Втрата крові по-різному впливає на людину. Найбільш чутливі до неї літні люди та діти. Втрата 300—400 мл крові може бути для них смертельною. Під час значної втрати крові розвивається гостре недокрів'я. У цих випадках людина скаржиться на зростаючу слабкість, запаморочення, шум у вухах, жагу, нудоту, потемніння в очах. Людина може знепритомніти. З'являються судоми. У таких випадках хворого доцільно покласти на рівну поверхню для попередження знекровлення мозку, звільнити від одягу шию, груди.

У разі знепритомнення можна зробити «самопереливання» крові, яке полягає у почерговому піднятті верхніх і нижніх кінцівок. Це допомагає кращому притоку крові в життєво важливі органи. Якщо потерпілий у свідомості, у нього немає травм черева, його необхідно напоїти гарячим чаєм чи просто водою. Однак основним методом лікування гострого недокрів'я є термінове переливання донорської крові, тому постраждалого треба якомога швидше доставити до медичного закладу.

Кровотеча в грудну порожнину виникає під час ударів у груди, переломів ребер, внаслідок пошкодження судин та заповнення однієї чи обох плевральних порожнин кров'ю. Це може бути причиною здавлювання легенів, що, в свою чергу, утруднює і навіть припиняє дихання. Симптомами є блідий колір обличчя, задишка, частий пульс. Допомога полягає у наданні тілу потерпілого напівсидячого положення і прикладанні до грудей пузиря з льодом. Звичайно, потерпілий має бути негайно госпіталізований.

Кровотеча в очеревину виникає найчастіше внаслідок розриву печінки або селезінки. Як і під час кровотечі в грудну порожнину, шкіра потерпілого стає блідою, холодною та липкою, пульс — слабким. Людина відчуває жагу, сильний біль, може знепритомніти. Хворого слід покласти на спину, на живіт покласти пузир з льодом. Забороняється годувати потерпілого та давати йому пити. Можна лише змочити губи.

Інфекція, інтоксикація, пневмо- і гемоторакси

Будь-яка рана, навіть незначна, — серйозна загроза для життя, адже вона може стати джерелом зараження мікроорганізмами. Процес потрапляння в рану мікроорганізмів називається інфікуванням. Більшість мікробів на Землі є редуцентами (або деструкторами), тобто їх призначення в природі полягає у розкладанні складних органічних сполук та їх мінералізації. Потрапивши у рану, вони починають розкладати змертвілі тканини, спричинюючи нагноєння та інтоксикацію.

Інтоксикація — це процес загального отруєння організму продуктами розкладу змертвілих тканин. Під час гниття білків та інших речовин, з яких складається людське тіло, утворюється багато нітрогеновмісних токсичних речовин, які, поширюючись з кровотоком по всьому організму, можуть спричинити загальне зараження крові та органів.

Найбільш небезпечне потрапляння бактерій-анаеробів, які розвиваються без повітря. Вони можуть спричинити так звану газову гангрену — тяжкий запальний процес. Найбільш ранньою ознакою цього ускладнення є відчуття розпирання у рані, що починається на другу добу після поранення. Потім з'являється сильний біль, навколо рани спостерігається набряк тканин, шкіра стає холодною, вкривається плямами, зникає пульсація судин. Під час легкого натискування на рану відчувається крепітація — скрип газових бульбашок, що проникають у тканини. Температура тіла швидко підвищується до 40 °С.

У рану можуть бути занесені й збудники інших небезпечних хвороб, які часто спричинюють загальне зараження організму — сепсис, що нерідко закінчується смертю навіть за найінтенсивнішого лікування. Найвірогіднішими збудниками цієї хвороби є стафілококи та стрептококи. Характерними ознаками хвороби є дуже висока температура, що супроводжується ознобом, сильною спітнілістю і різким погіршенням загального стану. Хворий марить, непритомніє.

Отже, треба запам'ятати: все, що доторкається до рани, має бути стерильним.

Найнебезпечніші для життя проникні поранення. У випадку такого поранення можливі пошкодження внутрішніх органів: діафрагми, шлунка, печінки, кишкового тракту, які іноді супроводжуються випаданням органів з порожнини. Проникні поранення грудної клітки є причиною виникнення деяких специфічних ускладнень. Серед них виділяють пневмоторакс і гемоторакс.

Пневмоторакс — потрапляння повітря у плевральну порожнину. Розрізняють:

• зовнішній (плевральна порожнина має контакт з атмосферою крізь рану в грудній клітці);

• внутрішній (коли пошкоджується легенева тканина та бронхи. Повітря у цьому випадку проникає з плевральної порожнини в трахею);

• відкритий (повітря заповнює плевральну порожнину під час вдиху і виходить під час видиху);

• закритий (плевральна порожнина не контактує безпосередньо з атмосферою, і повітря, що проникло під час вдиху, не виходить під час видиху, а поступово розсмоктується);

• клапанний (повітря надходить під час вдиху, але внаслідок зміщення тканин і закриття рани не виходить і не розсмоктується. Такий пневмоторакс найнебезпечніший, оскільки спричинює здавлювання судин і серця, що звичайно порушує діяльність серцево-судинної системи і може призвести до смерті).

Гемоторакс — потрапляння крові у плевральну порожнину внаслідок пошкодження легеневої тканини. Його ознаками є кровохаркання, витікання крові через рот і ніс.

У всіх випадках поранень і тяжких ускладнень необхідна негайна госпіталізація хворого, оскільки його життя може врятувати тільки своєчасно надана медична допомога.

Травматичний шок

Травматичний шок — небезпечна для життя нервово-рефлекторна реакція організму у відповідь на сильний больовий подразник, яка виникає під час поранень, переломів, опіків та інших тяжких уражень. Шок характеризується розладом діяльності центральної нервової системи, кровообігу, обміну речовин та інших життєво важливих функцій.

Спричинити шок може будь-яка тяжка травма. Залежно від часу розвитку шоку розрізняють первинний (виникає відразу ж після поранення) і вторинний (виникає під час необережного транспортування хворого, його переохолодження, поганої іммобілізації кінцівок, недостатніх заходів з попередження шоку).

У розвитку шоку розрізняють дві фази: збудження та гальмування. Відразу ж після виникнення травми розвивається перша фаза — збудження як відповідь на сильний больовий подразник. При цьому потерпілий виявляє неспокій, кричить, скаржиться на біль. Його шкіра бліда (але пульс і артеріальний тиск нормальні), голос глухий, мова уривчаста. Ця фаза триває недовго — 10—15 хв і не завжди може бути визначена.

Далі спостерігається прояв другої фази — гальмування. Сили організму швидко виснажуються і поступово пригнічуються функції багатьох його систем. Потерпілий виявляє байдужість до навколишнього. Артеріальний тиск швидко падає, пульс стає слабким і частим, дихання — ледве помітним. Знижується температура тіла, шкіра набуває землистого відтінку, виділяється холодний, липкий піт.

Залежно від тяжкості розрізняють шок легкий, середньої тяжкості і тяжкий.

Перша допомога під час шокового стану тим ефективніша, чим раніше вона буде надана . Основними заходами є ліквідація чи послаблення болю, зупинка кровотечі, іммобілізація кінцівок у разі переломів. Вкрай неприпустиме переохолодження. Хворого можна покласти горизонтально, голову трохи опустити. Рекомендується звільнити шию і груди від одягу, послабити ремені, дотримуватися повної тиші. У випадках, коли немає спеціального знеболювального засобу (новокаїн використовують для місцевої, гідрохлорид морфіну — для загальної анестезії), потерпілому можна дати випити трохи алкоголю: вина, горілки, розведеного спирту за умови відсутності проникних поранень живота. Також показані гарячий чай, кава. Потерпілого тепло вкривають і доставляють у медичний заклад.

§ 6. Пов'язки і правила їх накладання

Пов'язка — це асептичний засіб у вигляді перев'язувального матеріалу, яким закривають рану. Вона складається з двох частин: внутрішньої, яка торкається рани (завжди має бути стерильною) і зовнішньої, яка закріплює і утримує пов'язку на рані. Внутрішньою частиною пов'язки є, як правило, серветка з марлі, що має прошарок гігроскопічної вати для вбирання крові та гною. Як підручний засіб краще використати чистий м'який рушник. Зовнішня частина — бинт, за допомогою якого серветка закріплюється на рані. Замість бинта можна використати відрізки будь-якої тканини (краще не кольорової). В окремих випадках можна скористатися поясом чи ременем.

Найбільш пристосовані для надання першої медичної допомоги табельні засоби. Вони виготовляються промисловістю і надходять у продаж у спеціальних пакетах, що забезпечує їх стерильність. Серед табельних засобів поширені перев'язувальні пакети, стерильні серветки, стерильна і нестерильна вата, косинкові пов'язки, опікові пов'язки, лейкопластир тощо.

Перев'язувальний пакет складається з ватно-марлевої подушечки розміром 32x17,5 см, пришитої до одного кінця бинта. Деякі пакети містять дві подушечки (для наскрізних поранень), причому одна з них вільно пересувається вздовж бинта 10 см завширшки та 7 м завдовжки. Перев'язувальний пакет стерильний, запакований у пергаментний папір. Інколи він має зовнішню обгортку з прогумованої тканини, яка краще зберігає стерильність і у разі необхідності може бути використана для герметизації рани. На обгортці кожного пакета подається інструкція щодо його застосування.

Бинт являє собою смугу з марлі шириною від 6 до 20 см і довжиною до 10 м. Згорнута частина бинта називається голівкою, вільний кінець — початком. Так само як і пакети, стерильні бинти мають герметичну пергаментну обгортку.

Серветки — це згорнуті у кілька разів чотирикутні відрізки марлі. Розрізняють великі — 70x68 см і малі — 68x35 см серветки. В упаковці їх, як правило, 20 штук.

Пов'язка опікова має широку подушечку — 65x45 см, до якої замість бинта пришито шість смужок тканини для її фіксування. Таку пов'язку можна використовувати і під час численних поранень.

Вата — матеріал, який виготовляється з целюлози, обробленої особливим способом. Є вата стерильна (для виготовлення внутрішньої частини пов'язки) і нестерильна (для компресів, прокладок, накладання стискальної пов'язки).

Косинкові пов'язки використовуються для закріплення бинтів, серветок, для фіксування кінцівок у разі поранень.

Бинти еластичні трубчасті являють собою прогумовані кільцеві сітки. Використовують їх для фіксування пов'язок на голові, грудях, ліктьовому, плечовому, колінному суглобах, на стопі, пальцях тощо. Відповідно до призначення існують бинти трьох номерів.

Лейкопластирні пов'язки — міцні клейкі смуги, якими закривають і герметизують невеликі рани, закріплюють бинти та серветки. Існують спеціальні лейкопластирі: бактерицидні, перцеві та інші.

Процес накладання пов'язки називається перев'язкою.

Під час накладання первинної пов'язки важливо не викликати зайвого болю у потерпілого. Бинт слід тримати правою рукою, а лівою підтримувати та розгладжувати його ходи. Бинт розмотують, не відриваючи від пов'язки, зліва направо. Кожний наступний тур повинен перекривати попередній наполовину. Накладати пов'язку потрібно не сильно стягуючи, щоб не порушити кровотік, але так, щоб вона не сповзла. Винятком є спеціальна стискальна пов'язка.

Перед накладанням пов'язки рану слід оголити, але ні в якому разі не торкатися її руками чи будь-якими предметами. Верхній одяг обережно зняти або розрізати, починаючи зі здорової частини тіла і переходячи на травмовану. Не можна відривати від рани тканину, що прилипла. В цьому випадку слід обережно обрізати її ножицями навколо рани і потім накласти пов'язку. Одяг надівають у зворотній послідовності: спочатку на травмовану частину тіла, потім — на здорову.

Вибір типу пов'язки і перев'язувального матеріалу залежить від місця та характеру рани.

Первинна пов'язка часто прилипає до рани внаслідок висихання крові, що її просочує, і зняти її без пошкодження рани можна, лише застосувавши пероксид гідрогену, яким слід добре змочити місце навколо рани і саму рану. Інакше рана може відкритися, що створює загрозу її інфікування чи кровотечі.

Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Следующая