ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Роль творчості шевченка у встановленні укр. Культури

Загрузка...

Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.
Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний герой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу.
Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури.
Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступного часу – Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка та ін.
Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.
Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи з Котляревського. Використовували в своїх творах живу народну українську мову, а також скарби усної народної творчості, але це використання було ще обмеженим, відповідно до не досить широких тем і літературного стилю цих письменників. Крім того, вони ще не позбулися діалектних, вузькомісцевих елементів.
Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.
Царизм репресіями прагнув зупинити лавину народної шани й любові до великого сина України, а вийшло навпаки. З 1918 року вшанування пам'яті великого Кобзаря 9 березня стало в нашій країні щорічним і всенародним. Відкрито пам'ятники поетові в Києві, Каневі, Харкові та в інших містах України, могилу великого Тараса оголошено заповідником, ім'я Шевченка присвоєно Київському університетові, театру опери та балету; масовими тиражами видаються його твори, відкрито Державний музей Т. Г. Шевченка, його ім'я присвоєно навчальним закладам і науковим установам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам.
Починаючи з 1962 року, щорічно присуджуються Державні премії України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури і мистецтва. За цей час почесного звання шевченківського лауреата удостоєні П. Тичина, О. Гончар, П. Загребельний, В. Сосюра, М. Бажан, Г. Тютюнник, Ю. Збанацький, П. Майборода, С. Людкевич, О. Кульчицька, А. Малишко, В. Касіян, І. Драч, Л. Но-виченко, Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Стус, Б. Антоненко-Давидович, М. Жулинський, Р. Лубківський та інші митці. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї Т. Г. Шевченка відзначалися в усіх державах світу, в багатьох із них вийшли переклади «Кобзаря».
Світове значення творчості. Кожний, хто глибоко вивчає творчість великого сина України, неминуче переконується, що має вона світове значення. Ось кілька висловлювань з цього приводу: «Завдяки Шевченкові скарби української душі повною річкою влилися в загальний потік людської культури» (Луначарський); «Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі» (Курелла, Німеччина); «Його геній розрісся, як дерево, простягнувши крону над віками» (Камілар, Румунія); «Поки б'ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка» (Хікмет, Туреччина); «Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі» (Якубець, Польща).
Інколи справедливо зауважують, що революційно-демократичних письменників у XIX ст. було не так уже й мало, проте жоден з них не піднявся до таких вершин шани і любові народу, як Шевченко. У своїх творах він випромінював на скривджених всю силу великої любові, цілий океан ніжності, а трагедію сироти чи вдови підносив до рівня світової трагедії.
«Кобзар» знаменував собою демократизацію світової літератури, бо з його сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки, які залишалися невідомими для елітарної культури — і це було одкровенням.
Не дивно, що твори Кобзаря перекладені всіма слов'янськими мовами, а також грузинською, вірменською, казахською, узбецькою, німецькою, англійською французькою, датською, новогрецькою, іспанською, хінді, японською, в'єтнамською, корейською, румунською, італійською, угорською, малайською, бенгальською та багатьма іншими мовами.
Про все більшу світову славу великого Кобзаря свідчать пам'ятники, встановлені в різних країнах світу: у Палермо (Канада), Бухаресті, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі тощо.
Творчість Шевченка постає чи не найвидатнішим всеєвропейським і світовим явищем, бо досі, як слушно зауважив Вадим Скуратівський, «вікове горе мас, по суті, не мало своїх літературних уст, не розверзалося ними, не прорізалося своїм художнім голосом». Були окремі літературні спроби, але настільки несміливі й наслідувальні стосовно панівної культури, що ставали панською іграшкою, а не грандіозним мистецьким явищем і національно-соціальним викликом, яким була творчість великого Кобзаря. Саме Шевченко вперше в історії порушив тисячолітню німоту соціальних низів. Тому “Кобзар” і має планетарне значення, саме українським словом вперше заговорили невідомі досі для елітарної культури світи, речником яких став українець, він своєю творчістю демократизував європейську та світову літературу.
Шевченко — явище унікальне. Його немає з ким порівняти у письменстві інших народів. Не тому, що він кращий за інших. Йдеться про особливий генотип культури нашої країни.
Тарас... Просторо в цьому імені. В ньому вся історія наша, все буття, ява і найпотаємніші сни. Нас просто не існує без нього: Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна. Не знайти такого анатомічного скальпеля, який міг би відділити одне від одного. Синонімічна пара на всі часи, доки й світу.
Уявити себе без Шевченка — все одно, що без неба над головою. Він — вершинна парость родового дерева нашої нації, виразник і хранитель народного духу. Навіть плоть його вознесена на вершину. Іншої такої могили на Україні нема, нема такої могили на всій планеті. Вона — немов козацька вежа, де при наближенні небезпеки запалювали сторожовий вогонь. Вогонь на сторожовій вежі Шевченка не згасає ніколи. Той вогонь — його іменний Глагол. Коли ми необачно віддалялися від нього — більмами бралися наші очі, полуда заступала шлях. Отоді мали те, що мали. Шевченко універсальний. Кажемо: Тарас— і чи є такий українець, який би не знав, про кого йдеться. Росіянин не назве Пушкіна Олександром, англієць Шекспіра — Вільямом, німець не нарече імені Гете чи Шіллера, француз — Гюго. Там інший вимір, там — відчуття дистанції.

 

Театр .музика .живопис.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок ("передвижники"), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники набували в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов'язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті "батьківщина" було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г. Шевченка — Л.М. Жемчужников, І.І. Соколов, К.О. Трутовський. Творча діяльність Л.М. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою любов'ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини "Кобзар на шляху", "Козак їде на Січ", "Чумаки в степу" та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам'ять шевченківського, названого також "Живописною Україною". Найвище піднесення мистецьких здібностей І.І. Соколова (1823—1918), про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що "любить наш народ і нашу країну", виявилося в картинах "Повернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Погорільці", "Ніч напередодні Івана Купала", "Ранок після весілля в Малоросії", "Українські дівчата ворожать на вінках". До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О. Трутовського (1826—1893). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського і російського народів ("Хоровод у Курській губернії", "Весільний викуп", "Колядки на Україні", "Сорочинський ярмарок" та ін.), гостро засуджував суспільні порядки ("Збирання недоїдок на селі", "Рекрутський набір", "У судді" та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т.Г. Шевченка, М.В. Гоголя та інших письменників.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва ("Сторожа запорозьких вольностей", "Козачий пікет" С.І. Васильківського, "Проводи на Січ" О.Г. Сластіона, "Запорожці викликають ворога на герць" А.І. Кандаурова, "Тривога" Г.С. Крушевського, "Похорон кошового" О.О. Мурашка та ін.).

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника-реаліста С.І. Васильківського (1854—1917). Найцікавіше у його доробку — твори, присвячені рідній природі, — "Козача левада", "Залишки вікового лісу", "Степ на Україні", "Ранок" та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К.Я. Крижицький (1858—1911) — "Хутір на Україні", "Перед грозою", "Лісові далі", "Косарі на Україні", "Жнива".

У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все демократичнішого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К.М. Устиянович (1839—1903) — "Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т.Д. Копистинський (1844—1916) — "Гуцул з Липовиці", "В селянській хаті", "Погорільці".

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л.В. Позен ("Кобзар", "Переселенці", "Жебрак", "Оранка в Малоросії", "Запорожець у розвідці"), П.П. Забіла (бюст М.В. Гоголя, мармуровий портрет Т.Г. Шевченка), Б.В. Едуарс ("Катерина", "Життя невеселе", скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому (скульптор М.Й. Микешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О.Я. Шілле), готелю "Континенталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.В. Беретті), театру Соловцова та ін.

На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини XIX століття разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л. Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня "Соловейко" та дует "Де ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М.В. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали в Україні.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С. Гулак-Артемовський (1813—1873) завершив створення першої української опери "Запорожець за Дунаєм", яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні "Стоїть явір над водою" і "Спать мені не хочеться".

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" П.І. Ніщинського (1832—1896). Центральна частина її — знаменитий чоловічий хор "Закувала та сива зозуля", в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: "Про козака Софрона", "Про Байду", романси "Порада", "У діброві чорна галка". Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М. Аркаса (1853—1909) "Катерина" на текст однойменної поеми Т.Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П.П. Сокальського (1832—1887) — опери "Мазепа" (за поемою О.С Пушкіна "Полтава"), "Майська ніч", "Облога Дубна" (обидві за М.В. Гоголем), фантазії "Українські вечори", "На берегах Дунаю" та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця "Русская народная песня, великорусская и малорусская в ее строении мелодическом и ритмическом...", в якій проводилась думка про зв'язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою даної національності. М.М. Калачевський (1851—1910) написав відому "Українську симфонію", в основу якої ліг народнопісенний матеріал ("Віють вітри", "Дівка в сінях стояла", "Побратався сокіл с сизокрилим орлом", "Ой джиґуне, джиґуне" та ін.). Переважаючий настрій симфонії — світла лірика, лагідний гумор.

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В. Лисенка (1841—1912) — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Симінар 2

1.Літературні процеси 20 х років

У 20—30-ті роки літературне життя в Україні було багатим і розмаїтим. Молоді, яскраві, талановиті письменники розвивали нові для нашої літератури течії: футуризм, конструктивізм, революційний романтизм, неоромантизм, неореалізм, необароко, імпресіонізм, експресіонізм тощо. Було створено багато літературних угруповань: «Плуг», «Гарт», «Аспанфут», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та ін. У ці роки видавалося багато газет, журналів, збірників, де письменники і поети мали мої у заявити про свої погляди на естетичні, національні й соціальні питання. Ці твори збагатили нашу літературу, вивели її на новий рівень.

Як проявлявся диктат компартії щодо творчого процесу в Україні?

За комуністичною теорією, письменство має бути слухняним гвинтиком і коліщатком загадьнопролетарської справи. Більшовицькі ідеологи вважали, шо письменником може бути будь-хто, і оголошувати «призов ударників» у літературу. Талант не брався до уваги, вірші чи проза «класово свідомих» робітників негайно друкувалися в періодиці, незважаючи на художню безпорадність цих тво­рів. Цьому масовому засиллю бутафорної імітації літератури протистояла когорт митців, для яких література була засобом розкриття духовного багатства людської особистості, способом обстоювання гуманістичних цінностей.

Чому літературна дискусія 1925—1928років була неминучою?

Українська література постійно вибивалася за тісні межі, що були окреслені більшовицькими ідеологами. Письменство шукало шляхи розвитку літератури, яка мала створити культуру нації. Микола Хвильовий один із перших виступим проти «хуторянства», «малоросійщини», провінційщини і будь-якої вульгаризації мистецтва. Письменник протестував проти «диригентської палички Москви», закликав тікати якомога далі і якомога швидше від ідеологічних стилів, які тоді їм нували в російській культурі й загрожували українській.

Але серед українського письменства було багато випадкових людей, які при йшли в літературу не за покликом душі, а за призовом партії. Саме вони насаджу вали панівну ідеологію великодержавництва, нівелювали самобутність української літератури, намагалися своєю масовою заангажованістю задавити нові, свіжі сили українського письменства. У таких умовах літературна дискусія була не тільки потрібною, а й неминучою.

Які процеси інтенсивного жанрового оновлення переживала проза 20—30-х років?

У 20—30-ті роки розвивається новелістика, яскравим представником якої був Г. Косинка. Та водночас багато українських письменників відходять від мани епічних форм, розвивають жанр міського роману. Вони експериментують зі словом, стилем. Юрій Яновський у романі «Майстер корабля» показав себе не тільки щирим романтиком, а й новатором щодо композиції твору.

Як розвивалася драматургія у 20—30-ті роки?

20—30-ті роки — це час експериментів. Найбільше ці тенденції виявилиси и драматургії. Виникали псевдотеатри, які спеціалізувались на агітках, на уславленні месіанської ролі пролетаріату. Поряд із ними діяли професійні театри, які зосереджувались на художньому покликанні.

Татановитий режисер Лесь Курбас створив театр «Березіль», де ставив експериментальні вистави, пориваючи з традиційними театральними нормами.

Драматурги М. Куліш, І. Кочерга, Я. Мамонтов писали п’єси, в яких активнії обстоювали власне бачення сценічного мистецтва.

Музика театр кіномистецтво

Театр XX сторіччя є складною і водночас незабутньою карти­ною, як і все мистецтво цього періоду. У першій половині сторіччя з’явилися найбільші революціонери театру, що висунули професію режисера на перший план у цьому мистецтві. Згадайте імена Ста-ніславського і Мейєрхольда, Г.Крега і Б.Брехта. Як і раніше, акту­альний поділ театру на «реалістичний» і умовний, «театр пережи­вання» і «театр уявлення».

Умовність — властивість мистецтва, що підкреслює відмінність художнього твору од утілюваної ним реальності.

У другій половині XX сторіччя дедалі частіше театр поділяють на «масовий» і «елітарний».

Театр так само залишається ареною сміливих, несподіваних ек­спериментів, що змінюють наше уявлення про театр як про дійство, де актор і глядач розділені сценою. Велике значення надається видовищності дії, костюмам і декораціям, та водночас існує театр без декорацій, без гриму і костюма, традиційних атрибутів театру. Дедалі активніше здійснюється синтез мистецтв, що так яскраво заявив про себе у стилі модерн початку сторіччя, а згодом і в кіне­матографі. Виникають нові типи театру і нові жанри, їх мішанина («жанрові міксти») — трагікомедія, п’єса-дійство, сатирична коме­дія, опера-балет, політичний театр, театр одного актора, театр аб­сурду, відроджується вуличний театр. Загострюється інтерес до інтер­претації форм старого театру. Так, оновлюється життя грецької трагедії і французького класичного театру, італійської комедії’ ма­сок і середньовічної містерії.

Одним із дивовижних напрямів сучасного театру є вуличний те­атр (відомі, приміром, такі трупи: «Лицедеи», інтернаціональний театр «Футсбарн», «Компані дю Азар», іспанський бродячий цирк «Периллос». Вуличний театр відважується ставити все: від середньо­вічного фарсу до складної сучасної психологічної драми.

Цікаво, що показ п’єс і дійств триває одночасно, глядач, що вийшов на вулицю, опиняється втягненим у заповнений грою простір! Для акторів вуличного театру весь світ — театр у повному сенсі слова. Так, в одному зі спектаклів у Копенгагені наприкінці спектаклю на березі моря з’явилася трищоглова справжня шхуна і забрала всіх учасників на свій борт.

Трупа «Космос полів» (Франція) виступає на залізничних плат­формах. Костюми створюються найчастіше із зовсім випадкових ма­теріалів, використовується багато реквізиту: пух, кулі, м’ячі, вудки, шоломи — словом, усе, що можливо. Обов’язкові ляльки й маски. Використовуються вода і вогонь (для прикладу, гра вогників полум’я на сковорідці, що несе актор і ритмічно стукає зни­зу), світло і звук — глядачів активно обливають зі шлангів тощо. У вдалому театрі будь-який глядач може стати актором і навпаки.

Театр абсурду — (інша назва «театр парадоксу») — напрям у драматурга й театрі 50—60-их років, що об’єднав драматургів Ежена Іонеско, Семюеля Беккета та інших авторів. Персонажі Іонеско, приміром, не розмовляють, а імітують, грубо пародіюють жаргон. Залишаються тільки вигуки, прокльони. Зруй­новано мову, а це означає, що руйнується й мислення людини. Герої можуть перетворитися на будь-кого, людина зовсім не є чи­мось закінченим і цілісним.

З’являються в сучасному театрі й нові герої. Справді, хто ж може нині стати персонажем трагедії? Трагедія давно припинила бути високим жанром із суворими законами: її героєм може стати найнепомітніша, найнепримітніша людина, а персонаж, який, здавалося б, мав стати героєм, раптом вияв­ляється зовсім не «героєм» у наших очах. Герой сучасного театру нерідко дуже складний, зі складними мотивами дії. Відомі спектаклі й сюжети активно переосмислюються, їх герої діють у несподівано-сучасній обстановці.

Розвиваються так звані малі театри, театри-студії, театри-лабораторії. Вони рухливіші, мобільніші, вільніші у виборі репертуару. Саме вони часто відкривають молодих, невідомих талантів серед авторів.

Театр XX сторіччя породжує і нову професію в мистецтві, дуже складну і престижну — режисер. Режисер визначає головні лінії спектаклю, його структуру, ідею, визначає сценічну дію, відбирає акторів. Але головне і, мабуть, найскладніше у професії режисера — пошук форм театральної дії, які б виражали його бачення п’єси. Для цього можна використовувати такі поняття, як сценічний об­раз, сценічна метафора.

Сценічна метафора — інакшосказання, виражене засобами сце­ни: приміром, декорація, певні дії актора, його костюм.

Сучасний театр пред’являє так само високі вимоги і до актора, його техніки, пластики, культурної ерудиції й інтелекту. Відомо, приміром, що деякі кіноактори зовсім не можуть грати на сцені (як Ален Делон), а інші, навпаки, збагачують кіно своїм театраль­ним досвідом (це такі актори, як О.Калягін, А.Мягкон, А.Фрейндліх, А.Демидова і багато інших), вони чудово виявили свою багатогран­ну творчу обдарованість в обох царинах.

ХХ ст. – час розвитку найновішого виду мистецтва – кіно, поява якого стала можливою завдяки технічним досягненням. Кіномистецтво – вид художньої творчості, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює реальну дійсність у художніх та художньо-документальних образах. Синтезуючи і вбираючи в себе художній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його через свої особливості й специфіку, кіномистецтво володіє власними зображально-виражальними засобами, серед яких головні – фотографічна природа рухомого в часі зображення та монтаж.

Доступність і особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і значення кіномистецтва, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, духовної культури людей. Кіномистецтво значно розширює можливості образної виразності і посилює громадський резонанс художньої діяльності.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти