|
Роль творчості шевченка у встановленні укр. Культури
Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.
Театр .музика .живопис. Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок ("передвижники"), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники набували в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання. В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов'язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті "батьківщина" було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них. Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г. Шевченка — Л.М. Жемчужников, І.І. Соколов, К.О. Трутовський. Творча діяльність Л.М. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою любов'ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини "Кобзар на шляху", "Козак їде на Січ", "Чумаки в степу" та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам'ять шевченківського, названого також "Живописною Україною". Найвище піднесення мистецьких здібностей І.І. Соколова (1823—1918), про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що "любить наш народ і нашу країну", виявилося в картинах "Повернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Погорільці", "Ніч напередодні Івана Купала", "Ранок після весілля в Малоросії", "Українські дівчата ворожать на вінках". До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О. Трутовського (1826—1893). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського і російського народів ("Хоровод у Курській губернії", "Весільний викуп", "Колядки на Україні", "Сорочинський ярмарок" та ін.), гостро засуджував суспільні порядки ("Збирання недоїдок на селі", "Рекрутський набір", "У судді" та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т.Г. Шевченка, М.В. Гоголя та інших письменників. Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва ("Сторожа запорозьких вольностей", "Козачий пікет" С.І. Васильківського, "Проводи на Січ" О.Г. Сластіона, "Запорожці викликають ворога на герць" А.І. Кандаурова, "Тривога" Г.С. Крушевського, "Похорон кошового" О.О. Мурашка та ін.). Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника-реаліста С.І. Васильківського (1854—1917). Найцікавіше у його доробку — твори, присвячені рідній природі, — "Козача левада", "Залишки вікового лісу", "Степ на Україні", "Ранок" та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К.Я. Крижицький (1858—1911) — "Хутір на Україні", "Перед грозою", "Лісові далі", "Косарі на Україні", "Жнива". У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все демократичнішого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К.М. Устиянович (1839—1903) — "Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т.Д. Копистинський (1844—1916) — "Гуцул з Липовиці", "В селянській хаті", "Погорільці". Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л.В. Позен ("Кобзар", "Переселенці", "Жебрак", "Оранка в Малоросії", "Запорожець у розвідці"), П.П. Забіла (бюст М.В. Гоголя, мармуровий портрет Т.Г. Шевченка), Б.В. Едуарс ("Катерина", "Життя невеселе", скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому (скульптор М.Й. Микешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін. Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О.Я. Шілле), готелю "Континенталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.В. Беретті), театру Соловцова та ін. На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини XIX століття разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів. Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л. Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня "Соловейко" та дует "Де ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М.В. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали в Україні. Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С. Гулак-Артемовський (1813—1873) завершив створення першої української опери "Запорожець за Дунаєм", яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні "Стоїть явір над водою" і "Спать мені не хочеться". Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" П.І. Ніщинського (1832—1896). Центральна частина її — знаменитий чоловічий хор "Закувала та сива зозуля", в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: "Про козака Софрона", "Про Байду", романси "Порада", "У діброві чорна галка". Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М. Аркаса (1853—1909) "Катерина" на текст однойменної поеми Т.Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю. Головне у творчому доробку П.П. Сокальського (1832—1887) — опери "Мазепа" (за поемою О.С Пушкіна "Полтава"), "Майська ніч", "Облога Дубна" (обидві за М.В. Гоголем), фантазії "Українські вечори", "На берегах Дунаю" та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця "Русская народная песня, великорусская и малорусская в ее строении мелодическом и ритмическом...", в якій проводилась думка про зв'язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою даної національності. М.М. Калачевський (1851—1910) написав відому "Українську симфонію", в основу якої ліг народнопісенний матеріал ("Віють вітри", "Дівка в сінях стояла", "Побратався сокіл с сизокрилим орлом", "Ой джиґуне, джиґуне" та ін.). Переважаючий настрій симфонії — світла лірика, лагідний гумор. Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В. Лисенка (1841—1912) — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики. Симінар 2 1.Літературні процеси 20 х років У 20—30-ті роки літературне життя в Україні було багатим і розмаїтим. Молоді, яскраві, талановиті письменники розвивали нові для нашої літератури течії: футуризм, конструктивізм, революційний романтизм, неоромантизм, неореалізм, необароко, імпресіонізм, експресіонізм тощо. Було створено багато літературних угруповань: «Плуг», «Гарт», «Аспанфут», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та ін. У ці роки видавалося багато газет, журналів, збірників, де письменники і поети мали мої у заявити про свої погляди на естетичні, національні й соціальні питання. Ці твори збагатили нашу літературу, вивели її на новий рівень. Як проявлявся диктат компартії щодо творчого процесу в Україні? За комуністичною теорією, письменство має бути слухняним гвинтиком і коліщатком загадьнопролетарської справи. Більшовицькі ідеологи вважали, шо письменником може бути будь-хто, і оголошувати «призов ударників» у літературу. Талант не брався до уваги, вірші чи проза «класово свідомих» робітників негайно друкувалися в періодиці, незважаючи на художню безпорадність цих творів. Цьому масовому засиллю бутафорної імітації літератури протистояла когорт митців, для яких література була засобом розкриття духовного багатства людської особистості, способом обстоювання гуманістичних цінностей. Чому літературна дискусія 1925—1928років була неминучою? Українська література постійно вибивалася за тісні межі, що були окреслені більшовицькими ідеологами. Письменство шукало шляхи розвитку літератури, яка мала створити культуру нації. Микола Хвильовий один із перших виступим проти «хуторянства», «малоросійщини», провінційщини і будь-якої вульгаризації мистецтва. Письменник протестував проти «диригентської палички Москви», закликав тікати якомога далі і якомога швидше від ідеологічних стилів, які тоді їм нували в російській культурі й загрожували українській. Але серед українського письменства було багато випадкових людей, які при йшли в літературу не за покликом душі, а за призовом партії. Саме вони насаджу вали панівну ідеологію великодержавництва, нівелювали самобутність української літератури, намагалися своєю масовою заангажованістю задавити нові, свіжі сили українського письменства. У таких умовах літературна дискусія була не тільки потрібною, а й неминучою. Які процеси інтенсивного жанрового оновлення переживала проза 20—30-х років? У 20—30-ті роки розвивається новелістика, яскравим представником якої був Г. Косинка. Та водночас багато українських письменників відходять від мани епічних форм, розвивають жанр міського роману. Вони експериментують зі словом, стилем. Юрій Яновський у романі «Майстер корабля» показав себе не тільки щирим романтиком, а й новатором щодо композиції твору. Як розвивалася драматургія у 20—30-ті роки? 20—30-ті роки — це час експериментів. Найбільше ці тенденції виявилиси и драматургії. Виникали псевдотеатри, які спеціалізувались на агітках, на уславленні месіанської ролі пролетаріату. Поряд із ними діяли професійні театри, які зосереджувались на художньому покликанні. Татановитий режисер Лесь Курбас створив театр «Березіль», де ставив експериментальні вистави, пориваючи з традиційними театральними нормами. Драматурги М. Куліш, І. Кочерга, Я. Мамонтов писали п’єси, в яких активнії обстоювали власне бачення сценічного мистецтва. Музика театр кіномистецтво Театр XX сторіччя є складною і водночас незабутньою картиною, як і все мистецтво цього періоду. У першій половині сторіччя з’явилися найбільші революціонери театру, що висунули професію режисера на перший план у цьому мистецтві. Згадайте імена Ста-ніславського і Мейєрхольда, Г.Крега і Б.Брехта. Як і раніше, актуальний поділ театру на «реалістичний» і умовний, «театр переживання» і «театр уявлення». Умовність — властивість мистецтва, що підкреслює відмінність художнього твору од утілюваної ним реальності. У другій половині XX сторіччя дедалі частіше театр поділяють на «масовий» і «елітарний». Театр так само залишається ареною сміливих, несподіваних експериментів, що змінюють наше уявлення про театр як про дійство, де актор і глядач розділені сценою. Велике значення надається видовищності дії, костюмам і декораціям, та водночас існує театр без декорацій, без гриму і костюма, традиційних атрибутів театру. Дедалі активніше здійснюється синтез мистецтв, що так яскраво заявив про себе у стилі модерн початку сторіччя, а згодом і в кінематографі. Виникають нові типи театру і нові жанри, їх мішанина («жанрові міксти») — трагікомедія, п’єса-дійство, сатирична комедія, опера-балет, політичний театр, театр одного актора, театр абсурду, відроджується вуличний театр. Загострюється інтерес до інтерпретації форм старого театру. Так, оновлюється життя грецької трагедії і французького класичного театру, італійської комедії’ масок і середньовічної містерії. Одним із дивовижних напрямів сучасного театру є вуличний театр (відомі, приміром, такі трупи: «Лицедеи», інтернаціональний театр «Футсбарн», «Компані дю Азар», іспанський бродячий цирк «Периллос». Вуличний театр відважується ставити все: від середньовічного фарсу до складної сучасної психологічної драми. Цікаво, що показ п’єс і дійств триває одночасно, глядач, що вийшов на вулицю, опиняється втягненим у заповнений грою простір! Для акторів вуличного театру весь світ — театр у повному сенсі слова. Так, в одному зі спектаклів у Копенгагені наприкінці спектаклю на березі моря з’явилася трищоглова справжня шхуна і забрала всіх учасників на свій борт. Трупа «Космос полів» (Франція) виступає на залізничних платформах. Костюми створюються найчастіше із зовсім випадкових матеріалів, використовується багато реквізиту: пух, кулі, м’ячі, вудки, шоломи — словом, усе, що можливо. Обов’язкові ляльки й маски. Використовуються вода і вогонь (для прикладу, гра вогників полум’я на сковорідці, що несе актор і ритмічно стукає знизу), світло і звук — глядачів активно обливають зі шлангів тощо. У вдалому театрі будь-який глядач може стати актором і навпаки. Театр абсурду — (інша назва «театр парадоксу») — напрям у драматурга й театрі 50—60-их років, що об’єднав драматургів Ежена Іонеско, Семюеля Беккета та інших авторів. Персонажі Іонеско, приміром, не розмовляють, а імітують, грубо пародіюють жаргон. Залишаються тільки вигуки, прокльони. Зруйновано мову, а це означає, що руйнується й мислення людини. Герої можуть перетворитися на будь-кого, людина зовсім не є чимось закінченим і цілісним. З’являються в сучасному театрі й нові герої. Справді, хто ж може нині стати персонажем трагедії? Трагедія давно припинила бути високим жанром із суворими законами: її героєм може стати найнепомітніша, найнепримітніша людина, а персонаж, який, здавалося б, мав стати героєм, раптом виявляється зовсім не «героєм» у наших очах. Герой сучасного театру нерідко дуже складний, зі складними мотивами дії. Відомі спектаклі й сюжети активно переосмислюються, їх герої діють у несподівано-сучасній обстановці. Розвиваються так звані малі театри, театри-студії, театри-лабораторії. Вони рухливіші, мобільніші, вільніші у виборі репертуару. Саме вони часто відкривають молодих, невідомих талантів серед авторів. Театр XX сторіччя породжує і нову професію в мистецтві, дуже складну і престижну — режисер. Режисер визначає головні лінії спектаклю, його структуру, ідею, визначає сценічну дію, відбирає акторів. Але головне і, мабуть, найскладніше у професії режисера — пошук форм театральної дії, які б виражали його бачення п’єси. Для цього можна використовувати такі поняття, як сценічний образ, сценічна метафора. Сценічна метафора — інакшосказання, виражене засобами сцени: приміром, декорація, певні дії актора, його костюм. Сучасний театр пред’являє так само високі вимоги і до актора, його техніки, пластики, культурної ерудиції й інтелекту. Відомо, приміром, що деякі кіноактори зовсім не можуть грати на сцені (як Ален Делон), а інші, навпаки, збагачують кіно своїм театральним досвідом (це такі актори, як О.Калягін, А.Мягкон, А.Фрейндліх, А.Демидова і багато інших), вони чудово виявили свою багатогранну творчу обдарованість в обох царинах. ХХ ст. – час розвитку найновішого виду мистецтва – кіно, поява якого стала можливою завдяки технічним досягненням. Кіномистецтво – вид художньої творчості, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює реальну дійсність у художніх та художньо-документальних образах. Синтезуючи і вбираючи в себе художній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його через свої особливості й специфіку, кіномистецтво володіє власними зображально-виражальними засобами, серед яких головні – фотографічна природа рухомого в часі зображення та монтаж. Доступність і особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і значення кіномистецтва, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, духовної культури людей. Кіномистецтво значно розширює можливості образної виразності і посилює громадський резонанс художньої діяльності.
Загрузка...
12
|
|
|