Державне регулювання у сфері охорони довкілля не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторингу. Геоекологічний моніторинг — сучасна форма реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації. Це забезпечує регулярне оцінювання та прогнозування стану середовища, життєдіяльності суспільства й умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування.

Термін "моніторинг" походить від лат. monitor, що означає "той, що дивиться вперед", "той, що попереджує, застерігає". У науку це поняття ввів канадський учений Р. Ман напередодні Стокгольмської конференції ООН із проблем навколишнього середовища (червень 1972 p.). Професор Ман запропонував називати моніторингом "систему повторних спостережень за одним або більше елементами навколишньої природи в просторі та часі з певними цілями та попередньо заданою програмою".

Ю.А. Ізраель (1978) зазначав, що моніторингом найправильніше вважати "систему спостережень, яка дає змогу виділити зміни стану біосфери під впливом антропогенної діяльності". Термін "моніторинг довкілля" набув поширення в міжнародній практиці після Конференції ООН із навколишнього середовища у 1972 р. і Генеральної Асамблеї ООН, яка прийняла Програму ООН з навколишнього середовища (UNEP), затверджену резолюцією 15 грудня 1972 р. У межах цього документа було розроблено концепцію та програму моніторингу й оцінки стану довкілля.

Геоекологічний моніторинг — система спостереження та контролю за станом навколишнього середовища з метою визначення тенденцій його змін і попередження небажаних явищ відповідними регулювальними засобами. Мета моніторингу полягає в реєстрації стану природних систем, його прогнозуванні, видачі даних керівним структурам для своєчасного попередження негативних змін навколишнього середовища.

Геоекологічний моніторинг має вирішувати завдання таких рівнів:

— глобальний (біосферний), що здійснюється на міжнародному рівні;

— державний — відбувається в межах однієї країни й організується спеціальними органами кожної держави;

— регіональний — здійснюється в межах великих регіонів;

— локальний — виконується в межах окремих населених пунктів, на конкретних підприємствах.

Достовірну інформацію про стан, розвиток і забруднення різних природних комплексів можна отримати лише за допомогою спеціальної державної служби моніторингу. Національна служба моніторингу — це система постійно діючих станцій і постів з необхідними засобами стеження за компонентами й елементами геосистем відповідно до заданої програми та уніфікованих методик. Основним завданням такої служби є забезпечення екологічної безпеки громадян шляхом виявлення тенденцій змін природних комплексів під впливом антропогенної діяльності та попередження розвитку в них деструктивних явищ і процесів.

Як і підконтрольні об'єкти, структура, функції й органи управління моніторингу перебувають у безпосередній залежності від масштабного рівня природних систем. Структура глобального рівня складається зі Світового координаційного центру моніторингу, а також мережі фонових станцій спостереження, розташованих на суходолі, переважно в біосферних заповідниках, в океані (на островах та спеціальних наукових суднах) та відповідних комунікаційних і контрольних засобів.

Регіональний системний моніторинг — система спостережень за станом перетворених ландшафтів, ландшафтно-технічних систем та їх середовища з метою визначення ступеня їх антропогенної перетвореності, оцінювання, прогнозування та регулювання. Створення єдиної системи моніторингу природного середовища є особливо актуальним питанням для тих регіонів, де переважають глибоко перетворені ландшафти. Існують такі види регіонального моніторингу:

— моніторинг природно-заповідних ландшафтів — спостереження за розвитком еталонних природних комплексів з метою охорони та забезпечення їх стійкості на основі збереження їх функціональної структури та нормального перебігу природних процесів;

— моніторинг лісогосподарських ландшафтів, сутність якого полягає в контролі за експлуатацією, природним відновленням і станом лісових насаджень, формуванні лісових ландшафтів, що мають відповідну фізико-географічним умовам повноту та високий бонітет деревостоїв;

— моніторинг агроландшафтів — контроль стану родючості ґрунтового покриву, водно-теплового режиму ґрунтів та біологічної продуктивності агроекосистем, їх стану протягом вегетаційного періоду;

— моніторинг аквальних природних комплексів полягає в контролі нормального функціонування технічних систем, розвиткові характерних природно-антропогенних процесів (замулення, евтрофікація, підтоплення тощо), а також санітарного стану водойм;

— моніторинг міських та інших селітебних і рекреаційних ландшафтів — контроль їх стану та відповідності їх середовища до санітарно-гігієнічних норм, а також стійкості до промислових, містобудівельних, рекреаційних та інших навантажень.

Функції моніторингу різних масштабних рівнів мають суттєві відмінності. Якщо на глобальному рівні узагальнюється інформація, отримана з регіонів, та виявляються тенденції щодо змін біосфери в цілому та її континентальних і океанічних частин, то на регіональному рівні таку інформацію збирають, обробляють та передають через національний центр моніторингу в Світовий координаційний центр. Окрім цього, тут оцінюють стан природних комплексів, моделюють прогноз екологічної ситуації та виявляють тенденції зміни компонентів природи у межах регіонів.

Функції моніторингу локального рівня надзвичайно різноманітні, їх можуть звести до таких чотирьох блоків:

— інвентаризаційно-спостережно-контрольний;

— аналітико-прогнозно-рекомендаційний;

— накопичувально-ощадний (банк даних);

— комерційний.

Отже, геоекологічний моніторинг здійснюється з метою реєстрації стану природних систем, його прогнозування, видачі даних керівним структурам для своєчасного попередження негативних змін навколишнього середовища. При цьому геоекологічний моніторинг має вирішувати завдання глобального (біосферного), державного, регіонального та локального масштабних рівнів.

Достовірну інформацію про стан, розвиток і забруднення природних комплексів різного рангу можна отримати лише за допомогою спеціальної державної служби моніторингу.

Система державних органів управління в галузі охорони довкілля

Державне управління в галузі охорони довкілля можна поділяти на:

· загальне, яке здійснюється державними органами загальної компетенції;

· спеціальне, яке здійснюється державними органами спеціальної компетенції.

До органів загальної компетенції відносяться органи державної влади, на які поряд із загальними управлінськими повноваженнями покладені і функції забезпечення екологічної безпеки (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи).

Компетенція Кабінету Міністрів України в галузі охорони навколишнього природного середовища закріплена в ст. 17 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», зокрема Кабінет Міністрів України:

· здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою України екологічної політики;

· координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій України у питаннях охорони навколишнього природного середовища;

· встановлює порядок розроблення та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів;

· приймає рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

· керує зовнішніми зв'язками України в галузі охорони навколишнього природного середовища та інші.

У поресурсових кодексах та законах знаходяться відповідні статті, які визначають компетенцію Кабінету Міністрів України щодо управління використанням і охороною окремого природного об'єкта.

Стаття 18 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплює компетенцію в даній галузі Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Повноваження місцевих держадміністрацій у галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля визначені в Законі України «Про місцеві державні адміністрації» (ст. 21). Це, зокрема, вжиття заходів до відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону довкілля підприємствами, установами, організаціями і громадянами; внесення пропозицій відповідним органам місцевого самоврядування щодо організації територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення; інформування населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля, а також про заходи, що вживаються до його поліпшення.

Органи місцевого самоврядування та їх виконавчі комітети наділені рядом функцій щодо забезпечення охорони довкілля, які передбачені ст. 19 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та деталізуються в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункти 34-38 ст. 26, ст. 33).

До органів спеціальної компетенції відносяться органи державної виконавчої влади, для яких здійснення функцій управління охороною і використання довкілля, є основним завданням. їх, в свою чергу, можна поділити на три такі групи:

1. Комплексні – ті, які виконують блок природоохоронних завдань щодо всіх природних об'єктів. Таким органом є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях.

У СРСР до кінця 80-х років взагалі не існувало окремого міністерства, яке б займатося охороною природи. Окремі природоохоронні функції здійснювали 16—18 міністерств і державних комітетів, які займались, в першу чергу, використанням лісів, земель, вод і побічно їх охороною. Тільки у 80-х рр. XX ст. в союзних республіках були створені комплексні органи спеціальної природоохоронної компетенції. В Україні з прийняттям у 1991 р. Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» утворюється Міністерство охорони навколишнього природного середовища. В 1994 р. воно реорганізовано у Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. Указом Президента України від 15.12.1999 р. «Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади» замість нього було організовано Міністерство екології та природних ресурсів України. Указом Президента України від 15.09.2003 р. «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління в сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів» дане Міністерство реорганізоване в два органи центральної виконавчої влади: Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та Державний комітет природних ресурсів України. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України) було визнано спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологічної діяльності.

Відповідно до Указу Президента України від 20.04.2005 р. «Про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України», яким ліквідований Державний комітет природних ресурсів України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України визнається також спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності.

Правовий статус цього Міністерства визначений Положенням про нього, затвердженим Указом Президента України від 27.12.2005 р.. На сьогодні його статус визначений також Положенням про Міністепрство охорони навколишнього природного середовища України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.11.2006 р.. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, екологічної безпеки, заповідної справи, поводження з відходами, геологічного вивчення надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності. Мінприроди України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, екологічної безпеки, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності. Основними завданнями Мінприроди України є:

· забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (земля, надра, поверхневі та підземні води, атмосферне повітря, ліси, тваринний і рослинний світ та природні ресурси територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України), поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, заповідної справи, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення надр, топографо-геодезичної та картографічної діяльності;

· здійснення управління та регулювання у сферах охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів, забезпечення екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, організації, охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, формування, збереження та використання екологічної мережі;

· здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів, екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, з питань поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), а також забезпечення здійснення державного геодезичного нагляду за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю.

Галузеві – забезпечують управління охороною і використанням окремих природних об'єктів. Такими органами є:

· щодо земель – Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України). Він є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Держкомзем України вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру і забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання (п. 1 Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженого Указом Президента України від 14.08.2000 р.);

· щодо надр – Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, про що було сказано вище. В складі Мінприроди України створені урядові органи державного управління – Державна служба геодезії, картографії та кадастру і Державна геологічна служба (постанова Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 р.). Відповідно до п. 3 Положення про Державну геологічну службу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2005 р. основними завданнями Державної геологічної служби (Держгеолслужби) є: участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики у сфері геологічного вивчення, охорони та використання надр; забезпечення розвитку мінерально-сировинної бази, охорони та раціонального використання надр, організація їх геологічного, гідрогеологічного, інженерно-геологічного та еколого-геологічного вивчення, картування геологічного середовища, пошуку та розвідки родовищ корисних копалин на території України, її континентальному шельфі і у виключній морській економічній зоні; створення єдиної інформаційної системи користування надрами. При Мінприроди України, діє також спеціалізована організація – Державна комісія України по запасах корисних копалин (ДКЗ), яка проводить науково-технічну діяльність, пов'язану з проведенням на замовлення користувачів надр або за дорученням відповідних центральних органів виконавчої влади державної експертизи геологічних матеріалів з вивчення і використання надр та оцінки запасів корисних копалин (п. 1 Положення про Державну комісію України по запасах корисних копалин, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.2000 р.). Окремі функції в галузі управління надрами покладені також на Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду. Положення про Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2006 р.;

· щодо лісів – Державний комітет лісового господарства України (Держкомлісгосп України). Відповідно до п. 1 Положення про Державний комітет лісового господарства України, яке затверджене Указом Президента України від 14.08.2000 р. він вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері лісового та мисливського господарства, забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання;

· щодо вод – Державний комітет України по водному господарству (Держводгосп України), функціями якого є внесення у встановленому порядку пропозицій щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах і забезпечення її реалізації, здійснення управління в цій сфері, а також міжгалузевої координації та функціонального регулювання з питань, віднесених до його відання (п. 1 Положення про Державний комітет України по водному господарству, затвердженого Указом Президента України від 14.07.2000 р.);

· щодо тваринного світу немає окремого спеціально створеного органу центральної виконавчої влади, а окремі функції по управлінню в цій галузі покладені на Державний комітет лісового господарства України (в галузі ведення мисливського господарства) та Державний комітет рибного господарства України, утворений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02.11.2006 р замість ліквідованого Державного департаменту рибного господарства, що діяв у складі Міністерства аграрної політики України;

· щодо атмосферного повітря функції управління здійснюють Міністерство охорони навколишнього природного середовища України; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, зокрема діюча в його складі Державна гідрометеорологічна служба (постанова Кабінету Міністрів України від 15.07.2005 р.), яка бере участь в реалізації державної політики у сфері гідрометеорології та моніторингу довкілля (п. З Положення про Державну гідрометеорологічну службу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2002 р.) Міністерство охорони здоров'я України, яке, зокрема, бере участь в розробленні та введенні в дію екологічних нормативів; Державна автомобільна інспекція Міністерства внутрішніх справ України, серед завдань якої є організація контролю за додержанням законів, інших нормативних актів з питань охорони навколишнього середовища від шкідливого впливу автомототранспортних засобів;

· щодо об'єктів природно-заповідного фонду урядовим органом державного управління виступає Державна служба заповідної справи, яка діє в складі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (Положення про Державну службу заповідної справи затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.2001 р.).

На місцях функції управління здійснюють відповідні територіальні підрозділи центральних органів, наприклад державні управління охорони навколишнього природного середовища в областях, містах Києві та Севастополі, статус яких регулюється Положенням, затвердженим наказом Мінприроди України від 16.06.2006 р.

3. Функціональні – виконують одну або декілька природоохоронних функцій стосовно всіх природних об'єктів. Це, Зокрема, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерство охорони здоров'я України, Державний комітет ядерного регулювання України та ін.

В Державному бюджеті України на 2014 рік збережена та посилена екологічна складова

29.01.2014 | 11:47 | Міністерство фінансів України

версія для друку

На фінансування охорони навколишнього природного середовища у 2014 році передбачено 6,9 млрд. гривень, що на 1,3 млрд. гривень (23,4%) більше показника 2013 року, в тому числі Державний фонд охорони навколишнього природного середовища – 3,5 млрд. гривень при 1,5 млрд. гривень у 2013 році. При цьому, варто зазначити, що екологічна складова держбюджету цього року носить більш ціленаправлений і конкретизований характер. З метою зменшення негативного впливу на довкілля передбачено спрямувати 1,2 млрд. гривеньнафінансове забезпечення цільових проектів екологічної модернізації підприємств. Також, у 2014 році буде продовжено реалізацію проектів цільових екологічних «зелених» інвестицій за рахунок коштів, одержаних від продажу частин установленої кількості викидів парникових газів. На розв’язання проблеми забезпечення водними ресурсами враховано додаткові видатки (324 млн. гривень) для: - оплати електроенергії для забезпечення функціонування водогосподарсько-меліоративного комплексу – 100 млн. гривень; - запровадження цільових бюджетних програм щодо забезпечення заповнення водою водосховищ та інших водних об’єктів Автономної Республіки Крим – 44 млн. гривень; - здійснення заходів спрямованих на оздоровлення басейну річки Сіверський Донець та покращення екологічного стану на території Харківської, Луганської та Донецької областей – 180 млн. гривень.

Во́дні ресу́рси (рос. водные ресурсы, англ. water resources, water supply; нім. Wasserreserven f pl) — це всі води гідросфери, тобто води рік, озер, каналів, водоймищ, морів й океанів, підземні води, ґрунтова волога, вода (льоди) гірських і полярнихльодовиків, водяні пари атмосфери.

У поняття «водні ресурси» входять і самі водні об'єкти — ріки, озера, моря, оскільки для деяких цілей (судноплавство, гідроенергетика, рибне господарство, відпочинок і туризм) вони використовуються без вилучення з них води.

Екологія водних ресурсів[ред. • ред. код]

За швидкістю відновлення природні води підрозділяються на повільно поновлювані (вікові або статичні запаси) і щорічно поновлювані. Озерні, глибинні підземні, льодовикові води поновлюються надзвичайно повільно, протягом сотень і тисяч років. Найбільш динамічними в сенсі відновлення є річкові води. При відносно невеликому їх обсязі вони в природних умовах поновлюються кожні 20 діб, а з урахуванням їх регулювання шляхом створення водосховищ, як правило, протягом одного року. На другому місці по інтенсивності відновлення стоять підземні води верхніх гідрогеологічних поверхів, які до того ж відрізняються високою якістю і високою захищеністю від забруднень.

Екологічні проблеми[ред. • ред. код]

Виснаження водних ресурсів в результаті втрати їх якості є більшою загрозою ніж їх кількісне виснаження (1 м³ неочищених стічних вод забруднює і робить непридатними 40-50 м³ природної річкової води).

Забруднення багатьох водних об'єктів суші (особливо в країнах Західної Європи і Північної Америки) і вод Світового океану досягло небезпечного рівня. Щорічно в океан потрапляє (млн т): 0,2 — 0,5 отрутохімікатів; 0,1 — хлорорганічних пестицидів; 5 — 11 — нафти і інших вуглеводнів; 10 — хімічних добрив; 6 — фосфорних сполук; 0,004 — ртуті; 0,2 — свинцю; 0,0005 — кадмію; 0,38 — міді; 0,44 — марганцю; 0,37 — цинку; 1000 — твердих відходів; 6,5 — 50 — твердого сміття; 6,4 — пластмас. У Північній Атлантиці нафтова плівка займає 2 — 3% площі. Найбільш забруднені нафтою Північне і Карибське моря, Перська затока, а також прилеглі до Африки і Америки ділянки, де здійснюється її перевезення танкерним флотом.

Стратегічність водних ресурсів[ред. • ред. код]

У Словаччині воду було проголошено стратегічним ресурсом у 2012.

Регулювання та управління водними ресурсами[ред. • ред. код]

Цілеспрямоване комплексне управління водними ресурсами можливе на основі системи екологічних, водногосподарських, правових та організаційних заходів, відоме назвою сталого водокористування, головним завданням якого є координація інтересівводокористувачів, які часто суперечливі, та охорона вод.

Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 Следующая