ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Менеджмент як категорія соціального управління

Менеджмент (від. англ. “management” – управління, керування)– це специфічний соціальний і економічний інститут, який впливає на підприємницьку діяльність і породжує специфічний спосіб життя у ринковому суспільстві; сукупність осіб, зайнятих управлінською працею у сферах приватного та суспільного бізнесу, тобто своєрідний клас управляючих; наукова дисципліна, що вивчає проблеми управління суспільним виробництвом.

Предмети досліджень менеджменту і соціології праці та управління перехрещуються. Але вони і різняться.

Менеджмент пов’язаний лише з проблемами управління виробництвом та розглядає ці проблеми комплексно, поєднуючи соціологічні, економічні, організаційні, психологічні та інші підходи.

Соціологія праці і управління розглядає не тільки проблеми управління виробництвом, а й методологічні та інші аспекти функціонування і розвитку соціальних інститутів, специфіку соціально-трудових відносин, різноманітні соціальні групи в сфері праці тощо, а також проблеми управління вона розглядає виходячи з найбільш широкого соціального змісту, використовуючи принципи, методи, закономірності соціального управління

ДВА РІВНІ МЕНЕДЖМЕНТУ

 

Загальні теорії Прикладні теорії

соціального управління організації й управління

№ 83. Менеджмент як мистецтво управління економікою

Соціальне управління – сукупність цілей, функцій, принципів та методів, взаємодія яких забезпечує ефективне функціонування соціальної системи.

Напрями соціального управління виробничим колективом:

1.Формування і оптимізація соціальної організації колективу.

2.Створення умов для здійснення працівниками своїх соціальних і політичних прав, на задоволення їх потенціальних і духовних потреб.

3.Виховання і розвиток соціально значущих якостей працівника.

4.Дослідження стану соціально-трудових відносин.

Система американського інженера Ф.Тейлора заклала основи наукової організації праці, вимагала нової організації управління, нових обов’язків управляючих - менеджерів.

Менеджмент (від. англ. “management” – управління, керування)– це специфічний соціальний і економічний інститут, який впливає на підприємницьку діяльність і породжує специфічний спосіб життя у ринковому суспільстві; сукупність осіб, зайнятих управлінською працею у сферах приватного та суспільного бізнесу, тобто своєрідний клас управляючих; наукова дисципліна, що вивчає проблеми управління суспільним виробництвом.

Предмети досліджень менеджменту і соціології праці та управління перехрещуються. Але вони і різняться.

Менеджмент пов’язаний лише з проблемами управління виробництвом та розглядає ці проблеми комплексно, поєднуючи соціологічні, економічні, організаційні, психологічні та інші підходи.

Соціологія праці і управління розглядає не тільки проблеми управління виробництвом, а й методологічні та інші аспекти функціонування і розвитку соціальних інститутів, специфіку соціально-трудових відносин, різноманітні соціальні групи в сфері праці тощо, а також проблеми управління вона розглядає виходячи з найбільш широкого соціального змісту, використовуючи принципи, методи, закономірності соціального управління

ДВА РІВНІ МЕНЕДЖМЕНТУ

 

Загальні теорії Прикладні теорії

соціального управління організації й управління

Менеджмент – це мистецтво управління.

Принципи соціального управління – це основні положення, які відображають пізнані та засвоєні людиною об’єктивні закони та закономірності, якими органи управління керуються

у процесі створення і функціонування соціальних систем управління.

Основні принципи системи управління за Ф. Тейлором:

1) Запровадження наукової організації праці.

2) Звільнення робітників, які працюють не на повну потужність.

3) Співробітництво адміністрації з робітниками в розв’язанні виробничих завдань.

4) Однакова відповідальність за справи на виробництві як адміністрації, так і робітників.

Соціолог Анрі Файоль сформував 13 принципів управління:

1) розподіл праці;

2) влада;

3) дисципліна;

4) єдність командування;

5) єдність керівництва;

6) підпорядковування індивідуальних інтересів загальним;

7) нагородження;

8) централізація;

9) лінія влади;

10) порядок;

11) рівність;

12) ініціатива;

13) корпоративний дух.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

№ 84. Соціальне управління як категорія соціології управління

Соціологія управління – це галузь соціології, яка вивчає закономірності та методи цілеспрямованого впливу на соціальні структури і процеси, які мають місце в організаціях і суспільстві, а також соціальні відносини, які виникають в процесі управління.

ОБ’ЄКТ СОЦІОЛОГІЇ УПРАВЛІННЯ

Системи управління:

організація управління;

методи управління;

технічні засоби управління.

ПРЕДМЕТ СОЦІОЛОГІЇ УПРАВЛІННЯ

Процес управління:

інформація;

ситуація;

прийняття рішень.

Закони та закономірності управління:

Єдність керуючої і керованої підсистеми об’єкта управління;

Поєднання централізації і децентралізації функцій управління;

Поєднання державних, колективних і особистих інтересів.

Ефективність;

Інтенсивність;

Продуктивність;

Науковість.

Функції соціології управління:

Інформаційна

Довідкова

Планова

Прогнозна

Регулятивна

Контрольна

__________________________________________________________________-

№ 85. Теорія людських стосунків Е.Мейо

Е. Мейо – американський соціолог. В 20 – 30-х роках ХХ ст. створив теорію людських стосунків. Мета – визначити, як впливає на підвищення ефективності виробництва поліпшення соціально-психологічних взаємин між працівниками у трудовому колективі.

Дослідження Мейо виявили, що норма виробітку працівника залежить не так від його фізичних зусиль, як від тиску на нього робітничої групи, яка задає певний темп праці та правило поведінки.

Головні елементи теорії людських стосунків:

– орієнтація на людей, а не на технічний бік виробництва;

– заміна індивідуальної винагороди колективною;

– формування позитивного морально-психологічного клімату, підвищення задоволеності робітників своєю працею;

– гуманізація праці, участь робітників в управлінні виробництвом.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

№ 86. Теорія збагачення праці Херцберга

1950 р. – Ф. Херцберг розробив теорію збагачення праці.

За теорією існує дві системи чинників, які по-різному впливають на поведінку людей.

1) гігієнічні чинники:

– нормальні умови праці: відсутність шуму, загазованості, вібрації;

– умови побуту: роздягальні, душові, кімнати відпочинку, їдальня;

– організація праці: сировина, інструменти, забезпечення завданням;

– режим роботи: розумна тривалість робочого дня, перерви.

2) мотиватори задовольняють «внутрішні» потреби людини, які полягають у визнанні досягнутих успіхів у роботі, інтересі до її змісту, відповідальності, самостійності та інше.

Тобто задоволеність пов’язана зі змістом праці, а незадоволеність стосується умов праці.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

№ 87. Теорія реструкціонізму Тейлора

Американець Ф.Тейлор започаткував вивчення праці окремого робітника, функціонування та організацію промислового колективу. За допомогою систематичних спостережень, експериментів він встановив, що промислові робітники – це соціальна група, якій властиві стримування своїх трудових зусиль та обмеження норм виробітку (рестрикціонізм – «праця з прохолодою»).

Заходи нейтралізації «праці з прохолодою»:

1. нормування й раціоналізація трудового процесу;

2. ретельний підбір і професійне навчання робітників;

3. дотримання принципів управління (значна заробітна плата, висока денна норма, відповідні умови праці, обов’язкові матеріальні стягнення за невиконання норми);

4. уміння керувати робітниками, для чого необхідні розум, освіченість, такт, енергія, кмітливість, чесність, здоров’я;

5. запобігання соціальним конфліктам, створення умов для максимального виявлення та реалізації розумових та фізичних можливостей робітника.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

№ 88. Предмет і об’єкт соціології культури.

Соціологія культури – галузь соціології, яка вивчає культуру як соціальний феномен, її місце і роль у взаємодії з іншими системами суспільства.

Предметом соціології культури є соціальний механізм розвитку культурної сфери, поведінка соціальних суб’єктів у культурній сфері.

Об’єктом соціології культури є культура суспільства як соціальне явище, її виникнення, розвиток, тенденції та суперечності, вплив на різні суспільні групи та її місце у духовному житті суспільства.

В ХІХ ст. певного поширення набув соціокультурний підхід. Російський філософ і соціолог М. Данилевський (1822 – 1885) виділив 13 культурно-історичних типів, середн них і “слов’янський”. У ХХ ст. німецький філософ О. Шпенглер (1880 – 1936) вважав, що культурно-історичні типи (вісім) – це замкнуті організми, які протистоять один одному

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

№ 89. Категорії та функції соціології культури.

До основних категорій соціології культури відносять “норми”, “цінності”, “ціннісні орієнтації”, “зразки поведінки”, “менталітет”, “інтереси” та ін.

Функції культури:

генетична – культура розвиваєтсья одночасно з формуванням суспільства, вона народжена ним і впливає на нього;

ціннісно-нормативна (виховна) – культурні норми, цінності, ціннісні орієнтації впливають на соціалізацію індивідів;

інтегративна – впливає на розвиток культурних відносин;

регулятивна – збереження відносної цілісності суспільства;

творча – пов’язана з виробництвом засобів подальшого розвитку суспільного й індивідуального життя;

світоглядна – елементом культури є світогляд, який формується в межах культурної системи;

комунікативна – важливим елементом культури є мова, як основний засіб

спілкування людей.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------№ 90. Форми і види культури.

Виділяють три основні форми культури:

1) елітарна – створюється привілейованою частиною суспільства або на її замовлення професійними творцями ( тендітне мистецтво, світське мистецтво, салонна музика тощо);

2) народна – створюється анонімними творцями, які не мають професійної підготовки ( міфи, легенди, сказання, епос, казки, пісні, танці, фольклор);

3)масова або загальнодоступна – не виражає вишуканих смаків аристократії або духовних пошуків народу ( популярна естрадна музика, цирк, рок, диско, реп тощо). Буває національною і інтернаціональною.

Види культури:

1) домінуюча культура – сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими користується більшість членів суспільства;

2) субкультура – частина загальної культури, система цінностей, традицій, звичаїв, які притаманні великій соціальній групі( молодіжна, людей похилого віку, національних меншин, професіоналів, кримінальних груп тощо);

3) контркультура - це субкультура, яка протистоїть домінуючій культурі і пануючим в суспільстві цінностям ( рух хіппі в 60-х рр., культура терористів, дисидентів тощо).

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

№ 91. Базові елементи соціокультурної системи.

Ці три суперсистеми– сенситивна, ідеаціональна та ідеалістична (змішана) не існують у соціумі у „чистому” вигляді – вони завжди перемішані, але одна із трьох обов’язково домінує в залежності від того, які базові цінності переважно обирають люди.

У чуттєвій (сенситивній) соціокультурній суперсистемі корінні питання про природу реальності розв’язуються таким чином, що дійсно реальним і цінним визнається лише поцейбічний світ, що ми його здатні сприймати чуттєво, у емпіричному досвідові – очами, вухами, пальцями, язиком. Реальним є те, про що нас сповіщає здоровий глузд та базована на ньому емпірична наука. Цінним є те, що задовольняє наші чуттєві (матеріальні) потреби та забезпечує комфортне життя.

Зразком ідеаціональної культури, за П. Сорокіним, є раннє європейське Середньовіччя (9-11 ст. н. е.). Як відомо, саме у ці часи християнська релігія безроздільно панувала у Європі. Увесь розпорядок життя середньовічної людини визначався церквою. Наука і філософія існували лише як форми богослов’я. Право було вираженням незаперечного авторитету церкви та регулювало стосунки між різними верствами середньовічного суспільства. Мистецтво було підкорене богослужінню. У живописних творах зображалися та тлумачилися виключно біблійні сюжети. Ні пейзажів, ні портретів чи жанрових сцен у цей час не створювалося.

Третій соціокультурний тип – ідеалістичний (або змішаний), який тлумачиться П. Сорокіним як тип перехідний між ідеаціональним та сенситивним культурними типами. Специфіка ідеалістичного типу полягає у тому, що істинні цінності (ідеали, смисли, норми) люди шукають не в тій чи іншій реальності як у цілому, не тотально, а у особливих, значимих для індивіда і суспільства фрагментах буття, яким приписують високу ціннісну достойність.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

№92. Типи культури та їх вплив на розвиток суспільства

Матеріальна культура заснована на раціональному, репродуктивному типі діяльності, виражається в об'єктивно-предметної формі, задовольняє первинної потреби людини.

Склад матеріальної культури:

• культура праці (техніка та знаряддя праці, джерела енергії, виробничі споруди, системи комунікацій та енергетична інфраструктура);

• культура повсякденності - матеріальна сторона людського побуту (одяг, меблі, начиння, побутова техніка, комунальне господарство, їжа);

• культура топосу або місця поселення (тип житла, структура та особливості населених пунктів).

Духовна культура заснована на раціональному, творчому типі діяльності, виражається в суб'єктивній формі, задовольняє вторинні потреби людини.

Склад духовної культури:

• релігійна культура (систематизовані релігійні вчення, традиційні конфесії і деномінації, сучасні культи і вчення, етнографічна релігійність);

• моральна культура (етика як теоретичне осмислення моральності, мораль як суспільне її вираження, моральність як особистісна норма);

• правова культура (судочинство, законодавство, виконавча система, законослухняність);

• політична культура (традиційний політичний режим, ідеологія, норми взаємодії суб'єктів політики);

• педагогічна культура (ідеали і практика освіти і виховання);

• інтелектуальна культура (філософія, історія, наука).

Художня культура заснована на ірраціональному, творчому типі діяльності, виражається як в об'єктивно-предметної, так і суб'єктивної формі, задовольняє вторинні потреби людини.

Склад художньої культури:

• прикладне мистецтво чи дизайн (налічує понад 400 видів: кулінарію, косметику, перукарське мистецтво, флористику, освітлення і т.д.);

• «чисте» або «витончене» мистецтво (традиційно виділяють 7 видів: архітектуру, образотворче мистецтво, музику, літературу, танець, театр, кінематограф).

Фізична культура заснована на раціональному, творчому типі діяльності, виражається в суб'єктивній (тілесної) формі, задовольняє первинні потреби людини.Склад фізичної культури:

• культура фізичного розвитку (від загальоздоровчій фізкультури до професійного спорту);

• рекреаційна культура - підтримка і відновлення здоров'я (медицина, туризм);

• сексуальна культура - прийняті в суспільстві форми прояву та задоволення сексуальності.

Спадщина - важливий чинник згуртування нації, засіб об'єднання суспільства в періоди криз.

Світова культура - це синтез кращих досягнень усіх національних культур народів, що населяють нашу планету.

Національна культура - вища форма розвитку етнічної культури, яка характеризується не тільки наявністю своєрідною культурної системи на основі соціальної солідарності та досвіду спільного проживання на певній території, але також наявністю високого професійного рівня культури і світового значення (здатність внести свій внесок у світову цивілізацію).

Субкультура, яка не просто відрізняється від домінуючої культури, але протистоїть їй, знаходиться в конфлікті з домінуючими цінностями, носить назву контркультури.

В залежності від того, хто створює культуру і який її рівень, розрізняють три форми - елітарну, народну і масову культуру.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

№ 93. Предмет і об’єкт соціології релігії..

Соціологія релігії — галузь соціології, одна зі спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, ЇЇ вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот.

Предмет соціологи релігії — сукупність структур, процесів, пов'язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролю за соціальною поведінкою індивідів і груп.

Об'єкт — релігія як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце у духовному житті суспільства.

Одна з головних її проблем — з'ясування того, що належить до поняття « релігія ».

Центральна тема соціології релігії — взаємодія релігії і суспільства. Соціологія концентрує свою увагу на соціальному «вимірі» релігії, її впливі на соціальну поведінку. Соціолог повинен при цьому спиратися й на історичні дані, але, на відміну від історика, його цікавлять загальні правила, стандарти поведінки, засоби релігійної мотивації, а не те, що є неповторним у тій чи іншій релігії.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

№ 94. Взаємозв’язок соціології релігії з релігіознавством

Соціологія релігії - галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.

Головне для неї - соціальний вимір релігії, її вплив на соціальну поведінку. У сфері інтересів цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціонування релігійних об'єднань, інших інститутів, стосунки всередині них і між ними. Вона виходить з того, що належність індивідів до певної релігійної спільноти не завжди впливає на їх поведінку, а релігійні інститути нерідко визначають дії людей незалежно від їх вірувань, а то і і навіть усупереч їм. Поза межами її дослідження перебуває все, на чому зосереджена релігійна поведінка віруючих, - Бог, трансцендентне, надприродне. Не переймається вона й сутнісними особливостями релігії.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), англійського соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвитку нетрадиційних релігій та неорелігій; екуменістичні тенденції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населення та ін.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку національних і світових релігій, відтворює минуле різних релігій у конкретності їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про них.

-------------------------------------------------------------------------------

№ 95. О.Конт, М.Вебер, Е.Дюркгейм про роль релігії в житті суспільства.

О. Конт в ХІХ ст. розглядав релігію як необхідний компонент суспільства, який дає людям почуття ідентичності та необхідний для забезпечення єдності соціального життя. Цей компонент необхідний для забезпечення єдності в соціальному житті. Він вважав, що в дослідженні соціального життя важливо з’ясувати соціальну роль релігії. В процесі еволюції суспільство долає три стадії розвитку, аналогічні періодам людського життя,- дитинство, юність, зрілість,. На першій, «теологічній» стадії людина марно намагається досягнути пізнання внутрішньої суті явищ і причин їх виникнення. Тому релігійна свідомість представлена фетишистськими, політеїстичними і монотеїстичними поглядами. Людина поступово переходить на другу метафізичну стадію. На третій стадії людина, спостерігаючи явища, намагається встановити між ними закономірні зв’язки, тобто переходить на наукові засади.

М. Вебер розглянув типологію релігійних організацій, проаналізував діяльність релігійних спільнот, розробив понятійний апарат соціології релігії. Вебер вважав релігію чинником соціальних змін. Він визнавав, що релігія може діяти як консервативна сила, перешкоджати соціальному розвитку, але усі суспільні інститути, структури і форми поведінки регулюються смислом, який вкладають в них люди. Головна функція релігії- раціоналізація людської діяльності. Релігія володіє потужним потенціалом впливу на людську діяльність, вона є чинником соціальних змін. У праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905) М. Вебер, проаналізувавши багато проповідей, письмових джерел епохи Реформації, проаналізував внесок християнства в історію Заходу, доводячи, що протестантизм сприяв пробудженню духу підприємництва. Перевіряючи свою гіпотезу про роль релігії в економічному розвитку суспільства, він, поряд з протестантизмом, проаналізував іудаїзм, іслам, індуїзм, буддизм, конфуціанство і довів, що великі релігійні традиції мали істотний вплив на особливості розвитку Заходу і Сходу. Занепад релігії в ХІХ- ХХ ст. він уявляв не як тріумф людського розуму і як наслідок поширення науки, а як симптом духовної хвороби суспільства, яка була спричинена раціоналізацією суспільства. Тобто технологія і бюрократія підпорядковують собі світ, колосально звужуючи людський досвід. У свідомості людини згасають поетична сила уяви, любов до прекрасного, героїчні почуття, релігійний досвід, поступаючись місцем прагматичному розрахунку, турботі про комфорт, банальному потягу до «корисності».

Є. Дюркгейма (ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст.) вважають основоположником соціології релігії. Він виходив з того, що релігія поширена в усіх відомих нам суспільствах і є універсальним соціальним феноменом, стабілізує суспільство і виконує комунікативну функцію. Е. Дюркгейм намагався відкрити спільну для всіх релігій структуру з метою зрозуміти сучасну людину. Він зосередився на трьох взаємопов’язаних темах:

1) загальна теорія суспільства, в якій релігії, як інтегруючому суспільному чиннику, належить центральне місце;

2) спеціальна теорія суспільства ( соціологія релігії), в межах якої він намагався пояснити появу релігійних уявлень;

3)етнологія релігії –це теорія, що пояснює власне релігію аборигенів.

За думкою Е. Дюркгейма, релігія здатна забезпечити відчуття захищеності, надійності, усвідомленості існування, втрата яких приводить до розпаду системи цінностей, тобто до самогубства.

Наприкінці ХХ ст. погляди соціологів релігії, в тому числі й українських, зосереджені на аналізі процесів секуляризації у суспільстві, зростанні динаміки релігійності населення, розвитку нетрадиційної релігійності, процесах індивідуалізації та приватизації релігії. Соціологія релігії розглядає суспільство з таких позицій:

- релігійні відносини в суспільстві;

- релігійність населення;

- релігійна поведінка;

- належність до певної релігійної конфесії.

Таким чином, релігія розглядалася як важливий чинник суспільного життя, який впливає на усі сфери життєдіяльності суспільства.

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

№ 96. види релігії та Форми релігійних організацій.

 

Релі́гія — віра, особлива система світогляду та світосприйняття, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини

Види релігій

- РЕЛІГІЇ ТИХОГО ОКЕАНУ

Вивчення релігій населення островів Тихого океану демонструє серйозні труднощі, що виникають у дослідників, орієнтованих на зовнішні прояви релігійності. Океанійці не тільки найчастіше приховують особливості свого культу, але і з легкістю змінюють його й удають до культів інших релігій, не міняє при цьому схильності до своїх споконвічних віроучень.

- МЕЛАНЕЗІЙСКІ РЕЛІГІЇ

Для цих релігій характерні різноманітні сюжети утвору . світу. Початкових хаос поданий пустотою, що населяє нетварное божество (наприклад, Пунтан у чаморро), морем і невеличкою пустельною ділянкою суші, двустворчатой раковиною, у якій слити воєдино небо і земля. Елементи навколишнього світу створюються магією слова божества (Лоуа, або Лоа на Маршаллов^ островах), працею деміурга (Солал, Цибуля, Логеиланг і ін.) або виникають із частин тіла божества. Стихії, буря, припливи, рахуються результатом спільної праці богів неба і підводного світу (Каролінські острови).

- ПОЛИНЕЗИЙСКИЕ РЕЛІГІЇ

На відміну від родинних ям меланезийских і мікронезійських знають цілий пантеон вищих богів. Майже повсюдно вищий рівень цього пантеону включає Тангароа (Тангалоа. Тагалоа, Таароа. Каналів). Общеполинезийские боги дублюють один одного у вчиненні таких діянь, як відділення неба від землі, а також створення самої землі, людей, культури. У основном. бог-творець - це бог морської стихії.

Релігійна організація - форма соціальної організації, об'єднання послідовників певного віросповідання.

У сучасній соціології виділяють чотири типи релігійних організацій:

церква,

деномінація,

секта,

харизматична громада

Церква як релігійна організація дотримується єдиного символу віри (віровчення), що визначає релігійну етику та діяльність, систему управління життєдіяльністю, поведінкою віруючих

Секта є організацією меншості, засновується на авторитеті харизматичного лідера, претендує на винятковість свого віровчення. У сектах сильні настрої вибірковості, прагнення до моральної досконалості, у них, на відміну від церкви, підкреслюється рівність усіх, інститут священства не відіграє такої ролі, як у церкві.

Деномінація. Залежно від характеру утворення і тенденцій еволюції він може поєднувати риси церкви і секти. Від церкви запозичується відносно висока система централізації та ієрархічний принцип керування, відмова від політики ізоляціонізму, визнання можливості духовного прогресу, порятунку душі для всіх віруючих тощо. З сектою її зближує принцип добровільності, сталості і суворості контролю за членством, претензія на винятковість установок і цінностей, ідея богообраності. Яскравим прикладом деномінацій є конфесії в межах базових ланок релігійної системи. Наприклад, адвентисти, баптисти, кальвіністи, п'ятидесятники – це конфесії протестантизму; до православ'я себе відносять такі деномінації, як дохалкідонська, давньосхідна православна, халкідонська тощо.

Харизматична громада .

Харизматичний рух - рух всередині християнства, в основному серед протестантських громад, але також набуло поширення серед католиків і православних. Багато в чому вчення і богослужбова практика перетинається з п'ятидесятництво, але існують і певні відмінності.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти