ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Принципи виявлення і відбору документів

Виявлення документів для планованої публікації має бути повним чи максимально повним, тобто необхідно прагнути до корпусності видання. Наукова робота в архівах та рукописних відділах бібліотек передбачатиме етапи уже описані в рубриці “архівна евристика”. Варто пам’ятати, що необхідні для публікації документи можуть зберігатися не лише на території України, але й у архівосховищах сусідніх держав (найперше тих, у складі яких тривалий час перебували українські землі). Цьому допоможують відповідні довідники архівних установ необхідних країн. На виявлені документи доцільно складати картки, в яких відображається: заголовок / регест , легенда, примітки тощо.

Відбір документів здійснюється на основі загальних принципів джерелознавчого аналізу документів і проходить два основних етапи: попереднього – ще під час виявлення – та остаточного, тобто після того, коли закінчено збирання матеріалу. Вивчення документа передбачає визначення його історичної та наукової вагомості, що в подальшому вплине на спосіб його публікації (цілком, частково, регест) чи не публікації. Кожен тип видання має свої особливості відбору документів. Важливе місце для перевірки достовірності інформації, що міститься в документах належать методу співставлення і порівняльного аналізу (скажімо, співставлення різних донесень, реляцій, конфесат полонених з одного і того ж питання).

 

Емендація (передача / відтворення)

Кириличних текстів історичних документів

Принципи передачі текстів залежать від типу видань та часу створення документів. Один із кращих знавців проблематики емендації текстів Василь Німчук, схему та методику якого щодо передачі кириличних текстів подаємо нижче, виділяє правила публікації джерел двох класів: наукового і популярного.

Публікація джерел наукового класу

Така публікація подається шляхом репродукції або скриптури.

Репродукція

Загальноприйнято вважати, що найкращим є видання джерел факсимільним способом, бо воно найбільш повно передає оригінал (факсиміле – фр. fac-similé, від лат. fac simile – зроби подібне, тобто йдеться про точне відтворення рукописного джерела, зроблене ручним, механічним або фотографічним способом). Однак навіть таке видання не може передати всі нюанси оригіналу, а є лише його наближеною копією (практично неможливо точно передати фізичний стан пам’ятки, фактуру й товщину предмета, на якому зроблено напис, а також важко точно відтворити кольорову палітру). Якщо текст оригіналу добре збережений, то його факсимільне відтворення, як правило, не супроводжується скриптурою (лат. scriptura – писання), хоча вважається ідеальним видання, коли ліва сторона – факсиміле, а права сторінка – скриптура.

До факсимільного видання варто додати фотографію із загальним виглядом пам’ятки. Факсимільне видання доцільно видавати у масштабі 1:1, або у зменшеному, але обов’язково оговорити, в якому саме. Сторінки факсимільного видання потрібно подавати на фоні (білому) сторінки сучасного книжкового блоку. У коментарях необхідно подати інформацію про погано збережені деталі оригіналу, вдаватися до ретуші вважається крайнім заходом.

Прикладами факсимільних видань можуть бути: Київські глаголичні листки. Найдавніша пам’ятка слов’янської писемності. К., 1983; Денисюк Н., Янко Я. Київські глаголичні листки. К., 2003; Шевченко Т. Мала книжка. К., 1984.

 

Репринт

Це репродукція стародруків та інших друкованих джерел. Як правило, для репринтів відбирають першодруки джерел, або найповніше видання, якщо їх було два і більше. У випадку, коли зберігся один примірник стародруку, і в ньому є зіпсований листок чи кілька, то “реставрувати” його не дозволяється. Гіпотетичне відчитанння дається в коментарях. Помилки не виправляються, а коментується у додатку. Якщо у стародруках є печатки, дарчі записи, есклібриси тощо, то вони залишаються, їх не потрібно “очищати”. Обов’язково має бути подана титульна сторінка. Коментарі, покажчики, словники тощо, якщо вони є, додаються наприкінці книги, або окремою книгою. За краще вважається робити таке видання однотомним, тобто в одній книзі. Якщо в оригіналі відсутня пагінація, то вона подається на вільному полі видання. Бажано, щоб оправа факсимільного чи репринтного видання була подібною до оригіналу.

Приклади репринтних видань: Смотрицький М. Граматика. К., 1979; Лексикон словеноруський Памво Беринди. К., 1961; Русалка Дністрова. К., 1972; Боплан Г. Л. Опис України. К., 1990; Гийом Левассер де Боплан Описание Украины. Москва, 2004.

Скриптура

Необхідність скриптурної передачі тексту джерела зумовлена двома основними моментами. По-перше, станом писемного джерела – досить часто він незадовільний (вицвілий, згаслий, дуже забруднений тощо) і тому непридатний для факсимільного відтворення. По-друге, досить прозаїчним моментом – невмінням відчитати текст писемного джерела. В. Німчук виділяє два основних методи метаграфії (з грецької – переписувати): дипломатичний та критичний.

Дипломатичний метод

Завданням цього методу є передача тексту документів засобами друкарського набору у повній відповідності з його написанням в оригіналі. Втручання у текст не допускається. Цим методом видаються особливо цінні й унікальні тексти, як правило, невеликі за обсягом. Основні параметри цього методу такі:

– текст передається сторінка в сторінку, літера за літерою, без проміжків між словами, коли таких немає в оригіналі;

– зберігаються іншомовні вкраплення;

– втрачені та нечитабельні знаки відновленню не підлягають (можливе оговорення в коментарі);

– надрядкові букви та інші знаки друкуються над рядком на відповідних місцях;

– текст друкується рядок у рядок із збереженням їхнього взаємного розташування; зберігаються всі кириличні літери, вжиті в оригіналі;

– зберігаються мала й велика букви, розділові знаки вжиті в оригіналі;

– лігатури (виносні буквосполучення) по змозі залишаються, або розшифровуються і вносяться в рядок курсивом, або підкреслюються;

– зберігаються діакритичні (з грецької – розпізнавальний) значки. Цим методом видані такі публікації: Высоцкий С. О. 1) Древнерусские надписи Софии Киевской: XI – XIV вв. К., 1966; 2) Средневековые надписи Софии Киевской (По материалам граффити XI – XVII вв.). К., 1976; 3) Киевские граффити XI – XVII вв. К., 1985.

Критичний метод

Цей метод за В. Німчуком має дві модифікації: дипломатично-критичний та критично-дипломатичний, використання яких залежить від особливостей оригіналу і намірів видавців. Для обох методів характерним є максимальне збереження тексту, а також мінімальне втручання у нього.

а) Дипломатично-критичний метод

Основні засади цього методу такі:

– повна відповідність рядків і сторінок є бажаною але не конче необхідною; їх закінчення позначається: рядків – похилою рискою (/), сторінки – двома похилими , паралельними рисками (//);

– зберігаються внизу сторінки рекламанти або купони рукописів та кустоди стародруків (початкові склади або слова нової сторінки);

– номер сторінки джерела проставляється на лівому полі друкованої сторінки;

– у публікацію переносяться всі надрядкові букви, а також літери, що позначають один звук;

– зберігаються букви, що вийшли з ужитку;

– зберігаються літерні та надрядкові знаки (придихи, наголоси), а також нелітерні знаки в рядку – крапка, кома, крапка з комою, знак оклику, дужки тощо;

– скорочені написання з титлами чи без них не розкриваються;

– лігатури по можливості зберігається, а в’язь розшифровується;

– зберігається літерне (буквене) позначення цифр;

– зберігається архітектоніка тексту (тобто членування на слова, абзаци, параграфи, розділи тощо);

– бажаним є збереження написання великої та малої літер оригіналу;

– помилки не виправляються, а коментується;

– зберігається пунктуація оригіналу;

– ініціали або частини тексту, писані кіновар’ю, виділяються шрифтом (півжирним, жирним, курсивним);

– пошкоджений або нечитабельний текст відзначається крапками.

Таким методом доцільно видавати писемні джерела X – XV ст. Прикладами таких публікацій є: Изборник 1076 года. Москва, 1965; Успенский сборник XII – XV вв. Москва, 1971; Апракос Мстислава Великого. Москва, 1983.

б) критично-дипломатичний метод

На практиці це є спрощений дипломатично-критичний метод, який полегшує сприймання тексту. Застосовується здебільшого для документів XVI – XVIII ст. Основні засади цього методу такі:

– закінчення рядків не відзначають, а закінчення сторінки позначають двома похилими рисками (//);

– текст друкується сучасним шрифтом, дозволяється використовувати при друці старі літери, що вийшли з ужитку заміняти нинішніми формами;

– надрядкові літери вносяться в рядок і виділяються курсивом;

– скорочення під титлами не розкриваються;

– лігатури і в’язь розшифровуються і оговорюються;

– літерне позначення цифр зберігається;

– зберігається архітектоніка джерельного тексту (глави, параграфи);

– велика буква пишеться за теперішніми правилами орфографії;

– помилки оригіналу не виправляються, а коментуються;

– допускається вживання сучасних розділових знаків;

– ініціали та текст виконані іншим чорнилом “відтінюються” курсивом, напівжирним шрифтом.

– пошкодження і нечитабельні слова позначаються крапками.

Зразками цього методу можуть бути такі публікації джерел: Ділова мова Волині і Надніпрянщини XVII ст. К., 1981; Книга київського підкоморського суду (1584 – 1644). К., 1991; Волинські грамоти XVI ст. К., 1995; Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 р. Житомир, 2002р.; Пересопницьке Євангеліє. К., 2002.

Публікація джерел популярного класу

Скриптура у виданнях науково-популярного класу ще більше адаптовує текст джерела, наближаючи його до читацького загалу. В. Німчук поділяє тексти, видавані цим методом, на групи, залежно від часу їх створення: 1) X – XIII ст.; 2) XIV – XVIIIст.; 3) XIX – XX ст.

1) пам’ятки X – XIII ст.

– текст передається без відзначення закінчень рядків та сторінок;

– текст друкується сучасним шрифтом;

– невживані (застарілі) букви замінюються сучасними відповідниками;

– надрядкові букви без застережень вносяться в рядок;

– літери інших абеток передаються кирилицею;

– слова під титлами не розкриваються, просто додається список таких слів (для ХІ – ХІІІ ст. їх досить мало);

– лігатури розшифровуються без застережень;

– літерне позначення цифр передається арабськими цифрами;

– велика буква пишеться згідно з сучасними правилами;

– явні помилки виправляються;

– розділові знаки ставляться сучасні;

– ініціали та шматки тексту виконані в оригіналі кольором передаються різними шрифтами;

– пошкоджені чи нечитабельні місця відзначаються крапками.

 

2) пам’ятки XIV – XVIIIст.

Загальна тенденція – така ж, а саме: наближення правопису до нинішнього.

3) пам’ятки XIХ – XX ст.

Тексти XIX – XX ст. публікуються за вищеозначеними правилами для попередніх епох. У ХІХ ст. функціонували різні системи правопису: традиційно-етимологічне та фонетичне написання. Основні засади передачі текстів, писаних етимологічною орфографією (зокрема так зване “язичіє”), такі:

– твердий знак у кінці слів при метаграфії відкидається;

– м’який знак у кінці слова після губних і шиплячих відкидається;

– твердий і м’який знаки, що всередині слова вказують на роздільну вимову приголосних перед йотованим голосним, можна зберігати, але краще замінити апострофом;

– буква њ (ять), якщо вона передає звук і, заміняється сучасною літерою і, а там, де йотований і – літерою ї;

– буква ы (єри) передається літерою и.

Ще з кінця XVII – та у XVIII ст. на Лівобережній Україні поширилася звичка записувати українські тексти із використанням звукового значення кириличних букв у російській мові, а після Емського указу 1876 р. українські тексти дозволялось друкувати лише засобами російської азбуки. З огляду на те, що український передньо-середній звук и передавався російською буквою ы (єри), то в народі цей правопис назвали “ярижкою”. Нюанси передачі “ярижки” при метаграфії детально опрацьовані В. Німчуком.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. використовувалася орфографічна система, яку вперше застосував лексикограф Євген Желехівський (1844 – 1885) – так звана “желехівка”. Вона досить подібна до сучасної орфографії, однак мала деякі відмінні від неї риси. В. Німчук пропонує при передачі текстів, написаних желехівкою, вживати букву ї та апостроф згідно з нинішньою нормою, а частка ся має писатися разом з дієсловом.

Починаючи з 70 х рр. ХІХ ст., ряд текстів написані орфографією, що її запропонував Михайло Драгоманов (1841 – 1895) – так звана “драгоманівка”, особливість якої – вживання однієї букви на позначення одного звука. До “драгоманівки” був причетний відомий мовознавець Павло Житецький. “Драгоманівкою” була друкована у Женеві збірка “Громада” і у 1880 р. в Женеві “драгоманівкою” вийшло перше видання роману П. Мирного “Хіба ревуть воли як ясла повні”. Методика передачі цих текстів запропонована В. Німчуком.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти