ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розвиток соціальних знань у Стародавньому світі.

Загрузка...

Перші погляди на проблеми суспільства, місце в ньому людини виникли не як окремі знання, а в нерозривному зв'язку з міфологією. Міф став першою формою відображення соціальної реальності, в якому вигадка переплітається з реальністю, матерія з духовністю. Міфологічне трактування світу характерне для родоплемінного способу життя, а також для стародавніх держав. Це пов'язано насамперед з залежністю людини від природи, соціальних процесів від природних. Недарма головними героями міфів є боги та міфічні істоти, люди ж лише виконують їх волю і не є самостійними, тож міфи мають фаталістичний характер (нездатність людей змінити свою долю, що визначена для них богами).

Загалом міфи можна поділяти на дві групи — космогонічні (про створення і розвиток світу та природи) та антропогонічні (походження людини, та про її фізичний і духовний світ).

Характерним для міфу є ототожнення суб'єктивної уяви з реальним предметом, явищем чи процесом (наприклад ототожнення блискавки з вогняними стрілами, землетрусу з ударами лапою диких тварин тощо). Як зазначалося вище, для міфології є характерним ототожнення природи з соціальними явищами. Звідси вважається, що будь-що, в тому числі і людина, має живу душу, натомість міфічні істоти набувають часто людських обрисів (наприклад, кентавр - напівлюдина, напівкінь). Саме тому в міфах у богів є своя субординація, статуси, які визначають їх права, займаються вони схожими видами занять з людьми (наприклад, Гефест — коваль, Гермес — мандрівник, Артеміда — мисливець, Зевс — правитель). Можна припустити, що в такий спосіб пояснювалась і соціальна нерівність у суспільстві. Тож зрозуміло, що аналізуючи міфи, сучасні дослідники можуть відтворити соціальні процеси та явища, що відбувались в первісному або ранньокласовому суспільстві.

Для міфу характерна персоніфікованість, тобто будь-яке явище чи процес набувають рис тієї чи іншої міфічної істоти або бога. Так, у стародавніх греків доля асоціюється з мойрами, вода з німфами, сон з Гіпнозом, смерть – з Танатосом.

Міфічне відображення світу характерне у різний час для різних народів, що доводить закономірність їх появи. Цікавим є також і те, що міфологія різних народів є дуже схожою, причому навіть тих, між яким соціальні контакти у ті часи були виключені (наприклад, міфологія майя і стародавніх греків). Це свідчить про схожі стадії соціального розвитку різних народів і схоже пояснення ними як явищ і предметів природи, так і соціальних процесів та явищ.

Окремі міфи є пов'язані між собою у часі, наприклад, у міфах стародавніх слов'ян, йдеться про те, що світ був створений богом Родом, пізніше з'явилися інші божества, що зайняли своє місце, і тільки потім з'явилася людина. Проте, історичний час, власне як і історичний простір, для міфів загалом не характерний, адже вони, як уже зазначалось, носили для людини фаталістичний характер, і доля кожного визначена заздалегідь, отже час тут не має жодної цінності.

На відміну від міфу, епос містить більш реалістичне трактування світу, місця в ньому суспільства та людини. Так, у епічних творах провідне місце займають не боги, а людина-герой, часто наділена надзвичайною силою (що інколи наближує епос до міфів), у ньому обов'язково присутній історичний час. Історичний простір в епосі — це найчастіше територія своєї країни, яку епічний герой захищає від ворогів. Проте, найголовніша відмінність епосу від міфу полягає у тому, що він, здебільшого оповідає про реальні події, хоч ті й набули у епосі легендарного забарвлення (як приклад, у "Іліаді" та "Одіссеї" поряд з героями діють боги). Про достовірність подій, описаних у епосі, свідчать історичні джерела, отримані насамперед завдяки археологічним знахідкам. Так, німецький вчений Г. Шліман довів реальність існування Трої, описаної у Іліаді, віднайшовши це стародавнє місто на території Малої Азії, неподалік від місця, яке було вказане самим Гомером. Вдалося відтворити і приблизний час троянських подій – 1200 р. до н. е.

Отже, героїчний епос, у порівнянні з міфом був значним кроком уперед у пізнанні людиною свого місця у світі. Для сучасної науки він є цінним тому, що оповідає про реальні соціальні відносини, культуру і побут тих часів, у яких писався епос, а не в перекрученій формі як у міфах. Епос відтворював філософію, політику і мораль народів, якими він був створений.

Велике значення у розвитку наукових знань про суспільство мав запис історичних подій особами, що йменували себе логографами, чия школа виникла і функціонувала в давній Греції у VI - V ст. до н. е. Найвідомішими логографами були Кадм, Гекатей, Ксанф, Харон, Гелланік. Заслуга логографів полягає в тому, що вони перейшли від усних переказів до письмових записів історичних подій, запис подій вели в хронологічній послідовності, а найголовніше те, що вони змогли відтворити реальні історичні події на основі оповідей та легенд; таким чином до нас дійшли свідчення про події, які мали місце близько трьох тисячоліть тому.

Праці логографів стали першим кроком до історичного осмислення подій. Вони стали предтечею виникнення наукових знань про суспільство, які вийшли на новий ступінь розвитку з появою таких наук як історія та філософія.

Продовжили розвиток античної історіографії видатні давньогрецькі історики Геродот (бл. 490 — 425 р. до н. е.), Фукідід (бл. 460 — 400 pp. до н. е.), Полібій (бл. 201 — 120 pp. до н. е.), Плутарх (46 — 126 pp. н. е.). Найбільшою заслугою давньогрецьких історіографів є визнання людини як єдиного суб'єкта історичного процесу. Це означало відмову від міфологічних чи легендарних підходів до осмислення суспільства до констатації реальних фактів дійсності і наукового розуміння соціального розвитку.

Велике значення для сучасної науки має творчість давньогрецьких істориків ще й тому, що вони прагнули реалістично осмислити історичний матеріал, зібраний у попередні часи, завдяки чому ми маємо можливість зрозуміти специфіку розвитку стародавнього суспільства на різних етапах його існування. У методологічній частині праці Геродота, Фукідіда і Полібія цінні тим, що у них проводиться критичний аналіз окремих повідомлень та фактів, хронологічна послідовність і системність викладу матеріалу, намагання викладу достовірних фактів з посиланнями на відповідні джерела інформації. Вони вперше почали вивчати суспільство як особливий об'єкт дослідження, абстрагуючи його, на відміну від філософів, від природи та Всесвіту. Вони вперше у пізнанні соціальної реальності почали використовувати методи сучасної соціології, такі як опитування, спостереження, аналіз документів.

Найбільш відомі переписи населення, факт проведення яких безсумнівний, проводилися у Стародавньому Римі у результаті реформи царя Сервія Тулія (578 — 533 до н. е.). Він вперше в історії Стародавнього Риму увів у практику постійні переписи населення ("цензи"), метою яких було визначення майнових статків громадян, і на їх основі — формування органів місцевого самоврядування та набору осіб до служби у війську. Згідно реформи, населення поділялося на п'ять класів. Перший клас (майновий статок не менше 100 тис. ассів) мав 98 представників у комісіях (місцевих народних зборах) і виставляв 98 центурій (сотень) у війську. Причому це були вершники і важко озброєнні елітні піхотинці. Другий клас (не менше 75 тис. ассів) — відповідно 22 і 22, третій клас (не менше 50 тис. ассів) — 22 і 22, четвертий клас (не менше 25 тис. ассів) — 22 і 22, п'ятий клас (не менше 11 тис. ассів) — 30 і 30. Ті, хто не мав цензу, складали розряд пролетарів, вони виставляли 1 центурію і мали лише 1 голос у комісіях. Таким чином із 193 голосів у комісіях 98 мав найзаможніший перший клас, усі решта, включаючи й пролетарів, мали лише 95 голосів. Ценз проводився раз у п'ять років [10, с. 94-95].

Таким чином, праці стародавніх мислителів поклали початок соціологічній думці. Антична наука створила підґрунтя для розвитку суспільствознавства наступних епох.

Поняття ідеології

Як правило, поняттям «ідеологія» (з грецької — idea та logos.) охоплюється система форм суспільної свідомості, які водночас виступають як свідомо визначені форми національного, класового або групового духовного життя, система прийнятих (визначених) цінностей, в яких відображені корінні інтереси тих чи інших соціальних груп. Ідеологія завжди являє собою конкретно-історичне системне відображення сутнісних сторін політичної дійсності і виступає формою класової, групової, станової свідомості і самосвідомості. Це система ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм, в яких відбиті докорінні політичні та економічні інтереси соціальних спільностей і груп, їхні практичні позиції в суспільному житті, а також погляди на хід суспільного розвитку і на відображення цього розвитку в ідеологіях інших соціальних суб'єктів.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти