ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


СУТНІСТЬ ПРОТИСТОЯННЯ ПЕЛЕГРІНА І БАРОНА

(За п’єсою М. Фріша «Санта-Крус») План

I. Драма-притча як відгук на сучасні історичні події та загальні про­блеми духовного життя.

II. Протистояння романтично-авантюрної та обивательсько-затиш­ної моделей існування у п’єсі.

 

1. Доля Пелегріна.

2. Доля Барона.

3. Символічне значення образу Санта-Крус.

III. Невідповідність норм сучасного життя внутрішнім можливостям
людини у п’єсі «Санта-Крус».

ПРОБЛЕМА ЦІННОСТІ ЖИТТЯ У КОНФОРМІСТСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

(За п’єсою Ф. Дюрренматта «Гостина старої дами») План

I. Фрідріх Дюрренматт — класик швейцарської літератури.

II. Проблема цінності життя — рушійна сила сюжету п’єси «Гости­на старої дами».


КЛАС



1. Містечко Гюллен і його мешканці.

2. Пропозиція Клер Цаханесян.

3. «Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка» як обґрун­тування ще не скоєного, але вже невідворотного вбивства.

ІІІ. Гротеск як провідний художній засіб п’єси, що допомагає усвідо­мити сутність центральної проблеми.

СЕНС ЦЕНТРАЛЬНОЇ МЕТАФОРИ У П’ЄСІ Е. ЙОНЕСКО «НОСОРОГИ»

План

I. Ежен Йонеско — один із засновників «театру абсурду».

II. Символічний смисл сюжету п’єси «Носороги».

 

1. Проблема втрати індивідуальності під тиском масової свідо­мості.

2. Сутність опору Беранже.

3. Авторське пояснення задуму свого твору.

4. Гротеск як засіб розкриття авторського задуму.

III. Масова свідомість і людська індивідуальність.

«ТЕАТР АБСУРДУ» ЕЖЕНА ЙОНЕСКО

Французький драматург румунського походження Ежен Йонеско (1909—1994) увійшов в історію світової літератури як найяскравіший і найпослідовніший теоретик і практик «театру абсурду».

Сам Йонеско завжди говорив, що «театр абсурду» почався саме з його перших п’єс, з «Голомозої співачки», «Стільців», «Жертв обов’язку». Хоча значнішим кроком у розвитку цього напряму Йонеско вважав прихід у те­атр у 1963 році Самюеля Беккета з його славнозвісною п’єсою «В очіку­ванні Годо». «Театр абсурду» був від свого початку для Йонеско «театром боротьби»: проти буржуазного театру, який він іноді пародіював, і проти реалістичного театру. Реалізм Йонеско вважав просто «театральною шко­лою», стверджував, що сама реальність «нереалістична». У буржуазному театрі Йонеско не приймав його надмірної заангажованості: надто багато уваги в такому театрі приділяється питанням економіки та політики. Що ж нового приніс «театр абсурду»? Йонеско хотів вивести на сцену саме «екзистенціальне існування людини», показати повноту і цілісність цього існування і водночас його глибокий трагізм, трагізм, який виникає із усві­домлення абсурдності світу. Йонеско згадує слова шекспірівського героя: «Світ — це історія, розказана ідіотом, сповнена шуму, позбавлена будь-якого смислу і значення». Саме таку історію хотів передати Ежен Йонеско.

У 1948 році він починає роботу над п’єсою «Голомоза співачка». Не приймаючи ні реалістичного, ні буржуазного театру, Йонеско намагаєть­ся створити певну пародію на театр взагалі. У п’єсі Йонеско є відверто пародійні елементи, які відтворюють поширені театральні штампи. На­приклад, славнозвісний монолог пожежника під назвою «Нежить». У ком­позиційному плані такий монолог повинен відігравати роль ключового для всього твору в цілому, але у Йонеско цей монолог — найяскравіший



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


приклад абсурду. Але, можливо, найважливішим є те, що «пародія на те­атр» виявляється і пародією на щоденне життя, дуже схоже на реальність, що викликає ненависть у обивателя.

Коли ж з’явилася найвідоміша п’єса Йонеско «Носороги», вона була сприйнята як п’єса антифашистська. Сам Йонеско погоджувався із та­ким трактуванням свого твору, але й наголошував на тому, що «Носоро­ги» — ще й п’єса, спрямована проти усіх видів колективної історії, за чим би вони не були приховані. Він досліджує саму психологію насилля і підкорення, якому служить сучасна масова свідомість.

На прикладі Ежена Йонеско ми спостерігаємо дуже поширену розбіжність між декларацією творчості і самою творчістю. П’єси Йонес-ко, написані, здавалося б, за законами «театру абсурду», переросли сам авторський задум і стали чимось більшим, ніж пародія на театр.

ГРА З ЧИТАЧЕМ У РОМАНІ У. ЕКО «ІМ’Я ТРОЯНДИ»

План

I. Умберто Еко — один із найвидатніших майстрів постмодернізму.

II. Постмодерністська забарвленість жанру та сюжету роману «Ім’я троянди».

 

1. Мотив пошуку зниклої книги.

2. Гра з чужим текстом.

3. Елементи жанру історичного, пригодницького й детективно­го роману.

III. Іронічність центрального конфлікту роману.

ДІАЛОГ АВТОРА І ЧИТАЧА У ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОМУ РОМАНІ У. ЕКО «ІМ’Я ТРОЯНДИ»

Автор роману «Ім’я троянди» Умберто Еко — відомий італійський уче­ний і публіцист. Умберто Еко віддав багато сили вивчанню питань ху­дожньої творчості. У своєму постмодерністському романі «Ім’я троян­ди» письменник не лише виконував художні завдання, але й прагне написати твір, який би сформував активного, мислячого читача.

Постмодернізм став потужним літературним напрямком другої по­ловини ХХ століття, хоча його витоки проглядаються уже в модерніст­ський період. У постмодерністській літературі змінюються не стільки зображувальні засоби і тематика, скільки найглибинніші художні принципи. Це стосується і ставлення автора до свого твору, і нової взає­модії письменника з читачем. У період модерну читач був об’єктом, на який спрямовувалися певні художньо-оформлені ідеї письменни-ка-драматурга. У новий період читач стає співавтором, не об’єктом впливу, а рівноправним суб’єктом, без існування якого не було б ні письменника, ні його твору.

«Ім’я троянди» — постмодерністський роман, тому його не можна сприймати лише як історико-детективний твір. Утім, письменник перед­бачав і таке прочитання свого твору. Адже особливість постмодерністської


КЛАС



літератури у тому, що читач може знайти у творі не один чи декілька смислів, заданих автором, а нескінченну множину значень, асоціацій, відсилань до інших творів.

Так, наприклад, символічний образ троянди, даний уже в назві рома­ну, примушує читача згадати і біблійне значення троянди, і розен­крейцерів, і троянду як один із найулюбленіших образів романтиків ХІХ століття, і «Букет троянди» Рільке... У кожного виникають власні асоці­ації, не лише підказані текстом, але й залежні від літературно-культурно­го досвіду читача. При цьому він, читач, стає ніби співавтором письмен­ника, і притому необхідним співавтором, тому що без читача життя твору неможливе. Створення тексту відбувається не лише тоді, коли він заду­мується і пишеться, але й коли він прочитується.

Читач може бути добре обізнаним (і бачити у тексті роману безліч значень) чи наївним. Умберто Еко писав про те, що часом навіть найнаї-вніший читач бачить у творі найнесподіваніші значення і зв’язки, які мо­жуть здивувати самого автора. Кожен читач іде далі тексту, і цей рух (на­низування нових значень) триває нескінченно.

У «Записках на берегах «Імені троянди» Умберто Еко писав, що ко­жен новий художній твір складається з усіх попередніх. В епоху постмо­дернізму, коли цивілізація вже накопичила такий величезний історич­ний досвід, практично неможливо створити щось нове. Адже кожний письменник водночас є й читачем інших творів. Тому, наприклад, в «Імені троянди» образ англійця Вільгема, який уже на початку роману (у сцені з ченцями, які шукають Гнідка) демонструє надзвичайне знання зв’язків між окремими явищами світу, асоціюється у автора і читачів з англійцем-детективом Шерлоком Холмсом. Постмодерністський роман перетво­рюється на спільну гру автора і читача (великої кількості читачів), які, ніби м’яч, перекидають один одному свої значення та асоціації.

Умберто Еко вважав, що мистецтво (і література зокрема) є джере­лом естетичного задоволення, тобто у певному смислі, «розважає». Од­нак одного може «розважити» філософський трактат, а іншого — буль­варний роман. Таким чином, існує два види читачів: читач масової літератури ставиться до книги пасивно і споживацьки, і автори такої літе­ратури підлаштовуються під його смаки. А читач літератури серйозної, навпаки,— є активним, намагається збагнути задум автора, що потребує певних зусиль і знань. Умберто Еко вважає, що так книга сама формує свого читача, тому твір повинен бути таким, щоб читач кожного разу відкривав у ньому щось нове.

Таким багатозначним твором зі складною структурою і є «Ім’я тро­янди». Роман нагадує колаж з окремих фрагментів знайомих нам творів, але водночас залишається цілісним, об’єднаним лінією авторсь­кого задуму. Твір завершений, але й відкритий для безмежної кількості нових значень, він не замкнений у собі, а починає діалог із кожним новим читачем.



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


ОСОБЛИВОСТІ МАТЕРІАЛІЗАЦІЇ

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти