотомні збірники корпусних видань;

· публікації у періодичній пресі (журнальні підбірки). Наприклад: Чухліб Т. В. Богдан Хмельницький очима сучасників // Український історичний журнал. 1995. №4. С. 121 – 128 (опубліковано 11 документів); Ляхоцький В. П. Листи особових фондів ЦДАВО України як джерело до вивчення видавничої діяльності І. І. Огієнка // Архіви України. 1995. № 1/3. С. 20 – 35 (опубліковано 12 листів); Морозова О. Гетьманські універсали: З архіву Ніжинської полкової канцелярії та міського магістрату // Київська старовина. 1995. № 2. С. 1 – 17 (опубліковано 10 універсалів).

· публікації в додатках до друкованих праць: Наприклад: Ковальський М. П. Джерела про початковий етап друкарства на Україні (Діяльність першодрукаря Івана Федорова в 70-х – на початку 80-х рр. XVI ст.). Дніпропетровськ, 1972. – С. 65 – 82 (опубліковано 21 документ); Грабовецький В. Олекса Довбуш (1700 – 1745). Львів, 1994. С. 216 – 270 (опубліковано 27 документів).

 

Вибір теми публікації

Тема публікації окремого документа, групи документів, збірника, повинна бути науково обґрунтована. Йдеться про наукову актуальність, новизну, доцільність. Потрібно передбачити такі аспекти, як: ступінь знаності документів, що готуються до публікації; рівень доступності цих документів і фінансове заперечення для їх видання та врахувати кадровий ресурс (тобто наявність фахівців, здатних здійснити публікацію).

Якщо публікація документів готується у формі збірки, то необхідно обґрунтувати хронологічні та регіональні рамки – і це важливо, бо інколи широко затитулована праця має насправді вузьку регіональну спрямованість. Суттєво і те, як назвати збірник документів, бо якщо він не претендує на вичерпність / корпусність, то доцільно вживати назви на кшталт “Матеріали до…”

Для того, щоб заплановані до опублікування документи були ґрунтовно до цього підготовлені, і що теж важливо, аби до них були складені добрі коментарі, необхідно детально вивчити літературу придме

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти