ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Мовознавство як наука. Предмет,розділи.Місце мов-ва в системі наук

Мовознавство як наука. Предмет,розділи.Місце мов-ва в системі наук

Мовознавство, або лінгвістика (від лат.lingua “мова”), - наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників. Предметом курсу “Вступ до мовознавства” є вивчення основних відомостей про мову, лінґвістичних понять і термінів, без яких неможливо вивчати жодну лінґвістичну дисципліну. Оскільки “Вступ до мовознавства” – початковий, пропедевтичний курс загального мовознавства, то його завдання полягають у з’ясуванні питань про:

А) природу і сутність мови;

Б) структуру і систему мови;

В) походження мови та закономірності розвитку мов;

Г) виникнення і розвиток письма;

Ґ) класифікацію мов світу за походженням і будовою;Д) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;Е) зв’язок мовознавства з іншими науками та ін.

2. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв’язок з мисленням, структура і закономірності функціонування всіх мов світу. Загальне мовознавство створює лінґвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним. Теоретичне мовознавство протиставляється прикладному. Прикладне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці мов, у практиці перекладу, навчання письма, читання, для уніфікування термінології тощо.

Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови або групу споріднених мов.

3. Зв’язки мовознавства з іншими науками обопільні. Мовознавство передусім пов’язане з такими суспільними науками як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін. Із природничих наук мовознавство пов’язане з фізіологією людини, антропологією, медициною, фізикою, кібернетикою, математикою, семіотикою, філософією та ін.

Із природничих наук мов-во пов’язане насамперед з фізіологією людини й антропологією,фізикою,медициною,математикою, семіотикою географією

Методи:описовий, порівняльно-історичний, зіставний, структурний.

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії.

Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення).

Описовий метод

Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць.

Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Порівняльно-історичний метод

Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення.

На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Зіставний метод

Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:

- дистрибутивний аналіз

- аналіз за безпосередніми складниками

- трансформаційний аналіз

- компонентний аналіз

Мовознавство давньої Індії, Китаю, античне мовознавство. Мовознавство середніх віків та епохи Відродження.

Мовознавство в Давній Індії

Найдавнішою науковою традицією є

давньоіндійська. Вона налічує 3000 років.

Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння, а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови і здійснюючи нормалізацію санскриту - літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. є., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінгвістичну науку. Давньоіндійське мовознавство першої половини IV — другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст. Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є ПАНІНІ (V—IV СТ. ДО Н. Є.) — один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтаксичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумовило введення ним понять фонеми та нульової морфеми. Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології, а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод. Інші давньоіндійські граматисти Яска, Вараручі, Катьяяна, Патанджалі, Бхартріхарі розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чотири частини мови: ім'я, дієслово, прийменник і частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків

ділять на склади.

Давньокитайське мовознавство

Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І

тисячоліття до н. є. У II ст. до н. є. було укладено перший ієрогліфічний словник. Першим класиком китайського мовознавства вважають Сю Шеня (І ст. н. є.). Він здійснив класифікацію ієрогліфів і виділив їх складові частини. На китайську лінгвістичну традицію вплинув складовий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи — склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексичній одиниці й розглядається як основна одиниця і лексики, і граматики. Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли незначну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхідності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в

китайській мові немає словозміни й граматичної

афіксації. Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Досліджували китайські мовознавці й питання діалектології та етимології. Китайська лінгвістична традиція справила істотний вплив на японське мовознавство.

Європейське мовознавство епохи

Середньовіччя і Відродження

Протягом VI—XII ст. у Західній Європі зусилля

вчених були спрямовані переважно на засвоєння

латинської спадщини.

Граматику розглядали як допоміжну дисципліну, яка служить суто практичним потребам оволодіння читанням і письмом. Граматику Доната застосовували для тлумачення явищ інших мов.

Лише з XIII ст., у передренесансний період, коли

європейські вчені ширше і глибше ознайомились із працями Арістотеля, граматика стає частиною філософії. На основі логічних ідей у XIII ст. виникає логіко-граматична школа «модистів». Основою її концепції було розмежування в мові трьох компонентів — речі, поняття, слова, яким відповідали три категорії модусів — модуси існування, модуси поняття і модуси позначення.

Основну увагу модистів було зосереджено на

загальних способах позначення. Розвиток мореплавства й торгівлі сприяв контактам з різномовними країнами, що стимулювало укладання багатомовних словників. У XVII ст. почалися пошуки універсальних

властивостей мови. Виникає ідея створення «всесвітньої

мови»,

Природа і сутність мови.

Спроби відповісти на питання про природу і сутність мови було зроблено ще вченими давніх Китаю, Індії, Греції, Риму, але й донині однозначного розв’язання цієї проблеми немає. У науці відомі три погляди на природу мови. Одні вчені розглядали мову як біологічне явище (німецький мовознавець Август Шлейхер, що започаткував натуралістичний напрям у мовознавстві, вважав, що мова – природній організм, який народжується, розвивається, старіє й вмирає). Другі – як психічне (німецькі вчені Макс Мюллер та Йоганн-Готфрід Гердер, Вільгельм фон Гумбольдт). Треті – як суспільне (Дені Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Поль Лафарг, Антуан Мейє, Фердинанд де Соссюр та ін.).

МОВА І СУСПІЛЬСТВО — нерозривна єдність двох явищ, пов’язаних між собою як часткове і загальне, як невід’ємна сторона й одна з обов’язкових ознак цілої сусп. системи в її безперервному функціонуванні. Найтиповішим видом сусп-ва є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою — мова. Мова як найважливіший засіб спілкування здатна обслуговувати сусп-во в усіх сферах людської діяльності. І хоч зміни в неї можуть вносити окр. сусп. групи, а то й поодинокі мовці, остаточне прийняття цих змін залежить від згоди на них сусп-ва в цілому.

На будь-якому етапі розвитку мова як сусп. явище виступає і як сусп.-істор. норма. Проблеми М. і с. вивчає соціолінгвістика.

Основними функціями мови є: комунікативна (спілкування), мислетворча (формування й формулювання думки), фатична (контактоустановлювальна), репрезентативна (функція позначення світу речей), емотивна (вираження почуттів, емоцій), експресивна (самовираження), волюнтативна (волевиявлення), прагматична (ставлення мовця до висловлюваного), метамовна (використання мови для опису іншої мови), когнітивна (пізнавальна), акумулятивна (нагромадження і зберігання інформації) та ін.

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови..Однак він створив не більше десятка слів і то переважно

складних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребєтносилий тощо). Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те, що в мові існує.Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою.

Мова і мислення.

Мислення - узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розвязення, висунення гіпотез тощо.

Представники першої точки зору вважали, що мова — це всього лише форма мислення.А оскільки відомо, що кожне явище має форму і зміст, то мова й мислення разом становлять один об'єкт. Представники протилежного погляду стверджували, що мова й мислення між собою абсолютно не пов'язані, мислення не залежить від мови, воно здійснюється в інших формах.Насправді мова й мислення тісно пов'язані між собою,але цей зв'язок не є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю.З іншого боку існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально(несловесно).

Загалом існує три типи: 1) чуттево-образне.

2) технічне (практично-дійове); 3) поняттеве мислення - здійснюєтся за допомогою мови.

ЧУТТЄВО-ОБРАЗНЕ МИСЛЕННЯ — мислення конкретними образами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм).Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам —собакам, кішкам, мавпам тощо. Існування цього типу мислення переконливо заперечує поширену донедавна думку, що мислення протікає тільки в словесній формі.

ТЕХНІЧНЕ (ПРАКТИЧНО-ДІЙОВЕ) МИСЛЕННЯ — здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині.

ПОНЯТТЄВЕ МИСЛЕННЯ — здійснюється за допомогою мови. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення ("про себе"), яке відрізняється від зовнішнього тим, що є згорнутим, зредукованим.

Мова і мовлення.

Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова,насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром — одним із найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в

мовознавстві. Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

1.Мова— явище загальне, абстрактне;мовлення—конкретне. 2.Мова— явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте;мовлення— динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. 3.Мова— явище психічне, амовлення— психофізичне. 4.Мовлення — лінійне,мова— нелінійна.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова.

Розвиток і функціонування мов у тоталітарному соціалістичному суспільстві. Питання про перспективи розвитку мов у майбутньому.

У тоталітарному соціалістичному суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мов мав місце у надзвичайно широких масштабах лінгвоцид. Починаючи з 30-х років, закріплюється тенденція до усунення національних мов із суспільного вжитку на всьому геополітичному просторі СРСР. Проводиться тоталітарна русифікація всіх народів. Спочатку насильно вводиться алфавіт на російській основі в усіх республіках (за винятком прибалтійських, Грузії та Вірменії). Далі для виправдання русифікаторської політики розроблено відповідну ідеологію. Замість скомпрометованого царського "общерусский язык" уводя-

ться такі поняття, як добровільно вибраний народами Союзу "язык межнационального общения", який одночасно є "языком мира и дружбы". Згодом обґрунтовується теорія виникнення в СРСР нової наднаціональної спільності людей — "совєтський народ", головною ознакою якого є спільна мова, російська. І, нарешті, доводилося, що нація і національна мова — категорії історичні, які після побудови комунізму зникнуть. Залишиться єдина мова комуністичного суспільства, і нею буде російська, бо це мова найпрогресивнішої в світі ідеології. А поки що потрібно прагнути до ще більшого злиття націй і переходу всіх на

єдину мову. Російська мова насильно вводилася в навчальні заклади всіх республік, навіть у дитячі садки. Всіляко заохочувалося переведення навчальних закладів із національною мовою викладання на російську мову. Низкою партійних та урядових постанов русифікацію підтримували матеріально: для вивчення російської мови в республі-

ках класи поділяли на групи, а вчителі російської мови отримували 30-відсоткову надбавку до зарплатні (це ж було і в царській Росії, тільки тоді одверто наголошувалося, що надбавка "за обрусение края"). Внаслідок такої національно-мовної політики поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов, а далі почалося їх масове відмирання. За роки тоталітарного комуністичного режиму зникло 93 мови. Така ж загро-

за нависла й над іншими мовами народів СРСР. Для цього було обґрунтовано теорію про неперспективні мови. Як бачимо, лінгвоцид був свідомо спланований адміністративно-репресивним державним апаратом. Усіх, хто стояв на захисті рідної мови, жорстоко карали багаторічним ув'язненням у тюрмах і концтаборах. І нині, після розпаду СРСР, доводиться пожинати плоди "найгуманнішої ленінської національної політики". На пострадянському просторі, крім зниклих, є чимало "хворих мов" (у соціолінгвістиці існує такий термін) —Мов, які втрачають своє значення як засобу спілкування. Вони поступово відмирають. На території колишнього СРСР є чимало мов, де кількість мовців обчислюється сотнями, навіть десятками людей. Керецькою мовою, приміром, в 1991 р. розмовляли тільки 3 особи у Чукотському

національному окрузі. Показово, що в Росії, де питання лінгвоциду з відомих причин не люблять обговорювати, останнім часом з'явилися праці під промовистими назвами: "Красная книга языков народов России" (М., 1994), "Проблема исчезающих языков в бывшем СССР" (М., 1991) тощо.

17. Типи класифікації мов світу (типологічна, генеалогічна, ареальна, функціональна, соціолінгвістична, фонологічна, синтаксична).

Типологічна класифікація мов — класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості (на основі подібності й відмінності не в самому мовному матеріалі, а в принципах його організації).

Генеалогічна класифікація мов - вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв'язків між ними (на основі спільного походження від якоїсь прамови).

Ареальна - заснована на вивченні мовної карти світу.Описує межі поширення.
Функціональна - заснована на дослідженні функцій і сфер використання мов (культурна, дипломатична, мова освіти та ін.)

Соціолінгвістична класифікація мов — класифікація мов за оцінкою їхніх етн. носіїв та іншомов. етносів.

Синтаксична класифікація мов — один з видів типологічної класифікації мов, в її основу покладено синтаксичні відношення — предикативні, які поєднують підмет (суб’єкт) з присудком (предикатом) та їх граматичне вираження, об’єктні, тобто відношення перехідного дієслова і додатку (об’єкта), який отримує особливе граматичне вираження у різних мовах, і атрибутивні, у яких виражається зв’язок означення та означуваного.

Класифікація голосних.

Голосни́й звук, — звук, що вимовляється за участю голосу й має вільну артикуляцію (творення):/а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.

Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня (і,и,е) чи задня (у,о,а).

Піднесення визначається висотою підйому язика. Піднесення інколи називається підняттям: високе (і\у\и), середнє (е\о), низьке (а).

Класифікація приголосних

Приголосні звуки (шелестівки) — звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму. При їх вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натряпляє на різноманітні перешкоди.

За акустичною ознакою:

Сонорні звуки— приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом ([в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й])

Шумні звуки — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму.

- дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом ([б], [д], [г], [з], [ж], [ґ], [дж], [дз])

- глухі — творяться тільки шумом ([к], [п], [с], [т], [ф], [х], [ш], [ц], [ч])

За місцем творення:

Губні– різновид приголосних звуків, що утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи з верхньою губою або з верхніми зубами:

Поділяються на: Губно-губні: м, б, п та Губно-зубні: ф,в

Язикові поділяються на: задньоязикові: [ґ], [к], [х], середньоязикові:[й], передньоязикові: [д], [т], [з], , [c], [ц], [дз],, [ж], [ч], [ш], [дж], [л], [н], [р]

За пасивним органом передньоязикові поділяються на: піднебінні: [ж], [ч], [ш], [дж], зубні — [д], [т], [з], [с], [дз]

За акустикою: Свистячі: ц, с, з, дз

Шиплячі:ш, ч, ж, дж

Дорсальні:д,т,з,с

Глотковий (фарингальний) звук [г].

Язичковий(увулярний):франц. р

За способом творення:

Проривні(зімкнені): : [б], [п], [д], [т], [ґ], [к]

Африкати:[дж], [дз], [ц]

Щілинні (Фрикативні):[в], [ф], [з], [с], [ж], [ш], [г], [х]

Зімкнено-прохідні:фр. р,л,м,н

За додатковою артикуляцією:

Мякі:й,ль,нь,сь,ть та ін.

За трив мовл: короткі та довгі (напр. в укр. сл. Довг є приг н і т які зазвич є подвоєними-життя

28. Фонетичне членування мовного потоку (фраза, синтагма, такт, склад). Склад, типи складів. Монофтонги та поліфтонги.

Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є основними фонетичними одиницями.До них належать фрали, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза.Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків паузами. У тому самому значенні, що й фраза, вживається термін синтагма, запропонований Л.В. Щербою. Кожна фраза (фонетична синтагма) пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком і має власний (фразовий)

наголос. У середині фрази не може бути паузи, оскільки вона б спотворила зміст. Фраза розпадається на такти. Такт — частина фрази, об'єднана одним наголосом. У мовознавстві такт ще називають фонетичним словом, оскільки службові слова, як правило, не мають наголосу і примикають до повнозначного слова з наголосом; нерідко і повнозначне слово втрачає наголос, передаючи його попередньому чи наступному слову. Такти членуються на склади, оскільки кожен такт скла-

дається з декількох зростань і спадів звучності.

Склад у свою чергу складається зі звуків — мінімальних фонетичних одиниць. Потрібно зазначити, що в мовленні звуки, як правило, окремо не вимовляються, а лише в складі, який є найменшою одиницею мовленнєвого ланцюжка.

мають різну структуру. Розрізняють відкриті,

Комбінаторні зміни звуків.

До комбінаторних змін звуків належать акомодація,асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.Акомодація(від лат. accomodatio "пристосування") — зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування су-

сідніх звуків.(напр..доза-відбув огублення звука /д/, тон-огубл /т/,звук /о/ під впивом звука /н/ набуває носового відтінку. Асиміляція— артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.Напр, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює його собі, тобто одзвінчує його: [бород'ба].

Дисиміляція— розподібнен-ня артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Напр, український займенник хто виник із колишнього кто, де стояли поряд два проривних звуки [к] і

[т]. Гаплологія—випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.(напр..мінералологія-мінералогія). Дієрєза - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.(напр..користний-корисний). Епентеза - поява у словах додаткового звука.(страм і срам;павук і паук). Метатеза- взаємна переста-

новка звуків або складів у межах слова.(напр..слово суровий виникло із суровий,бондар із боднар)

Морфема. Види морфем.

Морфема —мінімальна двостороння одиниця мови.Так, наприклад, у слові рука виділяються дві морфеми — рук-а. Звукосполучення рук вважається окремою морфемою тому, що за цим звукокомплексом (планом вираження) закріплене значення, пов'язане з поняттям руки. Вивченням морфем займається наука морфеміка.

Види морфем. Сегментні морфеми - морфеми, які виділяються шляхом сєгментування (членування) лінійної одиниці — слова.Сегментні морфеми, в свою чергу, поділяються на корені й афікси.КОРІНЬ — сегментна частина, що є спільною для всіх споріднених слів. Він є центром слова, носієм речового(лексичного) значення. Корінь обов'язково наявний у кожному слові, через що корені кількісно не обмежені. АФІКС (ВІД лат. af f ixus "прикріплений") — службова морфема, приєднана до кореня, яка виражає граматичне і словотвірне значення. Афікси мають лексико-граматичне, тобто дериваційне (руч-к-a, ви-ручити). Залежно від позиції щодо кореня афікси поділяються на префікси (стоїть перед коренем – заїхати), постфікси (стоїть після кореня,до постфіксів належать суфікси(стоїть між коренем слова і закінченням-баб-ус-я) і флексії (стоїть у кінці слова-сел-о,біл-ий), інтерфікси (стоїть між двома коренями-пар-о-плав), інфікси (вставлений у середину кореня-stood-sta-n-d), циркумфіrси (перерваний афікс який охоплює з двох боків корінь- ge-mach-t, ge-les-en) і трансфікси (перерв аф вставлений у перерваний корінь – bank-bunuk(арабська мова).

Об'єднуються за спільною семантичною ознакою. 2) можуть мати і можуть не мати формальне морфологічне вираження. 3) взаємодіють із пов'язаними з ними граматичними категоріями. 4) можуть мати і можуть не мати протиставлені всередині розряду ряди форм.

Мовознавство як наука. Предмет,розділи.Місце мов-ва в системі наук

Мовознавство, або лінгвістика (від лат.lingua “мова”), - наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників. Предметом курсу “Вступ до мовознавства” є вивчення основних відомостей про мову, лінґвістичних понять і термінів, без яких неможливо вивчати жодну лінґвістичну дисципліну. Оскільки “Вступ до мовознавства” – початковий, пропедевтичний курс загального мовознавства, то його завдання полягають у з’ясуванні питань про:

А) природу і сутність мови;

Б) структуру і систему мови;

В) походження мови та закономірності розвитку мов;

Г) виникнення і розвиток письма;

Ґ) класифікацію мов світу за походженням і будовою;Д) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;Е) зв’язок мовознавства з іншими науками та ін.

2. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв’язок з мисленням, структура і закономірності функціонування всіх мов світу. Загальне мовознавство створює лінґвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним. Теоретичне мовознавство протиставляється прикладному. Прикладне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці мов, у практиці перекладу, навчання письма, читання, для уніфікування термінології тощо.

Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови або групу споріднених мов.

3. Зв’язки мовознавства з іншими науками обопільні. Мовознавство передусім пов’язане з такими суспільними науками як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін. Із природничих наук мовознавство пов’язане з фізіологією людини, антропологією, медициною, фізикою, кібернетикою, математикою, семіотикою, філософією та ін.

Із природничих наук мов-во пов’язане насамперед з фізіологією людини й антропологією,фізикою,медициною,математикою, семіотикою географією

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти