ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО»

ВІЙСЬКОВО-ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

 

Кафедра загальновійськових та правових дисциплін

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри загальновійськових та

правових дисциплін

полковник С.Ю.Поляков

« _____ » ___________________ 20­____р.

 

Навчальна дисципліна: ТАКТИКА

ЛЕКЦІЯ № 6

Блок змістових модулів 2 «Основи загальновійськового бою»

Змістовий модуль 2.3 «Збройні сили провідних країн НАТО та суміжних держав»

Заняття 2.3.1 «Збройні сили провідних країн НАТО та суміжних держав»

 

 

Харків

ТЕМА: «Збройні сили провідних країн НАТО та суміжних держав»

Навчальний потік: 4 курс

Час: 80 хв.

Місце: лекційна аудиторія

Навчальні та виховні цiлi :

Вивчити:

- організаційно-штатні структури підрозділів сухопутних військ армій США і ФРН;

- тактику дій підрозділів в основних видах бою.

Виховувати:

- широкий оперативно-тактичний кругозір;

- зацікавленість щодо вивчення навчальної дисципліни.

Навчальні питання i розподілення часу

№ з/п Зміст занять, навчальні питання Час, хв.
І Введення
ІІ Основна частина:
Організація і озброєння підрозділів сухопутних військ США 30
Організація і озброєння підрозділів сухопутних військ ФРН 10
Збройні сили суміжних держав, їх характеристика 10
Основи бойового застосування підрозділів Сухопутних військ США, ФРН, Туреччини 20
ІІІ Заключна частина

 

Навчально-матеріальне забезпечення:

1. Діапроектор Infocus;

2. Слайди за темою лекції, підготовані за комп’ютерною програмою Microsoft PowerPoint;

3. Схеми.

Джерела інформації:

1. Посібник по вивченню іноземних армій. К.:, НАОУ, 2001;

2. Збройні сили США, “Військо України”, № 1-2, 1998;

3. Особенности развития СВ США, «Зарубежное военное обозрение» (ЗВО), № 1, 2000;

4. Бундесвер. “Військо України”, № 3-4, 1997;

5. Объединенность в системе управления ВС США, ЗВО, №1, 2002;

6. О реформировании ВС США в начале ХХІ века, ЗВО, № 9, 2002;

7. О всестороннем обзоре состояния и перспектив развития ВС США, ЗВО, № 2, 2002;

8. Программа «трансформации» СВ США, ЗВО, № 12, 2001;

9. С.Пичуров. Объединение по-американски, НВО, № 38, 2002;

10. О военной стратегии США, ЗВО, № 9, 2001;

11. Вяземский В. Объединенные командования вооруженных сил США, ЗВО, № 3, 2003;

12. Волобуев, Н.Николаев «Воздушно-наземная операция» (сражение); НВО, № 7, 1984;

13. Збройні сили Туреччини та оборонна концепція. – Військо України, № 11-12, 2000;

14. О ходе военных реформ в странах НАТО. – ЗВО № 10, 2001;

15. Карлов И. Состояние и перспективы развития ВС Турции. – ЗВО №9, 2002.

16. FM 3-21.71 Mechanized infantry platoon and squad (Bradley). Headquarters, Departments of the Army. - August, 2002.

17. FM 71-1 Tank and Mechanized infantry company. Headquarters, Departments of the Army. - May, 1998.

18. FM 17-15 Abrams platoon.

Зміст лекції

 

ВСТУП............................................................................................................... 5

1. Організація і озброєння підрозділів сухопутних військ США 8

1.1 Загальна характеристика ЗС США............................................ 8

1.2 Система комплектування ЗС і підготовки офіцерських кадрів 9

1.2.1 Система комплектування ЗС особовим складом................................. 9

1.2.2 Система підготовки офіцерських кадрів............................................... 10

1.3 Система управління ЗС США.................................................... 11

1.3.1 Загальна структура управління ЗС США............................................. 11

1.3.2 Управління видами ЗС................................................................................ 11

1.3.3 Єдині Бойові командування ЗС США.................................................... 12

1.4 Склад СВ США і їх дислокація................................................. 14

1.4.1 Загальна структура СВ................................................................................ 14

1.4.2 Структура АК США...................................................................................... 15

1.4.3 Структура дивізій СВ США........................................................................ 16

1.4.4 Організація і озброєння підрозділів сухопутних військ США... 17

1.4.4.1 Мотопіхотний батальйон «важких» дивізій........................................... 17

1.4.4.2 Організація мотопіхотної роти на БМП М2 «Бредлі» згідно новому бойовому статуту СВ США FM 3-21.71 19

1.4.4.3 Організація мотопіхотного взводу на БМП М2 «Бредлі»....................... 20

1.4.4.4 Танковий батальйон «важких» дивізій..................................................... 21

1.4.4.5 Організація танкової роти згідно бойовому статуту СВ США FM 3-21.71 23

1.4.4.6 Танковий взвод за бойовим статутом СВ США FM 3-21.71................. 23

2. Організація, озброєння і бойова техніка мотопіхотних і танкових підрозділів Німеччини................................................................................... 24

2.1 Загальна структура Сухопутних військ Німеччини............... 24

2.2 Організація і озброєння підрозділів Сухопутних військ Німеччини 24

2.1.1 Змішаний мотопіхотний батальйон мотопіхотної бригади............ 24

а) Змішаний танковий батальйон танкової бригади....................................... 24

б) Танковий батальйон мотопіхотної бригади, танкової бригади.................... 24

в) Танковий батальйон механізованої бригади............................................... 24

2.1.2 Танковий батальйон танкової і мотопіхотної бригади.................... 25

2.1.2.1 Танковий батальйон танкової і мотопіхотної бригади......................... 25

2.1.2.2 Змішаний танковий батальйон танкової бригади.................................. 25

2.1.3 Організація і склад мотопіхотних і піхотних батальйонів ............ 26

б) Мотопіхотний батальйон танкової бригади......................................... 26

2.2 Тактико-технічні характеристики основних видів озброєння СВ США і ФРН 27

2.2.1 ТТХ бронетанкової техніки СВ США та ФРН...................................... 27

2.2.2 ТТХ мінометів СВ США і ФРН.................................................................. 27

2.2.3 ТТХ протитанкових ракетних комплексів СВ США і ФРН............ 28

2.2.4 Основні ТТХ стрілецької зброї підрозділів СВ ФРН.......................... 28

2.2.5 ТТХ стрілецької зброї мотопіхотних підрозділів СВ США.............. 28

3. Збройні сили суміжних держав, їх характеристика................... 29

3.1 Збройні Сили Туреччини............................................................ 29

3.1.1 Сухопутні війська Туреччини................................................................... 30

3.1.2 Перспективи розвитку Збройних Сил Туреччини.............................. 30

3.2 Збройні сили Російської Федерації............................................. 31

3.2.1 Сухопутні війська РФ (СВ)......................................................................... 32

3.2.1.1 Мотострілецькі війська РФ (МСВ)........................................................... 32

3.2.2 Повітрянодесантні війська РФ.................................................................. 33

3.2.3 Військово-повітряні сили ЗС РФ............................................................ 34

3.2.4 Військово-морський флот РФ................................................................... 35

3.2.5 Чорноморський флот ВМФ РФ................................................................. 35

4. Основи бойового застосування підрозділів Сухопутних військ США, ФРН, Туреччини....................................................................................................... 36

4.1 Марш............................................................................................. 37

4.2 Наступ............................................................................................ 38

4.2.1 Наступ складається із чотирьох етапів:................................................. 38

4.2.2 Форми наступального маневру................................................................ 38

4.2.3 Способи переходу у наступ......................................................................... 39

4.2.4 Шикування бойових порядків.................................................................. 39

4.2.5 Ведення наступу............................................................................................. 39

4.2.6 Організація ведення наступу взводу на БМП М2 «Бредлі» згідно новому бойовому уставу СВ США FM 3-21.71................................................................................. 41

4.2.6.1 Наступ на БМП М2 «Бредлі»..................................................................... 41

4.2.6.2 Наступ у пішому порядку........................................................................... 43

4.3 Оборона......................................................................................... 45

4.3.1 Види оборони................................................................................................... 45

4.3.2 Ведення оборонного бою............................................................................. 46

4.3.3 Батальйонна тактична група армії США в обороні.......................... 46

ЗАКІНЧЕННЯ................................................................................................. 49

Методика викладання лекції

Дана лекція є лекцією інформаційного типу. Вона повинна починатися з короткого вступу, у якому до аудиторії доводиться тема лекції, її значення у системі підготовки військового фахівця, цільова настанова і план лекції. Також необхідно дати стислу характеристику навчальної літератури, яка рекомендується.

В основній частині лекції, при розгляданні кожного питання, доцільно формулювати проблему, яка розглядається, встановлювати, залишаючись у межах розумного, її зв’язок із раніш вивченим матеріалом, навчальними дисциплінами, які забезпечуються, і майбутньою діяльністю військового фахівця.

Розкриття питань лекції, як і її загального змісту, здійснюється шляхом раціонального поєднання методів індукції і дедукції, прийомів викладання від часткового до загального. Лекція повинна формувати у тих, хто навчається, здатності до абстрактного мислення.

Лекція повинна закінчитися формулюванням стислих висновків з матеріалу, який розглядався, викладенням рекомендацій для самостійної роботи, якщо вони не були дані раніше у ході лекції та відповідями викладача на питання студентів.

Лекція читається в аудиторіях, оснащених для показу кінофільмів та використання ТСО. Зміст матеріалу лекції доповнюється та коректується матеріалом і інформацією по даним періодичного друку, інших несекретних джерел. Особливу увагу звернути до вивчення засад бойового використання відділення, взводу, роти.

 

ВСТУП

Організація північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organization, NATO) - НАТО створена за ініціативою США на основі договору, який було підписано у Вашингтоні 4 квітня 1949 року між 12 державами: США, Великобританією, Францією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Канадою, Італією, Норвегією, Португалією, Данією та Ісландією.

Заявленными целями деятельности альянса являются коллективная оборона, сохранение мира и поддержание безопасности, а также обеспечение стабильности в Евро-Атлантическом регионе.

Емблема організації була прийнята в листопаді 1953 року (коло блакитного кольору символізує єдність та співробітництво, а компасна троянда - загальний шлях до миру).

Створення блоку збігалося з початку періоду «холодної війни» і з’явилося прямою загрозою СРСР. Відповіддю на створення НАТО було створення у 1955 році Організації Варшавського Договору в складі СРСР і ряду східноєвропейських держав, які орієнтувалися у своєї політиці на СРСР.

Таким чином, на декілька десятиріч було покладено блокове протистояння у Європі.

У 1952 році до НАТО пристали Греція та Туреччина, у 1955 - ФРН, а у 1982 - Іспанія. У 1966 з військової організації альянсу вийшла, але у 2009 році знову повернулася до неї, Франція. Починаючи з травня 1999 склад НАТО поповнився новими членами.

Дата Країна Загальна кількість членів
4 квітня 1949 Бельгія Велика Британія Данія Ісландія Італія Канада Люксембург Нідерланди Норвегія Португалія США Франція
18 лютого 1952 Греція Туреччина
6 травня 1955 Німеччина
30 травня 1982 Іспанія
12 березня 1999 Польща Угорщина Чехія
2 квітня 2004 Болгарія Естонія Латвія Литва Румунія Словаччина Словенія
1 квітня 2009 Албанія Хорватія

 

Кількість членів
Офіційні мови Французька Англійська
Штаб-квартира Брюссель, Бельгія
Поточний голова Андерс Фог Расмуссен

На цей час виявили бажання стати членами альянсу и в цих державах втілюється в життя процес підготовки до членства в НАТО (ПДЧ):

· Грузія (29 жовтня 2004 р.)

· Азербайджан (27 травня 2005 р.)

· Вірменія (16 грудня 2005 р.)

· Молдова (19 травня 2006 р.)

· Боснія і Герцеговина (10 січня 2008 р.)

· Чорногорія (червень 2008 р.)

Особливістю Північноатлантичного союзу, на відміну від інших воєнних коаліцій держав, є наявність об’єднаних збройних сил (ОЗС), а також постійно діючих керівних центральних і регіональних (периферійних) органів управління із багаточисельним робочим апаратом, сфера діяльності яких охоплює воєнну, воєнно-політичну і воєнно-економічну галузі, а крім того, - зовнішню і внутрішню політику країн блоку.

Штаб-квартира блоку розташована у місті Брюссель (Бельгія). Офіційні робочі мови - англійська та французька. У штаб-квартирі служить на повній ставці близько 2640 чоловіків.

Головними органами управління НАТО є:

· Рада НАТО (на рівні глав держав і урядів, або міністрів);

· Генеральний секретар;

· Комітет планування оборони (міністри оборони);

· Військовий комітет (начальники штабів);

· Два стратегічні командування (Оперативне командування ОЗС НАТО в Європі, Командування ОЗС НАТО з питань трансформації);

· Регіональні командування.

Лідером блоку є США. Найбільш крупними військовими організаціями в середині альянсу володіють США, Велика Британія, Франція та ФРН, перші три з них володіють ядерною зброєю. Найбільш крупними сухопутними силами серед них володіють США і ФРН. Серед сусідів України, членів НАТО, найбільш могутнім у військовому відношенні є Туреччина.

Зона відповідальності НАТО охоплює території держав-членів блоку (за виключенням США і Канади) і острови, що їм належать, акваторії Північного, Ірландського, Норвезького, Балтійського, Середземного, Чорного и Азовського морів, зони проливів — балтійських, чорноморських, Гібралтарського, Ла-Манш, північної частини Атлантичного океану (на північ від тропіка Рака — паралелі, яка знаходиться від екватору на 23 градуси 27 хвилин), а також повітряний простір над ними. Загальна площа цей території складає 24,1 млн. квадратних кілометрів, чисельність населення — близько 850 млн. чоловік.

При цьому, з метою нейтралізації загроз безпеки альянсу його керивництво розглядає можливість подальшого розширення географічних рамок застосування ОЗС НАТО за межі його зони відповідальності до КНДР, Індії, держав Північної Афріки и Афріканського Рога.

Всього за станом на 2009 рік в ОЗС країн Північноатлантичного союзу в зоні відповідальності НАТО нараховувалося: п’ять польових армій (ПА) і один штаб ПА, 13 армійських корпусів (АК) и десять штабів АК, 23 дивізії, 121 окремі бригади; близько 13800 танків, більше 25 320 гармат польової артилерії, реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) и мінометів, більше 5 080 бойових літаків ВПС и ВМС, 725 бойових кораблів.

Загальне керівництво військовою структурою НАТО здійснюється Військовим комітетом, що є вищим військовим органом НАТО під загальним політичним керівництвом Північноатлантичної ради та Групи ядерного планування. Комітет надає Альянсу консультативну допомогу з військових питань.

Військовий комітет має підпорядкований йому об’єднаний Міжнародний військовий штаб.

Військовий комітет виробляє рекомендації з військових питань для Генерального секретаря та вищих політичних органів НАТО і дає настанови з цих питань головним командувачам Альянсу.

До складу комітету входять начальники штабів збройних сил держав-членів НАТО, які проводять засідання щонайменше двічі на рік. Вони ж обирають Голову Військового комітету, який очолює його повсякденну роботу і представляє комітет на засіданнях вищих політичних органів НАТО, даючи необхідні роз’яснення з усіх питань військового значення.

На постійній основі комітет працює у складі військових представників держав-членів Альянсу, призначених начальниками відповідних генеральних штабів.

Зона відповідальності НАТО поділяється між командуваннями стратегічного, оперативного і тактичного рівня (рівня компонента).

До командувань стратегічного рівня відносяться:

· Оперативне командування ОЗС НАТО, штаб якого — SНАРЕ, знаходиться у Монсі, Бельгія. ВГК ОЗС НАТО в Європі підзвітний Військовому комітету;

· Командування ОЗС НАТО з питань трансформації зі штабом (SАСТ) в Норфолку, штат Вірджинія, США.

Оперативне командування ОЗС НАТО очолює Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил (ВГК ОЗС) НАТО в Європі. Одночасно з цим він займає посаду командувача ЗС США в Європі. Багато із завдань, які ВГК виконує на обох посадах, співпадають за географічним принципом.

До командувань оперативного рівня у складі Оперативного командування ОЗС НАТО належать два постійні об’єднані командування НАТО – в м. Брунссум (Нідерланди) та в м. Неаполь (Італія).

Обидва командування можуть проводити операції безпосередньо із своїх стаціонарних штабів або організувати штаби багатонаціональних об’єднаних оперативно-тактичних сил (БООТС) сухопутного базування.

Також існує потужний, проте менший в масштабі, постійний Об’єднаний штаб в м. Лісабон (Португалія), на базі якого можливо організувати штаб БООТС морського базування, придатний до розгортання.

Рівень компонента (тактичний рівень) складається із шести командувань компонентів ОЗС, кожне з яких відповідає відповідному виду збройних сил (СВ, ВМС або ВПС) та забезпечує відповідну підтримку на оперативному рівні.

Роль Верховного головнокомандувача з питань трансформації є суто функціональною. Він несе відповідальність за хідта результати процесу трансформації збройних сил та оборонних ресурсів Альянсу, а також очолює Об’єднане командування збройних сил США.

Головним завданням трансформації є прискорення розвитку оборонних можливостей та сумісності в Альянсі. Розвиваючи концепцію трансформації як відправної точки, НАТО застосовує модель американських об’єднаних бойових командувань.

Збройні сили НАТО поділяються на три категорії:

· Сили негайного і швидкого реагування;

· Головні сили оборони;

· Сили нарощування.

Сили швидкого реагування НАТО (NRF) підлягають мобільному штабу Об’єднаних оперативно-тактичних сил (ОТС), мають у своєму розпорядженні майже бригаду сухопутних військ і відповідні повітряні та морські компонентиі. Вони призначені для миттевого реагування на кризові ситуації та їх врегулювання ще на ранніх етапах розвитку.

Якщо цього не вдасться зробити, Сили швидкого реагування НАТО після розгортання можуть у разі необхідності «перерости» у значно більші й потужніші багатонаціональні ОТС.

Програма«Партнерство заради миру» Програма «Середземно-морський діалог» Програма «Контактні країни»
Співдружність Незалежних Держав, що складали СРСР Соціалістичні країни часів Холодної війни, що складали Югославію Військово нейтральні капіталістичні країни часів Холодної війни
Україна Боснія і Герцеговина Австрія Алжир Австралія
Азербайджан Республіка Македонія Фінляндія Єгипет Японія
Білорусь Чорногорія Ірландія Ізраїль Нова Зеландія
Казахстан Сербія Мальта Йорданія Півд. Корея
Киргизстан   Швеція Мавританія  
Молдова Швейцарія Марокко
Росія   Туніс
Таджикистан  
Узбекистан
Грузія
Туркменістан
Вірменія

Для співробітництва з іншими країнами, які мають добрі стосунки з альянсом, НАТО втілює в життя декілька програм, виходячи з військово-політичних інтересів НАТО і країн-партнерів. Одна з таких програм, в якої приймає участь й Украйна, створено в 1994 р.. Вона має назву «Партнерство заради миру» (ПЗМ) і засновано на індивідуальних двосторонніх відносинах між кожною країною-партнером і НАТО: кожна така країна може вибрати ступінь своєї участі. До учасників програми запрошено всіх нинішніх і колишніх членів Співдружності Незалежних Держав.

Програма ПЗМ вважається операційною ланкою Програми Євроатлантичного Партнерства. Рада Євроатлантичного партнерства вперше скликана 29-го травня 1997 р. і являє собою форум для регулярної координації, консультацій і діалогу між 49-ма учасниками.

Програму «Середземноморський діалог» було започатковано в 1994 р. для взаємодії подібним чином з Ізраїлем та країнами Північної Африки.

У таблиці показані учасники різних програм партнерства НАТО.

Приймаючи активну участь у програмі «Партнерство заради миру», українські військові були залучені до кількох десятків спільних з країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території країни, так і за кордоном.

У 1998 р. НАТО виробив набір генеральних ліній у відносинах з іншими країнами, що поза вищенаведеними угрупованнями. Ці генеральні лінії не дозволяють офіційного оформлення відносин, але віддзеркалюють бажання Альянсу нарощувати співробітництво. Термін «Контактні країни» було погоджено членами Альянсу в 2004 р. Цей статус нині мають Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея та Японія.

Відносини між Україною та НАТО мають вагоме значення для гарантування миру і стабільності на євроатлантичному просторі. Географічно Україна посідає ключове місце на перетині Східної та Західної Європи. Вона має спільний кордон з чотирма країнами НАТО — Угорщиною, Польщею, Румунією та Словаччиною. У політичному плані, після набуття державного суверенітету у 1991 році, Україна завжди була відданою справі підтримання міжнародної безпеки та розвитку добросусідських відносин у регіоні.

Тривалий час, з 9 липня 1997 року, Україна впроваджувала в життя діалог з НАТО з питань проведення відповідних реформ та набуття членства в Альянсі. З 21 квітня 2005 року у Вільнюсі перемови перетворилися в Інтенсифікований діалог з питань набуття членства, який пропонується країнам, що висловили зацікавленість стати членами Альянсу, і є першим етапом офіційного процесу підготовки країн-аспірантів до членства в НАТО (ПДЧ). Виконання ПДЧ є останнім етапом на шляху до отримання країною-претендентом запрошення приєднатися до Альянсу. Однак, 2 квітня 2010 Віктор Янукович своїм рішенням, ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО і ліквідував національний центр з питань євроатлантичної інтеграції.

Система управління ЗС США

Управління видами ЗС

Види ЗС очолюють секретарі військових департаментів (міністри видів ЗС), які є цивільні особи. При цьому бойові формування видів ЗС підпорядковані ОК ЗС США. Завданнями військових департаментів є:

- рекрутування (набір службовців);

- організація бойової підготовки;

- підготовка кадрів;

- постачання матеріальних засобів;

- озброєння та військової техніки;

- їх обслуговування і ремонт;

- мобілізація і демобілізація;

- підтримка бойової готовності та життєдіяльності військ адміністрування;

- тощо.

Військові формування та заклади, які виконують ці завдання, підпорядковані департаментам (міністерствам) видів ЗС.

Склад сил і засобів, які виділяються видами ЗС у розпорядження ОК визначається командувачами ОК відповідно завданням, що ставляться президентом і МО з урахуванням можливого розвитку військово-політичної обстановки у своїх зонах відповідальності і пріоритетними цілями регіональної політики. Щорічно командувач ОК розробляє план застосування контингентів ЗС, потреби у військах, О і ВТ і спрямовує його до голови ОКНШ, який, після вивчення і корегування цього документу, включає його у загальний план застосування національних ЗС. На основі загального плану, який розглядається і затверджується МО, президентом і конгресом США, МО затверджує меморандум “Сили для ОК” і спрямовує його в якості керівного документу секретарям департаментів видів ЗС і командувачам ОК.

Загальна структура СВ

СВ організаційно зведені в армійські корпуси (АК), дивізії, окремі бригади і бронекавалерійські полки, окремі і лінійні батальйони (дивізіони), роти (батареї). В їх складі є окремі бригади зв’язку, інженерні, польової артилерії, бригади армійської авіації, ППО, військ спеціального призначення, військової розвідки, РЕБ, частини і підрозділи бойового і тимчасового забезпечення.

Крім того функціонують три штаби польових армій (два з яких – за кордоном: 3 ПА – Кувейт, 8 ПА – Південна Корея і один – в США – 5 ПА).

Вищим органом управління СВ є департамент (міністерство) і штаб армії. Департамент (міністерство) на чолі з міністром армії (цивільна особа) відповідає за загальні питання побудови МТЗ, мобілізаційну готовність, укомплектованість особовим складом, а також за НДР в галузі розробки систем О і ВТ, бойового застосування і бойової підготовки та організаційної структури військ.

Штаб армії є робочим органом міністра по військовим питанням. Начальник штабу армії призначається президентом США строком на 4 роки. Він організовує і спрямовує роботу усіх військових органів управління СВ і є членом ОКНШ.

Структура СВ включає 2 компонента: регулярні війська і резерв.

Регулярні війська (загальна чисельність 330 тис. чол.) складають основу СВ і перебувають у постійній бойовій готовності. У складі регулярних військ знаходяться 3 штаби польової армії, 4 штаби АК, 10 дивізій, 12 окремих бригад, 3 окремі бронекавалерійськи полки, 10 окремі зрдн “Петріот”, 2 об’єднані штаби дивізії (у мирний час - навчальні).

Резерв СВ складається з організованого і індивідуального (резерв 2-ї черги).

Організований резерв (ОР) складається з національної гвардії (НГ) і резерву армії (СВ).

НГ найбільш боєготовий компонент ОР. Війська НГ (загальна чисельність 95 тис. чол.) є стратегічним резервом СВ, який призначений для посилення передових угрупувань військ у загрозливий період або на початку бойових дій. Формування НГ дислокуються за територіальною ознакою і в мирний час підпорядковуються губернаторам штатів. На положення регулярних військ НГ переводиться за об’явою в країні надзвичайного стану.

Зв’язок з міністерством армії здійснюється через бюро НГ при Штабі армії. Для зміцнення зв’язку регулярних сил і НГ на даний час проводиться експеримент щодо створення так званих об’єднаних дивізій, штаби яких підпорядковуються командуванню СВ, а бойові частини входять до складу НГ. Основне завдання цих дивізій (на даний час їх 2) – організація бойової підготовки за планами командування СВ і підвищення рівня бойової готовності частин НГ.

У складі НГ 8 дивізій (бртд, 3 мд, 3 середні пд, 1 лпд); 15 окремих бригад (1 бртбр, 5 мбр, 7 пбр, 1 лпбр, 1 бркбр); 17 штабів абр, окремий пб, 42 адн, 32 бАА, 40 іб, 11 озрдн (2 “Петріот”, 9 “Авенджер”), бркп. О і ВТ формувань НГ така ж як і в регулярних військах. НГ на 10 % фінансується штатами.

Резерв СВ нараховує 358,1 тис. чол. і підпорядковується міністру і Штабу армії. До його складу входять 12 навчальних дивізій, 13 регіональних командувань, 4 батальйони АА.

Структура АК США

АК є найвищим тактичним з’єднанням СВ. Він не має постійної організаційної структури: його бойовий склад може змінюватися у залежності від бойового призначення і завдань, що він вирішує.

Типовий АК може включати 3...5 дивізій, 1...2 окремі бригади, а також окремий бронекавалерійський полк (бркп), 2...4 бригади польової артилерії, бригаду армійської авіації, окремий батальйон спеціального призначення, бригади ППО, розвідки та РЕБ, інженерну, ЗЗМУ, зв’язку, військової поліції.

Частини тилу підпорядковуються командуванню тилу. Це артилерійсько-технічна група та 3 групи тилового забезпечення, транспортна і медична бригади, батальйон ПММ, адміністративний батальйон та центри МТЗ і фінансового забезпечення.

У складі США на даний час 4 АК (з них один – повітряно-десантний (18 ПДК)). АК дислоковані:

· АК (в його складі 1 кд, 4 мд, 3 бркп) – в штаті Техас;

· 1 АК (в його складі 1 бртд, 1 мд, 1 бркп) – у ФРН;

· 9 АК (бойових з’єднань не має) – у Японії;

· 18 ПДК (в його складі 3 мд, 10 лпд, 82 пдд, 101 пшд, 2 лбркп) – східна частина США.

Найбільш боєготовним і високомобільним АК є 18 ПДК. Його участь передбачається в усіх запланованих операціях. В зону операції 18 ПДК прибуває повітряних або морським шляхом і по землі з місць постійної дислокації у східній частині США. Загальна чисельність 18 ПДК складає близько 90 тис. чол. Термін готовності механізованої тактичної групи корпусу до виконання бойових завдань – 22 години після одержання сигналу.

Час перекидання “легких” дивізій (10 лпд, 82 пдд, 101 пшд) у повному складі з частинами і підрозділами забезпечення у будь-яку передову зону складає 12 діб, бригади – 4 доби, батальйону зі складу 82 пдд і 101 пшд – 18 годин. Комбіноване перекидання 3 мд (повітрям і морем) здійснюється на протязі 30 діб. Розгортання 18 ПДК з повним комплектом частин корпусного підпорядкування вимагає 75 діб, але ж повне перекидання корпусу здійснюється рідко (операції “Буря в пустелі”, “Шок і трепет”), більш часто бойові операції проводяться частиною його сил і засобів.

Структура дивізій СВ США

Дивізія є основним тактичним з’єднанням СВ. На даний час у складі регулярних сил СВ США знаходяться 10 дивізій: 6 – «важких» і 4 – «легких».

До «важких» дивізій відносяться2 бронетанкові (1 бртд – ФРН, 1 кд – штат Техас) і 4 механізовані (1 пд – ФРН, 2 мд – штат Колорадо, 3 мд – штат Флорида, 4 мд – штат Техас). До «легких» дивізій відносяться 2 легкопіхотні дивізії (10 лпд – штат Нью-Йорк, 25 лпд – штат Колорадо), 82 пдд (штат Північна Кароліна), 101 пшд (штат Міссісіпі).

За своїм складом «важкі» дивізії в основному мають однакову структуру. Вони мають три штаби бригад, 5 танкових і 4 мотопіхотних батальйонів, 3 самохідні артилерійські дивізіони (садн), дивізіон РСЗВ MLRS, зенітний дивізіон, бригаду АА. Частинами бойового забезпечення є батальйони розвідки та РЕБ, зв’язку, інженерний; роти ЗЗМУ і військової поліції. Тилові частини і підрозділи підпорядковані командуванню тилу. Це батальйон тилового забезпечення дивізії, 3 батальйони тилового забезпечення бригад і рота ремонту авіаційної техніки.

У складі мотопіхотного батальйону (мпб) 4 мотопіхотні роти. На озброєнні мпб знаходиться 54 одиниці БМП М2 «Бредлі», 6 одиниць БРМ М3 «Бредлі», 6 одиниць 106,7-мм (120-мм) СМ, 12 одиниць ПУ ПТРК «Тоу», 36 одиниць ПУ ПТРК «Дракон», 23 БТР М113А1, а також 8 одиниць командно-штабних машин (КШМ).

У кожному танковому батальйоні (тб) нараховується 58 танків М1А1 «Абрамс», 6 БРМ М3 «Бредлі», 6 одиниць 106,7-мм (120-мм) СМ, 11 БТР М113А1, а також 8 КШМ.

Артилерія дивізії має три дивізіони, 155-мм СГ М-109 (у кожному по 24 СГ), дивізіон РСЗВ MLRS (27 ПУ РСЗВ MLRS), а також батарею AIR.

Зенітний дивізіон включає 3 батареї ЗСУ «Вулкан» (по 12 ЗСУ у кожній) і 15 ПУ ПЗРК «Стінгер», батарею ЗРК «Чапарел» («Авенджер») – (18 ПУ), а також батарею ПЗРК «Стінгер» (30 ПЗРК).

Бригада АА має у своєму складі батальйон вертольотів загальної підтримки (бвзп), батальйон ударних вертольотів (був) і розвідувальний батальйон (рб). Всього у складі бригади 24 протитанкових вертольотів АН-64Д «Апач Лонгбоу»; розвідувальні вертольоти ОН-58 Д – 16 одиниць; багатоцільові вертольоти UH-60А – 24 одиниці, вертольоти РЕБ ЕН-60А – 3 одиниці. Всього у складі бригади АА – 67 вертольотів. Таким чином, на озброєнні дивізії знаходяться: танків М1А1 «Абрамс» – 348, БМП М2 «Бредлі» – 216, БРМ М3 «Бредлі» – 118, 155-мм СГ М109 – 72, установок РСЗВ MLRS – 27, 106,7-мм (120-мм) СМ – 66, ПУ ПТРК «Тоу» – 48, ПУ ПТРК «Дракон» – 240, ЗРК «Чапарел» («Авінджер») – 18, ЗСУ «Вулкан» – 36, ПЗРК «Стінгер» – 75, протитанкові вертольоти АH-64Д «Апач Лонгбоу» – 24, розвідувальні вертольоти ОН-58Д,С – 16, багатоцільові вертольотиUH-60А – 26, вертольотів РЕБ ЕН-60А – 3, бронетранспортерів М113А1 – 336, КШ

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти