ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Відщепенець, відступник, відступця

Загрузка...

Слово "відщепенець", не дуже вдало перекладене з російського "отщепенец" у творі О. Пушкіна («Хто не вважає їх за відщепенців роду людського?»), не тільки швидко поширилося в сучасній публіцистиці й подекуди в художній літературі, а навіть попало, на жаль, на перше місце в наші словники, відсунувши в них на друге – давнє українське слово "відступник".

Російське слово "отщепенец", яке має корінь "щеп", спільний із російськими словами "щепа", "щепка" (по-українському – "тріска"), означає людину, що відкололась від певного суспільного або ідейного гурту людей, мов тріска від цілого дерева.

В українській мові є теж слова з коренем "щеп" – "щепа" (по-російському "прививок"), "щеплення" ("прививка" – в садівничому й медичному значенні), а тому українець, що не знає гаразд російської мови, сприймає слово "відщепенець" як людину, що чи то обминає "щеплення", чи походить від нього.

Нема ніякої потреби творити нове слово, невдало перенісши його з російської мови в українську, коли є українські слова, що точно передають потрібне поняття: "відступник" («Май на увазі: відступникам немає вороття». – Леся Українка), "відступця" (Словник Б. Грінченка).

Слід завважити, що слова "відщепенець" ми не знайдемо ні в словнику нашої класики, ні в живій народній мові, ні в словниках Б. Грінченка й за редакцією А. Кримського; воно – явне непорозуміння, що випадково потрапило в наші періодичні й неперіодичні видання, часом збиваючи з пантелику масового читача.

Гірка чи гора?

«Володимирська гірка» – бачимо напис при вході на Володимирську гору в Києві; «З Володимирської гірки видно Поділ, Дніпро-Славутич з чудовими київськими пляжами й далекі задніпрянські простори», – читаємо в сучасному нарисі. Але чому там і там написано "гірка", а не "гора"? Невже вона – набагато менша за інші гори, що на них розкинулась наша українська столиця, – за Батиєву, Старокиївську, Щекавицьку? Ні, не менша, отож нема причини називати ії зменшеним іменником. В українській мові слово "гірка" має не так зменшене, як пестливе значення: «Пахло березовими бруньками, шуміла повідь та дзюрчали струмочки з кожної гірки» (Марко Вовчок). Узвишшя, менші за гору, звуться по-українському "горб" («Вирубала дрючок та стала на горбі». – Казка), "пагорбок", "пагорб", "пагорок"(«По зелених пагорбках паслися вівці». – П. Панч). Високі Дніпрові схили здавна звуться на Україні горами:

Якби взятьвсю мізерію з собою,Дідами крадене добро,Тоді оставсь би сиротоюЗ святими горами Дніпро.Т. Шевченко

Називав горою І. Нечуй-Левицький у своїх творах Володимирову гору, та й у народі кажуть: «Як зійдете від Лаври на Хрещатик, то побачите Володимирову гору». Тим-то треба вважати, що слушно написано в книжці «Київ. Провідник»: «Володимирова гора».

Горе-вчений, горе-майстер, біда, а не вчений, попсуй-майстер, цигикач, цигикало, ґанджа-андибер

«Цей горе-вчений мав зухвалість заперечувати досягнення справжніх учених і вихваляв свої горе-досягнення», – читаємо в репортерській замітці. Нас дивує, що автор двічі вдається до однакової частини складених слів: «горе-вчений» і «горе-досягнення». Невже в українській мові нема інших слів, щоб уникнути цього повторення? Ні, вони є, але, мабуть, автор не знає їх. Замість «горе-вчений» можна сказати: "біда, а не вчений", замість «горе-досягиення» – "лихо, а не досягнення". У народній мові є дуже поширений вислів "попсуй-майстер": «Цього попсуй-майстра тільки гукни – відразу переведе леміш на швайку, а з швайки зробить пшик» (із живих уст). Замість вислову «горе-музикант» у народі воліють казати "цигикач" («Хіба Войтенко вміє на скрипці грати? Тільки цигикає. То цигикач, а не музика». – З живих уст), "цигикало".

Замість «горе-богатир» Російсько-український словник за редакцією А. Кримського пропонував іронічний вислів "ґанджа-андибер" від імені героя історичної думи Хвеська Ґанджі-Андибера. Що ж – і такий вислів може знадобитися в творі відповідного жанру.

А взагалі не слід користуватись одним висловом, коли є їх кілька, та ще, до того, таких соковитих, як ті, що наведено вище. Учімося в народу образності вислову! Це в народній пісні чуємо: «Ой лихо не Петрусь – лице біле, чорний вус».

Госпіталь чи шпиталь?

Читаємо в газеті: «Ми лікували його в госпіталі, допомагали, як могли» – й виникає питання, для чого давнє українське слово "шпиталь", що й досі живе в народі, замінено словом "госпіталь"? Адже це слово є в наших Українсько-російському й тритомному Російсько-українському словниках. Щоправда, стоїть воно там під рубрикою розмовного слова, цебто такого, що трапляється тільки в розмові, а не в літературі, але це не зовсім відповідає істині. У VI томі Українсько-російського словника до слова "шпиталь" наведено такий ілюстративний матеріал: «Треба рятуватися, спочити, полежать у шпиталі або санаторії, а нема за що» (М. Коцюбинський); «У першому ж бою його легко поранило в руку, і він два тижні пробув у шпиталі» (О. Донченко); «Тільки другого дня очуняли погромлені. Братерство забрало їх до шпиталю, одягло, нагодувало» (З. Тулуб). До відповідного прикметника "шпитальний" цей словник дає ще ілюстративний матеріал із класичної й сучасної української літератури: «Ся жінка вміє бути не раз веселою, як тьотя Саша, і підтримує в домі зовсім не шпитальний настрій» (Леся Українка); «Шпитальні вартові незабаром помітили групу людей» (О. Гончар). Із цих прикладів бачимо, що слово "шпиталь" і похідний прикметник "шпитальний" є не тільки розмовні, а й літературні, якими послуговувались не лише класики, а й сучасні письменники. У народній мові, куди це слово прийшло чи не з козацьких іще часів ("Трахтемирівський шпиталь для покалічених і старих запорожців"), його знають більше в значенні притулку для старих і калік ( «Про тебе і в шпиталях шепчуть». – М. Номис), у літературі це слово вживають більше в розумінні військової лікарні. Слово "шпиталь" зафіксував у своєму словнику, складеному ще в першій половині ХІХ ст., П. Білецький-Носенко. Воно – не суто українського походження, а з німецького "Spital". Як і багато інших слів типу "цибуля", "цегла", "друкарня", котрі наша мова, взявши з німецької, згодом освоїла цілком. Але чим слово "шпиталь" є гірше від "госпіталь", яке теж прийшло з французької "l'hopitale" у російську мову, а відтіля й до нас? Принаймні за словом "шпиталь" є давня народна й літературна традиція.

Двоєчник, двієчник, двійкар

Назва «двієчник», що стосується учня з поганою успішністю в навчанні, завдає прикрощів і клопоту не тільки батькам, учителям, а й працівникам редакцій наших періодичних видань. Одна школярка з Тернопільщини прочитала в молодіжній газеті слово «двоєчник» і питає батька, як правильно казати: "двоєчник" чи "двієчник"? Батько, не замислюючись, відповів: «Розуміється, двієчник!» Так само відповіла дівчині й учителька української мови, до якої з цим запитанням звернулась учениця в школі.

Звикнувши поважати все, що надруковано в газеті чи в книжці, допитлива дівчина звернулась до редакції молодіжної газети, прохаючи пояснити їй, чому в газеті надруковано «двоєчник», а не «двієчник», і яке з цих слів – правильне. Літпрацівник газети відповів учениці достоту так: «Галю! Слово «двоєчник» утворено від слова «двійка». У закритому складі «двій» стоїть і, а в відкритому «дво», це і чергується з о, тому й правильно треба писати «двоєчник».

Украй спантеличений від такої відповіді батько школярки вдавсь до редакції журналу «Україна», де траплялось йому читати не раз слово двієчник». Редакція «України» відповіла, стверджуючи свої погляди щодо написання «двієчник». Отже, виникла проблема: на чийому боці правда – чи слушно відповів дівчині літпрацівник молодіжної газети, чи мають рацію журнал «Україна», вчителька української мови, де вчиться Галя, та її батько, що обстоюють слово «двієчник»?

Слово "двієчник" утворилось від іменника "двійка", але правило чергування "і" з "о" та "е" в відкритому складі, на зразок "стіл" – "столу", "піч" – "печі", про що писав Галі літпрацівник молодіжної газети, тут ні до чого. У цьому випадку діє закон не фонетичний, а морфологічний, що розглядає походження слова, отже, не звукові зміни в ньому.

Візьмімо іменник "кіл": у родовому та інших відмінках, де буде відкритий склад, за фонетичним законом чергування "і" перейде в "о" – "кола", "колу", "колом", "на колі". А якщо ми візьмемо похідне від іменника "кіл" слово "кілочок", то, хоч тут перший склад – відкритий ("кі"), і в ньому залишилось, а не перейшло в о ("кілочка"). Чому? Бо тут уже діє закон морфологічний, який не вважає на відкритий склад, а вимагає вимовляти слово з тим звуком, від якого це слово утворилось.

Те саме можна сказати й про слово "двієчник", у якому "і" не переходить в "о", а залишається, бо воно було в слові "двійка", від якого походить.

Синонімом до слова "двієчник" може бути таке ж похідне від іменника "двійка" слово "двійкар", утворене за аналогією до інших іменників із суфіксом -к-, наприклад: "шапкар" – від слова "шапка", "байкар" – від "байка".

Отже, якщо підходити до цього питання науково, то буде – "двієчник" або "двійкар", але не "двоєчник".

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти