ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Про одне внормоване непорозуміння

Син хотів похвалитись добре виконаним домашнім завданням з української мови й дав мені свій зошит. «Цікаво, як мій хлопець удосконалює в школі знання рідної мови?» – подумав я, взявшись читати. Але перші самостійно складені речення змусили мене насторожитися: «Заходив швидко синіючий зимовий вечір. Заходяче сонце сховалося за горизонтом. Не працюючий в неділю тато згодився піти зі мною подивитись на замерзаючий Дніпро...» Насупившись, я припинив читання й сказав синові:

– У тебе що не речення, то одна або дві помилки. – Як? Де? – здивувався хлопчина. – Та ось: синіючий, заходяче, працюючий, замерзаючий. – А як треба було написати? – Треба десь так: «Заходив, швидко синіючи, зимовий вечір. Призахідне сонце сховалося за обрієм. Тато, що не працює в неділю, згодився піти зі мною подивитись, як замерзає Дніпро». – Чому? – не міг зійти з дива син. – Це нам задано вправи на дієприкметники. – А тому, що в нашій мові є тільки пасивні дієприкметники – зроблений, сказаний, зігрітий, активних немає, й тому треба вдаватись до підрядного речення, дієприслівника або... – Кажете, тату, нема активних дієприкметників у нашій мові? – перебив мене син. – Нема, – повторив я. – Ви, тату, забули граматику! – посміхнувся син і урочисто підніс мені свій підручник: Кулик Б. М. Українська мова. Рад. школа. 1966 р. Син розгорнув підручник на 21З-й сторінці й переможно сказав: «Читайте, тату: «Дієприкметники бувають активні й пасивні. Активними називають дієприкметники, що вказують на ознаки того предмета, який щось робить або робив. Наприклад: працюючий робітник (той, що працює), перемагаюча Українська Армія (та, що перемагає), замерзаючий ставок (той, що замерзає)...»

Не бажаючи дискредитувати в очах сина-учня його підручник, я ніяково став гортати його й натрапив на 215-й сторінці на петитом друковану рятівну, чи рятуючу, за наведеним вище правилом, примітку й прочитав синові: «Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами -ач-, -яч- в сучасній українській мові вживаються рідко. Форми типу стояча вода, лежачий камінь з наголошеними суфіксами -ач-, -яч- так само, як форми типу кипучий водоспад, палючий вітер, втративши значення часу й виду та здатність керувати іменником, набули прикметникових ознак (вказують постійну ознаку предмета)».

– Так це примітка! – заперечив син. – Головне – правило.

Трохи замислившись, хлопець спитав мене:

– А яку б, тату, Ви поставили мені оцінку за мою працю? – Розуміється, двійку, – відповів я. – А от побачите – принесу п'ятірку!

І таки справді – другого дня приніс п'ятірку... Але мене вона не тішила. Не тішила, як і ті неоковирні слова в статтях і оповіданнях на зразок «недремлюче око» замість – «недремне око», «стрибаючий хлопчик», «плачуча мати» та інші потворні словесні покручі, над якими пріють редактори по редакціях і видавництвах, намагаючись надати тексту нормального українського вигляду. Бідолахи! Вони виконують сизіфову роботу, бо правило підручника про активні дієприкметники підкидає й підкидатиме їм усе нове й нове мовне каміння...

Але відкіля взяли укладачі підручника це правило? Адже його раніш не було. Відомий ще до революції великий знавець української мови П. Житецький колись висловився так: «Щодо активних дієприкметників, то їх зовсім нема в народній мові!» («О переводах Евангелия на малорусский язык»). Але, може, після революції, яка знесла геть усякі заборони й утиски над українським словом, наша мова так розвинулася, що витворила активні дієприкметники? Так ні! Усі відомі українські граматики радянських часів – О. Синявського. П. Гладкого, П. Горецького й І. Шалі, Г. Сабалдиря й М. Грунського – твердили те саме, що й П. Житецький: активних дієприкметників на -чий, -ший, а також пасивних дієприкметників на -мий (відповідно до російських читаемый, получаемый) нема в українській мові. Книжка О. Курило «Уваги до сучасної української літературної мови», що була в 20-30 роках настільним посібником для працівників культурного фронту на Україні, подавала поради, як обійтись без активних дієприкметників, котрих бракує нашій мові.

Безперечно, й укладачі підручника «Українська мова» знають це дуже добре – недарма в своїй примітці вони делікатно пишуть: «Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами -ач-, -яч- в сучасній українській мові вживаються рідко», – ніби активні дієприкметники минулого часу (відповідно до російських читавший, получавший) уживаються часто чи активні дієприкметники теперішнього часу тільки нещодавно стали вживатись рідко. Адже відомо, що то в старослов'янській мові вони були поширені, але пізніше – в українській мові – активні дієприкметники поступились перед часто вживаними дієприслівниками, наприклад: «Прошу тебе, не зморозь мене, не так же мене, як мужа мого, з походу йдучи (идущего), коня ведучи (ведущего), коня ведучи і зброю несучи (несущего)». Чи не ближче буде до істини сказати: активні дієприкметники теперішнього й минулого часу не є властивістю сучасної української мови. У ній трапляються тільки віддієслівні прикметники з суфіксами -ач-, -яч-, -уч-, -юч-, що вказують не на дію, а на постійну ознаку предмета, втративши здатність керувати іменником. Тим-то й кажуть: «Під лежачий камінь вода не тече», «лежачого не б'ють», – але не скажуть: «Лежачий на дорозі камінь заважав людям іти»; «Лежача на землі людина раптом підвелась», – бо в перших двох реченнях слово лежачий виконує функцію прикметника, а в двох інших воно виступає вже як активний дієприкметник. Із цих же причин правильно буде по-українському: «Питущого й близько не пускай до комори: все проп'є», – але неприродно звучало б: «Людина, питуща некип'ячену воду, може захворіти на шлунково-кишкові захворювання», – бо треба: «Людина, що п'є (або – п'ючи) некип'ячену воду, може захворіти на шлунково-кишкові захворювання».

Чом би нашим укладачам підручника української мови, надто тепер, коли мають видавати новий, не перебазуватись на наукові позиції бодай щодо активних дієприкметників і зняти явне непорозуміння з ними, що пантеличить учнів?

Деякі з наших лінгвістів, неохочі до всяких поправок, можуть заперечити: «Хай воно й негаразд, але так звикли вже, тому й не слід змінювати». Але спитати б: хто звик? Звикли були не так давно кербуди писати безглузде «Добро пожалувати!», але досить було прилюдно пояснити це анекдотичне непорозуміння, як усі стали писати правильно: «Ласкаво (чи гостинно) просимо!» Слушно писав про це знавець української мови письменник О. Кундзич у своїй книжці «Слово і образ»: «Річ не в тому, що звик до даного слова даний кандидат філологічних наук, а в тому, чи звик народ». А народ не звик казати: «Де тут сіюча пшеницю бригада?» – або: «Рахівник, виписуючий квитанції, пішов додому», – а каже: «Де тут бригада, що сіє пшеницю?»; «Рахівник, що виписує квитанції, пішов додому», – дарма що підручник «Українська мова» хоче привчити наших учнів до вживання активних дієприкметників сіючий, виписуючий тощо, які я взяв у вправі 393.

Не звикають до цього й наші найкращі сучасні письменники О. Гончар, А. Головко, М. Стельмах та інші, що ніяк не хочуть утрапити під неправильне правило названого підручника й усяко оминають активні дієприкметникові форми, користуючись натомість пасивними дієприкметниками, підрядними реченнями чи віддієслівними прикметниками. Ось, наприклад, уривок – із повісті «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха:

«А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям...

І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки».

Можна собі уявити, скільки активних дієприкметників було б у російському перекладі цього уривка: не затвердевшего, ставшей, потемневшее, притаившийся, а тим часом у Стельмаховому оригіналі жодного. Чому? А тому, що М. Стельмах добре відчуває, як фальшиво, зазвучав би його текст, коли б він узявся писати його додержуючись правила з підручника «Українська мова».

Звісно, користування описовою конструкцією з підрядним реченням («що сіє пшеницю», «що виписує квитанції») часом ускладнює фразу, надто в поезії, але є чимало й інших способів передати думку, висловлену по-російському активним дієприкметником: тут до послуг і дієприслівник, і пасивна форма дієприкметника, й віддієслівний прикметник, і, нарешті, саме дієслово. Такий арсенал способів удосталь компенсує українській мові брак у ній форми активного дієприкметника. Наприклад, ось фраза з активним дієприкметником виступаючий. «Під час обговорення доповіді всі виступаючі товариші зазначали актуальність поставленого питання». Нема конечної потреби заміняти дієприкметник підрядним реченням «що виступали», можна цю саму думку передати й дієприслівником: «Під час обговорення доповіді всі товариші, виступаючи, зазначали актуальність поставленого питання». Так само й недоладну фразу «Всі працюючі в цій галузі промисловості робітники повинні знати правила техніки безпеки» можна висловити, не вдаючись до описової конструкції: «Усі робітники, працюючи в цій галузі промисловості, мусять знати правила техніки безпеки».

Отже, невластивість активних дієприкметників українській мові – це не вада її, що спонукає запозичати граматичні форми з інших мов, а її особливість. Та особливість, що поряд з іншими аналогічними відрізняє від близьких і далеких мов. Чи є якась потреба нівелювати ці особливості? Нема ніякої, бо далеко не все, притаманне одній мові, можна легко перенести й прищепити іншій, не завдаючи при цьому шкоди її живому організму. А які практичні наслідки дає штучне запровадження в нашу мову активних дієприкметників, яскраво видно з тих прикладів, що їх наведено на початку цієї статті. Правила підручника мають нормувати й удосконалювати мелодійне звучання нашої мови, а не знижувати його. На це треба неодмінно зважати, складаючи новий підручник української мови.

Літера, за якою тужать

До мене, як автора статей на лінгвістичні теми, часто звертаються листовно й з уст групи читачів і поодинокі особи, прохаючи пояснити, чи збереглась особлива вимова, як вони висловлюються, твердого, або проривного ґ, що колись позначалося своєрідним знаком (як літера г з хвостиком угору), в словах типу ґрунт, ґанок, ґудзик, ґелгати... Ці читачі зазначають у своїх листах, що останнім часом не тільки учні, ба й учителі часто не роблять різниці в вимовлянні наведених слів із проривним ґ, а мовлять їх за зразком слів гарно, гроші, гомоніти тощо.

В українській мові є два різні звуки. подібні до латинських h і g. Раніш вони позначались на письмі й друковано літерами г (h) і ґ (g). Під час одної реформи українського правопису в тридцятих роках літеру ґ (g) скасовано. Мотивували це тим, що літера в написанні іноземних слів і прізвищ ніби творила велику плутанину, бо її треба було писати в словах латинського походження, а також із сучасних європейських мов, де чується звук g, наприклад, ґенерація, Ґюго; в словах грецького походження або в сучасних іноземних словах, де чується звук h, потреба в цій літері відпадала, скажімо, географія, Геродот, гусар. Прибічники цієї реформи додавали, що в українській мові слів із звуком g поглядно не так уже й багато, а тому відповідну вимову їх легко запам'ятати.

Мене мало турбує правопис іноземних слів і прізвищ, а от написання українських слів із звуком g на початку чи в середині слова раз у раз змушує гостро відчувати брак скасованої літери при нескасованому звуці, який, звісно, скасувати в живій мові не можна, хоч би як того хотілося задля спрощення чи для якоїсь ще мети. Отож виникла дуже незручна ситуація, коли певний звук у мові є, а знака для нього в правопису нема, тому-то хоч-не-хоч, а щоразу, коли натрапляєш на українське слово з звуком g, доходиш висновку, що викинули літеру ґ з нашого алфавіту необачно, похапцем.

Слід зауважити, що скасування цієї літери припало на той час, коли вчинено було багато перекручень і збочень, коли заявились «реформатори» не тільки українського правопису, а й самої української мови, які рішуче виступали, наприклад, проти слова чекати, бо, мовляв, є слово ждати, – або вимагали викинути слова щойно, тільки-но, допіру, залишивши їхній синонім тільки що, природний український вислів «насипати борщу, юшки (чи навіть вина)», який ми подибуємо не тільки в наших класиків, а й у сучасного українського поета М. Бажана, вони вважали за прояв мовного шкідництва... Наслідки всіх цих дивацьких заходів, що набирали часом анекдотичного характеру, давно вже переборено й виправлено: в шеститомному Українсько-російському словнику, виданому Інститутом мовознавства АН УРСР 1958 -1963 рр., ми бачимо всі ці «крамольні» слова й вислови, і вони не викликають тепер ніякого сумніву. Не бачимо тільки скасованої тоді за одним заходом ні в чому не повинної літери ґ (g): її нема ні в словниках, ні в підручниках, узагалі ніде нема. Цілком слушно й доцільно, реформуючи на початку революції російський правопис, викинули з алфавіту літери ять, бо вона позначала той самий звук, що й е, так зване «десятиричное» і, адже не було ніякої різниці у вимові між ним і «восьмиричным» и, а також відкинули твердий знак (ъ) на кінці слів, бо він там нічого не позначав. Але зовсім інша річ із літерою ґ (g) в українському алфавіті. Вона – не тотожна жодній іншій літері й часто відрізняє схожі слова з одним різним звуком і різним значенням. Візьмімо слова гніт (напишемо його для виразності латинською транскрипцією – hnit), що є відповідником до російських слів гнет, угнетение, і ґніт (gnit), що означає по російському фитиль; грати (hraty) – дієслово, відповідник до російського играть і ґрати (graty) – іменник, по-російському решетка; гулі (huli) – по-російському гулянье, і ґулі (guli) множина іменника, відповідниками до якого є російські слова шишка, волдырь.

Звукова й значеннєва різниця цих слів, не позначена окремою літерою, не тільки утруднює читання писаного й друкованого тексту з цими словами, а іноді призводить до того, що важко добрати, про що йдеться. Ось фраза: «Це твої перші гулі, хлопче, а скільки їх іще буде в тебе попереду?» Про що тут мовиться – чи про гуляння парубків і дівчат на сільській вулиці, чи про ті болячки-пухлини, що їх дістав хлопець після бійки або вдарившись об щось? Це можна зрозуміти, тільки прочитавши попередні або дальші речення. Гляньмо ще на таку фразу: «Хоч тут були грати, та він однаково не перестав грати». Чи можна відразу збагнути зміст цієї фрази, надто коли відучитись вимовляти звук, як це вже трапляється з нашими учнями, про що пишуть мої дописувачі? Тут можна лише догадуватись, яке значення має кожне з двох однаково написаних слів, і фраза, поза волею автора, обертається на загадку-жарт... Доберіть глузду в такій фразі: «Сумно сьогодні в Сицилії. Не тішать душу селянина чудові краєвиди садів та виноградників, бо він працює в них наймитом, а не господарем, а вдома облягають злидні, що їх ще більше підкреслює вечорами прадавній гніт, у якому не стає олії... І тільки тоді, коли сицилійський селянин позбудеться гніту землевласників, у його хату прийдуть достаток і електрика, що витіснять злидні і зроблять непотрібним той доісторичний гніт». Не знаю, як хто, а я мусив напружувати думку, щоб збагнути, де йдеться про частину каганця – ґніт, а де мовиться про соціальне гноблення сицилійських селян.

Ці три фрази через брак скасованої літери обертаються на дивні крутиголовки, а їх можна було б наводити ще й ще, та, щоб заощадити місце в статті й час у читача, обмежусь ними, бо гадаю, що й так уже видно, як нам бракує скасованої літери.

Виходить, що ліквідація літери ґ (g) не спростила нашого правопису й не полегшила ні читання, ні писання, як того, може, й хотіли реформатори, а навпаки, ускладнила можливість легко зрозуміти написане.

Якщо поважно підійти до другої частини мотивації скасування цієї літери, що ніби суто українських слів із звуком ґ (g) небагато й що їх легко запам'ятати для практичного вжитку, то побачимо, що вона не витримує критики. Словник Б. Грінченка, перевиданий фотомеханічним способом за постановою вченої ради Інституту мовознавства АН УРСР 1958 -1959 рр., налічує таких слів мало не 270, а, як відомо, цей словник далеко не вичерпує всього лексичного багатства сучасної української мови, отож, цих «капосних» слів не так уже й мало в нашій мові. Так що легше – завчати напам'ять оці 270 слів, щоб правильно вимовляти під час читання, чи відновити скасовану літеру й читати текст так, як написано? Відповідь на це може дати перший-ліпший учень початкових класів нашої середньої школи.

До труднощів, породжених скасуванням потрібної літери, додається ще й морока з написанням українських прізвищ, які мають звук ґ, на чому слушно спиняє увагу в «Довіднику українських прізвищ» («Радянська школа», Київ, 1969 р.) автор передмови, ст. науковий працівник Інституту мовознавства, кандидат філологічних наук І. Варченко. Мовознавець пише: «Деякої складності або, точніше, неясності набуло останнім часом питання творення форм дав. відм. одн. від прізвищ на -га. Річ у тім, що в значній частині випадків формант -га розвинувся з -ка завдяки зміні глухого к у проривний ґ між голосними, однак ця зміна губиться під дією правопису (підкреслення моє. – Б. А.-Д.), у результаті чого форми дав. відм. набувають неприродного орфографічного та орфоепічного вигляду, зазнаючи збігу з тими формами, які постали природно».

Перекажу думку вченого трохи популярніше, щоб було зрозуміло широкому загалові, про що, власне, мовиться. Як відомо, є багато українських прізвищ, які мають усередині чи наприкінці, а то й на початку звук г (h) і закінчення -га, приміром: Волоцюга, Чепіга, Стрига тощо; в давальному відмінку однини вони закінчуються на -зі: Волоцюзі, Чепізі, Стризі. Але трапляється в нас чимало прізвищ із проривним ґ (g): Дзиґа, Реґа, Ломиґа та ін., які в давальному відмінку однини мають уже закінчення -дзі: Дзидзі, Редзі, Ломидзі. Отже, постає питання, яке з цих двох закінчень ставити в давальному відмінку однини, коли прізвища обох груп у називному відмінку однини пишуться за сучасним правописом тільки з г? Тут не дасть собі ради навіть людина з вищою освітою й феноменальною пам'яттю, бо годі охопити всі можливі українські прізвища з цими двома сумнівними звуками. Автор передмови І. Варченко й видавництво «Радянська школа» мусили вдатись до скасованої літери й користуватись нею, щоб висловити точно думку. Переконатися в цьому показовому факті може кожний читач, розгорнувши 24 сторінку названого вище «Довідника українських прізвищ».

А втім, І. Варченко не являє собою в цьому питанні виняткового автора, що для висловлення своєї думки мусив удаватись до написання літери ґ (g), – група авторів книжки «Сучасна українська літературна мова. Фонетика» видання «Наукової думки» 1968 р. теж не могла в певних місцях точно висловитись інакше, як тільки скориставшись цією літерою; не міг обійтись без неї й мовознавець Ф. Жилко в своїй праці «Нариси з діалектології української мови», що вийшла в видавництві «Радянська школа» 1968 р.

Як бачимо, ця скасована літера стала-таки знову з'являтись на сучасних друкованих сторінках – факт промовистий і повчальний. Якщо навіть наші мовознавці не можуть обійтись без цієї літери, щоб точно й зрозуміло висловити свої наукові думки, то що вдіють автори книжок із точних наук, де текст має бути так викладено, щоб читач не догадувався, а відразу розумів, що означає те чи те слово, щоб він, натрапивши, скажімо, на дієслово загнітити, надруковане без використання літери ґ (g), правильно збагнув, що мовиться тут не про всунення ґнота, а про присмаження хліба в печі або навпаки.

А яких труднощів зазнають часом письменники й перекладачі художньої літератури чи редактори видавництв, коли їм треба добирати способу, щоб читач із двох однаково написаних слів, але різних за одним звуком і змістом, прочитав у тексті саме те, що хотів сказати автор!..

Зручність легко передавати думки, щоденна практична потреба, об'єктивна логіка й, нарешті, культура мови й мовлення – наполегливо вимагають відновити помилково скасовану літеру. Недарма по ній тужили й пропонували знов запровадити її в український правопис такі тонкі знавці нашої мови, як поети-академіки М. Рильський і П. Тичина (перша нарада в цій справі на визволеній від фашистської окупації частині території України коло Харкова). Але тоді точилася ще війна, треба було думати не про доцільність скасованої літери, а про те, як добити фашистського нелюда й відбудувати руїну, що залишив ворог по собі, тому це питання відклали. На жаль, воно так і повисло нерозв'язане аж по сьогодні...

Останнім часом ми багато зробили в царині мовознавства, високо піднесли культуру нашої мови, присвятивши цій справі, зокрема, республіканську наукову конференцію 1963 р. А який величезний кількісний і якісний поступ уперед зробили ми за ці роки хоч би в словниковому ділі! У цьому легко переконатись, бодай порівнявши так званий (у побуті) «зелений» – Російсько-український словник нашого Інституту мовознавства видання 1948 р. й цьогорічний тритомний Російсько-український словник того самого інституту... Так що заважає нам нині виправити останню невиправлену помилку наших нерозважних попередників, яка дошкульно дається нам узнаки на кожному кроці?

Доконечна й нагальна потреба відновити в нашому алфавіті цю літеру – зрозуміла для всіх, її бачить кожний працівник нашої культури. Єдиним аргументом проти відновлення її, – однак не науковим, а причиненим флегматичною або інертною вдачею людини, котра не любить ніяких змін і пов'язаних із нею турбот, – може бути така мотивація: «Що?! Пропонується нова реформа українського правопису? Чи не забагато вже було тих реформ досі й чи не завдавали вони шкоди усталенню певних правописних форм? Дайте спокій!»

Справді, ми багато разів реформували наш правопис, і не завжди те йшло на користь йому, але до чого тут реформа? Усяка реформа означає запровадження в правопис чогось нового, остаточне розв'язання якихось проблем, унормування сумнівних питань; а тут, у справі відновлення літери ґ (g), нема ні чогось нового, ні якоїсь проблематики, ні сумнівного питання. Відколи П. Куліш створив для української мови алфавіт, трохи відмінний від російського через фонетичні особливості нашої мови, існує ця літера, щоб передавати на письмі звук, не подібний до інших звуків. Цим алфавітом, який удячні нащадки назвали на честь укладача кулішівкою, користуємось ми тепер, лише відкинувши з нього літеру ґ (g). Виходить, не треба ніякої нової реформи правопису, а досить забезпечити каси друкарень цією літерою й почати друкувати, користуючись нею, підручники, словники, періодику, художні, публіцистичні й наукові твори, як усе внормується. Не стане більше фраз-крутиголовок, зникне потреба мудрувати – як передати на письмі свою думку – в письменників, публіцистів і науковців, зникнуть граматичні помилки в написанні українських прізвищ, і учні в школах навчаться правильно вимовляти українські слова, а сама скасована літера не буде з'являтись, так би мовити, «явочним порядком», як це ми спостерігаємо тепер у працях наших мовознавців, а займе своє давнє, законне місце.

ВАГОВИТІ ДРІБНИЦІ

Непорозуміння з часом

Визначати час треба точно, тут не може бути двозначності, бо інакше не тільки спізнятимуться, а то й зовсім не зустрінуться на побаченні закохані, ба й поїзди не зможуть рухатись однією залізничною колією нормально й безпечно. Це відомо на всій планеті, і кожна мова має своє усталене з діда-прадіда визначення часу. Кожна, крім... української. Справді-бо, як ми визначаємо години доби? Наведемо кілька прикладів:

Лисиче за Дінцем... де висне дим заводу, музика у садку та поїзд в сім годин...

- писав ранній В. Сосюра; «Завтра об одинадцятій... на мене чекатиме інженер», – пише Ю. Смолич. То як передати російське в семь часов, в одиннадцать часов – у сім годин, в одинадцять годин чи о сьомій годині, об одинадцятій годині?

Щоб знайти правильну відповідь, у таких випадках удаються звичайно до словників. Розгортаємо найавторитетніший – Українсько-російський словник, том 1, видання Академії наук УРСР і на сторінці 340 під словом година читаємо ілюстративні приклади: «не пізніше трьох годин (третьої години) – не позже трех часов»; «о першій годині дня – в час дня»; а вже вислів «о другій годині дня» перекладено «во втором часу дня» і «в два часа дня»: Чому тоді вислів «о першій годині» не має другого відповідника – в первом часу, як то має друга година? Де тут логіка, де правильний варіант і як бути диспетчерові, коли йому подають відомості, що поїзд номер такий-ось прибуває на станцію о другій годині? Адже диспетчерові неоднаково, означає це російське «в два часа» чи «во втором часу», бо він тут може так наплутати, що доведеться відповідати перед законом!

Цю невиразність у позначенні часу Українсько-російський словник успадкував від академічного Російсько-українського словника за редакцією А. Кримського, де в 1-му томі на 51 сторінці стоїть: «в пятом часу – о п'ятій годині» навіть без другого значення «в пять часов». Отже, виникає практична потреба розмежувати в нашій мові ці далеко не тотожні поняття «в пять часов» і «в пятом часу».

З української класичної літератури ми звикли сприймати числівники порядкові з прийменником о як позначення точного часу доби: «Рівно о пів до сьомої панна Анеля пройде через столову у кухню» (М. Коцюбинський); «О п'ятій годині ми виїхали з монастиря» (М. Коцюбинський); «О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати» (Панас Мирний). Так на цій формі й треба стати, взявши її за норму й рішуче уникаючи хибних висловів у п'ять годин, у шість годин тощо.

А як передати українською мовою неточні визначення: в пятом часу, в шестом? Академічний Українсько-російський словник до вислову «бути на п'яту годину» має переклад – «быть к пяти часам». Мені здається, що тут слід поширити значення порядкового числівника з прийменником на, додавши й такий варіант перекладу: «быть в пятом часу». Кажем-бо: «П'ять хвилин на п'яту». У словнику Б. Грінченка читаємо: «Ой сплю годину, сплю і другую, й а вже повертає та на третюю».

Не треба допускати паралелізму форм типу не пізніш трьох годин і не пізніш третьої години, бо це не збагачує мову, а засмічує. Визначати години доби треба тільки порядковими числівниками, а не кількісними, отже, слід визнати за єдину правильну норму вислів «не пізніш як о третій годині». Кількісними числівниками треба користуватись тільки тоді, коли мовиться про час, витрачений на щось, наприклад: «Ми працюємо тепер тільки сім годин», «Поїзд долає цю відстань за дві години» .

Так само слід унормувати й визначення часу за частинами години, відкинувши хибні вислови, що інколи трапляються в поточній літературі, як пів третьої, без десяти третя, а взявши за єдине правильне: пів на третю (Українсько-російський словник АН УРСР), за десять третя або десять до третьої (скорочені вислови від «за десять хвилин буде третя година» або «десять хвилин залишилось до третьої години»). Половина години передається однаково прийменниками на й до з відповідними порядковими числівниками: пів на третю й пів до третьої.

Звісно, важко відразу перейти до правильного й точного визначення часу після тієї розбіжності й хаосу в письмовій та усній практиці, з чим уже ми навіть звиклись, але треба колись покласти цьому край і, нарешті, створити певні норми визначення часу, що за самою своєю природою потребує точності. Тут неабияк можуть допомогти своїми творами письменники й журналісти, систематичне видання словників і сумлінне редагування всіх видань.

Зустрічатися без зустрічі

Дієслово зустрічатись уподобав останнім часом кожний, хто з тих чи тих причин береться за перо. Пише канцелярист: «У вашому звіті зустрічаються великі прорахунки та недоліки». Подібно пишуть початківець-письменник і науковець.

А тим часом у таких фразах нема кому й чому зустрічатися, бо українською мовою це дієслово не означає траплятися і не вживається в переносному значенні, як, скажімо, в російській мові слово встречаться. Наведемо приклади з нашої класичної й сучасної літератури: «Зустрітися, щоб знову розлучитись, щоб бідне серце отруїть, щоб більш ніколи не зустрітись і вічно втратою боліть» (М. Вороний); «Пархоменко звісив голову і зустрівся з колючими очима молодого чоловіка з тонкими губами» (П. Панч); «Шовкун, з'явившись, як водиться, спочатку на командний пункт , до писаря, несподівано зустрівся там з Ясногорською» (О. Гончар).

У наведеній на початку фразі ніякої зустрічі нема «прорахунки та недоліки» тут можуть тільки траплятися, але ніяк не зустрічатись.

Дивна граматика

Писати вивіски й таблички з назвами вулиць треба, розуміється, без помилок. Надто в столиці України – Києві, де є середні школи, в яких можна навчитися правильного письма, вищі школи, де щодо орфографії можна спитати поради в будь-якого студента, й, нарешті, є Академія наук УРСР із її інститутами, в яких неважко дістати певну довідку в такій нескладній справі, як написання назви вулиці. Однак недалеко від історичних мурів київського заводу «Арсенал» бачимо охайно зроблену табличку на розі двох вулиць, де білим по синьому написано: «Вул. Аніщенка». З закінчення прізвища видно, що воно – українське, а от до якої національної належності зарахувати його початок, важко добрати, бо по-українському й по-російському, треба писати тільки – Онищенко, адже воно походить від широковідомого на Україні ймення Онисько. Може, автор цієї таблиці звик вимовляти звук о як а, тоді треба його застерегти, що не можна писати адеський, Адеса, ахтирський, Ахтирка, а лише одеський, Одеса, охтирський, Охтирка. Хоч у Росії подекуди вимовляють у цих словах а замість о, проте пишуть тільки – одесский, Одесса.

Якось на сторінках «Літературної України» О. Полторацький виступив за те, щоб вулиці називати «Шевченківською», «Тургенєвською» тощо. Зауваження цілком слушне. Але насамперед назва має бути грамотно написаною.

Відомо, що українські прізвища відмінюються, тому й на новому будинку слід було б, скажімо, приладнати табличку з написом: «Вул. І. Франка», а не «Вул. І. Франко», як це маємо насправді. Хтось таки мусить у Київській міськраді перевіряти ці написи й не допускати отаких граматичних «відсебеньок»!.. Столиця-бо!

Крокування без кроків

У художній літературі й публіцистиці ми палко полюбили дієслово крокувати. Що тільки в нас не крокує з легкої руки авторів, охочих до переймання досвіду й запозичення! Не тільки частини Української Армії, «чітко карбуючи крок, крокують святковими вулицями столиці», а й «весна крокує по ланах республіки», навіть «Першотравень крокує весняними вулицями Києва»...

Нам так полюбилося це слово, що ми вживаємо його на всякі лади. Якщо в одного письменника позитивний герой, «крокуючи, згадує про сон», то в другого не менш позитивний герой уже «стрімко крокує», а третій творить навіть похідні дієслова: «Спинив бричку, скочив на землю і швидко закрокував сюди».

Не співалося в народних піснях «Ой, не крокуй, Грицю, та й на вечорниці», не читали ми й у творах наших класиків, щоб хтось чи щось у них крокувало, дарма що класики намагалися йти в ногу з мовою своєї епохи. Виходить, що це поширене тепер слово – неологізм.

Кожна жива мова, розвиваючись, удається до словотворення, до неологізмів. Нові економічні й соціальні зміни, що позначаються на побуті народних мас, загальне піднесення проґресу й культури вимагають нових слів для понять і явищ, котрі вже ввійшли в життя. І ось письменники, журналісти, науковці створюють неологізми, що через художню літературу, пресу й наукові праці, проникають у мову народних мас і згодом стають невід'ємними складовими частками певної мови. Але проникають і засвоюються в тому разі, якщо в них справді є доконечна потреба. До того ж такий неологізм має постати на базі вже наявного лексичного матеріалу відповідно до законів і духу мови. У другій половині ХІХ ст. українська мова збагатилася словами, що їх ми тепер широко вживаємо, не замислюючись над тим, народні вони чи штучні, або «ковані», як казали колись. Візьмімо слово годинник. Коли стали входити в побут настільні й кишенькові годинники, українська мова знала тільки слово дзиґарі – «нескладний механізм, що, визначаючи час за допомогою гир, висів на башті ратуші або на стіні в покоях». Таке слово не пасувало для нової речі, яку приніс загальний проґрес, тому виникла потреба створити для неї нове українське слово. Таким стало слово годинник, утворене з давнього година. Отак виникли й неологізми мріяти, мрія, створені на базі народного слова мріятися, та багато інших і швидко прижилися в нашій мові, бо в них була нагальна потреба, без них не могла обійтись мова, що ступала на вищі щаблі свого розвитку, поширюючись у різні галузі знання та вміння.

А яка потреба в неологізмі крокувати? Хіба нема в нашій мові безлічі синонімів до дієслова йти: простувати, прямувати, маршувати, податися, чимчикувати, дибати, чалапати, дріботіти й ще багатьох із різними відтінками? Може, всі ті слова застаріли чи не передають нового поняття, що криється в слові крокувати? Аж ніяк! Може, це – суто спортивний або військовий термін, якого досі не було в нашій мові? Теж ні.

Дієслово крокувати хтось нерозважний переклав із російського шагать. Та біда в тому, що слово крок, від якого штучно створено нове дієслово, має в українській мові далеко вужчу семантику, ніж російське шаг; це, власне, не рух, а тільки відстань між ногами під час руху: «Дурному з кроку ступити – сто днів одпусту доступити» (М. Номис). А до російського шаг – «рух» є в українській мові інші відповідники: ступа («На тому березі почулася кінська ступа». – М. Коцюбинський), хода («Він ішов попереду легкою оленячою ходою». – О. Гончар), хід («Гусій тільки піддає ходу». – М. Коцюбинський). Тим-то й такі вислови, як идти пешком, буде по-українському не йти кроком, а йти ступою («Проти вітру повільною ступою йшли коні». – С. Чорнобривець), замедлить шаг – уповільнити ходу («Пара зацікавила Сергія, і він навмисне уповільнив ходу». – В. Козаченко), ускорить шаг – наддати ходу, придати ходи («Гнідко ще дужче придав ходи». – Панас Мирний). Виходить, що й семантично неологізм крокувати шкутильгає на всі чотири, він не вточнює поняття руху, а лише пантеличить звиклого до усталених давніх слів читача. Не дивно, що такий неологізм не прищепився в живій народній мові, дарма що ним рясніють сторінки наших книжок і шпальти газет. Мені досі не доводилося чути з живих уст щось на зразок: «Де голова колгоспу? – А он крокує до правління. – А бригадир де? – А той давно вже покрокував додому»... Тим часом кажуть і, мабуть, ще довго казатимуть: «Голова йде (а в разі потреби надати певного нюансу, то – чимчикує, дибає чи, коли поважно, то простує) до правління», а бригадир, безперечно, «давно вже подався додому».

Весна й Першотравень не стануть менш запашними й барвистими, якщо вони перестануть крокувати, а простуватимуть ланами республіки, та й карбований крок частин Української Армії не стане менш лунким, якщо ці частини маршуватимуть замість безнастанного крокування.

Користуватися без користі

«Нова книжка письменника користується великим успіхом», – пишуть у своїх статтях наші критики, рецензенти, не замислюючись над тим, що читачеві, який звик мислити по-українському, такі рядки відгонять обвинуваченням. Справді, дієслова користуватися чи користати, походячи від іменника користь, означають «робити щось, дістаючи з того вигоду». Писали колись харків'янин Г. Квітка-Основ'яненко й буковинець О. Федькович не так, пише й сучасник наш О. Гончар: «За давніх-давен у всіх війнах парламентери користалися правом недоторканності», – цебто парламентери могли йти в розташування ворога й знати, що їх не вб'ють. У таких фразах дієслова користуватися, користати передають поняття «одержувати якусь вигоду». Але яку власну вигоду має нова книжка хваленого критиком письменника, про яку рецензент <

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти